MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Мій трирічний син каже: путіна треба закопати в його бункері – тоді війни не буде» «Сидиш у льоху молишся, щоб ти не побачив смерті своїх дітей»«У тілі товариша було понад п"ятдесят куль»«Нашу машину обстріляли росіяни» «Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»

Багряний хрест над Сєвєродонецьком

03.07.2022   
Олексій Свєтіков

Сєвєродонецьк, фото: Aris Messinis/AFP/Getty Images

Напередодні

Закінчувалося 23 лютого 2022 року. Нічим не примітний день і нічим не примітний вечір у неквапливому житті самотнього й цілком благополучного пенсіонера. У мене велика квартира з непоганим ремонтом та з гарними меблями, в якій є все необхідне для комфортного життя. У мене є «відкладені на старість» кошти та впевненість у своєму майбутньому. Тим більше, що діти в житті влаштовані, живуть далеко і не потребують матеріальної підтримки. За них не треба переживати.

Переживати треба через телевізійні новини. Росія вже визнала ЛДНР, а ті вже попросили Росію надати їм військову допомогу. Російська Рада безпеки прийняла рішення таку допомогу надати, і це рішення вже підтримали Держдума і Федеральні збори. Лавров сказав було, що Росія визнає суверенітет ЛНР та ДНР у їхніх існуючих кордонах, але Путін поправив – у межах Луганської та Донецької областей 2014 року. А це означало війну, метою якої буде, зокрема, і моє місто – Сєвєродонецьк.

Однак про те, що завтра буде війна, у теленовинах не сказали. Це мені сказали сєвєродончани, які мені телефонували.

Приблизно о 8-й вечора по телефону мені розповіли, що працівникам обласного управління поліції та обласної прокуратури видали на руки трудові книжки, а їхні особисті справи вже вивезли з міста. Місцем нової дислокації ГУ НП у Луганській області та прокуратури Луганської області було визначено місто Харків, співробітники мають виїхати до нового місця служби самостійно.

Другий дзвінок був від колишнього мого колеги по роботі. Він доповнив уже відоме мені інформацією, що трудові книжки видали на руки співробітникам обласної військово-цивільної адміністрації. Розповів він мені й про те, яким завтра буде початок війни. Мовляв, спочатку наступатимуть військові формування ЛНР («м'ясо»), а потім у справу вступить російська армія. Така інформація нібито надійшла «з того боку».

Каюся, що на останню інформацію я відреагував занадто роздратовано, перепрошую колишнього колегу. Я мав своє уявлення про ситуацію. Я був упевнений, що війна буде аналогічною кампанії Росії в Південній Осетії. І, моєю оцінкою, озброєні формування ЛНР на ранок 24 лютого поступалися підрозділам ЗСУ, що протистоять їм, і за чисельністю, і за вогневою потужністю. Яка там атака?

Але мій колега виявився ближчим до істини. Рано-вранці 24 лютого група бійців у супроводі танку ЛНР перейшли мостом через Сіверський Донець і намагалися захопити місто Щастя. Вже до обіду вони були відбиті та розбиті ЗСУ, а автомобільний міст було підірвано. Але наступного дня противник навів переправу та форсував Сіверський Донець у районі Лопаскіно. Тим часом російська армія вже підходила до Старобільська. Увечері 25 лютого українські війська залишили свої позиції вздовж Сіверського Дінця та відійшли до Сєвєродонецька.

Карта Сєвєродонецька

Все це мені стало відомо, зрозуміло, набагато пізніше. Проте треба визнати, що українські спецслужби перед війною мали досить точну інформацію про те, що відбувається у Луганську. І початок війни зовсім не був у Сєвєродонецьку несподіваним. Не лише для регіональної влади, а й для багатьох пересічних мешканців.

Мені було тривожно й не спалося. Довго дивився по телевізору якісь ролики з ютуб і заснув задовго після опівночі.

Війна починається з черг у магазинах, аптеках та банкоматах

У четвер, 24 лютого, я прокинувся пізно. Гарний сон жене погані думки, і про війну, яка, за словами мого колишнього колеги, має початися сьогодні, я не пам'ятав. До тих пір, поки не пролунали один за одним два потужні вибухи, вибуховою хвилею яких відчинило вікно на кухні. Це вікно виходить на північ, вибухи були з того боку. Можливо, що у профілакторії «Енергетик», де на той час розміщувалися якісь підрозділи 53-ї бригади.

Ще один вибух стався приблизно за півгодини, ця вибухова хвиля відчинило вікно на лоджії, що розташована на південній стороні будинку. Вибух стався, швидше за все, в сєверодонецькому аеропорту, який з 2014 року займають військові.

Навпроти моєї лоджії через дорогу знаходиться торговий центр «Астрон», з великим супермаркетом «Сільпо» на першому поверсі. Біля якого завжди багатолюдно. Було цікаво спостерігати, як по-різному реагували люди на вибухи. Хтось невдоволено оглядався і далі розмовляв зі знайомим, хтось неспішно продовжував свій шлях, а хтось з явним переляком біг, тікаючи.

Вибухи того дня були досить далеко від міської забудови, і не могли завдати якоїсь шкоди мешканцям Сєвєродонецька або призвести до пошкодження житла. І більше у перший день війни вибухів у Сєвєродонецьку не було. Але для Сєвєродонецька це була не перша війна, окупацію та подальші обстріли місто вже пережило влітку 2014 року. І багато жителів добре знали, що треба робити насамперед.

Ще відучора я планував купити ліки від тиску, і тепер вийшов на вулицю з цією метою. І одразу біля під'їзду зустрів Валентина, який мешкає в будинку навпроти. Його дев'ятиповерховий будинок стоїть у дворі паралельно до мого, в оточенні інших дев'ятиповерхівок. І вікна наших квартир знаходяться метрів за 50 один навпроти одного.

Ми з Валентином знайомі понад 30 років. З того часу, коли обидва були депутатами Сєвєродонецької міської ради першого скликання. Людина він надзвичайно поінформована у міських справах. І ще до того, як потиснути мені руку, чи запитав, чи повідомив: «Що, Олексію, війна?».

– Схоже, – відповів я. І розповів, що ще вчора співробітникам облдержадміністрації, поліції та прокуратури було видано трудові книжки.

– У виконкомі трудові книжки видано сьогодні. І всі співробітники розпущені додому. А в місті оголошено евакуацію.

Валентин розповів, що у Щасті наші військові вже відбили наступ.

На відстані 100 метрів від мого будинку розташовані зразу 3 аптеки, і біля кожної з них того ранку були великі черги, в кожній не менше 50-70 осіб. Вистоювати стільки я ще не був готовий. Тож ліки того дня купити мені не вдалося.

На вулиці була добре чутна віддалена канонада, більш інтенсивна, ніж ті, які мені доводилося чути у 2014 році. Було зрозуміло, що війна не тільки вже почалася, але що вона незабаром прийде до мого міста. І треба було вирішувати, що робити і як жити найближчими днями.

Мій відносно новий дев'яти поверховий будинок – це околиця міста, з південно-східного боку перед нею немає жодних інших будинків. І саме звідти можна було очікувати на обстріли. А одне вікно квартири виходить саме на південь. І хоча в мене третій поверх, який вважається безпечнішим (найнебезпечніші під час бойових дій верхні два поверхи і нижній), я вирішив, що краще буде пережити цей час у квартирі мого давнього друга.

Звати мого друга Надія, вона живе удвох із матір'ю у трикімнатній квартирі на проспекті Космонавтів, і теж на третьому поверсі – п'ятиповерхового будинку. Вікна теж виходять на дві сторони, у двір та на проспект. Але це середина житлового масиву із досить щільною забудовою. І в квартирі є крихітний коридорчик біля вхідних дверей двох метрів завдовжки, відокремлений від зовнішніх стін квартири ще однією несучою стіною. Золоте правило безпеки при артилерійських обстрілах – бути за двома несучими стінами. Це, як правило, дозволяє вціліти навіть у разі потрапляння у квартиру боєприпасів невеликих калібрів.

Узгодили з Надією список продуктів, які потрібно було купити, і дорогою я зайшов до супермаркету. Там працювали усі каси, але магазин був переповнений покупцями. Через день у цьому та більшості інших сєверодонецьких супермаркетів доступ покупців до торгових залів обмежили, охоронці пропускали всередину стільки людей, скільки їх виходило.

Тоді ж люди стояли в черзі до кас на всю довжину торгового залу, у більшості були доверху наповнені продуктами візки. Зрозуміло, що багато продуктів були вже розкуплено, і я не зміг купити гречану крупу та хліб. Але все одно продуктами харчування ми запаслися принаймні на тиждень.

Залишок дня я провів перед комп'ютером господарки, намагаючись розібратися, що в потоці інформації, яка надходить з усіх боків, є правдою. Щоб розуміти, що нас чекає попереду.

Наступного дня, 25 лютого, моїм завданням було купити хліб та ліки. Завдання це я виконав на трійку, оскільки у місті вже виник дефіцит деяких видів продовольства та деяких ліків.

