КОМЕНТАР ДО ТРЕТЬОЇ ПЕРIОДИЧНОЇ ДОПОВIДI
ПРАВОЗАХИСНИХ ОРГАНIЗАЦIЙ

ВСТУП

28 червня 1996 року прийнято Конституцію України, ст. 28 якої забороняє катування, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження або покарання. Однак визначення цих термінів в українському законодавстві немає. З іншого боку, Україна є учасником Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й першого факультативного протоколу до нього, Конвенції ООН проти катувань і, згідно зі статтею 9 Конституції, чинні міжнародні угоди є частиною національного законодавства. Ця норма міститься також у Законі «Про міжнародні угоди України», стаття 17 якого вказує на пріоритет міжнародної угоди стосовно норми національного закону, якщо між ними виникає колізія. Таким чином, в Україні повинно діяти визначення катування, дане в ст. 1 Конвенції проти катувань. Слід відзначити, що міжнародні угоди в галузі прав людини, в тому числі й Конвенція проти катувань, не опубліковані в офіційних джерелах (наприклад, у «Відомостях Верховної Ради України») й тому ст. 9 Конституції носить декларативний характер. Це є однією з причин відсутності застосування судами України міжнародних угод в галузі прав людини.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи. Того ж дня було підписано Європейську Конвенцію основних прав та свобод людини й 11 протокол до неї. 2 травня 1996 р. було підписано, а 24 січня 1997 р. український парламент ратифікував Європейську Конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню й покаранню, що є безумовним досягненням. Слід, однак, відзначити, що ця Конвенція невідома навіть спеціалістам і що навіть неофіційний переклад її, наскільки нам відомо, досі в Україні ніде не опублікований.

Також безперечним успіхом просування України в напрямку до демократичної правової держави можна вважати той факт, що до законів, які регулюють роботу правоохоронних органів, включено статті про повагу до прав людини та обов'язковість їх дотримання правоохоронними органами (наприклад, ст. 5 Закону «Про міліцію» та ст. 5 Закону «Про Службу безпеки»).

Разом із тим не можна не побачити, що кількість повідомлень про застосування катувань в Україні збільшується, відомі факти смерті тих, що знаходяться під слідством, внаслідок катувань. На наш погляд, це пов'язано з ескалацією економічної кризи та загальною тенденцією посилення кримінально-правової політики як реакції на зростання злочинності. Виникає замкнене коло: задля того, щоб зменшити злочинність, влада вдається до жорстокіших заходів покарання, внаслідок чого збільшується кількість ув'язнених та погіршуються умови утримання у слідчих ізоляторах та закладах виконання покарань, через це зростає кількість рецидивістів і суспільство в цілому стає жорстокішим, що призводить до подальшого зростання злочинності.

Необхідно відзначити також безпрецедентні зростаючі масштаби застосування смертної кари в Україні: за даними Міністерства юстиції 1992 року винесено 79, виконано 103 смертні вироки, 6 чоловік помилувано; 1993 року винесено 117, виконано 78 смертних вироків, 1 чоловіка помилувано; 1994 року винесено 140, виконано 60 смертних вироків, 2 чоловік помилувано, 1995 року винесений 191, виконано 149 смертних вироків, 1 чоловіка помилувано, 1996 року винесено 167, виконано 167 смертних вироків, 2 чоловік помилувано. Країна, що припускає застосування смертної кари в таких масштабах, не може вважатися демократичною та цивілізованою. Ці факти є набагато ганебнішими через обіцянку України встановити мораторій на смертні вироки після вступу до Ради Європи.

Ст. 1-2. ЗАКОНОДАВСТВО, ЯКЕ ПРИПУСКАЄ
МОЖЛИВIСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ КАТУВАНЬ

У ст. 29 Конституції України викладені норми затримання та арешту, що відповідають міжнародним нормам: обгрунтованість утримання під вартою як тимчасової міри застереження має бути перевірена судом протягом трьох діб, і якщо протягом 72 годин з моменту затримання затриманому не вручено вмотивовану постанову суду, від має бути негайно звільнений. Крім того, кожного арештованого чи затриманого повинно бути невідкладно увідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права й надано можливість захищати себе особисто або вдатися до допомоги адвоката. Однак у п. 13 «Перехідних положень» Конституції України зазначено, що протягом п'яти років зберігається існуючий порядок арешту, утримання під вартою та затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину. Діючі норми в цій галузі, на наш погляд, порушують права людини й припускають можливість катувань або принижуючих людську гідність видів поводження.

Так, відповідно п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію», міліція має право затримувати й утримувати у спеціально відведених для цього місцях осіб, «відносно яких запобіжною мірою обрано взяття під варту на строк, встановлений органами попереднього розслідування, прокурором, судом, але не більш як на 10 діб». Тобто можна затримати громадянина без подання йому звинувачення строком до 10 діб, а осіб, що підозрюються у бродяжництві - до 30 діб з санкції прокурора, що протирічить міжнародним нормам і має явно репресивний характер.

У зв'язку з цим слід згадати Указ Президента України Л.Д.Кучми в липні 1994 р. та прийнятий невдовзі після Указу закон «Про запобіжне затримання», який дозволяв без подання звинувачення затримувати людей та утримувати їх під вартою до 30 діб на основі даних, що дозволяють підозрювати їх у скоєнні злочину. Начальник будь-якої ланки органів внутрішніх справ або Служби безпеки міг практично безпідставно, спираючись лише на свої підозри, утримувати людину під вартою до 30 діб. Порушення з боку правоохоронних органів після прийняття цього закону були настільки численні, що цей закон 1 липня 1995 року було скасовано. Однак йому на зміну не забарився Указ Президента, що дозволяє затримувати за підозрою в корупції та вчиненні правопорушень організованими групами без подання звинувачення до 30 діб.

Законодавство про використання спеціальних технічних засобів для проведення оперативно-розшукової діяльності також припускає, на наш погляд, можливість для принижуючого людську гідність поводження. Так, якщо п. 10 ст. 11 Закону України «Про міліцію» про здійснення гласних та негласних заходів фото-, кіно-, відеозйомок та звукозапису, прослуховування телефонних розмов з метою розкриття злочинів зобов'язує проводити їх на підставі та в порядку, встановленому законом («Про оперативно-розшукову діяльність»), то п. 12 цієї ж статті дозволяє «проводити кіно-, фото- та звукофіксацію як допоміжний засіб попередження протиправних дій та розкриття правопорушень» без будь-яких посилань на законну регламентацію таких дій, що в принципі дозволяє правоохоронним органам чинити надзвичайно сильний моральний та психологічний тиск. Далі, ст. 15 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» дозволяє спецпідрозділам МВС та СБУ по боротьбі з організованою злочинністю використовувати спеціальні технічні засоби для контролю, фіксації та документування розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності, а також фіксувати й документувати посилання листа й телеграфного повідомлення.

Є істотні недоліки також у Законі «Про попереднє ув'язнення», низка положень якого не відповідає міжнародним стандартам в галузі прав людини:

а) у Законі ніде не лише не згадується про презумпцію невинності, але часто вона навіть не мається на увазі, тобто немає розмежування між звинувачуваним, підозрюваним та засудженим. Так, ст. 9 про права осіб, що взяті під варту, свідчить, що режимні обмеження для осіб, що знаходяться під слідством (тобто ще не визнаних судом винними) мало відрізняються від обмежень для осіб, стосовно яких вирок набув чинності. Чим, наприклад, можна пояснити обмеження грошових сум на купівлю харчів, причому ці обмеження однакові для дорослих, неповнолітніх, жінок з дітьми.

б) ст. 8, хоч і передбачає окреме утримання неповнолітніх від дорослих, припускає з санкції прокурора утримання в одній камері разом з неповнолітніми двох дорослих, які, щоправда, вперше притягаються до відповідальності за нетяжкі злочини. Це означає не лише пряме порушення прав дітей, але й свідчить, що особливі норми утримання неповнолітніх взагалі не розроблені.

в) цілком незрозумілі обмеження на ведення документів та інших записів. На якій підставі юридично невинна людина не може, наприклад, вести навчальні записи, вести щоденник, писати вірші та ін., що аж ніяк не може завадити слідству або порушувати режим.

г) у ст. 15, яка передбачає покарання осіб, що взяті під варту, ніяк не згадується про механізм оскарження покарань, проте передбачається негайне виконання покарання. Саме тим закріплюється повна й абсолютна залежність ще не визнаної винною людини від слідства та персоналу місць позбавлення волі. Ця стаття передбачає як покарання поміщення до карцеру, що само по собі сумнівне стосовно осіб, ще не визнаних винними. Крім того, з урахуванням допущення утримання в одному закладі обвинувачуваних та засуджених, може скластися ситуація, коли в карцері разом опиняться обвинувачувані та засуджені, що протирічить законові.

Одним із джерел принижуючого людську гідність поводження є, на наш погляд, і Закон України «Про альтернативну службу» (хоча, зауважимо в дужках, наявність навіть такого недосконалого закону можна лише вітати). Закон внутрішньо протирічливий і вимагає вдосконалення. Так, якщо ст. 2 передбачає звільнення від воїнської служби за релігійними мотивами, то ст. 24 цього ж закону дозволяє в разі порушення трудової угоди з боку громадянина, який звільнений від несення військової служби та проходить альтернативну службу, направлення його на строкову військову службу, що одразу ж протирічить ст. 2.

Не передбачена законом також альтернативна соціально корисна праця (а не служба), що призвело до з'явлення в'язнів сумління в особі членів релігійної общини свідків Iєгови, які відмовляються як від військової, так і від альтернативної служби, адже кошти за неї відраховуються військовому відомству, і віддають перевагу скоріше піддатися кримінальному переслідуванню, ніж порушити канони віри. Внаслідок цього лише у Львівській області 1992-1994 рр. були засуджені за ст. 72 Кримінального кодексу України (ухилення від призову) до позбавлення волі 41 чол. За десять місяців 1995 р. судами розглянуто ще 24 подібні справи. Ті, що звільнилися з ув'язнення за відмову від військової повинності за релігійними чи пацифістськими (ця категорія взагалі не врахована в законі про альтернативну службу) переконаннями, відразу ж отримують нові повістки з військкоматів, після чого слідує нова відмова, засудження, і так може тривати аж до досягнення громадянином України непризовного віку - 28 років.

Тому віруючі та пацифісти віддають перевагу ухиленню від служби в армії, тим більше, що направляють при звільненні від військової служби (1995 р. таких виявилося лише 1000 чол.) не тільки на найбрудніші, але й часто на роботи, не сумісні з релігійними переконаннями (наприклад, озброєна охорона складів, табунів коней або видача зарплати... вином).

Ст. 3. ЗАБОРОНА ПРИМУСОВОЇ ДЕПОРТАЦIЇ ДО КРАЇН,
ДЕ ВЖИВАЮТЬСЯ КАТУВАННЯ

Ст. 26 Конституції України гарантує «іноземцям та особам без громадянства, що знаходяться на території України на законних підставах, ті ж права, що і власним громадянам». До початку 1997 р. статус біженця в Україні одержали 1161 чоловік, 482 з яких - діти до 16 років. Це переважно люди, що втекли з районів збройних конфліктів - Нагірного Карабаху, Осетії, Чечні тощо. Слід відзначити також масовий характер нелегальної міграції: протягом 1992-1996 рр. було затримано 36 тисяч нелегальних мігрантів (1996 р. - 7,2 тис.) із більш ніж 140 країн, переважно - іранців, афганців, китайців.

ХПГ невідомі факти депортації з України до країн людей, яким в рідній країні загрожували б катування. Слід зазначити, що, навпаки, в Україні знаходять собі притулок політичні мігранти з країн СНД, яким загрожувало повернення до рідної країни російськими спецслужбами.

Ст. 4. НЕОБХIДНIСТЬ КВАЛIФIКАЦIЇ КАТУВАНЬ ЯК
ЗЛОЧИНУ I ПРИЗНАЧЕННЯ ВIДПОВIДНОГО ПОКАРАННЯ

Як уже зазначалося вище, українське законодавство не містить визначення катування та жорстокого або принижуючого гідність поводження. Близькі за смислом діяння введені до кваліфікації складу злочину за перевищення влади або посадових повноважень, що супроводжуються «насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями» (ст. 166 КК України, частина друга) і за примушення давати показання, «поєднане з застосуванням насильства або із знущанням з особи, яку допитують» (ст. 175 КК України, частина друга). Ці злочини згідно зі ст. 7-1 КК України є тяжкими. Тим не менш, на наш погляд, відсутність зрозумілих і точних критеріїв у законодавстві ускладнює кваліфікацію тих чи інших дій державних службовців як катування або жорстоке поводження, і часто такі дії лишаються безкарними або, що гірше, сприймаються як норма.

Такими порушеннями Конвенції проти катувань, що мають систематичний, масовий характер, є, на наш погляд:

жорстоке, нелюдське поводження з особами, що підозрюються у скоєнні злочину, протягом проведення слідства;

умови утримання у слідчих ізоляторах (СIЗО) та деяких закладах виконання покарань (ЗВП);

так звані нестатутні відношення в армії («дідівщина»), коли старослужбовці знущаються з солдатів першого року служби та принижують їх.

Судячи із звернення громадян зі скаргами на дії правоохоронних органів, найчастіше недозволені методи для «здобування» зізнань застосовуються на стадії дізнання, ще до пред'явлення звинувачення. I фактів таких безліч (див. Додаток).

На наш погляд, застосування катувань під час слідства розповсюджене досить широко. Про це свідчить також наступний приклад. Трагічні події під час похорону митрополита Володимира біля стін Святої Софії, що супроводжувалися зіткненнями з правоохоронними органами та затриманням кількох чоловік, завершилися повідомленням затриманих про те, що в Шевченківському районному відділенні міліції м. Києва існує спеціальна кімната із засобами для тортур, де затриманих катували, протримавши там усю ніч. Однак навіть ці повідомлення ніяких правових наслідків не мали. Якщо таке можливе у столиці, то можна з упевненістю сказати, що це явище повсюдне й залежить тільки від фантазії місцевих працівників. Слід зазначити, что в приватній бесіді з одним із авторів цього звіту керівний працівник міліції підтвердив, що деякі слідчі для того, аби домогтися потрібних показань, вдаються до катувань: надягають на затриманих протигаз та викачують повітря, застосовують електрострум, і що він, ставши начальником, відібрав у своїх підлеглих протигази та інші засоби, що можуть стати інструментом катування, пригрозивши звільненням з роботи, однак гарантії в тому, що його підлеглі припинили вживати катування, немає.

Які є підстави дорівнювати до тортур умови утримання обвинувачуваних у СIЗО? Наше твердження грунтується на висновках Спеціального доповідача Комісії ООН з прав людини п. Найджела С. Родлі, що відвідав 1994 р. Російську Федерацію за запрошенням МIС РФ, щоб ознайомитися з ходом проведення судової реформами та вживаними заходами із забезпечення прав засуджених. У доповіді (документ E/CN.4/1995/34/Add.1) у розділі «Висновки та рекомендації» п. Родлі пише: «Умови утримання в Бутирській в'язниці та у слідчому ізоляторі№1 «Матроська тишина», і особливо в так званих загальних камерах, є вжахаючими. I, як уявляється, вони не поодинокі на території РФ. Спеціальному доповідачеві знадобилися б поетичний талант Данте й художня майстерність Босха, щоб точно відобразити пекельні умови, з якими від зіткнувся в цих камерах. Це вражає почуття нюху, дотику, смаку та зору. Умови є жорстокими, нелюдськими й принижуючими людську гідність; вони самі по собі є катуванням. Оскільки підозрювані особи утримуються там, щоб прискорити проведення слідства, зламавши їх волю з метою отримання зізнань та інформації, цілком можна вважати, що їх піддають тортурам». Авжеж, умови утримання в українських СIЗО мало чим різняться від російських.

В одному з виступів міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко сказав, что в СIЗО знаходиться удвічі більше ув'язнених, аніж місць, 13 тис. місць не вистачає і в ВТК посиленого режиму. За даними МВС, що ми отримали в середині 1994 р., на 30.01.94 р. у 30 українських СIЗО утримувалося 38900 чоловік при нормі 11300 місць, що в 3,44 рази більше. Надалі МВС не відповідало на наші запити про кількість ув'язнених у СIЗО, однак становище навряд чи поліпшилося, оскільки кількість кримінальних справ, розглянутих судами, щороку збільшується. Нещодавно перший заступник начальника Головного управління виконання покарань (ГУВП) МВС України Олександр Пташинський навів такі дані: на 1 лютого 1997 р. в 32 СIЗО утримується 43700 чоловік, зазначаючи при цьому, що за останні п'ять років було відкрито 3 СIЗО на 1800 місць («День», 26 березня 1997 р.). Таким чином, проблема переповнення СIЗО залишається дуже гострою.

Так, у Волинському СIЗО чоловіки сплять на нарах у три яруси, а жінки - на бетонній підлозі. Брак повітря й простору як і раніше стимулює зростання захворюваності туберкульозом (25% усіх хворих на туберкульоз в Україні - ув'язнені), педикульозом, чесоткою та ін. У трьох СIЗО Донецької області на 1.10.96 р. утримувалося 5818 чоловік при нормі 4387 місць (ці та всі наведені нижче дані по УВП Донецької області взяті з документу «Аналіз стану дотримання законів про охорону здоров'я арештованих та засуджених адміністрацією місць попереднього ув'язнення та позбавлення волі та прокурорського нагляду з цих питань», підготовленого прокуратурою Донецької області). Через велике перевантаження спостерігається зростання захворювань, у тому числі інфекційних. За перші 9 місяців 1996 р. в СIЗО було зареєстровано 330 випадків активного туберкульозу легенів. У цілому ж в усіх УВП та СIЗО Донецької області при загальній кількості ув'язнених 30461 чоловік було зареєстровано 3375 хворих на туберкульоз, що стоять на обліку, в тому числі 2297 - в активній формі, з них 1660 хворих - у тублікарні для ув'язнених (УВП-3), та 637 - в решті закладів. З 983 випадків активної форми туберкульозу, виявлених у 1996 р., у 598 чоловік він виявлений уперше (за аналогічний період 1995 р. - 396 випадків туберкульозу в активній формі було виявлено вперше), а у 385 хворих - рецидив активного процесу. Смертність в УВП Донецької області 1996 р. зросла на 270%, в тому числі в СIЗО№2 - на 500% (42 чол. - 1996 р., 8 чол. - 1995 р.). У цілому в Україні за фактами смертей у СIЗО порушується близько 50 кримінальних справ на рік (інтерв'ю заступника Генерального прокурора України Валерія Даниленка газеті «Киевские ведомости»).

У СIЗО№2 м. Артемівська не всі ув'язнені мають постільну білизну, а наявна білизна брудна. Подібні порушення мали місце також у СIЗО№1 у Донецьку. Погіршилося харчування через недостатній асортимент провіанту. Перевірка виявила, що в УВП Донецької області утримується 986 чоловік з дефіцитом ваги 10 кг та більше. Важкі умови утримання пояснюються недостатнім фінансуванням, однак до цього додається байдужість і, в гіршому випадку, безглузда жорстокість персоналу. Так, один із наших колег спостерігав у Дніпропетровському СIЗО таку картину: в 30-градусну спеку до боксу розміром метр на метр помістили на 20 хвилин чотирьох утримуваних, тоді коли поряд було три саме таких порожніх бокси.

Як і раніше, строки утримання в СIЗО тягнуться роками й досі дуже мало практикується звільнення під підписку або заставу.

Гострою є й проблема переповнення декотрих УВП. За даними на 1 лютого 1997 р. в 137 колоніях утримується 173000 чоловік за наявності 166000 місць («День», 26 березня 1997 р.). Однак це загальні цифри, а в деяких колоніях, наприклад, в УВП посиленого режиму Донецької області, співвідношення кількості ув'язнених та місць складає 173%. Таке перевантаження призводить до зростання захворювань, до погіршення умов утримання. Вихід єдиний - ширше застосовувати нев'язничні засоби покарання. Адже навіть за думкою багатьох працівників УВП, більш ніж 30% осіб, позбавлених волі, мають бути піддані альтернативним засобам покарання. За словами Олександра Пташинського, 1996 р. з 242100 затриманих було позбавлено волі 85800, з них 56,6% - на нетривалі строки, тобто можливості зменшити кількість ув'язнених за рахунок нев'язничних санкцій досить великі. Що стосується переповненості СIЗО, то, за підрахунками керівництва ГУВП, впровадження застави можна було б застосувати відносно 25000 утримуваних у СIЗО, тобто до 57,5% в'язнів СIЗО.

