Міжнародний секретаріат
МIЖНАРОДНА АМНIСТIЯ
УКРАЇНА.
У квітні 1997 року Комісія ООН проти катувань у Женеві заслухає третю періодичну доповідь України згідно з вимогою Конвенції проти катувань, жорстоких, нелюдських або принизливих покарань або поводження (далі - Конвенція проти катувань). Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань 24 лютого 1987 року. Першу доповідь України Комісії проти катувань було заслухано 15 листопада 1989 року на третій сесії Комісії. Другу періодичну доповідь України було заслухано Комісією 12 листопада 1992 року після проголошення Україною державної незалежності в 1991 році.
Ключові слова:катування/ зле поводження/ Конвенція ООН проти катувань/ законодавство/ СНIД/ВIЛ/ сексуальні посягання/ поліція/ умови утримання ув'язнених/ безкарність/ випадки смерті затриманих/
Ця доповідь підсумовує документ на 10 сторінок [4468 слів]: Україна. Коментар до третьої періодичної доповіді, поданої Комісії ООН проти катувань (Iндекс Міжнародної Амністії: EUR 50/08/97), виданий Міжнародною Амністією у квітні 1997 року. Всі, охочі дізнатися про нього докладніше або вжити конкретних заходів, повинні посилатися на повну версію документа.
ПЕРЕДМОВА
У квітні 1997 року Комісія ООН проти катувань у Женеві заслухає третю періодичну доповідь України згідно з вимогою Конвенції проти катувань, жорстоких, нелюдських або принизливих покарань чи поводження (далі - Конвенція проти катувань). Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань 24 лютого 1987 року. Першу доповідь України Комісії проти катувань було заслухано 15 листопада 1989 року на третій сесії Комісії. Другу періодичну доповідь України було заслухано Комісією 12 листопада 1992 року після проголошення Україною державної незалежності в 1991 році.
1. КАТУВАННЯ І НЕНАЛЕЖНЕ ПОВОДЖЕННЯ
Ця доповідь висвітлює питання стосовно катувань і неналежного поводження в Україні та містить рекомендації Міжнародної Амністії.
Міжнародна Амністія одержує численні повідомлення про катування і неналежне поводження з підозрюваними кримінальними злочинцями в слідчих ізоляторах і в'язницях скрізь в Україні. Надто вразливими до них є представники етнічних меншин, жінки і неповнолітні. Наприклад, на початку 1995 року Міжнародна Амністія одержала відповідь від українських урядовців стосовно смерті Миколая Шпаковича, громадянина Польщі, який загинув 17 вересня 1994 року від розриву сечового міхура після побиття, яке начебто заподіяли українські поліцейські за 10 днів раніш. Тоді Міжнародна Амністія висловила занепокоєння розбіжністю у повідомленнях про обставини, за яких було покалічено Миколая Шпаковича. Потерпілий буцімто пояснив своїй дружині перед смертю, нібито його, Миколая Шпаковича, 7 вересня затримали три поліцейські, коли він виходив з бару в містечку Почаїв на Тернопільщині. Вони вивезли його до ближчого гаю, де вимагали гроші, а потім заходилися лупцювати його, коли дізналися, що він не має вільно конвертованої валюти. Потім його привезли до місцевої лікарні, але, за іншими даними, він не одержав нагальної допомоги через те, що був напідпитку. Зрештою його таки прооперували на місці, а потім ще двічі у Тернополі, але незабаром Шпакович помер. Iнші джерела твердять, що українські чинники повідомили польське посольство, нібито п'яний Миколай Шпакович покалічив себе сам, а офіцери поліції привезли його до лікарні, коли почули його стогін.
У квітні 1995 року Тернопільська обласна прокуратура повідомила Міжнародну Амністію про підсумки кримінального розслідування за фактом смерті Шпаковича. Згідно з матеріалами слідства, близько 18-ї години 7 вересня Миколай Шпакович вийшов з бару в Почаїві після добрячої пиятики, впав і не міг йти далі сам. Поліцейські затримали його за пияцтво у громадських місцях, але він відмовився сісти в поліцейську машину, і тоді один з офіцерів (прізвище вказано) вдарив його коліном у черево. Миколаю Шпаковичу заподіяно розрив сечового міхура, через який він помер у лікарні за 10 днів пізніше. Вказаного офіцера поліції судили 14 березня 1995 року в Тернополі та засудили на 8-річне ув'язнення за перевищення посадових повноважень (Ст. 166 ч. 2 Кримінального кодексу) і за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (Ст. 101 ч. 3 Кримінального кодексу). Жодного іншого поліцейського до кримінальної відповідальності притягнуто не було, а судово-медична експертиза не виявила доказів злочинної недбалості у діях лікарів.
2. ЗАКОНОДАВСТВО, ЯКЕ УМОЖЛИВЛЮЄ КАТУВАННЯ
(СТАТТЯ 2 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Україна є державою-учасницею Конвенції проти катувань, а також Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП). Обидва договори забороняють застосування катувань та інших видів жорстоких, нелюдських або принизливих покарань і поводження. Нова українська Конституція 1996 року стверджує в статті 28, що «ніхто не може бути підданий катуванню або жорстокому, нелюдському чи принизливому поводженню чи покаранню» і що «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам».
Попри все це, за браком нового законодавства положення Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів радянської доби, бодай з істотними поправками, часто дозволяють порушення прав затриманих, а отже, сприяють катуванню і неналежному поводженню в слідчих ізоляторах. Закон твердить, що поліцейські можуть затримати особу, підозрювану в скоєнні злочину, без судової санкції на строк до трьох діб. Нова Конституція передбачає, що тільки суди можуть видавати санкції на арешт, але згідно з її «перехідними положеннями» прокуратура матиме право санкціонувати арешт та розшук підозрюваних протягом наступних п'яти років. Санкція на арешт повинна видаватися, якщо строк затримання перевищує три доби. Граничний строк затримання після оголошення обвинувачень становить 18 місяців, але законодавство не обмежує сукупну тривалість затримання до і під час судового процесу. До того, закон дозволяє громадянам оскаржувати підстави свого арешту до суду або апелювати до прокуратури.
За законом судовий розгляд повинен відкриватися найпізніше за три тижні після оголошення особі обвинувачень. Але перевантажена судова система часто порушує цю вимогу, і нерідко минають місяці, заки обвинуваченого нарешті віддають під суд.
В законодавстві твердиться, що адвокат має доступ до затриманого від моменту затримання або оголошення обвинувачень. Проте нас повідомляють, що затриманим часто відмовляють у вчасному побаченні з адвокатом. Крім того, в країні замало адвокатів, щоб захистити підозрюваних від незаконного, занадто тривалого ув'язнення у перелюднених слідчих ізоляторах. Хоча залишається чинною концепція державної юридичної допомоги, державні адвокати часто-густо відмовляються захищати затриманих за мізерні гонорари, які їм сплачує уряд. Скоро підозрюваного взято під варту, він чи вона можуть розмовляти з адвокатом лише за присутності працівника слідчого ізолятора або слідчого. Часто обвинуваченим бракує знань про свої законні права, і вони рідко вдаються до процедури судового оскарження законності свого арешту або подання скарг на акти катувань або неналежного поводження з боку працівників правоохоронних органів.
3. НЕСПРОМОЖНІСТЬ НАЛЕЖНО КАРАТИ ВСІ АКТИ ЗЛОЧИННИХ
КАТУВАНЬ (СТАТТЯ 4 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Згідно з Конвенцією проти катувань Україна повинна оголосити всі акти катувань або неналежного поводження кримінальними злочинами відповідно до національного законодавства. Конвенція вимагає також, щоб покарання за катування відповідали «ступеню їх тяжкості» (стаття 4). Проте українське законодавство не задовольняє цим вимогам.
Ані нова Конституція України, ані національне законодавство не містять дефініції «катування». Попри значні зміни в старій правовій і судовій системах, які сталися в Україні після 1992 року, та ухвалу парламентом чималої кількості законів, які регулюють захист прав людини, досі не ухвалено проекти Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів. Стаття 8 Конституції України передбачає пряму дію конституційних норм і гарантій: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до судів для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».
Невключення певної дефініції «катування» в українську Конституцію чи законодавство заважає судам у спробах прямо застосовувати положення Конституції у випадках порушень прав людини, серед них у випадках катувань і неналежного поводження, адже суди не можуть посилатися на статтю 1 Конвенції проти катувань.
Згідно зі статтею 9 Конституції, договори, «згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Лише коли такі договори суперечать Конституції, треба вносити поправки до неї, заки ці договори наберуть чинності закону в Україні. Отже, оскільки Конвенція проти катувань не може вважатися такою, що суперечить Конституції, суди мають застосовувати положення Конвенції. Проте неспроможність визначити «катування» в сучасному українському законодавстві ускладнює застосування судами Конвенції проти катувань у випадках згаданих катувань і неналежного поводження.
4. УМОВИ УВ'ЯЗНЕННЯ, ЯКІ ДОРІВНЮЮТЬ ЖОРСТОКОМУ,
НЕЛЮДСЬКОМУ АБО ПРИНИЗЛИВОМУ ПОВОДЖЕННЮ
Умови досудового ув'язнення в Україні не зазнали істотних змін після проголошення державної незалежності в 1991 році. Василь Білоусенко, голова української Ради суддів, начебто визнав у серпні 1995 року, що «наші слідчі ізолятори перелюднені, а судді порушують встановлені законом строки розгляду справ. Ми давно пропонуємо застосовувати звільнення під заставу, яку практикують в інших країнах». До нас постійно надходять повідомлення про неналежне поводження з затриманими з боку адміністрації слідчих ізоляторів.
У квітні 1994 року Міжнародна Амністія звернулася до українського уряду з приводу заяв про те, що групу в'язнів начебто позбавлено медичної і стоматологічної допомоги в шпиталі однієї з в'язниць Донецька (заклад ЮЄ 312/196) через те, що у них виявлено позитивну реакцію на ВIЛ. У червні Міністерство внутрішніх справ надіслало відповідь, що у шпиталі створено спеціалізоване відділення на 10 ліжок, і в'язні одержуватимуть медичну і стоматологічну допомогу.
Проте Міжнародна Амністія знову зверталася з цього приводу до урядових органів під час розгляду у грудні 1994 року повідомлень преси про повторні скарги на погану медичну допомогу. ВIЛ-інфікованих в'язнів було наказано тримати в окремих палатах чи камерах і лише зрідка виводити на прогулянку. Їм не дозволяли користуватися лазнею, примушуючи митися у власних камерах, а медична допомога начебто обмежувалася знеболювальними ліками та уколами вітамінів. У травні 1995 року міністр внутрішніх справ написав нам, що він поділяє стурбованість нашої організації умовами утримання і медичною допомогою ВIЛ-інфікованим в'язням, а також шкодує, що ці умови в багатьох випадках спричинено скрутним економічним становищем у країні. Він повідомив, що зараз п'ять ВIЛ-інфікованих в'язнів лікуються в терапевтичній палаті донецького шпиталю, умови утримання в якій відносно задовільні. Медичні послуги їм надають спеціально призначені лікарі, медичні сестри і санітари, а обхід пацієнтів здійснюється щоденно. Спеціалізована медична допомога надається, коли треба, двома сторонніми фахівцями - фахівцем зі СНIДу з донецького обласного центру боротьби проти СНIДу і стоматологом, - а 28 квітня стоматолог оглядав в'язнів у самому шпиталі. Міністр пояснив, що ВIЛ-інфіковані в'язні миються окремо від інших на підставі закону України від 12 грудня 1991 року «Про запобігання СНIДу і соціальний захист людності», згідно з яким ВIЛ-інфекцію віднесено до категорії особливо небезпечних. Міністр також заявив, що ВIЛ-інфікованим в'язням дозволено нетривалі побачення з родичами і щоденні прогулянки тривалістю до двох годин.
5. БРАК ПІДГОТОВКИ І ЗНАНЬ СТОСОВНО ЗАБОРОНИ
КАТУВАНЬ (СТАТТЯ 10 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Міжнародна Амністія постійно спонукає уряд України запровадити підготовку працівників правоохоронних органів стосовно заборони катувань і неналежного поводження з затриманими, серед них також згвалтувань. З повідомлень видно, що працівники правоохоронних органів не мають належної обізнаності і підготовки стосовно заборони катувань. У слідчих ізоляторах і в'язницях триває застосування катувань, які іноді призводять до загибелі затриманих (Див. обговорення справи Миколая Шпаковича в розділі 1 і Юрія Мозоли в розділі 7).
6. СИСТЕМАТИЧНИЙ ПЕРЕГЛЯД ПРАВИЛ І НОРМ: ВІДОМЧИХ
ІНСТРУКЦІЙ І НАКАЗІВ (СТАТТЯ 11 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
За повідомленнями українських правозахисних організацій, особливі інструкції Міністерства внутрішніх справ (МВС) дозволяють підготовку підрозділів спеціального призначення МВС на території виправно-трудових колоній. Ця інструкція, як кажуть, дозволяє працівникам МВС вправлятися на в'язнях з метою підготовки до надзвичайних подій і придушення акцій громадянської непокори. Одержано чимало повідомлень про катування і неналежне поводження з в'язнями під час подібних навчань. Лише 1996 року одержано повідомлення про такі акції, що відбувалися у майже 20 колоніях у різних областях України. У вересні 1996 року, наприклад, подібне «навчання» начебто проводилося в Запорізькій області, і чимало в'язнів зазнали тяжких знущань. За словами в'язнів, їх змушували лягати на землю і лупцювали, а також поливали потужними струмами з водометів. На підставі повідомлень 1996 року, спадає на думку, що лише в єдиній колонії, у місті Бердичів Житомирської області, в'язні дійсно подали скаргу до прокуратури після таких навчань. У цьому випадку начебто порушено кримінальну справу.
7. НЕНАЛЕЖНІ РОЗСЛІДУВАННЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО КАТУВАННЯ (СТАТТІ 12 І 13 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Положення статті 12 Конвенції проти катувань стосовно «швидкого та безстороннього розслідування», коли є слушні підстави гадати, що могли трапитися катування і неналежне поводження, навіть за браком офіційної скарги, не знаходять належного втілення в українському законодавстві і правовій практиці. Натомість наявні серйозні недоліки у розслідуваннях поліцією, прокуратурою, судами та омбудсменами випадків катування і неналежного поводження.
Судова система перевантажена і не має достатніх коштів і персоналу. Проблему становить тяганина у судових справах. Попри певний поступ до зміцнення незалежності судової системи, політичне втручання в справи правосуддя триває. Конституція 1996 містить гарантії прав людини і посилює позиції судів запровадженням принципу судового контролю. Вона встановлює конституційний суд, управнений визначати конституційність актів і рішень всіх гілок влади. Нова Конституція також запроваджує посаду уповноваженого з прав людини, призначеного парламентом, який відповідає за допомогу громадянам у захисті їх прав, також завдяки розгляду скарг на катування і неналежне поводження. Проте дійовість нової Конституції чимало залежить від супутніх законів, більшість яких досі не ухвалено Парламентом.
Повідомлення свідчать про брак ефективних механізмів обліку скарг на неналежне поводження або забезпечення відшкодувань, хоча такі механізми має створити омбудсмен, як того вимагає нова Конституція. В 1996 році повідомлялося, що за єдиним винятком засудження офіцеру поліції, обвинуваченого у катуванні затриманих, уряд не вдавався до відомих громадськості спроб покласти край катуванням у слідчих ізоляторах або обвинуватити службових осіб, які коїли подібні зловживання.
Офіційно заявлено, що за перші сім місяців 1995 року було заарештовано 313 працівників МВС, а 202 з них засуджено. Серед визнаних винними 75 офіцерів поліції, 24 службові особи слідчих відділів і 6 працівників виправних закладів. Згідно з повідомленнями, проти 1094 офіцерів МВС було порушено 865 кримінальних справ. Серед злочинів, які їм привинили, згадувалися: перевищення посадових повноважень, недбальство, хабарництво, а також насильницькі злочини, як-от вбивства, тяжкі тілесні ушкодження і згвалтування. Проте уряд не надав жодних офіційних відомостей стосовно кількості службових осіб, яких обвинувачували за катування і неналежне поводження. У жовтні 1995 року міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко нібито заявив, що рівень злочинності серед поліцейських вищий за рівень злочинності загалу. Начальник управління внутрішніх справ Криму Михайло Корнієнко начебто промовив у грудні 1995 року: «Я вжахнувся, коли довідався про незаконну діяльність офіцерів поліції».
У серпні 1996 року Міжнародна Амністія звернулася до уряду України з приводу справи 26-річного Юрія Мозоли. За деякими даними, 27 березня 1996 року Юрія Мозолу заарештували офіцери Львівського обласного управління Служби безпеки України за підозрою у скоєнні серійних вбивств. Його тримали в слідчому ізоляторі Служби безпеки, де його, згідно з поданими до Міжнародної Амністії повідомленнями, начебто було замордовано офіцерами СБУ під час допитів про цей злочин. Юрій Мозола помер за чотири доби після арешту.
Міжнародна Амністія дізналася, що військова прокуратура регіону Західна Україна порушила кримінальну справу проти працівників правоохоронних органів, начебто причетних до загибелі Юрія Мозоли. Управління СБУ у Львівській області повідомило у виданому в серпні бюлетені про свою непричетність до арешту Юрія Мозоли. В бюлетені також твердилося, що працівники правоохоронних органів заарештували Юрія Мозолу як підозрюваного у скоєнні злочину на підставі санкції Львівської обласної прокуратури.
В бюлетені сказано, що «провід управління Служби безпеки України в Львівській області надасть всіляку потрібну допомогу в розслідуванні справи задля встановлення точних обставин цієї трагічної події і визначення ступеню можливої вини працівників СБУ, які відповідали за догляд за Ю.I.Мозолою під час перебування під вартою».
Міжнародна Амністія не одержала жодних повідомлень про підсумки розслідування в цій справі.
Неналежні розслідування скарг на факти катування і неналежне поводження та брак послідовної правової бази, коли нема нових Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів, заважають застосовувати належні процедури притягнення винуватців катувань до кримінальної відповідальності. Адже прокуратура досі побудована за старою радянською моделлю, тобто надалі виконує несумісні функції: з одного боку, вона наглядає за місцевими органами виконавчої і законодавчої влади, забезпечуючи додержання ними законності (наприклад, завдяки розслідуванням гаданих поліцейських зловживань), а з іншого - вона є органом державного обвинувачення, співпрацює з поліцією у санкціонуванні арештів, очолює проведення розслідувань у кримінальних справах, які зазвичай здійснює МВС, і представляє інтереси держави під час судового розгляду цих справ.
Лояльність до колег, значущість місцевих зв'язків, політичний тиск з боку місцевих чиновників і практика «телефонного права» в Україні є чинниками, що часто впливають на те, чи буде проведено розслідування обвинувачень у катуванні, а коли буде, то з якими наслідками. Прокуратура часто відмовляється порушувати кримінальну справу або розслідувати обвинувачення у катуваннях і неналежному поводженні в слідчих ізоляторах. Вряди-годи, коли обвинувачених у катуванні і неналежному поводженні таки засуджують, то покарання відносно легкі. До того, в тих справах, коли ведеться розслідування скарг на катування і неналежне поводження, воно не є швидким, безстороннім і ретельним. Один з прикладів такої практики становить справа про гадане згвалтування офіцерами поліції однієї циганки у 1996 році.
Загально визнано, що згвалтування затриманої службовою особою є катуванням. Спеціальний доповідач ООН з катувань, спеціальний доповідач ООН з гвалту проти жінок, Європейська комісія з прав людини та Міжамериканська комісія з прав людини дійшли такого ж висновку. Професор Найджел Родлі, спеціальний доповідач ООН з катувань, висновив, що згвалтування є «особливо небезпечним різновидом катування». На підставі тривалого занепокоєння Міжнародної Амністії обвинуваченнями, ніби затримані працівниками правоохоронних органів в Україні піддаються катуванням і неналежному поводженню, наша організація звернулася у грудні до уряду України в справі однієї циганки, яку в березні 1996 року два офіцери поліції начебто згвалтували, а потім неналежно поводилися з нею на вулиці міста Мукачева у Закарпатській області України.
За повідомленнями, поданими до уваги Міжнародної Амністії, три поліцейські офіцери, які нібито шукали одного цигана за причетність до крадіжки велосипеду, вдерлися в будинок, де мешкала зі своєю родиною 19-річна жінка, відома лише як Анна Д. Згідно з показами свідків, три поліцейські, всі напідпитку, увійшли до хати і побили свекра Анни. Потім двійко поліцейських начебто намагалися згвалтувати Анну Д., але вона зуміла втекти і потерпіла лише від побиття. Її чоловік, який ховався у кімнаті, був свідком події.
Потім два поліцейські офіцери начебто опустили будинок і спіткали подружжя циганів з двома дітьми, які проходили вулицею напроти циганського табору. Повідомляють, що два офіцери побили і згвалтували 28-річну жінку, відому лише як Єва Г., та горлали, що це помста за відмову Анни Д.
Два нецигани, які мешкали поза табором, начебто стали свідками згвалтування, а один з них сам ледве уникнув побиття, коли спробував втрутитися. Згідно з показами цих свідків, приїхали поліцейська машина і машина нагальної допомоги, і Єву Г. відвезли до лікарні. Лікарі начебто прийняли її, зашили рану на лівій вилиці внаслідок нападу, та й відпустили її. Вранці її начебто знайшли непритомною просто на вулиці. Пізніш її знов забрали до лікарні (родина начебто насилу розшукала лікарню, де погодилися її госпіталізувати). Єва Г. начебто скаржилася, що в лікарні її відвідали офіцери місцевого відділу МВС, які пропонували їй гроші, аби вона не згадувала про цей випадок прилюдно, але вона відмовилася. Повідомляють також, що пізніше Єва Г. кілька разів зверталася до лікарні з проханням по медичну довідку про заподіяні їй ушкодження, але марно.
Відомо також, що свекра Анни Д. викликали до відділу МВС, де пропонували йому не подавати письмової скарги щодо цього випадку, внаслідок чого він таки не позвався. Єва Г. і депутат міської ради начебто намагалися подати позов з гаданих катувань на Мукачівський відділ МВС, але той відмовився офіційно зареєструвати скаргу.
Міжнародна Амністія радить урядові України негайно порушити швидке, безстороннє і всебічне розслідування цього та інших обвинувачень у згвалтуванні та іншому неналежному поводженні з жінками з боку поліцейських офіцерів, і то щоб їх підсумки стали відомі громадськості, а всіх винуватців притягли до кримінальної відповідальності.
В листі до Міжнародної Амністії від 21 січня 1997 року Л.В. Бородич, перший заступник міністра внутрішніх справ України, твердив таке: «Офіційне розслідування було проведено, внаслідок чого встановлено, що працівники Мукачівського міського відділу Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, В.Є. Одинцов і Ю.Ю.Глеба, 18 березня 1996 року вдалися до незаконних дій, коли заподіяли тілесні ушкодження особам циганської національності, Б.Ж. Фець і О.Ю. Горват. Відомості стосовно згвалтування Єви Г. згаданими працівниками міліції не підтвердилися».
Міжнародну Амністію повідомили, що міська прокуратура Мукачева 6 квітня 1996 року відмовилася підтримати кримінальні обвинувачення проти В.Є. Одинцова і Ю.Ю. Глеби на підставі статті 6 параграф 2 українського Кримінально-процесуального кодексу (брак складу злочину). Крім того, за дискредитацію звання працівника Міністерства внутрішніх справ В.Є. Одинцова і Ю.Ю. Глебу було звільнено. В листі твердиться, що адміністративні запобіжні заходи було вжито проти інших працівників Мукачівського міського відділу внутрішніх справ.
8. ВІДШКОДУВАННЯ І КОМПЕНСАЦІЯ ЖЕРТВАМ КАТУВАНЬ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ ЗРІДКА (СТАТТЯ 14 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
За статтею 14 Конвенції проти катувань всі держави-учасниці повинні забезпечити жертві катувань правові засоби одержати відшкодування та управнити їх позиватися по справедливу і належну компенсацію, яка включає також кошти на якомога повну реабілітацію. Конституція України містить лише деякі положення цього зобов'язання. Вона гарантує повну компенсацію за шкоду, заподіяну державою1, але окремо не згадано ані катування як різновид заподіяння шкоди, ані вимога реабілітації. Міжнародній Амністії невідомі випадки сплати урядом компенсацій жертвам катування і неналежного поводження.
9. ЗІЗНАННЯ, ОДЕРЖАНІ КАТУВАННЯМ, ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ
ЯК ДОКАЗИ (СТАТТЯ 15 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Міжнародна Амністія надалі одержує повідомлення, що зізнання, одержані катуванням або неналежним поводженням, використовуються як докази, а в деяких кримінальних справах призводять до смертних вироків.
Родичі Сергія Текучева, страченого у жовтні 1996 року, твердять, ніби він був невинуватий, а його зізнання були вимушеними. Твердилося також, що в жовтні 1994 року шість разів викликали нагальну медичну допомогу для лікування Сергія Текучева від ушкоджень внаслідок побиття в слідчому ізоляторі, і що адміністрація ізолятору відмовилася передати йому ліки від родичів.