Попрямував «у похід» я у бік свого будинку, до перехрестя Гвардійський проспект – вулиця Курчатова, тоді у Сєвєродонецьку це був головний торговий центр міста. А почав із АТБ на Гвардійському проспекті. Тут черга до кас була через весь торговий зал, але ні хліба, ні булок у магазині не було. Не було хлібобулочних виробів і в «Сім'ї-Преміум», і в «Сільпо». Але черги в цих магазинах були меншими, і я щось там купив.

Черга в аптеку «Здравиця» була меншою, ніж попереднього дня, і я її вистояв. На жаль, вдалося купити тут далеко не все, що було потрібно. У тому числі, в аптеці зовсім не було сердечних та заспокійливих засобів, за попередній день їх буквально розмели. Дефіцит цих засобів був національного масштабу, бо я не міг їх купити і в Кременчуці, де опинився в середині березня.

Хліба цього дня купити мені теж не пощастило, але я приніс той хліб, який був у моїй квартирі.

Найважливішу інформацію я, як і раніше, отримав по телефону. Після обіду мені розповіли, що зведена колона 53-ї бригади ЗСУ та поліції області нібито рухається з Сєвєродонецька. Невдовзі пролунав гуркіт розривів – таких я раніше не чув. Це ніби провести твердим предметом на пральній дошці (для тих, хто пам'ятає, що таке пральна дошка). По телефону мені пояснили, що це російський літак обстріляв колону, що рухалась, НУРСами. Начебто, без особливого результату.

Увечері, приблизно о 16 годині, я знову вийшов на вулицю. Вже стемніло. Пішов до магазину хлібозаводу, що знаходиться біля його прохідної. Це у кварталі між Гвардійським проспектом та вулицею Гагаріна. Магазин було закрито. Тож замість хліба купив у крамничці на Гвардійському проспекті якісь печива. У жодному з банкоматів, які були дорогою, грошей не було, але працювали 2 банкомати біля центрального відділення «Приватбанку» на Гвардійському. Черга до них була, мабуть, людей зі сто.

В принципі, я мав досить готівки, і стояти в такій черзі не мало сенсу.

Але що справді вразило під час цієї прогулянки, то це відсутність у місті поліцейських машин. До війни автомобілі патрульної поліції їздили містом досить часто, тепер мені не зустрілося жодної. І це викликало тривогу. По-перше, у місті обов'язково мають бути люди, які охороняють громадський порядок, без цього буде кримінальний хаос. По-друге, вони що, справді всі поїхали? І здають місто?

І ще один важливий факт, який слід зробити більш відомим. Бо він пояснює багато з того, що відбувалося в перші дні війни. До часу відставки Суркова.

25 лютого якісь люди з Луганська дзвонили співробітникам обласних прокуратури та поліції та пропонували їм роботу в силових органах ЛНР. Дзвонили, щоправда, лише чоловікам. Вже у квітні керівник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай зізнався, що йому теж тоді дзвонили. Теж пропонували роботу.

У тих, хто телефонував, були не тільки номери телефонів, а й адреси, особисті відомості про співробітників українських силових органів. До цього дзвінка вони готувалися і, мабуть, покладали на нього певні надії.

26 лютого, ми вже на фронті

Рано-вранці 26 лютого в під'їзді будинку, в якому ми жили, десь вгорі почали стукати. А через вентиляцію в туалеті добре чути були чоловічі голоси. Потім Надія через дверне вічко побачила бійця, який піднімався сходами. У цьому будинку тверда (шиферна) шатрова покрівля, і в будинку є горище. Вихід на яке саме у нашому під'їзді і знаходиться.

Тим часом у вайбер-групах почали з'являтися фото бойової техніки, розташованої в різних місцях Сєвєродонецька: гаубиці на футбольному полі біля школи, танк на розі вулиць Гагаріна та Менделєєва. І відео, на яких міномет, що розташувався на проспекті Космонавтів біля будівлі вузла зв'язку, стріляє по невідомій цілі, а танк зайняв позицію проміж 9-поверхових будинків. Стоп-кадри з цих відео наводяться.

Танк під вікнами (стоп-кадр з відео, опублікованого в соцмережах 26 лютого)

Поки снідали, зателефонувала сусідка, яка має квартиру на п'ятому поверсі над нашою, вона розповіла, що вони сховалися у сховищі 4-ї школи. Запрошувала туди й нас. Але мене бентежили гаубиці. Треба сказати, що їх від школи швидко прибрали, але вони довгий час стріляли десь зовсім близько від нашого будинку. Хоча я їх жодного разу так і не побачив, але жартома назвав «сусідськими гаубицями».

Влітку 2014 року мешканці цього будинку ховалися від обстрілів у підвалі, і я вийшов подивитися, чи не зможемо ми в ньому сховатися тепер. Назустріч мені з підвалу підіймався немолодий боєць. Це чоловік невисокого зросту, одягнений у камуфляж не першої свіжості. Ні каски, ні бронежилету на ньому не було, автомат у нього був

– Можна мені пройти до підвалу, – спитав я його. Мені здалося, що він трохи зніяковів.

– Звичайно, ви можете ховатися будь-де, – відповів російською.

Я спустився. На жаль, тут не було світла, і приміщення явно не було пристосоване для того, щоб люди могли в ньому знаходитись тривалий час. Нікого з мешканців будинку тут не було. Тому я пішов до іншого підвалу, вхід до якого був між першим та другим під'їздом. Біля нього стояли два інші бійці. Вони розмовляли між собою і на мене, здається, не звертали жодної уваги. Запитав у них дозволу зайти до підвалу. Вони були збентежені, але не заперечували. Хоч і були явно незадоволені. Я зайшов. У цьому підвалі було світло, було тепло, були обладнані лежаки. Мабуть що допомагали комунальники.

Можна було зрозуміти, що саме тут бійці сьогодні ночували, і що на мешканців будинку в ньому явно не чекають.

Вийшов. Два інші бійці копали окоп перед аркою, що з'єднує наш та сусідський будинки. Було зрозуміло, що місто готується до оборони, і що наш будинок буде елементом цієї оборони. Особливе занепокоєння викликало горище, в якому могла бути обладнана вогнева позиція. Що підвищувало ймовірність того, що будинок стане мішенню. Крім того, у підвалі свого будинку ми притулку точно не знайдемо.

Мої друзі запропонували скористатися підвалом будинку їхніх родичів, що був розташований у глибині цього ж кварталу. І ми туди пішли.

Дорогою я оглядався. Тепер в арці між нашим та сусіднім будинком стояли 3 бійці, вони прикривали перехрестя вулиці Гагаріна та проспекту Космонавтів. Більшість бійців, мабуть, знаходилася в підвалі, в який я опускався раніше. Але бійці були й біля підвалу сусіднього з нашим будинку. А за торцем того будинку, з боку двору, стояла БМП, яку не було видно з вулиці. Неподалік і окремо один від одного стояли дві армійські вантажівки.

Вхід до підвалу, до якого ми прийшли, був не з вулиці, як у нашому будинку, а з під'їзду, а металеві двері були встановлені як на вході до під'їзду, так і на вході до підвалу. Що було очевидною перевагою. Тут, щоб потрапити з квартири у сховище, не треба виходити надвір. А тому безпечніше можна було сходити до квартири: у вбиральню, попити чаю, поїсти. В принципі, тут взагалі можна було не перебувати у підвалі постійно, а спускатися до нього під час обстрілів. На жаль, резервного виходу з підвалу тут також не було.

У приміщенні підвалу було світло, розетка для підзарядки телефонів, було відносно тепло завдяки колектору внутрішньобудинкової системи опалення. А мешканці під'їзду вже встигли знести сюди якісь стільці, лавки, матраци. Втім, всього цього було замало. І кілька чоловіків, що перебували тут, включаючи мене, весь час стояли. Що навряд чи було розумним, оскільки вже через 6 годин я неабияк втомився.

До того ж, ми багато разів виходили на вулиці, де з розумним виглядом обговорювали постріли та вибухи, які тепер чулися. Хоча навряд чи хтось із нас міг тоді відрізнити перше від другого.

Разом з нами в цьому підвалі була жінка, яка тільки 17 лютого народила двійню. Разом із новонародженими. Матері робили кесарів розтин, і діти народилися маленькими – 1,9 кг дівчинка та 2,1 кг хлопчик. Перші дні свого життя діти провели у кюветах, а з пологового будинку їх виписали 22 лютого. За два дні до початку війни. Із цими крихітними дітьми жінка провела у підвалі 4 доби. Поки чоловік не наважився таки вивести з міста свою велику родину (у сім'ї ще син – школяр).

Їхня квартира була на другому поверсі у цьому ж під'їзді, і у квартирі були і газ, і гаряча вода. Але молода мати панічно боялася вибухів і з підвалу майже не виходила. Проблемою для неї і її крихіток були не лише вогкість та протяги, а й відсутність якісного дитячого харчування. Дякувати волонтерам, які дізналися про ситуацію, та привезли сюди гарне дитяче харчування та памперси.

