Не тільки доктор Зло: медицина за російськими ґратами

Нещодавно Служба безпеки України заочно повідомила про підозру Іллі Сорокіну, колишньому фельдшеру медичної частини мордовської виправної колонії №10. Його підозрюють в тому, що він жорстоко катував українських полонених.

Про цього фельдшера розповідали майже всі звільнені з мордовської колонії українські полонені, серед них — і ті, яким надають правову допомогу юристи Харківської правозахисної групи. Удари електрошокером замість лікування, приниження, залишення без мінімальної допомоги — недаремно бранці називали його “Доктор Зло”.

“Він каже “Руку!”, ти висовуєш руку, і він б’є по ній шокером і запитує “Легше стало?” Ти маєш відповісти — “Так!”, інакше він додасть потужності й ударить ще раз. Потім він викликає чергового по камері, б’є його в руку електрошокером і попереджає, що до лікаря звертатися не можна”, — згадував артилерист А, якому довелося провести кілька місяців у Мордовії.

Першими особу “Доктора Зло” ідентифікували журналісти Радіо Свобода. Вони з’ясували, що це 34-річний Ілля Сорокін, батько двох дітей. Має грамоту “За сумлінне виконання громадських обов’язків і активну участь у житті колективу”. У колонії вже не працює, у 2024 році подався служити в армію.

“На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки заочно повідомили Сорокіну про підозру за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України (воєнні злочини, жорстоке поводження з військовополоненими). Оскільки зловмисник перебуває на території рф, тривають комплексні заходи, щоб знайти його та покарати.”, — заявили в СБУ.

Втім, особою “Доктора Зло” воєнні злочини російської медицини не обмежуються. Спілкуючись з українцями, які повертаються з полону в результаті обмінів, ми почули чимало історій про те, як росіяни “лікують” військовополонених. 

Перші медогляди і медичні процедури

Лікарі оглядають військовополонених вже під час так званої “прийомки” , жорстокої зустрічі новоприбулих в кожному з місць несвободи, куди вони потрапляють.  В багатьох випадках співробітники медичних частин  присутні при тортурах і побиттях українських військовополонених, але жодним чином на це не реагують. А деякі, такі як Доктор Зло, самі беруть участь у розправах.

Наприклад, у Рязському СІЗО № 2 під час “прийомки” медики подавали охороні спеціальні знаки — кого можна бити, а кого — не варто, не витримає.

— Виходили з автозака по одному, — розповідає Н. — Заводили у кімнату, ставили на коліна, лобом у підлогу. Після цього нас забирали в іншу кімнату, ми роздягалися, був огляд, там були медики. Медики давали “маяки”, чи можна нас бити, чи ні. Я це зрозумів, тому що медики повертали голову у бік Росгвардії і кивали, типу можна його бити, або не можна бити.

У тій же колонії, за словами вже іншого колишнього в’язня, полонених били під час медичних процедур.

— Один раз зробили кардіограму. Здавали аналізи сечі i крові. Коли здавали якісь аналізи, нас постійно били дубинками a6o руками.

Коли когось із співкамерників забирали до медчастини, всі інші мешканці камери повинні були присідати.

— Це могло тривати від пів години i більше, а також нас змушували кричати, скільки разів ми присіли. Після катувань жодної медичної допомоги не було. Якщо розповідаєш про те, що потрібна допомога, то били ще більше.

Втім, пригадують експолонені і “нормальних” лікарів. В тій же Мордовії, кажуть, крім доктора Зло, був медик, який “що міг, те й робив, хоч якось реагував на звернення і під час медогляду намагався вимагати, щоб при ньому не били або не знущалися з полонених”. Також згадують лікарок в одній із колоній, які навіть “лаяли спецпризначенців за те, що вони б’ють і не передають лікарям, що полоненим потрібна якась допомога”. 

Допомога з боку побратимів

Судячи з розповідей, українські військові медики здебільшого мають можливість хоч якось допомогти своїм побратимам лиш на початкових етапах полону, до розподілу по установах позбавлення волі на російській території. Ось, що розповідав З. про “прийомку” в Оленівці, на окупованій Донеччині:

— У натовпі я почав втрачати свідомість після того, як мене побили… Мені було дуже погано і я не міг нормально стояти, мені потрібно було або сісти, або прилягти. Я звернувся за медичною допомогою. Одному медику ЗСУ дозволили надати мені медичну допомогу. Він мені дав знеболювальне… Я попросив його, щоб він мені еластичним бинтом перетягнув ребра, бо у мене вони в мене були зламані… Через деякий час я присів у натовпі та втратив свідомість.

Видається, пізніше полонені медики вже просто не мають жодних засобів і ліків, щоб надавати допомогу. Втім, відомі історії, коли попри все, українці самі рятували одне одного, наприклад, вдало проводили легенево-серцеву реанімацію. Під час заселення чергової партії військовополонених у СІЗО в Тулі, умови були вкрай важкі: після жорстокого побиття українців на всю ніч загнали стояти в прогулянкові дворики, без їжі і практично без води. Одному з українців стало зле.

— Ми всю ніч стояли і мерзли. Замість стелі у прогулянковому дворику — решітки. Співробітники ФСІН (Федеральної служби виконання покарань) ходили по цих решітках, плювали на нас і струшували попіл. У туалет ми могли підійти по команді на відро. Їжу не давали. Воду дали лише один раз, але її на всіх не вистачило. Одному військовому стало погано, він втратив свідомість. Ми просили про допомогу, але її не надали. І один полонений військовий зробив масаж серця і врятував цього українського військового, після чого нам дали трохи води.

Лікування за запитом

Медичну допомогу адміністрація колоній здебільшого надає “за запитом”. Втім, є винятки. Про СІЗО в Камишині та у Брянську, наприклад, колишні в’язні розповідали, що місцеві лікарі самі обходили щоранку камери і питали про стан здоров’я, робили перев’язки тим, у кого були відкриті рани. Проте “опитування” не завжди до чогось призводили, хіба що йшлося про тяжке захворювання.

— У Камишині ми говорили, наприклад, що болить голова і просили пігулку, але нічого не давали, бо пігулок не було, і ми за допомогою більше не звертались…У мене в камері був полонений з цукровим діабетом, то йому приходили і робили укол від діабету.

Тим часом військовополонений, який був у колонії №7 у Пакіно, розповів, що лікувати його почали лише тоді, коли він мало не вмер:

— Їжа була жахлива, я там сильно ослаб і втратив свідомість від голоду, не міг рухатися, просто лежав. …Я просив про допомогу, мені сказали: “Чим швидше здохнеш, тим краще буде”. Їжі давали дуже мало, в основному це були обрізки. Після мого звернення по допомогу лише через два тижні мене відвезли у лікарню у Володимирській області. Всі два тижні я лежав.

Нерідко прохання про допомогу закінчується побиттям. І тут “чемпіоном з жорстокості” є Мордовська колонія №10 з її знаменитим “Доктором Зло”. У деяких колоніях медичну допомогу надають, але вона межує з приниженням людської гідності.

— Формат звернення до лікаря був наступний: той, кому потрібно звернутися, стоїть біля дверей у Г-образній формі біля дверей і чекає, доки його покличуть. Очі закриті, голова опущена донизу, руку тримаєш долонею догори і чекаєш пігулки. Після того як ти отримав її, підіймаєш голову із заплющеними очима, запиваєш пігулку водою і маєш показати, що ти все проковтнув. І після цього кричиш “Слава російській медицині!”

Туберкульоз

Чимало українців повертаються з полону хворими на туберкульоз. Погане харчування, тиснява, відсутність мінімальної гігієни, свіжого повітря і прогулянок, загалом жахливі умови утримання — все це сприяє високому рівню захворюваності на інфекційну хворобу. Адміністрація установ намагається тримати це під контролем, час від часу полоненим роблять флюорографію, хворі отримують якісь таблетки. Але при таких умовах, в яких росіяни утримують полонених, розповсюдження сухот не зупинити.

У експолоненого Є. — туберкульоз, він і зараз вимушений пити ліки. Він розповів про те, як його лікували в Росії. Каже, що не знає, коли підчепив інфекцію, адже від голоду весь час почувався погано. Одного разу після чергової флюорографії йому повідомили, що його легені уражені.

— Нам давали якісь пігулки, після того, як виявили туберкульоз. Давали регулярно, але кількість пігулок залежала від того, наскільки лікарі відповідально ставляться до своєї роботи. В один день могли давати шість пігулок, а в інший — дев’ять. Ми не знали, в якому ми стані. Ніяких додаткових аналізів не роблять, ні аналіз крові, ні сечі, на аналіз мокротиння, лише пігулки. На флюорографію нас водили раз на 3-4 місяці.

Попри діагноз, значних послаблень в режимі у полоненого не сталося. Його відокремили від незаражених побратимів, менше били і… дозволили не митися в холодній бані.

— У Мордовії, всіх хворих на туберкульоз переводили із звичайних корпусів у окремий корпус. У цьому корпусі розташовуються штрафні ізолятори, камери одиночні, двомісні і чотиримісні. У ШИЗО у нас було трохи більше часу сидіти. У нас в камері були “глухі місця”, де відеокамера не бачила, то я намагався сидіти з піднятими ногами, щоб лімфа трохи стікала. У ШИЗО співробітники ФСІН дозволяли хворим не ходити в баню, і це було краще, ніж туди ходити, бо там була холодна вода і взагалі холодно. Восени-взимку 2024 року у мене вже була така форма туберкульозу, що я кашляв кров’ю. Тому у холодну баню мені було краще не йти. Після того як у нас виявили туберкульоз, режим і раціон залишився той самий, їжу нам не покращили, лише стали менше бити. Це сталося тому, що росіяни боялися заразитися туберкульозом, але все одно побиття продовжувалися. Прогулянки у нас були приблизно один раз на 3-4 місяці — і то лише по дві хвилини на свіжому повітрі. У камері була пліснява, решітки. Плісняву прибрати було неможливо.

Як згадує чоловік, влітку 2024 року у мордовській виправній колонії №10 щонайменше 60 полонених хворіли на сухоти.

Інсульт

А., який потрапив у полон у Маріуполі, пройшов через кілька російських місць неволі. У Володимирському СІЗО у нього стався інсульт.

— Нам постійно погрожували, що нас будуть бити, я хвилювався. В результаті у мене трапився інсульт, я ліву руку і ліву ногу тягав, бо вони були частково паралізовані. Лікар надавав мені медичну допомогу. Але потім мене вдарили по правій нозі, я упав і травмував гомілку, коліно і тазостегновий суглоб. Після цього я не міг ходити взагалі, у туалет я повзав. Хлопці мене весь час носили на собі. Лікар робив мені уколи, знеболювальні, мені робили масажі і дозволили лежати.

Це сталося у січні. Аж у квітні чоловіка вирішили відправити до лікарні — спочатку до Тули, а потім до Володимира.

— Мене відвезли у колонію №3 м. Володимира, де тримали хлопців, які хворі на туберкульоз. — розповів він. — У цій колонії я пробув два місяці. Мені зробили всі аналізи, давали мені пігулку “Гемоглобін” і …більше нічого. Мені не допомогло… Я не міг ходити.

Згодом чоловік, як і багато його полонених побратимів, опинився у Мордовії. Пройти процедури страшної “прийомки” йому допомагав інший військовополонений, який всюди носив його. Чоловік розповідає, що його спочатку не били, хоча іншим прийшлося тяжко. Але згодом всіх новоприбулих по черзі стали заводити в кабінет, де сиділи співробітники ФСБ.

— В одному кабінеті сиділо п’ять-шість ефесбівців, вони під час допиту могли побити, — пригадує А. — Мене не били, бо я не ходив… Але ударили декілька разів електрошокером по тілу. Інших наших полонених били дуже сильно дубинками, пластиковими палками, вони виповзали з тих кабінетів.

У Мордовії чоловіку який не міг ходити, надавали медичну допомогу. Мінімальну.

— Мені давали одну-дві таблетки знеболювального на тиждень. Також давали сечогінне, мені робили уколи, тому що у нас у всіх були розпухлі ноги, я не бачив своїх пальців і п’яток…

Гнилі ноги

Через страшні побої та постійні катування, рани і садна на тілі полонених просто не встигають загоюватися. Крім того, в багатьох російських місцях неволі бранців примушують годинами стояти непорушно. Усе це призводить до проблем з циркуляцією крові в кінцівках, набряків і виразок.

— Нам сказали, що ми повинні постійно стояти. Спиратися не можна було, присісти не можна було, поворухнутися не можна було. В туалет і воду пити можна лише за дозволом. Якщо ми цього не виконували, то нас виводили в коридор і били. Ми повинні були стояти з шостої ранку до десятої вечора. І я так стояв кожен день з 10 лютого 2023 року до 23 жовтня 2024 року. Внаслідок того що я стояв, у мене проблеми з ногами, мені дали третю групу інвалідності довічно.

Про “гнилі ноги” розповідають майже всі опитані нами колишні військовополонені. При цьому тюремні медики майже не зважали на такі “дрібниці”, максимум — давали вату змочену спиртом, або бинт та фурацилін для дезінфекції. Щось дієвіше можна було отримати лише тоді, коли проблема з ногами ставала вкрай серйозною.

— У мене литки були розміром як голова. Я звертався до лікаря, і десь з п’ятої спроби лікар мені дав якісь пігулки… Не знаю, що це за пігулки були, але після них, хоча б вночі набряк на ногах став потроху сходити.

— У липні 2023 року у мене з’явилася атрофічна виразка і почала нога гнити від стояння, — розповідає інший звільнений військовополонений. — Я тричі звертався за допомогою, і до мене лікар прийшов лише тоді, коли у мене піднялася температура. Режим мені не послабили, я продовжував цілий день стояти. Але почали давати пігулки, нога почала проходити. У квітні 2024 року у мене почала гнити ліва нога, вона збільшилася вдвічі, у мене була висока температура, то мені дали тиждень постільного режиму, кололи один укол в день, давали по 4-5 пігулок на день, і через тиждень нога пройшла. З липня 2024 року у мене появилися кров’яні рани на ногах, у мене відпадали нігті й до обміну я просив ватку зі спиртом для дезінфекції. Після обміну права нога не зажила досі.

В окремих випадках, коли стан кінцівок був такий, що йшлося про загрозу життю, хворих доправляли до лікарні.

Лікарня

Д. сильно пошкодили ногу на першому ж допиті в полоні. Біль в кінцівці місяцями дуже йому дошкуляла, аж поки в Мордовії нога нижче коліна не стала чорніти, піднялася температура.

— Я попросив медичну допомогу, мені дали якісь ліки. Через три дні, я втратив свідомість від болю вночі. Це було приблизно о 5 ранку, бо хлопці по камері побачили, що мені погано, почали стукати у двері, викликали чергового лікаря. Я вже прийшов до тями, як лікар мені зробив укол. Мене винесли у коридор, поклали на носилки і повезли у госпіталь.

Перебування у тюремному шпиталі не рятувало полонених від знущань — психологічних і фізичних.

— У госпіталі була одна зміна співробітників СІЗО, яка постійно била хворих. Наприклад, підкликали до “кормушки”, я нахилився, а мене ключами — по голові… Коли вони заходили у камеру, нам потрібно було одягати мішок на голову і сідати на ліжку. Одного разу, він сказав мені сісти і почав бити ногами по голові. Розбив мені голову і я сказав, що у мене кров залила очі. Він підняв мішок і побачив, що розбита голова, йшла кров. Після цього наліпив мені бинт на голову і попередив: не дай Бог кому скажу, то він приб’є.

---

За інформацією Координаційного штабу з питань поводження з полоненими, майже всі українці, які повертаються з російської неволі, потребують лікування і реабілітації. Створюючи такі нелюдські умови для бранців, РФ порушує Міжнародне гуманітарне право, зокрема майже всі статті Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.