Ірина Марченко — медичний працівник. Наслідки російської окупації не пройшли для неї безслідно. Вона зізнається, що досі відчуває страх, боїться гучних звуків, не може слухати музику у навушниках, бо їй важливо чути, що відбувається довкола. Жінка нарікає, що ніхто не поспішає відновлювати будинки у селі. Там, де розбито, воно так і стоїть розбите.

Валентина Вдовенко жителька с. Королівка на Київщині. Вона мріяла про спокійне життя на пенсії: вирощувати квіти, відпочивати. На початку березня жінка з родиною опинилася в епіцентрі бойових дій і була змушена евакуюватись. Коли повернулася, ані її будинку, ані її ферми вже не було.

“Я раніше чула вислів ‘кров холоне у жилах’, а тепер я на собі відчула, що це означає”, — так жителька села Стоянка Тетяна Василенко згадує перші дні повномасштабної війни. Жінка не змогла евакуюватися і майже місяць провела у заблокованому російськими військами селі.

Максим Клименко житель села Велика Димерка на Київщині. Коли населений пункт окупували, чоловік потрапив під обстріл. Дві кулі влучили у плече, одна — у голову. Росіянин під’їхав на легковику, витяг автомат через вікно і почав стріляти, а потім переслідував автомобіль та намагався скинути з дороги.

Правова, психологічна, медична, гуманітарна допомога постраждалим від війни — жодна громадська організація не впорається з таким обсягом роботи сама. А отже, треба знаходити партнерів. Розповідаємо, як працює започаткована ХПГ мережа перенаправлень.

Олена Міщенко — жителька села Королівка на Київщині. Жінка пережила і бомбардування, і обстріли, і вбивства близьких людей. Росіяни вщент знищили будинок пані Олени, а на подвір’ї довелося ховати вбитих людей.

Інформацію про позасудові страти українців військовими РФ та російські катівні на окупованій частині Харківської області буде надіслано до Гааги. У нових поданнях до Міжнародного кримінального суду правозахисники обґрунтували, що дії Росії є злочинами проти людяності.

Бучанський район Київської області, Ізюмський район Харківської області, Тростянецький район Сумської області, Чернігівський район Чернігівської області: сумарно у цих територіальних громадах було вчинено більше половини усіх зафіксованих вбивств.

Жителька Бучі Ірина Солова разом із чоловіком та онуками ховалась у лазні від російських бомбардувань. Її чоловік побачив, як щось горить на вулиці, і вирішив вийти, щоб допомогти людям. Як і багатьох мирних жителів міста, беззбройного пенсіонера було вбито російськими солдатами ні за що.

Про звірства російських військових у Бучі навіть згодом неможливо говорити без сліз. Дмитро Гапченко, керуючий справами Бучанської міської раді, залишався у місті весь час окупації. В інтерв’ю ХПГ він ділиться спогадами та розповідає про те, що вже зроблено, щоб повернути мешканцям міста хоч трохи миру та впевненості у завтрашньому дні.

Під обстрілами і в окупації, коли не було ані світла, ані зв’язку, медсестра Наталя Глуходід не залишила своїх пацієнтів в Осколі під Ізюмом. Лікарню захопили росіяни, але жінка не пішла на співпрацю з ворогом. Але й присязі Гіппократа не зрадила.

Віктор Нестерчук їхав велосипедом до Ворзельського пологового будинку за сумішшю для шестимісячної дитини, коли росіяни розстріляли його. Він пролежав зі жгутом три дні, бо росіяни взагалі не давали вивозити жодних поранених до Бучанської лікарні. Попри ампутацію ноги, Віктор вважає, що йому пощастило порівняно з іншими жертвами безжальної російської агресії проти цивільних.