Багато людей, з якими ми провели в цьому підвалі 6 годин, прожили в ньому наступний місяць свого життя. Поки не були змушені піти з нього через трагічні обставини. У однієї з жінок, що ховалися у цьому підвалі, трапився інсульт. Здобути медичну допомогу в місті у той час вже було неможливо, і жінка вмирала протягом кількох днів. Через це певна кількість людей, які жили тут, перейшли до інших місць.

Після обіду цього дня мені стало зрозуміло, що нічого страшного у місті не відбувається – до житлової забудови Сєвєродонецька снаряди у цей день не влітали. Були окремі постріли, одного разу пролітав літак, стався швидкоплинний стрілецький бій у районі автовокзалу. Можливо, що ДРГ. Туди вулицею Гагаріна проїхав танк, пролунали постріли з танкової гармати. Потім у мережі з'явилося повідомлення, що десь у Смоляниновому ЗСУ завдали противнику поразки, знищили російський танк. І ми вирішили повернутись у квартиру. Де було набагато комфортніше, ніж у підвалі.

Щоправда, цього дня до котельні «Сєвєродонецьктеплокомуненерго» щось влетіло. І уся нова частина міста, включаючи наш будинок, залишилася без опалення. Жодних спроб відновити його місцева влада не зробила, опалювальний період для нас минув.

Міномети (стоп-кадр з відео, опублікованого в інтернеті 26 лютого)

Поки ми йшли у зворотному напрямку, зустрілися із двома молодими бійцями, які несли переносний ракетний комплекс. Звичайно, що я не фахівець, але швидше за все це була ПЗРК «Стріла». Бійці зайшли у двір дитячого садка, де, мабуть, була їхня бойова позиція.

Коли перемазані та втомлені ми відчиняли двері своєї квартири, зверху спускалися двоє бійців. Серед них і той літній чоловік, з яким я говорив вранці. Вони зупинилися біля нас і попросили не зачиняти двері під'їзду. Говорили досить ввічливо, ніби вибачаючись за незручності, що доставляють. Ми, у свою чергу, поцікавилися, чи стрілятимуть вони з горища. Літній боєць заперечно похитав головою і показав двома пальцями на очі. У них там лише спостережний пункт.

Основним джерелом отримання інформації про те, що відбувається навколо Сєвєродонецька, для мене поступово ставав телеграм, який виявився значно інформативнішим, ніж Фейсбук. Яким я користуюсь тепер усе рідше. Вечір просиджую з телефоном, підключеним до Wi-Fi – каналу стаціонарного Інтернету від «Homeline».

Місто укріплюється, готується до оборони

27 лютого зранку заходив брат Надії, який уже встиг сходити до крамниці. Він залишив нам булку хліба та з півкілограма сосисок. Поки не стріляли, я теж вирішив пройтися містом. Звісно, до району «Хитрого ринку», до свого будинку.

На вході до «Сім'ї-преміуму» та «Сільпо» стояли величезні черги, людей по сто, не менше. Черги за хлібом у кіоску на ринку «Успіх» та у «Водолії» – людей по 50. На входах до аптек у цьому районі – черги приблизно такі самі. Вирішив, що куплю хліб на зворотній дорозі, а поки що зайду до своєї квартири та перегляну пошту. Це було помилковим рішенням, поки сидів за комп'ютером, пролунали вибухи. А додаток «Увага, Луганщина» повідомив, що оголошено повітряну тривогу. Зрозуміло, що супермаркети, «Водолій», хлібний кіоск одразу закрилися, так що хліба та ліків я знову не купив. Зібрав якісь продукти, які були в мене в квартирі і пішов на Космонавтів.

Дорогою спостерігаю, як укріплюють оборону українські збройні сили. Ні, я ні з ким не збираюся ділитися цією інформацією чи її публікувати. Але я таки журналіст, і фіксувати хоча б для себе такі факти – це професійне.

На подвір'ї мого будинку немає ані військових, ані військової техніки. Тут, як і раніше, стоять багато легкових машин. Переважно дорогі. Схоже, що військових та військової техніки немає у всьому вісімдесятому мікрорайоні. Зрозуміло, що я не можу ручатися за територію біля вулиці Вілісова, туди я не ходив.

Передовий пост ВСУ за вулицею Курчатова – це будинок 63 на Гвардійському проспекті. Тут, з боку вулиці, у приміщенні аптеки «Оптові ціни» виламано ролети та вітрину, і в безпосередньо у приміщенні обладнано бойову позицію. У вітрині стояли озброєні автоматами бійці. За торцем цієї дев'ятиповерхової будівлі – БМП, біля неї викопано окоп.

Але основна лінія оборони була на проспекті Космонавтів, під стінами всіх житлових будинків, розташованих на парному боці вулиці, було викопано окопи. В'їзди у двори цих будинків були перекриті барикадами із шин. За будинками розмістили кілька БМП таким чином, що з вулиці їх видно не було. На самому проспекті бійці зупиняли і перевіряли автомобілі, що проїжджали.

Вдень періодично виникала артилерійська стрілянина, але десь за містом. Людей на вулицях було багато, на канонаду уваги вони не звертали – вирішували свої проблеми.

Найбільші проблеми у місті в цей день – це ліки та готівка. Аптеки майже всі закриті, а на вході до тих, що відкриті, величезні черги. Попереднього дня я купив основну частину ліків, хоч і не всі. Банкомати у місті або вимкнені, або в них немає грошей. Зняти готівку можна було лише у банкоматах, встановлених на будівлі центрального відділення Приватбанку. Але там були величезні черги. Які не розходились і з настанням комендантської години. Добре, що у нас поки що немає проблем з готівкою.

Поки повертався, зі мною трапився неприємний інцидент, який мене дуже стурбував. Повз мене вулицею проходив один із активних сєверодонецьких діячів «руської весни» 2014 року, він несподівано кинувся на мене і вдарив. Нічого не говорячи. Після чого швидко пішов. Була б поліція, я її викликав би. Але її у місті немає.

Мало того, що було неприємно, мені раптом стало зрозуміло, що з приходом до Сєвєродонецька «російського світу» для мене виникне реальна небезпека. Адже, напевно, є й інші його радикальні прихильники, які вважають мене особистим ворогом. І в засобах обмежень вони не знатимуть.

З'явилася вимога про дотримання світломаскування під час комендантської години. Ми сміємося: проспект Космонавтів уночі яскраво освітлений, а на перехресті з Гагаріна всю ніч перемикається світлофор. Але підкоряємося: закриваємо штори та жалюзі, включаємо невелике світло, вечеряємо під світлом лампи над мийкою, в кімнатах обходимося світлом від телевізорів та комп'ютера.

А ось у багатьох квартирах сусідніх будинків яскраво освітлені вікна. І їх кількістю зрозуміло, що більшість людей ночують у себе вдома, а не у підвалах.

День, коли у Сєвєродонецьку пролилася перша кров

Ранок 28 лютого був першим, який розпочався із залпів «сусідської гаубиці». Потім практично кожен наступний день починався для нас з неї. Її постріли дуже гучні, здається, що вона десь зовсім близько. Але я її ніколи не бачив.

Після цього підйому у місті тихо. Після 8 ранку я вийшов надвір. Ціль, як і попередні дні, сходити в магазин. Біля будинку стоять 3 бійці з автоматами, але мене вони не зупиняють. Чи вже впізнають мене, як мешканця з дому. Чи через вік я їм не цікавий. Інших людей, які проходять повз, особливо молодих, іноді зупиняють. Перевіряють документи, щось запитують. Але далеко не всіх.

На вулиці Гагаріна блок-пост, його облаштували зі старих автомобільних коліс – загородили по пів смузі зі сторони руху з обох боків. Суцільна перевірка документів у водіїв. А ось на тротуарі документи не перевіряють, хоч в обидва боки жвавий рух пішоходів.

Я йшов у хлібну крамницю біля хлібозаводу, але побачив невелику чергу біля магазину «Старий друже». І тут зупинився. І дуже вдало – купив багато потрібних продуктів. І навіть одну хлібину.

Поки стояв у черзі, почало бухати. На що люди в черзі не звертали жодної уваги, більшість сєвєродончан у ці дні ставилися до обстрілів ще досить легковажно. А продавщиця навіть запевняла присутніх, що ці бухи – це не вибухи, а двері в магазині ляскають. Проігнорував канонаду і я – у черзі мені сказали, що зоомагазин на Гвардійському відкритий. Йшов повз хлібозаводський магазин «Хліб» на вулиці Гагаріна, там стояла черга приблизно у 100 людей. І ніхто не пішов і не ховався, навіть не підходили до стіни.

Друга лінія оборони, яку ЗСУ у перші дні створили в Сєвєродонецьку, проходила вулицею Донецькою. Так, у будинку 39, бойова позиція знаходилася прямо у вході в перший під'їзд, який було обкладено мішками з піском. З проходом посередині. Від торця цієї будівлі до тротуару по Гвардійському були викопані окопи, а з боку вулиці Донецької прямо біля будинку стояла БМП. Там же сиділи бійці, озброєні автоматами.

Зоомагазин на Гвардійському справді виявився відкритим, що було ще одним успіхом цього дня. Я купив корм для кішки Надії. І твердий корм (забрав останній із мішка), і м'який, у пакетах. Відразу після цього господиня магазину його закрила, вона дуже боялася звуків пострілів і вибухів, які тривали. Цей страх буквально проглядався на її обличчі.

Корм для тварин – це ще одна велика проблема, з якою зіткнулися жителі Сєвєродонецька з початком війни. Черги до зоомагазинів були не меншими, ніж до аптек. Причому корм, що був, швидко закінчився, і магазини вже не відкривалися. А більшість домашніх кішок у місті, як з'ясовується, не привчені харчуватися тією їжею, яку їдять їхні господарі. А сіамка Надії була вибаглива у квадраті, вона вимагала собі тільки Віскас, і тільки з куркою.

Поведінка цієї тварини разюче змінилося з початком війни. Вона зовсім не боялась пострілів гаубиці, вона на них ніяк не реагувала. Але, мабуть, що відчувала небезпеку через настрій господині. Вона більше не бігала по кімнатах, не стрибала на шафи, щоб звідти закликати людей із нею пограти. Тепер вона ходила і нявкала, поки хтось не сяде або не ляже. Тоді вона лягала поруч і притискалася. Якщо я сидів поруч із Надією, то вона буквально втискалася між нами.

Не пройде і місяця, як ця раніше примхлива і випещена тварина буде їсти все, що їй дадуть. А потім поїде в евакуацію далеко від свого будинку у звичайному поліетиленовому пакеті. І навчиться жити з двома іншими кішками в одному сільському будинку.

28 лютого о 12:40 стався перший за час війни обстріл житлових районів Сєвєродонецька, міни впали на прилеглі до вулиці Донецької території кварталів 50, 52, 54. Біля будинку 64 на вулиці Гагаріна загинула жінка 1967 р.н. Вона вийшла з під'їзду покурити і в неї потрапила міна. Це була перша цивільна жертва війни у Сєвєродонецьку. Ще 2 особи отримали того дня осколкові поранення: жінка біля будинку по Федоренка, 42 та чоловік між будинками 53 та 55 по Гагаріна. Було пошкоджено 7 багатоквартирних будинків. Але ці пошкодження були невеликими, прилітали малі калібри.

Обстріли посилюються

Другого березня я прокинувся приблизно о 5 ранку з відчуттям гнітючої тиші. Хвилин 15 прислухався – чи не пролунає десь постріл? Чи хоча б віддалена канонада? Тиша. Світло не включав. Подивився у вікно, що виходить надвір – вдалині на пагорбі яскраво світилися вулиці Лисичанська.

Це був перший ранок без пострілів «сусідських гаубиць». Але о 8-й ранку з'явилися звуки далекого бою – стрілецька зброя та артилерія бойових машин.

Поки снідали, почалася інтенсивна вихідна стрілянина з автоматичних гармат броньованих машин. Це вперше, коли виділялися саме вони. Але БМП, яка стоїть впритул до стіни сусіднього житлового будинку, у цій стрільбі участі не приймала. Потім кілька разів стріляли «сусідські гаубиці». Причому напрямок їх пострілів змінився, і я вперше чув гул снарядів, які пролітали над будинком. Десь далеко було чути звуки вибухів. Стрілянина була інтенсивною, але все це були «вихідні».

У цей час до нас у квартиру зайшла сусідка з п'ятого поверху – зачекати, поки закінчиться обстріл. Після двох перших днів війни, які вона провела у сховищі школи №4, вона перебралася до квартири матері, яка мешкає біля Центрального ринку. Там другий поверх і немає підвалу. Але там немає бойових позицій ЗСУ, як у нашому будинку. І там не верхній поверх, як у неї тут. Додому вона прийшла перевірити, чи ціла її квартира? Чи не пограбували? Йшла вона через хлібозавод та купила 3 штуки хліба. Одну залишила нам. Хліб щойно випечений, гарячий. Гроші за хліб ми їй, зрозуміло, віддали. Але її внесок у наше виживання є незрівнянно більшим – у нас залишалося лише півбулки того хліба, який я купив позавчора. Щодо виживання, зрозуміло, це жарт. Хоча й сумний.

Стрілянина протягом першої половини дня відновлювалася ще кілька разів. У тому числі були чутні віддалені постріли, після яких приблизно через 3 секунди були чутні вибухи. До нас вибухи були ближчими, ніж постріли. Тож стріляли у нашу сторону.

Прогулянки цього дня скасовувалися. Тим більше, що напередодні, 1 березня, я вдало сходив до супермаркету «Сім'я» і запасся продуктами. Це був останній раз, коли я розраховувався у Сєвєродонецьку банківською карткою.

Після обіду в телеграм-каналах з'явилися повідомлення про прильоти об 11:35 у Сєвєродонецьку. Це дитячий садок по проспекту Центральний, 61; будинок на вулиці Новікова, 21; будинок на вулиці Новікова, 13; будинки по проспекту Гвардійський, 16 та по вулиці Науки,3. Ушкодження скрізь невеликі, схоже на мінометні міни 72 мм. Але надто великий розліт, як на мене.

А ось Лисичанськ обстріляли того дня з великих калібрів, снаряди прилетіли у район телевежі та по будівлі пивзаводу. Як наслідок, у Сєвєродонецьку зник кабельний Інтернет. Довелося переходити на Інтернетмобільний. І трафіку мого пакету вистачило лише на два дні. Після чого я знову та знову купував додаткові 200 Мб.

Поки у квартирі був wi-fi, я переглядав 5-6 різних телеграм-каналів. Тепер це стало накладно, і від більшості каналів довелося відписатися. Залишив Телеграм-канал «Луганський агент», який щойно став офіційним майданчиком ЛОДА та Сергія Гайдая. У квітні цей канал змінив назву на «Сергій Гайдай/Луганська ОДА».

О 15 годині розпочався обстріл: безперервна хвиля вибухів, яка накочувалася. Згодом після цієї хвилі – серія одиночних вибухів. Потім нова хвиля. Дуже голосно та дуже близько. Будинок здригається. Це був найпотужніший обстріл за весь попередній час, тому ми сховалися в коридорі. Теж – уперше. Одразу після закінчення вибухів глянув у вікна. Пожеж чи стовпів диму з наших вікон не було видно, де були вибухи – незрозуміло. А ось у квартирі з'явився незнайомий запах, можливо, що запах вибухівки.

Увечері в єдиних новинах було озвучено інформацію, яка мене дуже збентежила: Генеральний прокурор України Ірина Венедиктова з явним задоволенням повідомила, що знайдено тіло вбитого міського голови Кремінної Володимира Струка. Суть її ремарки – зрадників почала знаходити кара. Сумно, коли таке говорить генеральний прокурор, який має забезпечувати у країни верховенство права.

Володимира Струка в жодному разі не можна віднести до патріотів України. Скоріше навпаки. Чи був він злочинцем? Це принаймні мав встановити суд своїм вироком. Але напередодні невідомі особи викрали міського голову прямо з робочого місця у міській раді, а наступного дня його тіло було виявлено у лісопосадці з кулею у серці.

Настала перша ніч, коли Лисичанськ був у повній темряві, вуличне освітлення там теж відключили. У Сєвєродонецьку це зробили на 2 дні раніше.

Ще два дні

3 березня вирішив сходити до своєї квартири. Тим паче, що ранок був тихий. Пішов вулицею Гагаріна у бік вулиці Курчатова. Так далі, і маршрут більш небезпечний, але хотілося подивитися на місце вчорашнього обстрілу 16-ї школи. Професійна жадоба журналіста – дивитися на місця пригод. Але не вирв на спортивному майданчику, ані пошкоджень будівлі я не побачив. Якщо було пошкоджено лише дах спортзалу, то він знаходиться на протилежній від вулиці стороні будівлі, туди не пішов.

На розі з вулицею Курчатова вулиця Гагаріна була перекрита своєрідною барикадою з автомобільних колем, поруч був перевернутий бак для сміття, який зсередини був укріплений мішками з піском. Треба розуміти, що це така вогнева точка? Креативно!

Боєць біля «барикади» пропускав транспорт та перевіряв документи водіїв. Він поводиться досить дружелюбно і знаходився тут явно не перший день. Коли я запитав, чи відкриють аптеку, що знаходиться поруч з його позицією, він відповів досить докладно. І про те, що вона працювала вчора. І що сьогодні відкриється навряд чи. І що, можливо, працюватиме завтра.

За дев'ятиповерхівкою по Курчатова, 10 причаїлася БМП.

На Курчатова був відкритий магазинчик побутової хімії. Це була удача, накупив різних потрібних для життя речей. На кшталт туалетного паперу, мила, разових бритв для гоління. І головне -батарейки для тонометра.

У районі Хитрого ринку, як і в попередні дні, біля супермаркетів та аптек величезні черги. На вході в «Сільпо» та «Сім'ю-Преміум» – людей по сто, у хлібний кіоск на «Хитрому» та в Центральну аптеку – людей по п’ятдесят. При цьому Центральна аптека так і не відкрилася, і люди простояли там даремно. Їх не можна було попередити?

Порівняно з будинком, де я тепер мешкав, мій будинок, розташований навпроти ТРЦ «Астрон», здавався полюсом спокою: бійців поблизу немає, а у дворі запарковане кілька десятків дорогих автомобілів.

Втім, опалення у моєму будинку теж немає. І Інтернету також.

Взяв спиртне, якісь консерви, флешку із фільмами. Назад повертався вже проспектом Гвардійським. Опорний пункт, вбудований у приміщення аптеки «Оптові ціни», за три дні було посилено. Тепер на газоні навпроти будинку були викопані траншеї та окопи, а перед  БМП, що причаїлася за рогом дев'ятиповерхівки, з'явився капонір з піску.

На проспекті Космонавтів було вирито додаткові окопи, тепер їх було по кілька біля кожного будинку. Іноді просто під стінами. Це дивувало: навіщо, адже сидіти в такому окопі небезпечно, зверху сипатимуться й уламки снарядів, й уламки будівлі?

Увечері дивилися фільми з флешки. Приблизно о 21 годині перегляд був перерваний ревом ракет. Запускалися вони по одній і мабуть, що недалеко від нашого дому. Бо було чути гучний постріл, і потім снаряд із ревом пролітав над дахом. Здавалося, що пролітав дуже низько, було враження, що одна з цих ракет зараз уріжеться в нашу п'ятиповерхівку та обрушить будівлю. Шум був значно сильнішим за той, з якимлетять ракети «Граду»; ймовірно це були «Смерчі» чи «Урагани». Вибухів я не чув, мабуть ракети потрапляли в ціль десь далеко.

Поки ми ховалися у своєму коридорчику, поки я думав, постріли закінчилися. І я не побачив, звідки й куди летіли реактивні снаряди. Але за дві години у місто прилетіла «відповідь» у вигляді масованого обстрілу з РСЗВ М-21 «Град». Реактивні снаряди летіли над будинком і падали, на щастя, далеко від нашого кварталу. Але над північними та північно-західними районами міста спалахнула заграва, місто горіло.

Втім, заграва зникла протягом 10 хвилин. Горів, мабуть, природний газ із пошкоджених газових труб на будинках. І пожежа швидко припинилася після перекриття подачі газу на місто.

Цього злощасного вечора ми ще раз сховалися в нашому коридорі. Приблизно опівночі із міста знову відкрили вогонь у напрямку противника, із ствольної артилерії. Знову голосно стріляли «сусідські гаубиці», розташовані десь поруч. Пострілів було кілька десятків, обстріл тривав понад 5 хвилин. Але ще півгодини ми сиділи в коридорі, чекаючи, чи не прилетить «відповідь».

Про те, що напередодні в усьому місті було перекрито газ, ми дізналися наступного ранку, 4 березня. Коли спробували приготувати сніданок. Довелося воду закип'ятили в електрочайнику та поснідати бутербродами. Але постало питання, що робити з обідом? І поки Надія шукала лайфхаки з приготування їжі в мікрохвильовій печі (благо знову з'явився кабельний Інтернет), я пішов за мультиваркою, яку по телефону «орендував» у знайомих.

Вони виїхали з міста ще 24 лютого, а ключ від квартири залишили у сусіда. Будинок їх знаходився біля «Дитячого світу», йти туди треба було Гвардійським проспектом. У тому числі повз будинок 23, який напередодні вечором був пошкоджений вибухом реактивного снаряда.

Картина була вражаюча. Весь перший поверх цього будинку займали кілька магазинів, а снаряд вибухнув поряд із будинком з боку вулиці. Ударною хвилею всі вітрини були винесені усередину, деякі товари буквально звисали надвір. На решті поверхів будинку в квартирах було вибито вікна, зірвано або пошкоджено засклення балконів.

Квартира моїх знайомих була на п'ятому поверсі наступного п'ятиповерхового будинку, а ключ від неї був у мешканця квартири поверхом нижче. Це був досить літній чоловік, на вигляд років вісімдесят. Дуже скрупульозний – він записав мій телефон, і коли я повернувся додому – передзвонив. Пересувався він повільно, допомагаючи собі паличкою (тростиною). Спілкування йому явно не вистачало, і ми поговорили з ним хвилин десять. Він розповів, як ховається від обстрілів: він спускається зі свого четвертого поверху сходами, йде до сусіднього під'їзду, в якому живе його жінка. І потім вони сидять у неї в коридорі – до підвалу не опускаються, бо жінка це робити не може через стан здоров’я.

Я уявив собі, як він, кульгаючи, повільно спускається під час обстрілу сходовими прольотами – найнебезпечнішим місцем у такий момент. А в його квартирі був чималий коридор з несучими стінами. Я радив йому, якщо вже обстріл почався, не виходити на сходову площадку, а залишатися в цьому коридорі.

Смішно, але коли я повернувся до квартири зі скороваркою, газ у нас у будинку вже був. Ми цим приладом жодного разу так і не скористалися.

Після обіду знову була інтенсивна гарматна стрілянина з міста. І, за півгодини, «відповідь» по місту реактивними снарядами.

Увечері з міста знову був залп «Ураганів». Але тепер локація пускової установки була іншою, далі від нашого будинку. Постріли теж були чутні, але значно тихіше. І ракети летіли десь осторонь, а не над нашим дахом. «Відповіді» не було.

Руйнування нової частини Сєвєродонецька почалося … з мого будинку

Ми жартували, що «сусідські гаубиці» у нас виконують роль будильника, практично щодня о 6-й ранку вони відкривали вогонь по противнику. Так було й 5 березня. А приблизно о 7-й ранку до міста прилетіла «відповідь» – реактивні снаряди з установки БМ-21 «Град». І незабаром мені зателефонував Валентин, мій давній знайомий із сусіднього будинку:

– Олексій! У твій будинок попав снаряд.

В інформації, яку пізніше обласна адміністрація розповсюдила у своєму телеграм-каналі, повідомлялося про пожежу на балконі будинку вулиці Курчатова, 11, про пошкодження будинку на Гвардійському проспекті, 40, про руйнування покрівлі торгового центру «Астрон». І про те, що за адресою Вілесова, 21-а снаряд влетів просто у квартиру, у цьому будинку двоє людей загинули та 8 отримали поранення. Про ушкодження мого будинку в інформації ЛОДА не повідомлялося. І я вирішив туди не йти. Тим більше, що спорадична стрілянина та вибухи тривали протягом усього дня, і затихли лише ввечері.

Про те, що постраждав саме мій другий під'їзд, мені розповіла ввечері телефоном дочка. Вона у цей час перебувала у Чернівцях – дорогою до Болгарії. А їй розповіла сусідка, квартира якої знаходиться над моєю. Якої у місті теж немає, бо вона давно у Німеччині.

А у дворі будинку на Космонавтів, де ми мешкали, навпроти наших вікон, четверо бійців почали копати окоп. До них з дому вийшов чоловік похилого віку, який почав голосно обурюватися. Бійці залишили свою роботу та пішли. Через якийсь час вони повернулися вже вчотирьох, і окоп докопали. По краях укріпили його мішками з піском.

До речі, я кілька разів бачив з вікна квартири, що поліетиленові мішки з піском розвозила містом машина КП «Сєвєродонецьккомунсервіс», керівництво міської військово-цивільної адміністрації допомагало військовим створювати в місті опорні пункти.

У другій половині дня через двір повз ці окопи йшли люди з дорожніми сумками, з дітьми і навіть з дитячими візками. Я розумів, що ці люди евакуюються. Але не знав, яким чином. Таких людей було багато.

На подвір'ї дитячого садка «Лелека», розташованого неподалік нашого будинку (це той садок, до якого 26 лютого заходили молоді бійці з ПЗРК «Стріла»), військовослужбовці вивантажували з мікроавтобуса картонні коробки. Навряд це були боєприпаси, скоріше продуктові набори.

Коли зовсім стемніло, я вирішив подивитися, як дотримуються світломаскування мешканці інших будинків. І побачив, що на непарному боці Космонавтів усі вікна темні. Потім в одному з вікон з'явилося світло ліхтарика, що переміщувався по квартирі. Я зрозумів, що у вікнах будинку було темно, бо не було електрики.

Виявилося, що електрики немає у всьому новому районі міста, яке починається за непарною стороною проспекту Космонавтів. Що сталося і чому електропостачання неможливо було відновити, влада не пояснила. Але вісім великих мікрорайонів міста, в яких проживало щонайменше третина населення Сєвєродонецька, з 5 березня залишилися без електроенергії. Нагадаю, що в цих районах з 26 лютого не було опалення. І що традиційні березневі морози були ще попереду. Фактично ці будинки стали непридатними для проживання, в них не можна було врятуватися від холоду, навіть якщо в квартирах цілі вікна.

У нашому будинку електроенергія була. І в інших будинках, розташованих на парній стороні проспекту Космонавтів і далі до центру міста, теж. Щовечора я бачив, що світло горить у багатьох вікнах. І в деяких дуже яскраво. Світломаскування дотримувалися далеко не всі, і бійці, яких тут було багато, ставилися до цього цілком терпимо.

На жаль, у нас знову зник кабельний Інтернет. І більше його не відновлювали.

Подивитися на свою розбиту квартиру я пішов наступного ранку, 6 березня. Це була масляна неділя, ніч у місті пройшла досить тихо. Лише іноді було чути віддалену канонаду, у тому числі – гуркіт реактивної артилерії. Щоправда, коли я вийшов із дому, стрілянина почалася. І продовжувалася весь час, поки я ходив. Але це були «вихідні».

Ішов Гвардійським проспектом. У всіх будинках поблизу перехрестя з вулицею Курчатова були розбиті окремі вікна, всі магазини та аптеки в районі Хитрого ринку були зачинені. Але біля закритого супермаркету «Сім'я» вишикувалася довга черга людей, які купували хліб із автолавки.

Біля підвалу мого будинку стоїть група людей, які, мабуть, вийшли з нього «покурити». Привітався. Будинок справді сильно постраждав. Практично всі балкони та вікна в квартирах мого під'їзду розбиті, у тому числі мій балкон та вікно на кухні. А ось вікно у кабінеті ціле. У кухні квартири на 6 поверсі замість вікна чорний отвір, туди залетів снаряд. Або міна. Якщо хтось був на кухні або в будь-якій кімнаті на цьому боці будинку – навряд чи вижив.

Будинок автора після обстрілу 5 березня

Сходові прольоти в під'їзді засипані битим склом, але всі вхідні двері в квартири цілі. Замки відчиняються. Велике скло у вікні на кухні розбите і бите скло гіркою лежать на підвіконні. Скло в меншій стулці вікна ціле, але сама відчинена вибуховою хвилею. Відчинені вибуховою хвилею також дверцята холодильника і дверцята ніші, в якій розташовані водоміри.

У залі скло розбите і у вікні, і у балконних дверях. А в щільній шторі, яка висить на цьому вікні, акуратний круглий отвір. Такий самий отвір у стіні між залом і кабінетом. З боку кабінету цей отвір значно більший, підлога засипана вибитим зі стіни вапном, а на протилежній стіні велике коло прилиплого до шпалер вапна.

Уламок, мабуть, влетів до моєї квартири після вибуху снаряду або міни, який стався метрів за п'ять від під'їзду. Там залишилася невелика кругла вирва. Уламок розбив бічну частину балконної рами, вікно в залі, продіряв штору, пробив перегородку між кімнатами, і застряг у протилежній капітальній стіні квартири. Зверху його засипало шаром вапна. Виходить, що уламок, пробиваючи перешкоди, весь час змінював напрямок.

Квартира автора після обстрілу 05 березня, уламок пробив балконну раму, скло, штору та перегородку між кімнатами

Стіна була пробита над диваном, на якому я, швидше за все, спав би в момент прильоту уламку боєприпасу. Якби лишився вдома, а не пішов у квартиру Надії. Небезпечною я вважав не цю кімнату, а спальню, вікно якої виходить на південну сторону, на вулицю. А не у двір. Тому я спав би саме тут.

Криваве восьме березня

Цей день був, мабуть, найтрагічнішим для Сєвєродонецька, і найважчим для мене особисто. Цього дня у місті загинула більша кількість мешканців, ніж в будь який інший день війни, одразу 10 людей. Щодо мене, то 8 березня була пошкоджена друга моя сєверодонецька квартира, а ми з Надією потрапили під обстріл у її квартирі.

А ось попередній день, 7 березня, був відносно спокійним. Ні, «сусідська гаубиця» бухала цілий день, але зрідка. А прильотів зовсім не було. Я сходив за хлібом у хлібозаводський магазин і купив три хлібини. Зважаючи, що за два до того я вже купив там хліб, у нас утворився запас. Тому кілька булок ми поклали у холодильник.

Потім ми з Надією сходили до супермаркету. Не те, що була особлива потреба у продуктах, але їй треба було прогулятися, вона з 25 лютого не виходила надвір. Термінал, зрозуміло, не працював, бо у місті немає Інтернету. І ми платили готівкою. Вибір товарів був не такий, як до війни, але вибір таки був, і ми не лишилися з пустими руками – купили курині стегна, кондитерські вироби, вівсянку, якусь молочку.

У черзі на вході в супермаркет було близько 30 людей, і поки ми стояли, стався цікавий випадок. Який непогано ілюструє взаємини жителів міста та військовослужбовців, які у ньому перебували.

До черги підійшли 2 молоді бійці, один з яких крикнув: «Слава Україні». Ніхто із черги на це не відповів. Але ворожого ставлення до хлопців не було, швидше, співчутливе. Хтось їм розповів, що банкомат не працює, хтось – що не працює термінал. І чому не працює – бо немає Інтернету. Коли вони намагалися зайняти чергу, люди самі запропонували пройти поза нею. Чоловік із голови черги відчинив перед ними двері, і вони увійшли. Але незабаром вийшли: готівки у них не було, а супермаркет не приймав розрахунок банківською карткою.

Але це було вчора. Сьогодні ж я другу ніч спав на підлозі, на матраці. Поруч був увімкнений електрообігрівач, було тепло. Прокинувся близько четвертої ранку і лежав з розплющеними очима. І раптом почув виття реактивних снарядів, що летять над дахом, а через штору побачив вогняні смуги. Ракети летіли з міста у бік вулиці Курчатова. Гуркіт вибухів я не чув, і вирішив, що вони вибухнули десь далеко за містом.

Після цього я переніс свій матрац у коридор, і наступними днями спав тільки там. Спав я і того ранку, і, можливо, не чув, як вибухали снаряди за кілометр від нашого будинку. Але приблизно о 8 годині ранку до Надії прийшов її брат і розповів, що снаряд потрапив до його будинку. Це будинок 101 на вулиці Гагаріна, одразу за 16 школою. Брат мешкає на третьому поверсі цього будинку, а снаряд вибухнув на даху над його квартирою.

Покрівля провалилася, і великий її шматок упав у квартиру на п'ятому поверсі. У кімнаті, над якою стався вибух, спав чоловік, але не постраждав. Прокинувся від вибуху та побачив небо. Пощастило, що залишився живим.

Брат був зі своїм товаришем зі Старобільська, який не міг повернутися додому до родини. Оскільки блок-пост у Новоастрахані не пропускав людей, які хотіли виїхати до Старобільська. У будинку брата з 5 березня немає електрики. Немає також опалення та газу. Їжу він готує біля під'їзду на пальнику від переносного газового балона. А вранці приходить до нас заряджати телефон, і Надія годує його та його товариша гарячими сніданками.

Приблизно об 11 годині зателефонувала моя колишня співробітниця, яка розповіла, що вночі під обстріл потрапив будинок Курчатова, 22. Я нагадав їй, що в цьому будинку знаходиться офіс, в якому вона багато років працювала. А юридично – це моя друга квартира у Сєвєродонецьку. Пізніше у телеграм-каналі «Луганський агент» з'явилася фотографія, на якій був цей будинок. Було видно, що ролет на вікні великої кімнати квартири деформований. Чи цілі там вікна – під ролетами не видно.

Тим часом у дворі нашого будинку почало відбуватись щось дивне. Приблизно о 8:30 біля першого під'їзду я побачив армійську тентовану вантажівку. Незабаром до неї під'їхав вантажний мікроавтобус із цивільними номерами, з якого вийшли двоє військових. Я вирішив, що вони привезли бійцям продукти. Але із мікроавтобуса нічого не вивантажували, це явно приїхали командири. Бійці, які з 26 лютого перебували біля нашого будинку, сіли у вантажівку. Бійців виявилося досить багато, вантажівка була повна, слідом за мікроавтобусомвона поїхала геть.

До 9-ї години ранку, коли я пішов в аптеку, бійців біля нашого будинку вже не було. Не було й БМП, що стояла за сусіднім будинком. І бійців, які раніше були біля того будинку. До 10-ї години поїхали військові, які до того перевіряли автомобілі на проспекті Космонавтів та на вулиці Гагаріна.

Було таке відчуття, що ЗСУ залишають місто. Але невдовзі нам розповіли, що вони не пішли, що їх перемістили до старих районів міста. У район Центрального ринку. Перемістили за 2 години до обстрілу нашого житлового району градами.

О 12:50 я почув виття реактивних снарядів, що наближаються, і ми встигли сховатися в нашому коридорчику перш, ніж біля будинку почали вибухати ракети. Будинок здригався, почувся брязкіт битого скла, був сильний удар у вхідні двері. Коли вибухи припинилися, я вийшов подивитися на вікна: у кухні скло було ціле, а вікно на балконі розбите.

Буквально через 10 секунд знову почулося виття ракет, що наближаються, вони знову вибухали біля нашого будинку.

Коли вибухи закінчилися, я оглянув балконні двері та вікно. Скло на балконних дверях було цілим, але самі двері були відчинені і пошкоджені, зламані 2 з 4 навісів. Але закрити її можна було. На вікні скло було розбите лише одне, зовнішнє. Обидва вікна у кімнатах, що виходять на проспект, були цілими. Отже, пошкодження були не надто значними, і в квартирі можна було жити.

Я вийшов на вулицю подивитися. У під'їзді були вибиті (вилетіли разом із рамами) усі вікна, усі сходи були засипані битим склом. Навіть площадка біля вхідних дверей. У більшості квартир нашого будинку з боку двору було вибито вікна та пошкоджено балкони. Вирва від вибуху ракети була за 20 метрів перед під'їздом – невелика, довгаста, напрямком із південного сходу на північний захід. Швидше за все, приліт був із боку Муратова. Або з протилежного боку.

Ще одна ракета вибухнула біля нашого будинку з боку проспекту, з того боку у квартирах будинку також було багато вибитих вікон. Але нашій пощастило.

Третя ракета потрапила у перекриття балкона в арці між нашим будинком та сусіднім, на цьому балконі почалася пожежа. Пожежна машина приїхала досить швидко, і залила балкон із брандспойту прямо із землі. Поїхала. А через півгодини пожежа спалахнула знову. І знов приїхала пожежна команда.

Дивний факт, але в момент вибуху у нас зупинилися електронні годинники, що стояли в кімнаті і на кухні. Обидва годинники показували один час, запустити годинник потім не вдалося.

Окрім нашого, сильно постраждали усі сусідні будинки.

Одразу після обстрілу на вулицю у нашому дворі вийшло багато людей – подивитися на пошкодження. Спілкувалися, один із моїх співрозмовників виявився напрочуд обізнаним. Він розповів, що пожежники зараз гасять загоряння будинку на Гагаріна, 88. Я вийшов на Гагаріна та переконався, що так і є. Він розповів, що біля гаража в автомобільному кооперативі на підстанції (за шосе Будівельників) смалили та спілкувалися автолюбителі, двоє з них загинули на місці.

Розповів, що загинули 2 лікарі, які приїхали на виклик. Стосовно другого випадку більш точну інформацію я дізнався з телеграм-каналу Сергія Гайдая. Це сталося біля будинку 106 на вулиці Гагаріна, де снаряд вибухнув поряд з машиною швидкої допомоги, на якій до онкохворого приїхали двоє парамедиків, зробити тому знеболювання.

Крім того, чоловік загинув на перехресті проспектів Гвардійський та Космонавтів, жінка загинула за адресою вулиця 8 Березня, 18, четверо чоловіків загинули за адресами проспект Хіміків, 20, проспект Хіміків, 34, вулиця Менделєєва, 43, проспект Гвардійський, 63-а. Постраждали від вибухів люди на вулиці Богдана Лищини біля магазину «Стройка» та АЗС «Паралель», за адресою проспект Центральний 40 (2 постраждалих) та проспект Центральний, 49 (2 постраждалих), за адресою Донецька, 48-а (3 постраждалих) та Донецька 46-а (1 постраждалий).

Така велика кількість загиблих мирних громадян пов'язана з тим, що це був святковий день, на вулиці було багато людей.

Незабаром все подвір'я залунало ударами молотків, мешканці кварталу почали закривати вибиті вікна плівкою та іншими матеріалами. А кварталом їздила машина комунальників, з якої пропонували взяти поліетиленову плівку, її безкоштовно роздавав працівник керуючої компанії. Я не вийшов, бо всі вікна у нас виявилися цілими.

Надія прибрала скло зі свого балкона, а я зі сходів з третього поверху донизу та з доріжки на вході в під'їзд. Це треба було зробити з міркувань безпеки, на випадок, що хтось може впасти та поранитись битим склом. На другому та четвертому поверсі, вище та нижче нашої квартири, теж жили люди. І їм пощастило менше, ніж нам, вони ще день упорядковували свої вікна, ремонтуючи їх і натягуючи плівку на місце розбитого скла. А літній жінці, яка жила в однокімнатній квартирі на другому поверсі, навпаки, пощастило. Обидва її вікна, що виходять на проспект, залишилися цілими. Інакше вона точно не змогла б дати їм ладу.

Треба враховувати, що 8 березня мороз досягав 15 градусів, і з розбитими вікнами у квартирах навряд чи можна було жити.

Після цього обстрілу припинилося мовлення кабельного телебачення, що нас не надто засмутило. Кімнату, в якій телевізор було підключено до СТВ, я все одно закривав задля економії тепла. І тому, що вважав ту сторону більш небезпечною. Можливо, даремно так вважав. Інший телевізор, який працював від кімнатної антени, був у житловій кімнаті, вікно якої виходило у двір. Хоча ефірне телебачення, з нескінченними «єдиними новинами» – маніпуляціями, я особисто не дивився, але ми підключили до цього телевізора комп'ютер і дивилися з дисків старі фільми. Зрозуміло, що тільки тоді, коли не ховалися в коридорчику від обстрілу.

Вода, газ та електроенергія ще були, квартиру ми обігрівали масляним електрокалорифером та спаленням газу на кухні. Періодично включали водогрійний бак, і можна було нашвидкуруч помитися.

Що справді було великою проблемою, так це дуже поганий мобільний зв'язок та практично повна відсутність мобільного Інтернету.

А ось у моєму будинку у цей часу вже не було нічого – ні електроенергії, ні газу, ні води, ні опалення. И були вибиті шибки.

Увечері ми пішли до підвалу, який раніше займали бійці. Вдень у дверях цього підвалу стояли люди, мабуть збиралися там сховатися. Але ввечері там нікого не було. Підвал був непогано облаштований: було освітлення, лежаки з якимись речами. Залишились навіть зарядки для телефонів. Було враження, що військові звідси поїхали тимчасово і невдовзі повернуться. Що, власне, і сталося вже завтра. Приходити сюди на ніч нам перехотілося.

Постелили матрац у коридорчику. Зрозуміло, що це не врятує у разі прильоту снаряда у квартиру, але від уламків це гарне укриття. Втім, і вечір, і ніч були тихими.

Нова частина Сєвєродонецька розбита, але поки що не зруйнована

Новий день 9 березня розпочався з обстрілів «градами», це сталося о четвертій ранку. Я спав на матраці в коридорі, жінки прийшли туди, коли ракети вже пролітали над дахом. Що б вони це робили швидше, довелося кричати.

Вибухів я не чув, тільки шум ракет. Наближення реактивних снарядів, випущених установкою МБ-21 «Град», чутно секунд за 10 до того, як вони проносяться над дахом, стрясаючи будівлю. І весь цей час чекаєш, потрапить вона до твого будинку чи ні? Психологічно це, мабуть, гірше ніж несподіваний вибух снаряда.

Цього разу обстріл короткий. Потім була серія важких вибухів, що наближаються. Ймовірно, це були авіабомби. І знову десь поряд стріляли «сусідські гаубиці». Схоже, що повернулися.

Потім була тиша. І знову бухи о пів на восьму. Чути і постріли, і вибухи – з різних боків.

О 9 годині помітив, що на території дитсадка, що неподалік будинку, перебувають бійці. Щось роблять. Потім через ворота виїхав великий білий позашляховик, багажник якого був напіввідкритий, у ньому була якась металева конструкція, схожа на міномет.

Години до десятої стрілянина припинилася, і я вирішив сходити в мою квартиру – закрити плівкою розбиті вікна і забрати якісь продукти та речі. Ішов не тротуаром, а доріжкою всередині кварталу – так безпечніше. У разі підльоту реактивного снаряду чи міни є можливість сховатися у під'їзді. На цьому проміжку проспекту 3 дев'ятиповерхових шестипід'їзних будинки, та 3 однопід'їзні дев'ятиповерхові «башти». Більше постраждали від обстрілу 4 будинки, що були ближче до вулиці Курчатова. Особливо вражав вигляд сходових площадок, перед якими вибухами були винесенівсі елементи скління. Тож здавалося, що сходові марші висять у повітрі самі по собі. Апокаліптична картина – сходи на небо. Вікна у квартирах, вітрини магазинів – здебільшого вибиті, рами на балконах – потрощені.

П'ятиповерхові будинки, що розташовуються усередині кварталу, постраждали менше. Але не було жодного будинку без вибитих вікон та розбитих балконів.

Дорогою зайшов до другої своєї квартири, на першому поверсі будинку по Курчатова, 22. У ній видно від денного світла та «гуляє вітер». Снаряд вибухнув перед ближнім кутом житлової будівлі, і ударна хвиля йшла по дотичній. Бічні кріплення ролет на обох вікнах були зірвані, і тепер між ролетами та стіною будівлі – великі щілини. Скла у вікнах немає, вони розбиті – видавлені ударною хвилею. Цю квартиру я півроку готував на продаж, але так і не продав.

Підійшов до свого будинку, що напроти «Астрона», біля входу до підвалу стояла групка мешканців,як і минулого разу. На третьому поверсі, біля входу в свою квартиру, поговорив із сусідом з верхнього поверху, той йшов із матрацом у підвал. Розповів, що обстріл був і сьогодні, о 4-й годині ранку. Як за розкладом. Тому він у підвал.

– Де ти? – запитав він.

– У місті, – відповів ухильно.

У квартирі приготував плівку, яка залишилася у мене ще з ремонту (нею накривали меблі), саморізи та акумуляторний шуруповерт. На жаль, жодного шурупа закрутити не встиг, бо знову почалася стрілянина. Теоретично знаю, що під час обстрілу сходова площадка – найнебезпечне місце у будинку. Хоча чому теоретично? Вчора битим склом було засипано всі сходові площадки будинку на Космонавтів. І не дай Бог комусь там опинитися–  людину поріжуть гострі уламки скла, розбитого ударною хвилею. Тож я зайшов у мій крихітний туалет, який виявився найбезпечнішим місцем у квартирі. Простояв там хвилин 15, поки стрілянина трохи затихла.

Швидко зібрав у валізу деякі речі, готівку. А ось документи не взяв – ну не збирався я їхати з міста. Яка, мовляв, різниця, лежать вони тут чи у квартирі, де я тимчасово перебуваю. Якесь дивне затьмарення розуму.

У зворотному напрямку пішов вулицею Гагаріна, подивитися на руйнування там. Проїзд вулицею Курчатова тепер був явно ускладнений, бо на дорогу звисали обірвані контактні проводи тролейбусної лінії, а вулиця була засипана склом та камінням від пошкоджених при обстрілі будинків. Принаймні у 2 п'ятиповерхівки були прильоти снарядів (або мін) у квартиру. В одному випадку після такого влучення була сильна пожежа, в якій згоріли кілька квартир. Сталося це, мабуть, 8 березня. В обох цих випадках снаряди влітали до будинків зі східної сторони.

А ось дев'ятиповерхівки, розташовані вздовж вулиці Курчатова, тоді ще не були вкриті чорними полотнищами згарищ. Як пізніше побачили цю вулицю в усьому світі.

Коли я заходив у двір через арку з боку вулиці Гагаріна, то побачив бійців ЗСУ, які копали перед аркою додаткові окопи. Повернулись!

Залишаючи своє місто

10 березня перший обстріл стався о 6-й ранку. Спочатку прилетіла касета реактивних снарядів, потім були поодинокі постріли з інтервалом 1-2 хвилини. Здавалося, що ракети летять над дахом, будинок здригався при кожному прольоті. Але вибухів я знову не чув.

Приблизно о 10 годині ранку був новий обстріл. Потім ще. Якщо попередніми днями було по 1-2 обстрілу за день (це не враховуючи вихідних залпів), то тепер вони відбувалися кожні дві години. Майже весь день, з невеликими перервами. Значну частину дня ми знаходилися у своєму коридорчику, на вулицю вже не виходили.

Наше сховище ми трохи перевлаштували: винесли до суміжної кімнати шафу для одягу. Місця стало більше, а сама шафа стала додатковим захистом. Матрац у коридорі тепер був постійно, і під час обстрілу ми вже не сиділи, а лежали на ньому.

Мене турбували вхідні двері, якими закінчується наш коридорчик. Вона нова, металева, масивна, нещодавно була встановлена. Але якщо на сходовий майданчик третього поверху влетить снаряд або міна, то двері ці вилетять усередину. І люди, які за нею ховаються від обстрілу, не будуть мати жодного шансу. Жінкам я цього, зрозуміло, не сказав.

Страх, певне, має властивість накопичуватися у людині. Це я відчуваю по собі: у перші дні я сприймав постріли та вибухи, зокрема близькі, більше як спостерігач. Було навіть трохи цікаво. А тепер при кожному підльоті реактивного снаряда, думаєш – у мене чи ні. Паніки немає, є здоровий глузд і … постійна напруга. Здоровий глузд підказує, що шанси загинути дуже незначні, за весь час війни було вбито менше ста жителів Сєвєродонецька. Це менше 0,1% від довоєнної чисельності населення. Але той же здоровий глузд каже, що серед цих 0,1% можеш опинитися і ти.

А ось Надія вже переповнена страхом, вона панічно боїться вибухів і, особливо, виття ракет, що пролітають над будинком. Поки що ми переконуємо одне одного, що не їдемо. Так ми вирішили ще 24 лютого – залишаємось у місті.

У 2014 році на початку бойових дій у Сєвєродонецьку ми з міста поїхали. Я з покійною тепер дружиною – до Києва, Надія – до іншого міста. Але тоді мама Надії була на 8 років молодша. Тепер виїхати далеко вона фізично не зможе, а вижити одна – теж.

Але я також розумію, що Надії треба їхати. І почав шукати можливості для евакуації. Це було майже смішно: я півдня сиджу з телефоном у пошуках варіантів, щоб виїхати, але один одному ми кажемо, що ні в якому разі.

Можливості для евакуації із Сєвєродонецька були. Як і в 2014 році, заповзятливі сєвєродончани, які мають бусики, налагодили прибутковий бізнес із вивезення людей із зони бойових дій, саме вони вивезли більшу частину зі 110 тисяч мешканців міста, що виїхали.

Було два основні напрямки такої «комерційної евакуації». Від магазину «Мир» на площі Перемоги щодня виїжджали автобуси на Дніпро, а від ТРЦ «Джаз» – на Старобільськ, що знаходиться на непідконтрольній території. Автобуси на Старобільськ їхали через Лиман, Борову, Сватове, вартість проїзду обома маршрутами була приблизно однаковою, від півтори тисячі до тисячі двохсот гривень з людини.

Популярність другого маршруту була пов'язана насамперед з тим, що багато сєвєродончан мають родичів на півночі Луганської області, були такі родичі й у мами Надії.

Окрім підприємців людей вивозили волонтери – безкоштовно. Особливо варто відзначити у цьому плані релігійні організації, вони допомогли великій кількості найбільш знедолених і найменше пристосованих до життя людей.

Займалася евакуацією сєвєродончан й регіональна влада. Відправлення поїздів із Лисичанська в цей час було вже неможливим, але залізничники подавали евакуаційні поїзди до станції Новозолотарівка,яка знаходиться за 20 км від Лисичанська у бік Бахмута. Туди людей підвозили автобусами. Справа була за малим – знати звідки і коли вирушають ці автобуси.

Однією з найбільших проблем людей у Сєвєродонецьку, що був обложений, була відсутність інформації. У тому числі – про порядок евакуації. Вкрай потрібно було мати доступний контактний центр, але його так і не було створено. Отримували люди інформацію з соціальних мереж, ось тільки Інтернет далеко не завжди і не всім був доступний.

Пізніше, вже перебуваючи у Кременчуці, я без проблем організував виїзд із Лисичанська двох своїх знайомих. А 10 березня, коли я був у Сєвєродонецьку, мені знадобилося півдня, щоб одна з волонтерських організацій таки пообіцяла мені місця в автобусі на 12 березня.

10 березня продовжували розстрілювати нові райони міста: згоріли торгові ряди ринку «Успіх», горіли квартири у багатоповерхівках на проспекті Гвардійській та на вулицях Вілісова та Курчатова. Біля магазину «Водолій» на Курчатова загинув чоловік, а сама вулиця почала набувати вигляду, з яким вона увійде в історію.

У Сєвєродонецьку ще працювали продуктові магазини, але їх ставало менше з кожним днем. 10 березня відкрилися лише 4, і усі в старих районах міста. Від мого будинку на Гвардійському (де залишалися люди) до найближчої відкритої крамниці було понад 2 кілометри.

Ще випікав хліб сєверодонецький хлібозавод, який продавав його у двох своїх магазинах, які розташовані біля заводу. 10 березня працювала одна аптека – біля центрального ринку. Діяв гуманітарний центр у Льодовому палаці, де можна отримати гуманітарну допомогу, але в перший день його роботи біля нього зібралося понад 100 людей. На щастя, нічого туди не прилетіло.

Вранці 11 березня знову був підйом від «сусідських гаубиць», о 6-й ранку. Стрілянина тривала цілий день, хоч і з довгими перервами. І не така інтенсивна, як попереднього дня.

З ранку озвучив Надії та її мамі ідею, що Надія поїде завтра автобусом до Кам'янця-Подільського, де їй нададуть гуртожиток. Її мама залишиться у своїй квартирі, а я піду у сховище 4-ї школи. Це близько від будинку на Космонавтів, і я щодня приходитиму – помогати літній жінці. Пропозиція була відразу відкинута, але Надія вже готова була поїхати.

А далі за нас все вирішила її величність фортуна. Після обіду виникли нові обставини, які не залишали нам варіантів для вибору. І вже вранці 12 березня ми з Надією виїхали із приватним перевізником до Кременчука.

Маму Надії за кілька днів вивезли до родичів до Сватівського району.

Вранці 12 березня ми їхали розбитим Гвардійським проспектом, автомобіль лавірував між контактних проводів, що звисали зверху, і куп розбитого металу й скла.

Потім ми стояли у довгій черзі автомобілів на блок-посту перед Пролетарським мостом через Сіверський Донець. Обстріл тривав, у районі Південної вирувала потужна пожежа. На блок-посту на виїзді з Рубіжного снаряд потрапив в автомобіль, що очікував проїзду, в ньому загинули чоловік і жінка,які мріяли виїхати у безпечне місце, але вибрали не ту дорогу.

Ми виїхали з міста, яке вмирало, більш успішно, і вже 9-ї вечора були у Кременчуці. І вже там я побачив в мережі вражаючу фотографію: грою сонця та хмар над Сєвєродонецьком було піднесено багряний хрест.

Багряний хрест

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися