…Людина просто зникає безслідно або її забирають невідомі люди. І на цьому все: жодні пошуки не дають сім’ям відповіді — чи живий їхній рідний, чи утримується у неволі, чи, може, тіло зниклого поховано вже десь у безіменній могилі.
“Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення”, — так звучить перша стаття Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, що була ухвалена у 2006 році і набрала чинності чотири роки потому.
Станом на липень цього року в Україні налічується 114 тисяч цивільних і військовослужбовців, зниклих безвісти за особливих обставин. Проте не кожного з них можна вважати жертвою насильницького зникнення. Про особливості цього виду злочину говоримо зі співавтором подання ХПГ до МКС щодо насильницького зникнення людей як злочину проти людяності (2023 року) та автором тогорічної аналітичної доповіді, що оновила дані попереднього документа, юристом Миколою Комаровським.
— По-перше, поясніть, будь ласка, чому не кожне зникнення під час війни ми вважаємо насильницьким зникненням? Які його основні ознаки?
— “Зникнення безвісти” є доволі широкою категорією. Під час війни людина може зникнути з абсолютно різних причин: загинути й залишитися невпізнаною, опинитися під завалами, виїхати й втратити зв’язок із рідними тощо. Насильницьке зникнення — це вужча юридична конструкція з чітко окресленими ознаками, і саме вони дозволяють кваліфікувати конкретний випадок.
Стаття 2 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 2006 року називає три складові:
1. Позбавлення волі в будь-якій формі. Це може бути арешт, затримання, викрадення чи будь-яка інша форма.
2. Причетність держави. Дії вчинені представниками держави або особами чи групами осіб, які діють з її дозволу, за її підтримки або за її мовчазної згоди. Саме ця ознака відмежовує насильницьке зникнення від побутового викрадення, вчиненого приватними особами з власних мотивів.
3. Подальша відмова визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження особи.
Наслідком цих трьох елементів є те, що людина опиняється поза захистом закону: без доступу до адвоката та суду, без можливості оскаржити затримання, фактично “поза правом”.
Тут також варто зробити два уточнення.
Перше. У Конвенції перебування поза захистом закону є наслідком, а не окремою ознакою, яку треба доводити. А от у статті 7(2)(i) Римського статуту, де насильницьке зникнення описане вже як злочин проти людяності, додається намір залишити особу поза захистом закону протягом тривалого періоду часу. Тобто поріг для кваліфікації діяння як міжнародного злочину вищий.
Друге. Конвенція не встановлює мінімального строку. