‘Мамо, то не грім, то лютий місяць надворі’

Нас застала війна, коли ми мирно спали. Мене син розбудив, сказав: “Мамо, війна почалась”. Я чула, щось бахає. Але подумала: “Може, то грім гримить?” А він каже: “Мамо, то не грім, то ‘лютий місяць’ надворі”.

Ми до вікна кинулися: у нас три вікна виходять на Північну Салтівку, а одне вікно — на протилежну сторону. Як підбігли до вікон, побачили страшне, жахіття! Дуже гучні й страшні вибухи були. Грім у жодне порівняння не йде з ними.

А найстрашнішою була заграва: мені спочатку здалося, що все наше місто палає, вся Північна Салтівка горить.

Тоді так здавалося, бо було темно. Страшне було. Заграва така — навіть не спалахи, а всеохопний вогонь. Вибухи і вогонь. Так ми всією родиною і дивилися у вікно… Ми так живемо, що вся Північна Салтівка перед нами як на долоні, а далі видно села (у нас і дачний будиночок в Циркунах). Самі Циркуни ми не бачили, але поля, пагорби завжди перед очима були. Хоч і далеко, але все видно.

Потім мені чоловік пояснив, що, коли ми бачили вибухи, то була якась військова частина. Там, де радари стоять, та я у цьому не розбираюся. А потім вибухи почалися зліва, там також якась частина, чоловік знає. Мені казали, що підривали частину 92-ї бригади, яка взяла на себе удар і першою дала відсіч рашистам. Та я не знаю достеменно, може, то й чутки.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

У наш мікрорайон не дуже спочатку прилітало. Але прилетіли снаряди на автостоянку — й там горіли гаражі. Просто я з одного краю мікрорайону проживаю (його 608-й називають або 521-й), а от з тієї сторони, де вулиця Героїв Праці, дуже сильно вибухало щось. Ми бачили це все, коли у вікно дивилися.

Тривог не було. Ми бігли вниз до підвалу тільки тоді, коли чули вибух близько. Тоді ми бігли.

А так чуєм вибухи десь далеко, бачим Північну Салтівку (там моя донька жила), — а там, знай, вибухає та вибухає. Спочатку дим іде сірий, а потім він чорним стає, — думаємо: “Мабуть, щось горить”. На свої очі ми бачили, як щось (я не знаю, чи то ракети, чи то снаряди були) летіло. Десь там падало, а потім вибухало.

Там і моєї куми будинок постраждав: побили під’їзд увесь. У нашому мікрорайоні також поруч у будинок влучив снаряд — чи то на восьмий поверх, чи то на сьомий поверх, я вже точно не скажу. Нашому будинку просто пощастило: вікна тільки вилітали, у нас балкон постраждав. У людей деякі вікна повилітали.

А коли ми були в Харкові, мій чоловік працював в райвно. Він уночі там працював, як-то кажуть “нічний директор”. Я приходила до нього, бо одній страшно залишатися було. Ночували. Було дуже страшно, бо вибухало поруч десь. Здавалося, що все вибухає.

А коли над нами пролетіли літаки (казали, що то вони вже відбомбили десь), то такий звук був, то було жахіття... Я закривала голову, чекала, що нас зараз завалить і все.

Чули автоматні черги. Я зараз вже не скажу точно: коли то було, бо я вже забула трохи. Десь у перші дні ми чули автоматні черги. Ми дуже боялися. Ми з сусідами зачинялися на замок, бо боялися, що хтось заскочить. Отаке.

Де ви переховувались під час обстрілів?

Нам дуже було важко, коли ми слухали ці бахкання. Ми спускалися до підвалу нашого будинку: там дуже непоганий підвал, у ньому навіть туалет був. Ми спускалися, всі сусіди спускалися та сиділи там. Чекали, поки бахкання або стихнуть, або будуть десь далеко. Тоді ми збиралися, йшли, доходили до шостого поверху — й знову починало бахати. І ми знову спускалися в той підвал… А треба ж було і собачок вивести: ходжу з ними, гуляю біля дому — як знову десь недалеко вибух… Дуже страшно було. Ми пережили такий жах. Але, на щастя, ми живі-здорові.

Чи виникали труднощі з доступом до харчових продуктів?

Я вам так скажу, ми бігали: хтось сказав, що десь відчинено, — ми й побігли. А потім біля нашого будинку була організація благодійна, там перебували люди, які не мали де жити. Вона геть недалечко від нашого будинку була. Так хтось сказав, що там щось дають, — ми добігли, а там волонтери. Вони видавали багато “Мівіни”, гомілки, багато давали.

Люди брали що могли й де могли. Та й сусіди ділили між собою в кого що було.

В перші дні так було. Як потім стало, я не знаю, бо ми поїхали. А на початку так, волонтери допомагали. У нас поруч садочок дитячий, потім казали, туди також хтось приїжджав з волонтерів: щось привозили, хтось з людей встигав взяти. А потім ділилися люди.

Чи були ви свідком жертв серед цивільного населення?

Там, де я колись працювала в лікарні, у перший день медсестра (я не знаю, з якого вона району) постраждала від уламків. Вона стояла у черзі до аптеки — й десь недалеко снаряд прилетів і розірвався, то уламками їй ноги побило. Це я знаю. А так я тільки чула, хтось розповідав про своїх знайомих. З моїх близьких, слава богу, всі на той момент були живі-здорові.

Як відбувалась ваша евакуація з міста?

Ми виїхали, у нас автівка була, Жигулі простенькі (ми їх кинули потім на вокзалі), але в нас не було пального. Потім чоловік десь знайшов два літри — й нам вистачило доїхати до вокзалу. Ми не знали, що нам робити. Сестра дзвонила — в Мерефу кликала, але там потім також були вибухи. Ми не знали, що робити, але сюди мої племінниці приїхали. Вони й наполягли, щоб ми їхали.

Коли вже над нами літаки пролетіли, коли десь поруч щось вибухнуло й все ходором ходило, стало дуже страшно. І ми таки вирішили їхати.

Ми поїхали на вокзал, як тільки комендантська година закінчилася. Це, мабуть, о шостій було. Сіли та й поїхали. Приїхали, кинули свою машину (там дуже багато машин покинутих було). На вокзалі таке коїлося! І це ми ще не в перших рядах їхали, бо там, казали, ще гірше було. Людей було багато. Дуже багато речей полишених: люди їх викидали, щоб у вагони сісти. Нам пощастило, ми гадали, що ввечері поїдемо, але був такий потяг, що ми сіли десь об одинадцятій годині. Потяг був переповнений, ми сиділи десь перед виходом. Як оселедці в банці.

Чи вплинули ці події на психічне здоров’я вашої внучки?

Вона дуже боялася, здригалася. Вони, коли поїхали вже до Полтави, донька розповідала: дверима хтось гахне — здригається. Навіть уві сні до мами притискалася, боялася. Потім я до них приїжджала на декілька днів, а вона мені розповідає: “Бабусю, знаєш, є такий дядько велетень, такий поганий, він усі будинки повалив, він садочок мій розбив”.

Донька надсилала фотографію, садочок Аліси розбитий. “Він садочок мій поламав ногами, він такий великий”.

Вона так розповідає. А донька ж нічого такого їй не казала. А зараз вона до садочка ходить — і стала веселіша. Я питаю: “А якщо у вас тривога, що ви робите?” Вона каже: “Тікаємо, а потім граємось, бешкетуємо”. Дитина хоч повеселішала. Спочатку було дуже жахливо, вона сильно була перелякана.

І це не тільки наша внученька. Я ж бачила, коли ми до підвалу свахи моєї ходили (до неї потім і діти переїхали). Там також будинки постраждали та школа № 17 постраждала, розбили її. Це в 522-му мікрорайоні, теж на Салтівці. Тож ми коли заходили до підвалу, там люди спускалися з дітьми також. Діти перелякані, оченята одні, мовчать усі. Вибухи лунають — а діти як пташенята збилися до купи, лишень оченята блимають. То страшне.

Чи маєте куди повернутись після закінчення війни?

Я не знаю, чи вціліє мій будинок, чи ні, бо в Циркунах у нас постраждав будиночок дуже сильно. Але він сам по собі цілий. Все одно хочеться і туди, і додому хочеться. Якщо навіть і будинок наш, не дай боже, розвалять, бо вони ж, сволота, продовжують стріляти. Все одно я поїду додому. Нехай і важко буде.

Я кажу всім: “Не хвилюйтеся, все буде добре”. То таке діло, головне, щоб ми були всі цілі. Щоб воїни наші були цілими, здоровими.

Бо, завдяки їм, ми також живі-здорові. Молоді всі. Я чим зможу допоможу, наскільки мені сил стане. І чоловік у мене такий. Та й діти молоді, ми піднімем наше місто. Всі міста піднімем. Нам усім буде дуже важко. Але все ж таки буде все добре. Ми переможемо те зло, правда ж?