«Маріуполь все одно буде українським» — дружина військового Юлія Белей
— Я народилася в місті Полтава, із сімнадцятого року живу в місті Маріуполь. У мене троє дітей. Одружена з військовим, українським військовим, українським “карателем”. Я навіть цього не боюся говорити.
Жили ми добре, часто відвідували море, відпочивали. Коли чоловік був удома, ходили до нашого маріупольського зоопарку. У нас дуже гарний зоопарк, у нас гарні парки, Приморський парк дуже чудовий. У нас чистий пляж, добрий, теж у Приморському районі. На Лівому березі він не дуже чистий, але купатися можна. З дітьми люди відпочивали. Старша в мене ходила до п’ятого класу, двоє молодших — у садок. Іванка, їй шість років, — в десяту групу садка, а Іда, наймолодша — в ясельну групу.
Я працювала доти, поки не почалася війна. Я працювала старшим пекарем магазину “Грація”. Там пекарня при крамниці. Випікали хліб. Спочатку працювала тістомісом. Згодом перейшла пекарем на великі печі. Потім поставили старшим пекарем. Тому що я зрозуміла свою роботу і дуже свою роботу любила. Робота — це моє друге життя та мій другий дім. О четвертій ранку пробудження — і з задоволенням пробудження! — о п’ятій уже виїжджаю на роботу. Ну, взагалі, жили ми добре. Нам достатньо було всього, що ми мали.
— Як у Маріуполі було 24 лютого? Ви були готові до російської агресії? Зібрали речі, тривожний рюкзак?
— Перед самою заворухою я вже дітям пояснювала, що робити, як ховатися. Під яку стінку лягати, як накривати голову та що далі, які дії. Тому що моя робота розташована за сімнадцять кілометрів від нашого будинку. Я автобусом добиралася годину — півтори. І діти в мене це все знали, все це розуміли. На сьогоднішній день я розумію, що якби я була того дня на роботі, то навряд чи мої діти вижили б.
Починалося все це з ночі. Я дуже рада, що була тоді вдома. Тому що в нас почалося о пів на третю ночі. Я прокинулася від того, що був сильний обстріл. Ми жили на Східному, й дуже сильний обстріл був саме з боку Східного. Такий гуркіт був серйозний. Вікна нашої кімнати виходять в бік селища Широкине. І звідти дуже сильні прильоти були. Тобто, я розуміла, що це десь падає — але падає десь поруч. Недалеко. Може, навіть у полі. Поле від нас метрів за п’ятсот. Може вісімсот — грубо кажучи.
Я розумію, що вже прильоти йдуть. Я чоловікові подзвонила — чоловік стояв в наряді, я йому написала повідомлення, пишу: “Щось не те”. А він пише: “Ти втомилася, три зміни відпрацювала. Лягай спи. Все нормально. Все як завжди. Все як зазвичай”.
Але коли був спалах, — а спалах був шикарний! — таке враження, що в мене в кімнаті хтось увімкнув світло. А потім вибух настільки сильний, що я думала, в мене вікна вилетіли з боку балкона. Я йому дзвоню і кажу: ти розумієш, я ще такого не бачила. У нас ще такого не було.
Ми із сімнадцятого року живемо на Східному, у нас там були вибухи, були обстріли. Тільки з того боку далеко. Вдалині від нас. Я завжди в чоловіка питала, наскільки далеко стоять російські Гради. Він мені пояснював, що такі Гради, як у них на той момент стояли, — це ще сімнадцятий, вісімнадцятий, дев’ятнадцятий рік, — це сорок кілометрів. Тобто вони стоять ще далі. Не бійся — не переживай.
... А я розумію, що приліт був ну прямо недалеко — я йому дзвоню і кажу: “Ну, ти розумієш, в нас такого не було!” Він мене вислухав і каже: “Та ні, такого не може бути”. Він мені просто не повірив. Я тільки потім почала усвідомлювати, і він мені потім сказав: “Знаєш, коли ти сказала, я зрозумів, що це обстріл з повітря. Тільки я не міг тобі сказати”. Вже о пів на третю ночі по нас працювало “повітря”. А люди цього не могли зрозуміти.