Прикладом жорстокого, нелюдського поводження є також, на наш погляд, затримка із звільненням ув'язнених, звільнених за амністією (наприклад, ХПГ зіткнулася з випадком, коли в'язень «пересидів» майже два роки!) і затримка із звільненням ув'язнених, що мають бути звільнені у зв'язку з тяжкою хворобою згідно з наказом МВС України№256 від 13.05.92 р. «Про порядок подання до суду матеріалів про звільнення від подальшого відбуття покарання ув'язнених, які захворіли на тяжку хворобу» (зазначимо, що одержати текст цього наказу було зовсім не просто!), а також байдужість до долі тяжкохворих. Так, наприклад, вивчення історій хвороби померлих в УВП-3 Донецької області 1996 р. показало, що були всі підстави направити їх на комісію для подальшого звільнення судом од відбуття покарання. I, можливо, ці люди лишилися б живими! Той же висновок можна зробити стосовно померлого у Лук'янівському СIЗО в Києві колишнього головного бухгалтера «Київських авіаліній» Сергія Iванова, що страждав на ішемічну хворобу серця, і якого мали звільнити згідно з п. 7.1.7. наказу№256. У засобах масової інформації згадувалося також про насильницьке утримання в'язня В.В.Ковальчука, що страждає на вроджений порок серця, згідно з п. 7.1.2. вищеназваного наказу він повинен бути звільнений. Однак протягом 2,5 років (!) рідні Ковальчука не могли домогтися проведення медичної експертизи. Коли ж авторитетна експертиза (інститут серцево-судинної хірургії АМН України) підтвердила діагноз і дала висновок, що Ковальчук потребує дообстеження та операції, то рішення направити Ковальчука на комісію для подальшого звільнення все одно не було прийняте. Ковальчук був направлений до колонії і його життя знаходиться в небезпеці.

Не поліпшується становище й у армії. За інформацією Спілки офіцерів України, 1995 р. в армії загинуло більш ніж 300 чоловік. Зростає кількість самогубств, як правило, пов'язаних з «дідівщиною». За 10 місяців 1995 р. покінчили з собою 64 військовослужбовці; з них 59,3% - солдатів термінової служби, 74% з яких - солдати першого року служби. Саме такі піддаються найбільшому насильству («Киевские ведомости», грудень 1995 р.). За даними «Української газети»№4 від 1995 р., 1994 року від «дідівщини» постраждали 719 солдатів. У 14 числі «Юридического вестника» від 1997 р. опубліковані дані Головної військової прокуратури: 1996 р. від «нестатутних відносин» постраждало 460 військовослужбовців, з яких 6 загинули, а 38 отримали тяжкі тілесні ушкодження. Відзначається, що командирами різних рівнів було віддано більш як 480 незаконних наказів, у результаті чого були порушені права 330 військовослужбовців. Разом у Збройних Силах України 1996 р. було скоєно 3700 злочинів, причому 25% їх учасників - офіцери. Загальна кількість постраждалих від злочинів та різного роду інцидентів - 1600 військовослужбовців.

За даними інституту соціології НАН України 79% офіцерів і 88% особового складу стикалися з випадками нестатутних відносин («дідівщини»). Насторожує той факт, що лише 12% офіцерів відзначають, що «дідівщина» небезпечна, і лише 11% з них вважають, що «дідівщина» негативно впливає на боєздатність армії.

Крім того, солдати ще й голодують. У Запоріжжі зафіксовані випадки жебрацтва, а часом і викрадання харчів солдатами місцевого гарнізону. У Бердянську (Запорізька обл.) 12 солдатів госпіталізовані з діагнозом «дистрофія організму» («Киевские ведомости», травень 1996 р.). У Євпаторії не вдалося врятувати від дистрофії рядового - надто пізно його було відправлено до госпіталю(«Вечерний Киев», квітень 1996 р.).

Жорстокою та нелюдською, на наш погляд, слід вважати також практику призову на військову службу хворих юнаків, не здатних служити в армії через стан здоров'я. Iнколи призовні комісії вдаються до цього, аби виконати план набору, часто це пов'язано з байдужістю медиків до долі молодих людей. Харківська правозахисна група неодноразово стикалася з такими випадками, описувати які ми не станемо з метою економії місця. Зазначимо лише, що за даними «Юридического вестника» (№14, 1997 р.) 1996 р. із Збройних Сил України було звільнено більш ніж 3,5 тисяч чоловік, непридатних до військової служби за станом здоров'я.

Слід також відзначити факти жорстокого ставлення представників влади до біженців та мігрантів. Так, 1995 р. у Харкові були затримані біженці з Чечні і протягом 10 діб утримувалися в спецрозподільнику під приводом відсутності в них паспортів, які вилучили в них ті ж таки працівники правоохоронних органів, і відповідної перевірки. I лише після втручання правозахисників затримані були звільнені без будь-яких пояснень, а тим паче вибачень.

1966 р., за даними Конгресу українських націоналістів, у Львові затримано чотирьох громадян Чеченської республіки «за порушення паспортного режиму». Домагаючись зізнань у нескоєних цими людьми злочинах, на підставі відсутності в них паспортів (які також були вилучені тими ж працівниками МВС), стражі порядку два тижні протримали чеченців то в диспансері (під приводом перевірки на СНIД), то в спецрозподільникові, не пред'являючи офіційного звинувачення і погрожуючи передати їх Росії як чеченських бойовиків(«Всеукраинские ведомости»,№39, лютий 1996 р.).

Як бачимо, схема затримання не відрізняється новітністю, незважаючи на скасований вже Закон «Про попереднє затримання», і така ж, як і зовсім в іншому регіоні України 1995 р.

Очевидно, саме такі випадки дозволили Голові Управління Верховного комісара ООН з питань біженців Йожефу Дьорке заявити в Києві, що біженці в Україні переслідуються міліцією, і що це в більшості випадків буває зайвим.

Ст. 5. ВСТАНОВЛЕННЯ ЮРИСДИКЦIЇ ЩОДО ЗЛОЧИНIВ,
ЗАЗНАЧЕНИХ У СТАТТI 4.

В Україні зберігається іноземна військова присутність. У місті Севастополі розташована головна база Чорноморського Флоту Російської Федерації. Це збройне формування має власну комендатуру та гауптвахту. Севастопольська правозахисна група має інформацію про застосування катувань відносно військовослужбовців у комендатурі Чорноморського флоту. Так, у травні 1996 року редакція газети «Флот України» отримала заяву офіцера Військово-Морських Сил України, затриманого патрулем Чорноморського флоту про застосування до нього катувань у камері тимчасового затримання: «Обличчя від побиття розпухло, руку було вибито, печінка свербіла від численних ударів». Військовослужбовець ВМС України Сергій Сокіл був затриманий у жовтні 1995 року за порушення форми одягу й доставлений до комендатури Чорноморського флоту. В результаті отриманих побоїв був зламаний хребет і чоловік втратив можливість рухатися. За інформацією прокуратури Севастопольського гарнізону до військової прокуратури також надходять відомості про те, що в комендатурі Чорноморського флоту бувають випадки застосування насильницьких дій стосовно військовослужбовців. 19 березня 1997 року до нейрохірургічного відділення 1 міської лікарні Севастополя був доставлений матрос ВМС України Яровий Ю.I. з діагнозом «струс головного мозку». У пояснювальній записці він написав, що «знаходився на гауптвахті, розчищав сніг, а вартовий ударив його ззаду по потилиці».

Ст.7. ГАРАНТIЇ СПРАВЕДЛИВОГО ПОВОДЖЕННЯ
ПIД ЧАС РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Гарантоване ст. 59 Конституції України право на захист від звинувачення грубо порушується. Мають місце відмови адвокатів від надання правової допомоги з тієї причини, що держава не покриває їх розходи при наданні безкоштовної допомоги, що передбачено Конституцією та чинним кримінально-процесуальним законодавством. Ціла низка подібних випадків змусила прокурора міста Севастополя I.Вернидубова публічно звернутися до совісті адвокатів. Вартість оплати послуг захисників у десятки разів перевершує розміри заробітної плати. В результаті величезна кількість осіб, що потребують послуг захисника, не можуть реалізувати своє законне право. З урахуванням широко розповсюдженого фізичного насильства стосовно звинувачуваних у ході попереднього слідства, здійснення права на справедливий суд сьогодні неможливе.

Ст.10. ВIДСУТНIСТЬ ПIДГОТОВКИ ПЕРСОНАЛУ
СТОСОВНО ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ

На жаль, у юридичних вузах та технікумах, інститутах МВС та СБУ поки ще не впроваджено курс прав людини. Тому персонал закладів, де є загроза вживання катувань та жорстокого поводження, зовсім не знайомий із стандартами в цій галузі, і зусиль неурядових організацій тут явно недостатньо. Відсутність в українському законодавстві визначення катувань та жорстокого поводження, відсутність судової практики з використанням міжнародних стандартів з прав людини також є однією з причин повного нерозуміння цих проблем. Внаслідок цього кваліфікація тих чи інших дій державних службовців як катування згідно статті 1 Конвенції проти катувань викликає опір та протести працівників правоохоронних органів. Один із авторів даного звіту брав участь як лектор у семінарах для працівників правоохоронних органів у Києві, Харкові, Дніпропетровську та Полтаві (семінари проводилися у відповідності з проектом «Розвиток громадянського суспільства в СНД» за програмою TACIS), і всюди визначення катування у ст. 1 Конвенції та порівняння реалій України з міжнародними стандартами сприймалися вкрай негативно.

Ст. 11. НАЯВНIСТЬ СЕКРЕТНИХ IНСТРУКЦIЙ, ЩО
СТОСУЮТЬСЯ ЗАТРИМАННЯ, АРЕШТУ ТА УВ'ЯЗНЕННЯ

Відсутність принципових змінень у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві зберігає у колишньому вигляді внутрішні акти та інструкції. Наприклад, досі діє положення про те, що передачі харчів та одягу для ув'язнених СIЗО (слідчих ізоляторів) приймаються лише від близьких родичів. Випадку відсутності родичів закон не передбачає. Працівники СIЗО посилаються на внутрішні інструкції та пояснюють це становище небезпекою недозволених вкладень до передачі, що зовсім незрозуміло - адже всі передачі подаються відкритими й ретельно оглядаються.

Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, регулюються не КПК, а «Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину», яке, наскільки нам відомо, не опубліковано.

Досі діють старі інструкції допуску адвоката до підзахисного тільки за дозволом слідчого.

Усі процедури, пов'язані з виконанням виняткової міри покарання - смертної кари - грунтовані не на законодавчих актах, а на внутрішніх секретних інструкціях МВС.

Незважаючи на більшу відкритість УВП, громадськості не завжди вдається навіть проникнути на територію колонії. Так, незважаючи на дозвіл Управління виконання покарань УВС Одеської області, начальник жіночої колонії ь74 відмовилася впустити туди правозахисників.

Невідомо, на підставах яких актів та нормативів проводяться так звані «військові навчання» МВС, під час яких відпрацьовуються рукопашні дії на ув'язнених. За неофіційними даними, такі «навчання» проводилися майже в 20 колоніях(ПЛ,№6, 1996 р.).

У вересні такі «навчання» проводилися в Запорізькій області, в результаті чого були по-звірячому побиті деякі в'язні - їх змушували лежати на землі під дулами автоматів, цькували собаками, обливали потужними струменями з водометних установок. Тільки в колонії ЯЮ-309/70 (м. Бердичів Житомирської обл.) ув'язнені змусили прокуратуру після таких «навчань» порушити кримінальну справу. Щоправда, при цьому голова Ліги захисту ув'язнених, яка проіснувала в цій колонії з серпня 1994 по жовтень 1995 р., А.С.Фрідсон був відправлений на тюремний режим(ПЛ,№13, 1996 р.).

Треба відзначити, що Закон України «Про Службу безпеки» не передбачає прямого права на затримання й утримання під вартою підозрюваних та обвинувачуваних, надаючи при цьому п. 5 ст. 25 право службам безпеки «мати слідчі ізолятори для утримання осіб, взятих під варту та затриманих органами Служби безпеки України» без будь-яких згадувань чи посилань на закони, що регламентують затримання та утримання під вартою. Це може призвести і, судячи з відомої справи Мозоли, призводить до порушень норм, іноді й кричущих. Як з'ясувалося в ході судового процесу, утримання під вартою в СIЗО СБУ регулюється відомчими інструкціями.

На жаль, список прикладів можна було б продовжувати ще довго.

Ст. 12, 13. НЕАДЕКВАТНА РЕАКЦIЯ НА ПОВIДОМЛЕННЯ
ПРО КАТУВАННЯ

При існуючому порядку розслідування справ, коли санкцію на арешт дає прокуратура, слідство часто веде прокуратура, державне звинувачення в суді підтримує також прокуратура, важко собі уявити, щоб та ж таки прокуратура, яка здійснює наглядові функції, об'єктивно розслідувала випадки порушень прав людини на стадії затримання й попереднього слідства. I хоча Конституція передбачає санкціонування арешту судом (ст. 29), а не прокуратурою, однак, як уже зазначалося, протягом п'яти років зберігся старий порядок. I прокурори дуже часто «не помічають» різноманітних порушень, особливо у випадках здобування зізнань.

Про це переконливо свідчать такі цифри. Донецька газета «Тюрьма и воля» послала запити до правоохоронних органів Донбасу різного рівня про скарги на недозволені методи ведення слідства й статистику застосування ст. 166 КК України (перевищення влади або службових повноважень). Прокурор м. Донецька Н.Д.Кириченко відповів, що за період 1994-1996 рр. не було порушено жодної кримінальної справи за ст. 166, відповідно й не було підтверджених скарг. Прокуратура м. Єнакієва відповіла, що 1996 р. звернувся один громадянин, але його скарга не підтвердилася. 1995 р. надійшло 8 скарг, жодна не підтвердилася, 1994 р. - 2 скарги, одну з яких задоволено. Iз Луганського обласного управління МВС повідомили, що скарг на недозволені методи ведення слідства до облуправління не надходило, а обласна прокуратура Луганська відповіла, що 1996 р. розглянуто 71 звернення громадян на недозволені методи ведення слідства працівниками правоохоронних органів, з яких задоволене одне.

Ще один приклад. Керівник центру громадянських зв'язків управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Севастополі Юлія Сиротинська «не змогла згадати» за останні 4 роки випадків притягнення до кримінальної відповідальності осіб за застосування катувань.

Незважаючи на те, що Конституцією в ст. 55 передбачено захист громадян від дії або бездії влади щодо захисту прав людини, судді України, що діють за колишніми установками на практиці, частіше схильні підтримувати звинувачення й дуже слабко реагують на факти застосування недозволених методів з боку міліції та слідства.

Нам відомі лише кілька випадків розгляду фактів, пов'язаних з недозволеними діями під час слідства. Так, за фактом смерті Ю.Мозоли Генеральна прокуратура порушила близько десяти кримінальних справ проти співробітників Львівського СIЗО СБУ, а на лаву підсудних потрапили тільки черговий помічник начальника СIЗО О.Позовіков та контролер прапорщик В.Брайлян. У лютому-березні 1997 р. відбувся судовий процес, під час якого Генпрокуратура вінесла постанову про припинення кримінальних справ проти підсудних, начальника СIЗО, чергових помічників та контролерів трьох інших змін, оскільки «в діях одних немає складу злочину, а вина інших не доведена». Адвокати підсудних доводили їх непричетність до смерті Мозоли, стверджуючи, що він міг сам нанести собі травми, що призвели до смерті. У зв'язку з неповнотою попереднього слідства, суд повернув справу на додаткове розслідування.

Розслідування за фактом смерті затриманого 28 лютого 1996 р. в м. Донецьку працівниками обласного управління міліції й померлого 3 березня 1996 р. від втрати крові, внутрішніх розривів та травм тіла В.Кулинича за заявою його батька досі не завершено. З травня 1996 р. по січень 1997 р. прокуратури Донецької області та Куйбишевського району м. Донецька займалися попередньою перевіркою матеріалів, переправляючи їх одне до одного. Й лише 13.01.97 р. прокуратура Куйбишевського району м. Донецька повідомила, що прийняла справу до виробництва й проводить попереднє слідство. В.Кулинич та його дружина були арештовані у себе вдома за підозрою в зберіганні наркотиків та відправлені до обласного управління міліції, де були побиті й доставлені до Куйбишевського райвідділу міліції. 29 лютого дружину В.Кулинича було звільнено, її побої зафіксовані медичними документами. А 4 березня слідчий Куйбишевського РВВС повідомив батька, що його син помер у лікарні.

Взагалі у більшості випадків довести факти побиття, знущань, особливо психологічних (коли, наприклад, погрожують репресіями стосовно близьких), практично неможливо. Навіть у випадках побиття суд бере до уваги тільки акти експертизи, що видані на запит правоохоронних органів.

Тому часто постраждалі не звертаються до суду по захист своїх прав, боючись, і не без підстав, не лише тяганини й недовіри з боку суду, а й прямої помсти.

Так, наприклад, за скарги на побиття, знущання й настійливі вимоги покарати за це винуватців, за переконанням М.П.Кашука, звинуваченого за ст. ст. 17 та 93 п.в. КК України, його було засуджено на 10 років позбавлення волі. М.П.Кашук, тоді інвалід III групи, захищаючись від п'яного хулігана, що напав на нього з ножем, здійснив попереджувальний постріл у стіну, внаслідок чого осколки цегли поранили обличчя нападника. У даному разі цілком зрозуміло, що вирок суду неадекватний, однак неодноразові звернення Харківської правозахисної групи бодай про помилування М.П.Кашука (який став на той час інвалідом II групи), ні до чого не привели. Враховуючи стан здоров'я М.П.Кашука та жахливий вирок, ХПГ знов у лютому 1997 р. звернулася з черговим проханням про помилування, однак уже після цього з колонії надійшло повідомлення про смерть М.П.Кашука.

Судячи з відповідей на наші клопотання про помилування М.П.Кашука, Комісія з помилувань при Президенті України вважає недоцільним вживати помилування за тими статтями КК України, які не підлягають амністії.

Тим більше не слід дивуватися тому, що громадяни, постраждалі від правоохоронних органів (зокрема, біженці, що були побиті в міліції та відпущені), частіше не звертаються до влади з приводу захисту своїх прав.

Ст. 14. ПРО КОМПЕНСАНЦIЮ ЗБИТКIВ
ЖЕРТВАМ КАТУВАНЬ

Ст. 56 Конституції України передбачає право громадянина на відшкодування за рахунок держави матеріальних та моральних збитків, завданих незаконною дією або бездією органів державної влади.

Закони «Про міліцію» (ст. 25), «Про Службу безпеки» (ст. 35) передбачають відповідальність (аж до кримінальної) за протиправні дії або бездію працівників відповідних відомств. Працівники прокуратури, згідно із ст. 48 Закону «Про прокуратуру» несуть відповідальність за Дисциплінарним статутом.

Впроваджені також відповідні статті до КК та КПК України.

Проте, розміри компенсації надто малі. Наприклад, газета «Голос України» у своїй статті про незаконно засудженого Iвана Гришка писала: «тї 33 гривні, що їх отримає ув'язнений за кожну добу перебування у неймовірно жахливих умовах протягом останнього року можна вважати черговим знущанням, а не компенсацією держави». Наскільки нам відомо, практика судів у цій галузі майже відсутня, адже немає механізму розглядання подібних справ, немає правил та критеріїв оцінки моральних та матеріальних збитків, спостерігається явна протидія працівників прокуратури, які «покривають» своїх.

Так, 1995 р., за словами першого віце-прем'єр-міністра В.Дурдинця, в системі правопорядку виявлено більш як 4000 правопорушень, до відповідальності притягнуто 1430 чоловік, однак прокуратурою розслідувано лише 62 справи. А 1996 р. тільки до 1 квітня виявлено 2400 працівників МВС, що здійснили різноманітні правопорушення (це в 1,5 рази більше, ніж у 1995 р.), засуджено 419 чоловік(«Молодь України», 11 квітня 1996 р.).

Ст. 15. ВИКОРИСТАННЯ ЗIЗНАНЬ, ОТРИМАНИХ
НЕДОЗВОЛЕНИМИ МЕТОДАМИ, ЯК ДОКАЗIВ

Ст. 62 Конституції України наголошує, що «звинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на її користь».

Однак практика судів показує, що досі зізнання обвинувачуваного, отримані попереднім слідством, заміняють будь-які докази, навіть коли той, хто «зізнався», відмовляється в суді від своїх показань, мотивуючи відмову застосуванням до нього недозволених методів з метою отримати «зізнання».

Так у Полтаві засудили трьох підлітків за вбивство за «здобутими» слідством «зізнаннями», хоча комплексна експертиза й захист довели в суді, що засуджені не були на місці злочину на момент його скоєння.

Харківська правозахисна група отримала обвинувачувальний висновок та вирок у справі із звинувачення за ст. 94 КК України Віктора Бутиркіна та його дружини З.Бутиркіної в умисному вбивстві рідного брата Бутиркіна - Вячеслава Бутиркіна, з яких видно, що жоден з пунктів звинувачення не доведений ні обвинуваченням, ні судом, але тим не менш, В. та З. Бутиркіни визнані винними й засуджені відповідно до 11 та 9 років позбавлення волі (фактично на підставі власних зізнань; як стверджують обвинувачені, на попередньому слідстві їх били та погрожували відправити до камери 16-річну дочку обвинувачуваних). В результаті слідство оформило їх зізнання як явку з повинною. На суді обидва обвинувачувані відмовилися від своїх зізнань; суд відзначив, що явка з повинною оформлена незаконно, але свої висновки будував фактично саме на цих зізнаннях. Рішення суду першої інстанції залишено без змін касаційною інстанцією та Верховним Судом України.

Ст. 16. АКТИ ЖОРСТОКОГО ТА НЕЛЮДСЬКОГО
ПОВОДЖЕННЯ, ЯКI НЕ ПIДПАДАЮТЬ ПIД
ВИЗНАЧЕННЯ КАТУВАННЯ У СТ. 1

Таким актом безумовно є смертна кара - узаконене вбивство, найжорстокіше й найнелюдськіше покарання. При вступі до Ради Європи Україна взяла на себе зобов'язання скасувати страту як міру покарання. Протягом року після вступу до РЄ Україна повинна була оголосити мораторій на виконання смертних вироків. Однак, незважаючи на оголошення мораторію Міністром юстиції, страти тривали, адже, за словами Генерального прокурора, рішення про мораторій повинна прийняти Верховна Рада України. Нині підготовлено проект закону про скасування смертної кари, він знаходиться у Верховній Раді, однак до його розгляду депутати ще не вдалися.

Тим часом Україна вийшла на перше місце в лідери за кількістю не лише винесених, а й виконаних смертних вироків. Якщо 1991 р. було винесено 112 смертних вироків, то до 1995 р. ця цифра сягнула 191; 1996 р. винесено 167 смертних вироків. Ще швидше зростає кількість виконаних смертних вироків - з 42 1991 р. до 167 1996 р. Кількість помилуваних - 1-2 чоловіка на рік.

Може, це звучить брутально, але складається враження, що правоохоронні органи поспішають виконати якомога більше страт до впровадження мораторію або скасування смертної кари. При цьому немає ніякої впевненості в тому, що в усіх випадках вина засуджених до смертної кари доведена й судові помилки виключені.

ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦIЇ

Протягом 1992-1996 рр. до українського законодавства було введено положення про шанування до прав людини та обов'язки їх дотримання органами державної влади, в тому числі правоохоронними органами. Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України забороняє катування, жорстоке, нелюдське або таке, що ображає гідність поводження або покарання. Однак визначення катування та жорстокого поводження в українському законодавстві відсутнє, Конвенція проти катувань не опублікована в офіційних виданнях, що є однією з причин відсутності судових вироків, обгрунтованих нормами Конвенції. Державні чиновники, зокрема, працівники правоохоронних органів, а також військовослужбовці зовсім не знайомі із змістом Конвенції проти катувань та інших міжнародних угод у галузі прав людини, учасником яких є Україна, і, на жаль, держава не робить нічого для розповсюдження інформації про ці угоди.

Законозастосовча практика свідчить, що порушення Конвенції ООН проти катувань стають все численнішими та безкарнішими. Не можна стверджувати, що жорстоке, нелюдське ставлення з особами, які підозрюються у скоєнні злочину, під час проведення слідства, є повсюдними. Тим не менш, чимало недостатньо підготовлених у професійному відношенні працівників вдаються до незаконних методів поводження, а домогтися їх покарання та відшкодування матеріальних та моральних збитків жертвам катувань, як правило, не вдається. Отримані незаконними методами зізнання широко використовуються судом як доказ скоєння злочину.

Порушенням Конвенції проти катувань, що мають систематичний, масовий характер, також є умови утримання в слідчих ізоляторах і деяких закладах виконання покарань і так звані нестатутні відношення в армії («дідівщина»), коли старослужбовці знущаються з солдатів першого року служби, принижують їх.

Широко застосовується в Україні смертна кара, що є найжорсткішим та найнелюськішим покаранням. Безпрецедентні масштаби застосування смертної кари (1996 р. виконано 167 смертних вироків, Україна посіла друге місце в світі після Китаю) не дозволяють вважати Україну цивілізованим суспільством.

Слід відзначити також непоодинокі факти жорстокого поводження державних службовців із біженцями та мігрантами з Кавказького регіону.

Iснуючі об'єктивні причини, що погіршують важкі умови утримання в місцях позбавлення волі (брак фінансування на утримання ув'язнених та персоналу внаслідок економічної кризи) не можуть бути визнані як виправдання такої ситуації, як і проблеми, пов'язані із зростанням злочинності та необхідністю боротьби з нею. Ескалація економічної кризи і загальна тенденція на підвищення жорсткості кримінально-правової політики як реакція на зростання злочинності створюють замкнуте коло: задля того, щоб зменшити злочинність, влада вдається до жорстокіших методів покарання, внаслідок чого збільшується кількість ув'язнених та погіршуються умови утримання в слідчих ізоляторах та закладах виконання покарань, через це зростає кількість рецидивістів і суспільство стає що жорстокішим, що призводить до подальшого зростання злочинності. Держава повинна розірвати це замкнуте коло, яке призводить до ширшого застосування катувань та жорстокого поводження.

Безумовним позитивним фактом слід вважати з'явлення недержавних організацій, які намагаються відстежувати й вивчати факти жорстокого поводження, захищати осіб, чиї права порушуються державою, сприяти правоохоронним органам у питаннях захисту людини та розповсюдженню знань про права людини. Ще сім років тому такий діалог був би неможливий. Однак громадянське суспільство в Україні досить слабке, щоб докорінним чином змінити ситуацію.

Для виправлення ситуації необхідно в рамках чинного законодавства:

негайно замінити запобіжні заходи «утримання під вартою» «підпискою про невиїзд» усім, хто знаходиться під слідством, що звинувачуються у скоєнні злочинів, міра покарання за які не перевищує трьох років позбавлення волі;

домогтися того, щоб усі затримані особи інформувалися про їх права, в тому числі право оскарження жорстокого поводження;

забезпечити негайне повідомлення близьких про затримання;

ширше використовувати практику звільнення підозрюваних під заставу;

забезпечити законні строки утримання під вартою, пред'явлення звинувачення та можливість зустрічі з адвокатом до першого допиту;

забезпечити своєчасний, безпристрасний медичний огляд осіб, що заявили про застосування до них катувань або знущань;

притягати винних у застосуванні катувань або жорстокого поводження до судової відповідальності.

Для радикального поліпшення ситуації також необхідно:

прийняти новий, набагато гуманніший, ніж той, що існує, Кримінальний кодекс, який передбачає визначення катування та жорстокого поводження і відповідальність за їх застосування, надає можливість судам ширше вживати нетюремні міри покарання;

прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс, що виключає можливість застосування катувань та жорстокого поводження на стадії затримання, арешту та попереднього слідства;

законодавчо обмежити строки перебування під вартою на всіх стадіях розслідування та судового процесу;

провести незалежну правову експертизу відомчих нормативних актів в галузі попереднього слідства та виконання покарань;

змінити судову практику, набагато ширше застосовувати нетюремні засоби покараннь;

прийняти новий Виправно-трудовий кодекс, що відповідає міжнародним стандартам для пенітенціарних закладів;

ввести до програми професійної підготовки працівників правоохоронних органів та військовослужбовців курс прав людини, зокрема вивчення документів про катування та жорстоке поводження;

ознайомити персонал правоохоронних органів та офіцерів української армії з положенням Конвенції проти катувань;

розширити правові основи судового та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, зокрема прискорити прийняття закону про омбудсмена.

ДОДАТОК

ЗАСОБИ МАСОВОЇ IНФОРМАЦIЇ УКРАЇНИ ПРО КАТУВАННЯ

1. Правоохоронні органи

В 1995 году за правонарушения осуждены 419 сотрудников милиции(«Всеукраинские ведомости», 28 декабря 1995 года).

***

Примерно в 16 часов на трамвайной остановке (г.Киев -ред.) была задержана группа подростков 13-15 лет. Дружинники перепутали их с теми, кто безобразничал неподалеку. Там, не разобравшись, начали составлять протокол задержания. Одного из ребят, 14-летнего Михаила, жестоко избили - сломали ребро, разбили голову. Опомнившись, сотрудники вызвали «скорую». В больнице выяснилось: сотрясение мозга, после выздоровления Михаил был поставлен на психиатрический учет. Другому подростку повезло больше - отделался синяками(«Український часопис прав людини»,№1 1996 р.).

***

У Львові одного з підозрюваних били по п'ятках так, що в нього відійшла тканина від кісток, однак у медекспертизі відмовив навіть суд(Бюлетень «Права людини», ь1, 1996 р.).

***

Пикетирование здания Министерства Обороны Украины закончилось трагедией - смертью 72-летнего Юрия Разумного... Милиционеры несколько раз ударили старика, а после один из них достал газовый балончик и брызнул ему в лицо. Юрия Петровича бросили в машину вместе с остальными, где ему стало плохо, он упал. На требование вызвать «скорую», милиционеры в ответ только засмеялись и продолжали рассказывать друг другу анекдоты(«Всеукраинские ведомости», 17 января 1996 года).

***

Луганская область. 3 февраля 1995 года в городе Краснодоне в следственном кабинете изолятора временного содержания врачем скорой помощи Бураковым был осмотрен «пятнадцатисуточник» 35-летний Галайда, который перед этим вел себя как психически ненормальный. Он был обнаружен в камере обнаженным, издавал громкие нечленораздельные звуки, отказывался от еды, бился головой о стены камеры... Бураков установил у пациента ушибы грудной клетки и поясницы, перелом восьмого левого ребра, ушиб мягких тканей лица и абстинентный синдром... На вопрос сотрудника милиции, может ли арестованный содержаться в ИВС, врач ответил положительно... Но уже днем, 5 февраля, этот же врач вынужден был констатировать смерть Галайды.

...Автономная республика Крым. 16 декабря 1995 года в Ялте врач скорой медицинской помощи Сенчин передал милицейскому наряду гражданина Сипало, находившегося в бессознательном состоянии и в сильной стадии опьянения и выдал справку о возможности содержания задержанного в медвытрезвителе. Однако на следующий день состояние здоровья Сипало ухудшилось и он умер. По заключению судебно-медицинской экспертизы, смерть наступила в результате разрыва печени, перелома ребер и повреждения легких(«Всеукраинские ведомости», 31 января 1996 года).

***

О том, что в кабинетах львовской милиции пытают, говорили много. Но если на судебных процессах кто-либо из обвиняемых заявлял: «Меня вынудили побоями дать такие показания», далее этого бесполезного сотрясания воздуха события не разворачивались... Да и очередной скандал по поводу пыток, который разгорелся во Львове, так и «замяли» бы, не окажись пострадавший зятем первого заместителя главы облгосадминистрации, в прошлом - прокурора области. Студент Львовской торговой академии Тарас Д. заправлял бензином свою машину, когда к нему подошел капитан милиции Б. ... и заявил, ... что Тарасу необходимо проехать с ним в городское управление милиции... Допрос с первых минут задержания превратился в пытку. Сначала просто били руками и ногами по голове, в грудь, по всему телу. От ударов перешли к «растяжке»: два палача растягивали в разные стороны ноги. Потом... начали бить палками по пяткам. Принесли какой-то прибор, который «бил» током, и подключали его к ногам и другим частям тела. Продержав молодого человека в «клетке» без пищи три дня ему, наконец, вызвали скорую помощь, которая и отвезла его в больницу(«Всеукраинские ведомости», 15 февраля 1996 года).

***

У Маріуполі, на Центральному ринкові, надягши на I.Якшину наручники, міліціонери побили її. Під тиском громадськості прокуратура міста порушила з цього факту кримінальну справу(Бюлетень «Права людини», ь3, 1996 р.).

***

В октябре 1992 г. Юрия Федорова в г. Стаханове Луганской области задержали по подозрению в совершении убийства и шесть дней избивали в милиции. Он все рассказал об избиениях следователю Шаргоровской, однако ни она, ни прокурор Михайлусов, давший санкцию на арест, побоев «не заметили». Суд оставил без внимания заявление Ю.Федорова об избиениях. В феврале 1997 г. дело было пересмотрено, приговор изменили с 12 до 6 лет лишения свободы. Была отмечена плохая работа следствия, но факты избиения суд и на этот раз проигнорировал(«Тюрьма и воля», декабрь 1996 г.; февраль 1997 г.).

***

В Старобешево Донецкой области задержан Н.Бугулец по подозрению в избиении гражданина В. (впоследствии умершего в милиции). После задержания Н.Бугульцу в больнице выдали справку о наличии побоев. Доставленный снова в милицию, до сих пор находится под арестом. Прокуратура Старобешевского района и облпрокуратура в факте появления побоев у Бугульца вины милиции не увидела и в возбуждении уголовного дела отказано. Суд состоялся в феврале 1997 г. и отказ прокуратуры призн ал необоснованным(«Тюрьма и воля», сентябрь 1996 г.; март 1997 г.).

***

17 марта 1996 года при задержании особо опасного рецидивиста на ул.Арсенальной, 29 было применено огнестрельное оружие. Из табельного оружия был открыт огонь «на поражение». Прошитый пулями И.С.Баландин упал замертво»(«Слава Севастополя», 10 апреля 1996 года).

***

У Кривому Розі три дні тримали без їжі та води I.Хоменко, знущаючись із неї та б'ючи, вимагая відомостей про брата, що знаходиться в розшуку. Боячись загинути, I.Хоменко підписала «зізнання» й була відпущена, хоча по міськвідділу міліції документально вважається затриманою за підозрою в крадіжці(«Независимость», травень 1996 р.).

***

В Киеве приговорен к смертной казни И.Ткаченко. Утверждения о применении насилия при следствии судом оставлены без внимания. Ему угрожали в милиции тем, что задержат жену, как поступили с его товарищем: у того три дня держали беременную жену в милиции, оскорбляли, запугивали(«Тюрьма и воля», июнь 1996 г.).

***

Взрыв возмущения общественности Львовщины вызвала ставшая достоянием гласности информация о том, что в следственном изоляторе управления СБУ по Львовской области от пыток скончался житель Городка 26-летний Юрий Мозола(«Всеукраинские ведомости», 18 июня 1996 года).

***

А.Чебышева (г. Донецк) избили в милиции и заставили написать заявление, что повреждения ног им получены на работе. Жену он попросил прекратить добиваться истины, ибо в ином случае она потеряет его совсем(«Тюрьма и воля», июнь 1996 г.).

***

У Києві в квітні 1996 р. міліціонери вбили 29-річного С.Міщенка, перед тим закувавши його в наручники(«Всеукраинские ведомости»,№96, 1996 р.).

***

5 сентября 1995 г. в УИН-52 сжег себя В.Ковалев, протестуя против нарушений прав человека в местах лишения свободы. О намерении сжечь себя сообщил в письме в адрес администрации УИН, которая объявила это несчастным случаем(«Тюрьма и воля», январь 1996 г.; август 1996 г.).

***

«О надругательстве, которое терпят осужденные в колониях и тюрьмах Украины я не читал ни в книжках Солженицына, ни в художественно-публицистических произведениях иных авторов, - пишет один из заключенных. - Я намерен предать гласности то, что пережил лично: жестокие пытки, психологические атаки, унижение - физическое и моральное... Например, приносили мне переданное матерью сало, крепко меня привязывали и начинали кормить. Запихивали в рот мое письмо, а потом кусок сала, потом снова письмо - сало, письмо - сало... А о таком вы слышали: заходят в масках охранники с собакой и натравливают на тебя... Хозяева волкодава смеются и следят, чтобы овчарка не загрызла до смерти... В другой раз выбивали непокорность в электрощитовой: заводили в металлический ящик и били, били по нему резиновыми палками. Кровь из ушей успокаивала их звериные инстинкты. Об одиночной камере, где я просидел 12 месяцев, карцере, где голодал неделями - не говорю»(«Голос Украины», 10 октября 1996 года).

***

В марте 1995 г. был избит милиционерами А.Фокин (Ждановка Донецкой области). Уголовное дело прекращено за отсутствием состава преступления(«Тюрьма и воля», октябрь 1996 г.).

***

Допит у міліції закінчився смертю 17-річного О.Стоцького. Він помер у Замостянському РВВС (Вінницька обл.) 9 серпня 1996 р.(«Всеукраинские ведомости»,№152, 1996 р.).

***

В октябре 1996 г. был избит пьяными милиционерами Н.Гончаров (Комсомольск Донецкой области). Дежурный Титов жалобу принять отказался(«Тюрьма и воля», октябрь 1996 г.).

***

38-летняя харьковчанка Н.В.Лошкарева, помещенная в следственный изолятор г. Харькова на Холодной горе в камеру, где при норме 12 женщин находились 17-19, заявила: «Мы к животным относимся лучше, чем к людям. У женщин вши, простудные заболевания. Нет лекарств». Зная, в каких нечеловеческих условиях пребывают люди в СИЗО, суды обязаны учитывать это и хотя бы без законных оснований не направлять туда обвиняемых(«Время», 22 октября 1996 г.)

***

18 июля 1996 года в 9 часов утра Андрей Китаев добрался на автомобиле до улицы Академика Королева (г. Одесса -авт.)... и вдруг ему преградили путь «Жигули» темного цвета. Оттуда выскочили трое в гражданском и вытащили его из салона, ударили несколько раз по голове, под ребра, кинули на асфальт, снова ударили - теперь ногами. Только в конце дня появился следователь, который и сообщил, что он допрашивается в качестве свидетеля(«Голос Украины», 6 ноября 1996 года).

***

Зовсім недавно обласна прокуратура Волині передала до суду кримінальну справу, за якою звинувачується сержант Ковельської міліції за перевищення влади та службових повноважень. Триває службова перевірка за фактом самогубства молодого чоловіка в міліцейській камері міста Камень-Каширський(«Україна молода», 29 листопада 1996 р.)

***

В Одеській області були затримані двоє неповнолітніх, зв'язані та по-звірячому побиті. Протягом доби їх протримали без усякого оформлення документів, без виклику лікаря. Дітей протримали до 4 ранку і... відпустили. Лікар зафіксував у обох струс мозку, перебиті пальці, шок(Спецвипуск «Права людини»,№15, 1996 р.).

***

«Восемь человек в штатском валили на пол заведующего урологическим отделением 1 городской больницы и одновременно надевали наручники на его заместителя... врачей били по ногам и головой об стену, сопровождая все это выразительными репликами»(«Слава Севастополя», 28 декабря 1996 г.).

***

Пересічні громадяни, котрі потрапляють до слідчих ізоляторів тільки за фактами звинувачення, а не за скоєння злочинів, утримуюються там практично роками, і ніхто не спроможний захистити їх від цього свавілля. Державні органи суду та прокуратури не виконують міжнародної Конвенції про заборону катувань у в'язницях(«Україна молода», 11 грудня 1996 р.)

***

Восемь человек в штатском валили на пол заведующего урологическим отделением 1 городской больницы и одновременно надевали наручники на его заместителя... врачей били по ногам и головой об стену, сопровождая все это выразительными репликами («Слава Севастополя», 28 декабря 1996 года).

***

28 февраля 1996 г. в Донецке задержан вместе с женой В.Кулинич, оба избиты в милиции, есть медицинские подтверждения. Умер 3 марта в милиции. Возбуждено уголовное дело, которое не рассматривается. Следователь ссылается на большую загруженность работой(«Тюрьма и воля», январь 1997 г.).

***

С сотрясением мозга и выпотрошенными карманами покинул камеру Старокиевского РУВД г. Киева задержанный без оснований при исполнении служебных обязанностей охранник банка «Денди» Юрий Казмиренко(«Киевские ведомости», 9 января 1997 г.)

***

В.Ковальчук осужден за участие в религиозной секте «Белое братство», болен врожденным пороком сердца, медпомощь во время приступов не оказывается(«Тюрьма и воля», январь 1997 г.).

***

Студента Л.Шилова з Одеси силоміць доставили, без пред'явлення будь-яких документальних підстав, з гуртожитку до прокуратури Приморського району, де весь день допитували як свідка. А потім ще на три доби помістили до ізолятора тимчасового утримання і домагалися, аби змінив свої попередні свідчення щодо подій, свідком яких був у кафе «Олімпієць». Та студент виявився впертим, свідчень не змінив. Врешті-решт його відпустили, однак відібраного паспорта кілька місяців не повертають. У практиці правоохоронних органів Одеси випадок з Л.Шиловим не поодинокий: місцева преса час від часу розповідає про подібні, навіть обурливіші, факти, та нікого це, схоже, особливо не бентежить.

...Можна поспівчувати одеситці Ніні Пчелинській, 19-річного сина якої заарештували і звинувачують у розбої. У цьому звинуваченні багато дивного, такого, що мало б бути до кінця й докладно з'ясовано. Розслідування провів громадянин сусідньої Молдови, який на той час працював у районній прокуратурі (й таке у нас можливе!), а потім, спішно звільнившись, відбув на постійне місце мешкання до себе на батьківщину(«Голос України», 30 січня 1997 р.)

***

9 января мы рассказали о том, как ни за понюшку табака пострадал находившийся при исполнении служебных обязанностей охранник банка «Денди» Юрий Казмиренко. Все материалы по этому вопиющему факту были переданы в прокуратуру Старокиевского района г. Киева. Оттуда на днях Юрий Казмиренко получил лаконичный ответ:

«...Сообщаю, что с целью полной и объективной проверки изложенных в заявлении доводов 16.01.97 по факту задержания вас работниками милиции и причинения телесных повреждений возбуждено уголовное дело по статье 166, части 2 УК Украины. В настоящее время по делу выполняются необходимые следственные действия».

Начальник райуправления милиции Игорь Завацкий поделился самой свежей информацией:

- Работники, в отношении которых возбуждено уголовное дело, обратились ко мне с рапортами об увольнении из органов внутренних дел. Я их просьбу удовлетворил...(«Киевские ведомости», 5 февраля 1997 г.)

***

Первым убитых обнаружил сторож местной птицефабрики. Личности убитых были установлены сразу. Один из них был хорошо известен правоохранительным органам. Выяснилось, что весь вечер накануне он, особо опасный рецидивист Виктор Коев, провел в баре. Пил не один - в компании с милиционерами.

Начальник Варваровского отделения милиции майор Георгий Любезный потребовал: наливай! Виктор наливал. Литровые бутылки, но уже пустые, увидела на столе супруга Коева - она пришла в бар, чтобы забрать мужа домой. Но его не отпускали. Любезный требовал еще водки. Потом повздорили, начались упреки. «Да я тебя пою и кормлю...», - выпалил Коев...

Коева затащили в милицейскую машину. Бить его стали прямо в машине. Оказавшийся рядом Вячеслав Качуренко попытался заступиться. Его тоже затащили в УАЗ. Минут двадцать, свидетельствуют очевидцы, машина раскачивалась: избиение продолжалось. Затем поехали за город. «Задержанных» вывезли к лесополосе в двух километрах от города. Тут уже трое милиционеров - Любезный, старший сержант Лищина и лейтенант Попок - дали волю рукам. Жертв уложили на землю. Избивали, душили. Качуренко еще подавал признаки жизни. И тогда ему заткнули кляпом рот.

Переломы, ссадины, кровоподтеки, кровоизлияния, разрыв печени - так установит позже судмедэкспертиза...

Судебная коллегия по уголовным делам Николаевского областного суда сочла вину полностью доказанной. Все трое признаны виновными в совершении преступлений, связанных с превышением власти, совершением умышленных убийств. Суд приговорил их к лишению свободы с отбыванием наказания в ИТК усиленного режима: Любезного - к 15-ти, Лищину - 13-ти, Попка - 12-ти годам. Кроме того, суд лишил их милицейских званий.(«Киевские ведомости», 18 февраля 1997 г.)

***

На днях прокуратура Броварского района возбудила уголовное дело по статье 166, части второй УК Украины в отношении сотрудника милиции. Оперуполномоченный Калитянского сельского отделения внутренних дел Анатолий Какун в буквальном смысле слова выбивал показания у гражданина Шило. Когда Шило терял сознание, он поливал его водой и возобновлял попытки с удвоенной силой. Получившего телесные повреждения и сотрясение головного мозга сельчанина доставили в больницу.

...Из жалобы юрисконсульта Олега Гольши: «В коридоре перед лестничным маршем первого этажа красного корпуса Университета на меня внезапно набросились три работника милиции, сбили с ног, стали избивать ногами и дубинками, затем скрутили и повезли в отделение... Помогите, пожалуйста, наказать участников расправы, иначе это сойдет им с рук, а я теперь не могу ни жить, ни работать спокойно». В РУВД от студента-юриста требовали признать себя пьяным и таки добились своего.

...Сотрудника АКБ «Легбанк» Рамиза Мамедова задержали и, изъяв паспорт, более полусуток промурыжили в кутузке Минского райуправления лишь за то, что его внешность показалась стражам порядка слишком подозрительной. «Я являюсь гражданином Украины и считаю, что случившееся - грубое нарушение элементарных прав человека. Передо мной никто не подумал извиниться, не объяснили даже, за что оштрафовали», - пишет он в редакцию.

...Работник Шевченковского РУВД Дмитрий Бдюлев отказался принимать от родителей потерпевшего (и впоследствии скончавшегося в больнице) 20-летнего Виталия Лыски заявление.

...Да, уволены из органов работники, потрошившие карманы и упражнявшиеся в рукопашном бою против Юрия Казмиренко (охранника банка «Денди»). Проведено тщательное служебное расследование и по всей строгости закона областным ГУ МВД наказаны покровители опера Какуна. Объявлен в розыск убивший студента Сергея Романенко «беркутянин» Ващенко. Но сколько подонков в погонах продолжает нести службу, куражась своей неограниченной властью?(«Киевские ведомости», 18 февраля 1997 г.)

***

А.Шаповалов (Артемовск) в мае 1996 г. подрался с милиционером, в больнице оказали помощь, наложили швы на раны. В тот же день его снова забрали в милицию, били по свежим ранам. Через десять дней потребовал медэкспертизы, но следователь в этом отказал(«Тюрьма и воля», февраль 1997 г.).

***

Чрезвычайное происшествие, случившееся в Ленинском РОВД Запорожья, не входит ни в какие рамки. Четыре офицера милиции оказались замешаны в надругательстве над девушкой, находившейся в камере предварительного заключения.

Так как официального подтверждения или опровержения не последовало, пришлось обратиться за комментариями в прокуратуру. Да, подтвердил один из прокурорских работников, ЧП имело место. По факту изнасилования в отношении четырех офицеров милиции возбуждено уголовное дело. Надругались над девушкой ночью, в одной из камер райотдела. Трое из них - работники уголовного розыска, четвертый - сотрудник инспекции по делам несовершеннолетних. Два офицера находятся в бегах. Один, проходящий по делу «как прямой насильник», арестован и помещен в СИЗО. Еще один офицер, «созерцавший и не сообщивший», проходит как соучастник и находится на подписке о невыезде(«Киевские ведомости», 5 марта 1997 г.)

***

Работникам Львовского УСБУ лейтенанту Олегу Позовикову и контролеру следственного изолятора СБУ Валерию Брайляну, подозреваемым в смерти жителя города Городка Юрия Мозолы, предъявлено официальное обвинение - халатное отношение к исполнению служебных обязанностей (ст.254 пункт «б» УК Украины). Обоим работникам СБУ угрожает заключение сроком от 3 до 7 лет. Процесс начнется 25 февраля. Ю.Мозола был задержан весной минувшего года по подозрению в совершении убийств 17 человек в Братковичах Городокского района. Следствие считает, что во время добывания следственных показаний он был замучен до смерти(«Всеукраинские ведомости»,№24, 1997 г.)

***

Военный суд Львовского гарнизона принял «соломоново решение»: уголовное дело о смерти в следственном изоляторе СБУ во Львовской области 27-летнего Юрия Мозолы возвратить на доследование. Длившееся целый год расследование так и не установило, кто конкретно виновен в смерти безвинного человека. Более того, в ходе судебного разбирательства выяснилось, что двое подсудимых - дежурный помощник СИЗО О.Позовиков и контролер Валерий Брайлян, которым инкриминируется халатное отношение к службе, повлекшее за собой тяжкие последствия, - не имели к этим последствиям, вроде бы, никакого отношения: смерть Юрия Мозолы случилась во время дежурства другой смены. Большое сомнение, похоже, вызывает и сама причина гибели Юрия Мозолы - будто он скончался из-за плотно надетой на него смирительной рубашки, что, якобы привело к механической асфиксии. Скажем, один из подсудимых поведал на суде, что грудную клетку можно сильно сжать коленом, если положить человека на пол, постоять или посидеть на лежащем... Тем чудовищнее звучала в зале суда версия, будто живого места на теле Юрия Мозолы не осталось вследствие того, что он, пребывая-де в психопатическом состоянии, сам мог нанести себе множество телесных повреждений(«Киевские ведомости», 11 марта 1997 г.)

***

Свидетель по делу лидера Донецкого стачкома М.Крылова Легезин, возглавляющий Ассоциацию инвалидов Горловки, сообщил, что на предварительном следствии к нему применялись противозаконные методы: его, пожилого человека и тяжело больного инвалида, летом 1996 года в жаркий день 9 часов беспрерывно допрашивали, не дав за все время выпить ни глотка воды(Бюллетень «Права людини»,№4, 1997 г.)

***

25 апреля с.г. родные и друзья похоронили 16-летнего киевлянина Евгения Смияна. На протяжении нескольких месяцев он находился в одной из камер следственного изолятора№1 ГУ МВД Украины в Киевской области (Лукъяновская тюрьма). Как свидетельствуют родственники, ранее Евгений не жаловался на здоровье. Тюремные медики, однако, утверждают, что у Смияна случился инфаркт.

Возможная причастность к гибели подследственного со стороны сокамерников или персонала СИЗО проверяется. Наряду с этим отрабатывается и версия о том, что в свое время Женю жестоко избили в одном из столичных райуправлений милиции и фатальная развязка произошла именно вследствие этих жестоких побоев(«Киевские ведомости», 26 апреля 1997 г.)

***

Всеукраинский комитет защиты прав человека требует уволить черкасского прокурора. Об этом говорится в письме, направленном в адрес Генерального прокурора Украины Г.Ворсинова, под которым поставили свои подписи более 300 черкащан. В письме высказывается озабоченность тем, что «...в системе правоохранительных органов Украины обычным методом ведения предварительного следствия является применение избиений и пыток, как способа добиться от обвиняемого признания им своей вины». В качестве «одного из последних фактов совершения преступления против правосудия» приводится нашумевшее в Черкассах дело школьного учителя Сергея Фальковича, обвиняемого в изнасиловании 9-летней школьницы. Правовая комиссия Всеукраинского комитета защиты прав человека, изучив материалы предварительного следствия, сделала вывод о надуманности обвинения против Фальковича, о фабрикации материалов и применении к подследственному «непроцессуальных мер». Проверка, организованная УМВД Украины в Черкасской области, не обнаружила подтверждения фактов использования незаконных способов ведения следствия в отношении С.Фальковича. Адвокат Галина Лобанова, однако, намерена представить свидетельства, подтверждающие, что эти факты имели место, а результаты одной из экспертиз сфальсифицированы.

Адвокат и проводившая самостоятельное расследование по этому делу черкасская журналистка Валентина Васильченко заявили, что замечали за собой слежку.

Если обвиняемый в совершении преступления Фалькович виновен, то доказать его вину должны законными методами(«Киевские ведомости», 13 мая 1997 г.)

***

Київський міський суд розпочав розгляд справи за обвинуваченням у вбивстві та співучасті у вбивстві, скоєному двома офіцерами та стажистом Дніпровського райуправління внутрішніх справ Києва. Йдеться про жорстоке закатування торік неподалік столичного універсаму «Дитячий світ» молодого юриста, який випадково трапив на очі п'яним «дозорним правопорядку» і чиє бездиханне тіло після «розмови» з представниками влади в опорному пункті міліції було виявлено поблизу смітника на вулиці. Слідство у цій справі тривало рік і довело не лише факт жорстокого, аж до смерті, знущання з громадянина, а й зловживання владою, перевищення службових повноважень, приховування злочину, висвітлило «порядки», що існують у правоохоронних органах(«Голос України», 17 травня 1997 р.)

***

В Харьковском областном суде продолжается слушание дела бизнесмена Г.Л.Романова. Ему предъявлены обвинения по семи статьям УК Украины. Ни по одной из этих статей Романов своей вины не признает. В защиту бизнесмена выступили Э.Рязанов, В.Буковский, К.Любарский, И.Ратушинская, И.Геращенко. Г.Л.Романов содержится под стражей 28 месяцев, что превышает максимально допустимый срок содержания в период предварительного следствия (1,5 года). За это время он 140 дней держал голодовку и все 140 дней содержался в карцере, подвергался принудительному кормлению, перенес микроинсульт, заразился чесоткой и педикулезом. В настоящее время он отказывается от участия в судебных заседаниях, объявил голодовку и опять помещен в карцер до принятия решения по факту незаконного содержания его под стражей(Бюллетень «Права людини»,№6, 1997 г.)

2. Армія

В военном суде Запорожского гарнизона проходит судебный процесс по уголовному делу в отношении рядовых С.Сердюченко и В.Олешкевича, а также младшего сержанта Кличановского по факту самоубийства рядового, уроженца г. Краснограда Харьковской области в связи с грубыми нарушениями уставных правил взаимоотношений между военнослужащими(Бюллетень «Права людини»,№2, 1996 г.)

***

С начала августа 1996 года за неуставные отношения осуждено 17 военнослужащих только из подразделений Харьковского гарнизона. И тенденции к снижению «дедовщины» не ощущается. Выплатить 126 гривен и в дальнейшем продолжить службу в дисбате придется рядовому Александру Шейко за избиение рядового. Часто издевательства происходят при молчаливом присутствии свидетелей, которые боятся вмешиваться(«Время», 21 ноября 1996 г.)

***

Нещодавно в Луцькому підрозділі національних гвардійців «дєд» одним ударом ноги вбив чергового по кухні(«Україна молода», 4 грудня 1996 р.)

***

Через «дідівщину» повісився молодий солдат Олексій Лагутін в одній із військових частин Запорізького гарнізону. Було порушено кримінальну справу(«Україна молода», 19 грудня 1996 р.)

***

17-летний студент из Одесского института сухопутных войск был избит курсантом этого института Жуком и попал в госпиталь. Чтобы скрыть происшествие, руководство института намеревалось отправить пострадавшего П.Ковалева для прохождения срочной службы до достижения им необходимых по Конституции 18 лет(Бюллетень «Права людини», ь22, 1996 г.)

***

Именно поведение офицеров способствует обстановке, угрожающей прохождению службы солдат в воинских частях Украины.

Правозащитные организации г. Одессы провели мониторинг нескольких уголовных дел по фактам убийств, увечий, ранений солдат срочной службы. Некоторые факты стали известны только потому, что потерпевшие остались живы(Бюллетень «Права людини»,№1, 1997 г.)

***

Львиная доля всех дел, рассматриваемых военным судом, касается статьи 238 УК, т.е. «дедовщины». Имеющиеся статистические данные - и по количеству преступлений, и по характеру телесных повреждений - секрет(«Всеукраинские ведомости»,№5, 1997 г.)

***

Председатель союза «Воинское единство» Виталий Чечило принес в редакцию газеты рукопись «Белой книги». Это сборник свидетельств царящего в армии беспредела.

Дед военнослужащего Нестеренко Г.М., в/ч А-0490, г. Кривой Рог:

«Мій онук прослужив у частині дев'ять днів і по-звірячому був убитий. Побита голова, понадривані вуха, проколота якоюсь швайкою гортань. Щоб скрити сліди насильницької смерті, його було в казармі цієї частини на третьому поверсі у каптьорці підвішено... В частині ні дочку, ні медсестру до труни не допустили, щоб подивитися на тіло Григорія. Труну з тілом Григорія супроводжували солдат і капітан медичної служби цієї частини. Тільки вдома ми відкрили труну і в присутності багатьох людей побачили страшні побої».

Мать военнослужащего Штофеля С.Н., в/ч А-0289, г. Феодосия:

«В течение трех месяцев сын испытал на себе издевательства моральные и физические, били сына табуреткой по голове и по позвоночнику, после чего он обращался к врачу с жалобами на головные боли, боли печени, желудка и позвоночника. В госпиталь не направили и должного обследования и лечения он не получил, а сына все больше и больше беспокоят все те же боли плюс моральные издевательства со стороны офицера, что и стало причиной самовольного оставления сыном части».

Мать военнослужащего Полухина В.В., г. Черкассы:

«В части избивали. Он дал сдачи. Стало еще хуже, стали избивать по почкам. Месяц истязали, он не выдержал и убежал... Старший сын служил в армии - пришел калекой. Теперь этого хотят сделать калекой?»

Мать военнослужащего Бабчука А.А., в/ч 89520 «И», Черниговская область, пгт «Десна»:

«Мой сын оказался в данное время инвалидом - психически нездоровым человеком. Сын всегда был очень способным... Оказалось, что не нужно овладевать знаниями, а в первую очередь надо накормить в столовой старшин и сержантов и еще поставить горилку, чтобы военная техника была наготове и оценки будут хорошие, и солдат молодых тогда допустят к управлению. Мой сын за 3,5 месяца потерял в весе 15 кг и весь кожный покров в гнилых ранах, опухлость ног... Неужели командование дивизии «Десна» не имеет времени навести порядок?»

Богатирський С.В., в/ч 2209, м. Сімферополь:

«Мене і рядового Баліцкого заставляли працювати на базарі. Про ці роботи знали майор Шуміло, капітан Гетьманенко і лейтенанти Євтушок і П'ятько. Працювали з ранку до ночі. Ми не бачили ні завтрака, ні обіда, ні вечері. Увечері мене завели у світлицю лейтенанти гв. Євтушок і П'ятько і побили резиновой дубинкой. Нас визвав командир дівізіону майор гв. Шуміло і сказав, що нада помочь лейтенанту гвардії Євтушку з грошима, тому що він когось побив і йому потрібні долари. Ми копали подвал у однієї жінки, вона дала нам 60 доларів, які отримав Євтушок. В цій частині дідівщина. Піднімають уночі, б'ють, ідеш в увольнєніє, треба щось принести. Сам командир дівізіону майор Шуміло знущається, заводить у свій кабінет і б'є резиновою дубіною, заставляє присідати з табуреткою по триста і отжиматься більше сотні раз. Майор Шуміло заставляє носить бензин для нього, гроші просимо на ринку і купуємо бензин по 40-50 літрів»(«Всеукраинские ведомости»,№16, 1997 г.)

***

Становятся достоянием гласности подробности ЧП в в/ч 3050, откуда глубокой ночью сбежало шестеро молодых солдат. Самовольную отлучку они совершили лишь затем, чтобы добраться до военной комендатуры и пожаловаться на издевательства и побои старослужащих. В/ч 3050 занимается охраной херсонских исправительных учреждений и конвоированием арестованных в суды. На первых порах офицеры заняли «круговую оборону», отказываясь общаться с газетчиками. Все изменилось лишь после приезда в Херсон проверяющих из МВД Украины. Заместитель командира в/ч 3050 майор Качан недоумевал: почему бойцы не пожаловались на обидчиков ему или другим офицерам? На что у ребят готов вполне резонный ответ - а как, собственно, те могут наказать виновных? Гауптвахты для распоясавшихся вояк в Херсоне вообще нет. Ближайшая находится в Николаеве - туда два часа езды. Следователь Херсонской военной прокуратуры Владимир Захарчук ведет дело о неуставных отношениях в в/ч 3050(«Киевские ведомости», 7 февраля 1997 г.)

***

12 березня 1997 року у військовій частині в/ч а-3521 (м. Київ) загинув Сергій Юнін з Херсону. За офіційною версією він повісився за три кілометри від автобату, де служив.

Неодноразово у пресі з'являлися публікації на тему нестатутних відносин та суїцидально-летальних наслідків. Простежується дуже чіткий зв'язок: хлопці не витримують знущання «дідів» і кінчають життя самогубством. А військові командири звинувачують журналістів у сприянні створення негативного образу нашого війська. Справою Юніна займається прокуратура(«Голос України», 9 квітня 1997 р.)

***

Мой сын, Недилько Андрей Васильевич, служил в в/ч 3036 Днепропетровска, ул. Пожарная, 35. Во время прохождения службы сын был примерным солдатом, получил звание сержанта, давали ему поощрительный отпуск, жалоб в его адрес не было. В части работал в медпункте фельдшером. Осталось ему служить еще три месяца, и вдруг... 22 января 1997 года один солдат сильными ударами молотка расколотил череп сыну, когда тот спал, да так, что две недели он не приходил в сознание в реанимации. Диагноз: открытое проникающее ранение, ЧМТ, многооскольчатый перелом височной и теменной кости, ушиб головного мозга, вдавленный перелом черепа, моторная афазия.

Находился в нейрохирургическом отделении 14 дней, сейчас в военном госпитале Министерства обороны. Солдат С.Мидлер, который покушался на жизнь Андрея, занимался воровством, постоянно обворовывал моего сына, потом совершил побег домой на целый месяц, но отец привез его в часть, постарался все загладить. Тогда он совершил следующее преступление: сделал моего сына инвалидом 1 группы. Часть 3036 не хочет ходатайствовать, чтобы сына направили в реабилитационный центр Киева. Сын в этом очень нуждается, у него полностью нарушена речь. Начальник медчасти, где служил Андрей, майор Юрий Рех, сказал мне: - Вы неблагодарны, мы для вас много сделали. Вы этого не цените. Поезжайте домой и лечитесь... Но не сказал, за какие средства лечить сына. Галина Недилько(«Независимость»,№48-49, 1997 г.)