‘Брат підірвався на розтяжці. Ми нічого не знаємо про його долю’

Мещерякова Тетяна Миколаївна. Народилась в місті Слов’янськ. Виросла там. Потім батьки переїхали до міста Лиман, у селище Середнє. Наше селище на перехресті трьох областей: Харківської, Донецької та Луганської.

Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

Ми чули, що війна йде, в мене якраз мама на той час виїхала до Слов’янська, згодом її евакуювали до Донецька, а потім до Росії. Особисто ми війни не побачили, оскільки ми в селі були. Ну як, гелікоптери літали. А так, щоб як зараз, такого не було звичайно.

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

Дивилися новини. У мене брат і чоловік не поціновувачі політики, казали, що до нас не дійдуть. Якщо щось і буде, то десь в Лимані або Святогірську. 24-го числа я збирала дітей до школи. Телевізор не вмикала, бо ніколи було. Нагодувати, зібрати [дітей]. І щось немає нашого автобуса шкільного. Дзвоню сусідці, питаю: “Оля, автобусу шкільного сьогодні не буде?” Вона каже: “А ти що, новини не дивилась?” Кажу: “Ще телевізор не вмикала”. А вона каже: “Війна, дітей нікуди не відправляй”.

Як ви евакуювалися з вашого населеного пункту?

Ми два тижні тут сиділи. Були тривоги, сирени, спускалися до підвалу. Відносили теплі речі й воду до підвалу. У мене донечка навчалась у Краматорську, вона й каже: “Мамо, евакуації з селищ не буде, так що вибираймося своїм ходом, їдемо до Краматорська”. У моєї донечки чоловік був в теробороні. І він попередив: “Сказали, що з селищ не буде евакуаційних автобусів, вибиратися своїм ходом”. Ми 4 км йшли до залізничної станції з дітьми, доїхали до Краматорська.

Одного разу вгатило так, що у мами повибивало вікна у залі. І ще одного разу так, що аж хата здригалася. Пішли тріщини по стінах. Ми після цього не стали долю випробовувати. Зібралися та сіли на евакуаційний потяг. І приїхали сюди, у Львів. Якраз нам назустріч колона їхала, мені тоді зателефонували та сказали, що якраз того дня як ми поїхали, уночі підірвали мости.

Чи постраждав хтось з ваших близьких унаслідок бойових дій?

Брат мій підірвався на розтяжці. І ми взагалі не знаємо, чи залишився живим. Забирали ще тоді, коли у нас були російські війська. Ми досі не знаємо, чи живий він, чи ні. Він був з нашою собачкою. І собачка зачепила розтяжку. Вони були разом із товаришем, йшли у село, там можна було купити харчі. Люди привозили та вдома торгували, оскільки магазини всі вже не працювали. І вони йшли за продуктами. Собака зачепив ту розтяжку, а їм уже дісталося те, що дісталося.

У чоловіка, що з ним був, кажуть, тільки нога постраждала, а брат мій, — я не знаю, що з ним. Казали, в голову був поранений сильно, а подробиць ніхто не знає. Кажуть, що забрали до Сватова. А що потім, ми не знаємо, бо немає зв’язку, ми не можемо додзвонитися. Чоловік казав, що навіть навпроти нашого двору стояв чи то танк, чи ракетниця, я не сильно розбираюсь. Каже, нашу хату двічі прошивало кулями. І його двічі контузило. Вікна повибивало всі.

Чи є зараз в селищі проблеми з доступом до харчових продуктів?

Ні, сьогодні ми зранку зідзвонювалися, привозять у нас до селищної ради гумдопомогу. З Шандриголови. У нас невеличке селище — Середнє. Зараз залишилося там 11 осіб. І ще військові по хатах стоять. У кого є своя техніка, автівки, ті до селищної ради їздять, до нас привозять гуманітарку та роздають. Каже, незрозуміло було, бо одного дня за українські гроші можна було купити [харчі], а іншого дня — за російські. На той час, коли була окупація, зовсім вже зв’язку не було, так що конкретно нічого не знаю.

Чи була можливість отримати медичні послуги в період окупації?

Кажуть, що коли з нашим Славіком [братом] трапилося лихо, бігали, шукали машину, ледве вмовили. У Шандриголове був якраз шпиталь, а бинти знайшли у своїх запасах. Йому вкололи дві ампули “Новокаїну”, завантажили в військову машину і кудись повезли, ніхто нічого не сказав. Сказали, що якщо помре, ми вам назад його привеземо. І до цієї пори ніхто нічого не знає.

Що вам відомо про руйнування цивільних об’єктів?

Наскільки я знаю, у сестрички хати немає. Маминої хати також немає. Школи немає, сільради немає. Якраз з’явився зв’язок у вересні, я телефонувала Вікіній свекрусі, а вона каже: “Ой, Божечки, я не знаю, що робиться, воно з усіх боків палає, з усіх боків летить, я навіть не знаю, що воно робиться”.

Де люди переховувалися під час обстрілів?

По підвалах. Збирались разом, моя старша донечка там ще сиділа, каже: “Ми в підвалі сиділи, зібралися”. Сиділи та молилися, згадали всі молитви, які були. Метрів, може, за 200 від них прилетіло, бомба вибухнула чи ракета, каже, що розвалило хату. Наприклад, в Шандриголове теж прильоти були, жіночка загинула, ще десь 5-7 осіб загинуло. Поранення уламками було. Мого чоловіка маму також поранило. Вона зараз у Кропивницькому. Її тоді одразу відвезли в лікарню до Краматорська, вона там лікувалася. Вона виходила з льоху й каже: “Я виходжу, летить уламок — і мені в груди”.

Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

Є така мрія, але не знаю. Не знаю, поки нічого не знаю, бо діти. Сама б, може, і поїхала, але діти. І навчання у середньої донечки. І ця ж навчається. І у старшої донечки малюк народився, так що я навіть вам нічого не можу зараз сказати конкретного.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.