Наступний такий був спалах був уже о п’ятій ранку. Вже тоді, коли офіційно оголосили війну. Не розумію, навіщо їм ця війна, не розумію, чого вони хочуть цим довести, але Україну вони не отримають. Маріуполь також. Там, що кажуть зараз, “ДНР” — це так. Ну, подивимося. Маріуполь все одно буде українським.
— Як Маріуполь пережив день 24 лютого?
... В перший день, ось коли вже о п’ятій ранку був перший вибух, зі спалахом, я підняла старшу доньку й кажу: “Доцю, почалася війна”. Чоловік уже мені дзвонить, обриває телефон, каже: їдьте. Але я розумію, що я не поїду. Я не маю транспорту — я нікуди не поїду. Він каже: “Беріть теплі речі та тікайте звідти. Куди-небудь. Але їдьте”.
Я розумію, що в мене готівки немає взагалі. Чотириста гривень загалом у гаманці. Якщо їхати, на це потрібні гроші. Я кажу: на вулиці жахливий обстріл — стріляють, бахкають. Я кажу: зараз трохи світліше cтане, я піду зніму гроші з картки. Хоча я розуміла, що це вже зробити буде неможливо. Почала шукати банкомат, зняти гроші. В одному банкоматі три тисячі зняла — більше не було. Потім прийшла до іншого — там у нас магазин “Сільпо” є. Там уже була велика черга — а була тільки шоста ранку. І ось, поки я стояла в черзі, був сильний-сильний дощ, повертаюся — їдуть танки, їдуть БТРи, їдуть наші хлопчики, їдуть наші Гради, дуже багато піхоти.
— Як ви рятувалися в цей день?
— …Нас сусід відвіз до центру міста. Ми там довго тинялися, не розуміли, що робити. У нас обстріл був лише зі східного боку міста. Наш мікрорайон Східний. Тільки там обстрілювали, і ми розуміли, що в центрі міста ще безпечно. Ми спробували автівкою виїхати через блокпости з Маріуполя. У Маріуполь уже нікого не пускали, стояли колони машин. З Маріуполя нас також не випустили. Як нам пояснив військовий, тоді сильно “працювало повітря”, а раптом нас у дорозі вб’є. Я кажу: мені треба виїхати. Показую полтавську прописку. Кажу: “В мене чоловік — учасник бойових дій”. Він каже: “Ні, я нікого не випускаю”. Хоча деякі автівки він пропускав. Хто там був, я не знаю.
…Ми знайшли інформацію, що у спорткомплексі “Терраспорт” приймають біженців, людей, яким потрібне укриття. Ми поїхали туди. Наші сусіди поїхали до знайомих, на двадцять третій мікрорайон, а ми лишилися там.
— Як ви рятувалися наступні дні?
— Спали ми на матах, такі матраци великі, на підлозі. Дуже холодно. Дітей нагодували… Діти, звичайно, були дуже сильно налякані, бо обстріл, стріляють, а як же там тато? Старша себе тримала дуже добре в руках. Молодша, три роки, — вона цього не розуміла. Іванка, шестирічка, вона розуміє, дуже багато чого розуміє. Вона питала за тата: а як тато? а що тато? а чому? А він живий? а ти йому подзвони! Вона мене постійно смикала.
...Наступного дня мій сусід запропонував з’їздити додому — забрати тварин, речі. Уже стріляли сильно, дуже сильно бахкали. Дорогою туди — дуже багато згорілих машин, розбиті будинки, згорілі будинки, прильоти були прямими потрапляннями в квартири. Повна розруха. Ми під’їхали до під’їзду, я навіть, якщо чесно, голову не підводила, щоб подивитися, чи вікна в нас цілі. Ми, зігнувшись, вискочили з автівки й забігли просто в під’їзд. Ліфт, звісно, вже не працював. Ми забігли, забрали своїх тварин і вибігли. Як звідти виїжджали, вже падали міни. Прицільно: автівку він тільки встигав повертати ліворуч чи праворуч. Я на нього кричала: “Дави!”, поки він натискав на газ, настільки ми були в стресі, перелякані. Це було, звичайно, дуже страшно і дуже жахливо. Мене привезли до “Терраспорту”, і ми там були до першого числа.
…Першого березня нас забрали зовсім чужі люди. “Терраспорт” дав оголошення в інтернеті про те, що в нас дуже багато людей. Бо наприкінці лютого дуже сильно обстріляли Сартану та Волноваху. І почали прибувати люди, які змогли звідти виїхати. І всі їхали дорогою до “Терраспорту”. Всім треба було кудись ховатися. Людей стало дуже багато. Я з дітьми спали на підлозі. Почалася кишкова паличка, інфекція, діти в когось отруїлися, в когось застуда. І ми зрозуміли, що нам із дітками там просто не місце. І “Терраспорт” дав оголошення: чи зможе хтось забрати людей до себе? Приїхав чоловік, Сергій. Він своїх діток відвіз до Малинівки, двадцять кілометрів від Маріуполя. І з дружиною Оксаною вони повернулися назад, щоб допомагати українській армії. У них не вдалося щось серйозно робити, тому що в тероборону їх не прийняли, записали дані й усе. Він приїхав і каже: “Ми вас забираємо до себе. Ми живемо неподалік “Терраспорту”. Житимете в нас: у нас перший поверх, раптом якщо щось буде — ми зможемо спуститися в підвал”. Ми поїхали до них. Перше-друге число ми жили в них у квартирі. Ще було світло, зв’язок, вода. Опалення вже не було. Холодно було дуже. Ми ще і їсти готували, і помитися можна було. Але Оксана каже: давайте наберемо повну ванну води, про всяк випадок. Адже бої вже йшли. Коли ми приїхали до них, чутно було…Я розуміла, що це стріляють не на Східному. Бої йшли з боку Порт-сіті. Я розуміла, що це вже десь поряд.
— Ви бачили обстріл житлових кварталів?
— Третього числа о пів на сьому ранку я прокинулася від того, що були прильоти, такі, як у нас удома на Східному. І вони падали десь дуже близько з нашим будинком. Тим більше, перший поверх, дуже чутно. Ми побачили, що немає світла, немає води.
Взяли речі, пледи, килим у них дуже гарний був, може, навіть перський… Сергій каже, треба брати все тепле, що нам знадобиться в підвалі. Ми пішли в підвал. Почали спускатися люди із сусідніх під’їздів, бо третього числа було дуже “спекотно”. Не так через Гради, як через “повітря”. Дуже працювало “повітря”. Літак випускав по п’ять-шість, а може, і дванадцять мін, бомб... Ці бомби падали, гукали настільки... Ми сиділи в підвалі, в нас піднімалися плити підлоги, і ми разом з ними такою хвилею. Падали плити, а ми тільки потім. Відчуття, що ми навіть у повітрі затримувалися на кілька секунд. Такі були вибухові хвилі! Серйозні обстріли були до сьомого березня. Ні з ким із рідних не було зв’язку.
— Ви намагалися виїхати з Маріуполя наступними днями?
— Четвертого березня Сергій та Оксана пішли в район “Обжори”. Вони дізналися, що люди, місцеві мешканці, вирішили їхати, робити колону. Ми побігли до автівки. Сіли, наклеїли ці наклейки “ДІТИ”, поїхали до “Обжори”. Там було дуже багато автівок. Дуже велика колона йшла. А коли ми їхали — працювала мінометка. Мінометка працювала “жорстко”.
…Коли ми їхали до центру, до “Обжори” — дуже було багато трупів. Це місцеві, мирні мешканці — не військові. Військових я не бачила. Були трупи мирних громадян. Хтось накритий був, хтось просто так… Ми під’їхали туди, стали в колону — колона рушила. Ми були на початку колони. Можливо, п’ята — шоста автівка. Ми майже доїхали до “Порт-сіті” — на сам “Порт-сіті” ми заїхати не встигли — пішли міни. Міни падали просто перед автівками.
І ось автівки почали об’їжджати ці ями від вибухів. А міни падають — одна, друга, третя. По гальмах! І розуміємо, що четверта просто може нам влучити в автівку! Ми підводимо очі, а перед нами вже дві автівки горять. З написом “Діти”. І там справді були жінки за кермом. Там сиділи діти. І вже ці дві машини перед нами горять…Ті, що далі проїхали, по них не потрапило. Вони звернули на узбіччя. А потім просто різкий розворот і назад. Вони їдуть, а за ними міни одна за одною, одна за одною. І Сергій розуміє, що вже просто “все”. Він каже: їдемо назад. А він такий кмітливий, він розумів, що далі дуже небезпечно. І ось скільки ми їхали — стільки позаду нас лягали міни. Озиратись було страшно, єдине, що я зробила, скільки могла — накрила собою дітей. Змусила їх просто скластися літерою “Г”, “З” — не знаю. Щоб не дай Бог, жоден осколок їх не зачепив.
... Люди згоріли живцем. Люди, сидячи в машині, не змогли звідти вибратися. Коли залітає міна в машину, воно просто вибухає і горить одразу. Дай Боже, щоб їх просто розірвало — і вони нічого не зрозуміли. Це дай Бог — чесно! — щоб так було. Ми бачили, що воно все горить. Просто це вибух — і такий конкретний вибух. Там вилітає все, розлітається на частини. Вилітає скло. У першої автівки, в яку потрапили, там і дах зірвало. Це такий ось вибух був. І я розумію, що це стріляли не українські воїни. Прильоти були від росіян.
— Де ваша сім’я ховалася наступними днями? Чи тривали обстріли?
— Ми продовжували там жити, ми повернулися назад. Я розуміла, що потрібно звідти вибиратися, тому що “вони” були дедалі ближче. Чим ближче ставали вибухи, тим швидше нам потрібно звідти вибиратися. Їжу готували ми на вулиці, на дровах. Тому що вже тоді було перебито газогін, газу вже не було. Вода теж закінчувалася. Не так багато запасів. Адже ми думали — а раптом дадуть воду, а раптом дадуть світло. Але ми вірили! Ми вірили в добро. Ми чекали на гуманітарну допомогу. До нас приїжджали поліцейські, вони привозили солодощі діткам, якісь фрукти.
— Де ви брали воду?
— Коли вода закінчилася, Боженька нам послав дощ. Два дні був дощ, просто чудово. Ми збирали у будь-які, брудні — не брудні, відерця, будь-яка тара, яку можна було наповнювати. Ми наповнювали дощовою водою — вода зі стоків стікала. Потім ми пили цю воду. Щоправда, кип’ятили, але не завжди вона була кип’ячена. Кип’ятили, робили чай — щоб не просто воду. Коли закінчився чай, ми просто обламували гілки з дерев, там у нас вишня гарна стояла. Вишневий чай — дуже смачний, дуже корисний — як нам казала одна жінка.
Людей було дуже багато з нами в підвалі, і з собаками, і з котами. Папугу, щоправда залишили в квартирі, ми його вкутали, на сьогоднішній день не знаю, чи він живий. Сусідку попросили приглянути за ним, коли все добре буде. А так — з нами жив кіт, і вівчарка в одного чоловіка була. Люди рятували все живе.
— Ви бачили воєнні злочини проти мирного населення?
— Будинки горіли щодня. По три, по чотири будинки. Лише в нашому дворі чотири будинки горіло. А один будинок, на п’ять під’їздів, був розбитий авіабомбою, склався посередині. Тобто, з дев’ятого поверху й до першого поверху. Як нам сказали — там були люди на той момент, коли впала авіабомба. Два під’їзди стоїть, а ось цей посередині — його просто немає. Просто одні руїни — і все.
Горіли будинки — дуже горіли. Були прильоти під наш будинок, саме під цей підвал, де ми були. Там два Гради впали, і поштовх був серйозний. Трупів було дуже багато. Людей самі ховали. Я особисто з чоловіками ховала двох військових і двох місцевих, які там загинули від осколків.
... Я коли була в підвалі, коли бачила ці трупи, я розуміла, що в мене повинен бути паспорт і моя прописка. Це було все в мене в курточці. Бо ще ж і за водою доводилося ходити.
... Води не було саме такої доброї, питної. Щоб дати дітям. Але ми напували діток водою дощовою. Потім ми ходили за водою за кілька кварталів. Може кілометр, може два кілометри дороги. Ми ходили під обстрілом за водою. Двічі сходили. Тоді я сказала — втретє я вже не піду. Тому що це дуже небезпечно. І постійно падати обличчям у багнюку, і падати поруч із трупами людськими, це було дуже страшно… А пити хотілося ж…
— Як ви вирішили знову спробувати врятуватися з Маріуполя?
— Їхати я хотіла щодня. Щодня в мене був план. Щоночі я ревіла. Я хотіла додому. Я хотіла до свого чоловіка. Я знала, що він знає, що робити в цій ситуації…
Пішла по воду, люди пішли. Троє чоловіків, і я пішла з ними. Взяла дві баклажки. Одна шестилітрова, інша п’ятилітрова. І коли йшли назад уже, ми падали на землю. Бо були прильоти — напевно, разів десять. І коли я впала, мене чоловік штовхнув, бо коли прямо на нас снаряд летить — ми його не чуємо. А коли десь поруч — то чути такий свист. А коли на нас летить, ми не чуємо цього звуку, ми не розуміємо.
І ось я впала обличчям прямо біля дідуся. Він був мертвий. І я побачила його страшне, розбите обличчя. Я плакала всю ніч, у мене був шок, я просто плакала, в мене була істерика… Я думаю: хоч би діти не бачили, не чули мої сльози. Але, звичайно, вони все це бачили і чули… Я розуміла, що вони цього не мають бачити...
Зважилися ми їхати, коли російські військові “зайшли” до школи біля нас, через два будинки. Там у нас стояла Національна гвардія. І я пішла до наших дізнатися, як справи. Я заходжу до школи, а вони викидають пацанів мертвих. Наших. І я стою, дивлюся на цю їхню форми, білі стрічки, в мене ступор, я розумію, що назад вже бігти не можна. Я підходжу до нього просто впритул, тому що я повинна йому щось сказати. Він дивиться просто мені у вічі. Я підходжу, а він на мене дивиться. Дивиться мені в очі, а я не знаю, що йому сказати.
А він мені каже: “Ми тут усе зачистили, тут все чисто. Тут усе гаразд. Якщо хочете звалити — у бік Володарська. Вам коридор. До шістнадцятої нуль-нуль. Хочете — валіть. На всі чотири сторони. Вас ніхто не чіпатиме”.
Я мовчки розвертаюсь, приходжу звідти. І кажу Сергію: нам дають зелений коридор. Зелений коридор нам дає тільки “ДНР”. Не Україна. Хоча чоловік мене попереджав: ніколи не користуйся їхнім коридором. Але в мене не було вибору. Я розуміла, що “або пан, або пропав”.
Сергій пішов, у нас друга лікарня, на сімнадцятому мікрорайоні, від нас недалеко. Там уже був штаб “ДНР”. Він зайшов, каже: “Мені треба тут головного, я хочу дізнатися, як виїхати”. Хлопці, ось ці, росіяни, йому сказали, будь ласка, виїжджайте, але до шістнадцятої нуль-нуль. Тільки ось треба наклейки “Діти”, що ви не самі, що ви їдете з дітьми.
Скажу одне: я розуміла, що ми виїжджаємо в бік “ДНР”. А мені туди не можна — в мене чоловік військовий. Я знаю, що таке російські солдати, я знаю, що вони “тварини останні”. І що вони розстрілюватимуть — і дітей, і жінок. Вони ні з ким не панькаються. Вони — сміття суспільства. Вони не мають жодних цінностей. І я розуміла, що нам туди їхати не можна. Але довелося — а як?!
Якби ми залишилися у Маріуполі — я не знаю — ми, напевно, не вижили б. Ми щодня готували на кілька сімей. Це була наша велика родина. Так от, у мене була маленька тарілочка, і я дітей кожного з ложки годувала. А сама доїдала те, що залишалося. А як не було — чайку випила, і вистачить. А що робити.
…Почали виїжджати з нашого будинку — скрізь зруйновані будинки, обірвані дроти — скрізь усе згоріле, вікон взагалі не було. Лікарня, де були люди, загалом розбита, половина лікарні знищена. Дуже багато високовольтних дротів, вони всі лежали. І ми дуже боялися — хоча розуміли, що світла все одно немає.
При виїзді Сергій питав у російського солдата, як нам виїхати, де дорога, бо скрізь усе розбито. Спочатку ми приїхали не до самого Володарська. Ми приїхали до села Малинівка. Це під Володарськом — десь кілометрів із десять. Ми там були два дні, вибухи однаково ми чули. І вони наближалися дедалі ближче до нас. І я попросила Сергія відвезти нас у Володарськ. Кажу: відвезіть нас туди — я буду якось звідти вибиратися.
Вони нас відвезли до Володарська, там ми були ще добу. Там школа, російські прапори скрізь, російські військові ходять. Було справді дуже страшно. Я підійшла до дівчинки-волонтера і кажу — я хочу поїхати на Мангуш. На що вони у мене запитали: “У вас там родичі? Зараз туди ніхто не їде. Ми зараз усіх відправляємо на Ростов. Тільки якщо у вас є в Мангуші знайомі чи родичі. Бо просто так вас ніхто туди не відвезе”.
Тобто, немає туди нам дороги. Я кажу, мені треба на Мангуш, бо в мене в Урзуфі взагалі родичі. Вона мені каже: “Тут зараз зв’язку немає, але ми знайдемо волонтера, який вас зможе доставити на місце, де приймає зв’язок. І ви зможете подзвонити родичам до Урзуфа. Вони підтвердять, що ви їхня родичка. І ми тільки тоді щось придумаємо і вас відправляємо у той бік”.
А так вони всіх насильно садять в автобуси — й на Ростов. Розумію, що нам там і на добу не можна залишатися. Але сидимо, чекаємо. Я зустріла людей, які були з нами в підвалі. Вони також потрапили до Володарська. І вони кажуть — ми виїжджатимемо в Україну. У бік України — на Мангуш.
Я кажу: куди на Мангуш? Хлопець каже: “Я хочу вивезти свою сім’ю до Бердянська, а з Бердянська — вже на Запоріжжя”. Я “впала їм на хвіст”, з великим проханням: “Візьміть і нас, будь ласка, будь ласка!” Нам довелося переночувати там у Володарську, під цими їхніми прапорами. І ми дочекалися перевізника — ми на нього дуже довго чекали. І він нас вивіз о сьомій годині ранку з Володарська — ми тишком-нишком зібрали свої речі, підняли діток. Автівка на вісім місць, невеличка. А нас було тринадцятеро людей.
І ми всі туди завантажуємось, і все, їдемо. Дякую йому, звичайно! Його звуть Вадим. Дай Боже, щоб у нього було все гаразд. Він нас вивіз. Дуже багато було блокпостів. Тому що серед нас були чоловіки, теж там сім’я їхала. Вони перевіряли чоловіків. Дуже жорстка перевірка була на блокпості в Мангуші. Вони навіть знімали їхні відбитки пальців, фотографували в різних ракурсах. Начебто готували документи на них — нові справи заводили. Мовляв, чому ви покидаєте, звідки їдете, куди і за чим? І так ми дісталися до Бердянська. Мені чоловік уже розповів, що там у його товариша по службі залишилася дружина, і ми поїхали туди.
— Як ставляться до воєнної агресії ваші знайомі з Маріуполя — там є шанувальники “русского мира”?
— Багато знайомих поїхало до Росії. Дуже багато. У них іншого виходу не було. Що вони кажуть? Вони не розуміють зараз, як їм жити далі. Вони там нікому не потрібні. Харчування не дуже, ставлення також не дуже.
Як самі місцеві? Дуже багато людей, з якими я дружила, спілкувалася, поважала, любила як своїх рідних. А вони виявилися шанувальниками Росії. “От росія прийшла, от якби Україна не стріляла, ми б навіть свої будинки не кидали”. Справді, “Україна обстріляла, Україна обстріляла”. І в них лише така думка, що їх російські солдати рятують. Мовляв, це українські солдати по них стріляють — це все українські солдати.
Люди, розплющуйте очі, куди ви взагалі їдете? Про що ви думаєте? Чоловіки, які їдуть туди — на росію — вони не розуміють того, що їх мобілізують! Мобілізують служити. І вони йтимуть, і обстрілюватимуть своє рідне місто! І вони цього не розуміють!
У мене дівчинка знайома, я їй пишу: “Їдь з росії, їдь. Тікай звідти. Ти розумієш, що в тебе сина заберуть служити!” — “Нікого ніхто не забере”. До речі, рідні їхні залишилися в Маріуполі. Він же піде стріляти по своїй бабусі, по своїй сестрі. А вона цього не розуміє. “Що ти кажеш таке! Ні, звичайно!”
Юлії вдалося виїхати із Бердянська до Запоріжжя. А вже звідти — до Львова. Сьогодні Юлія вивезла трьох дітей у Польщу. Її чоловік продовжує боронити Україну від російського агресора.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.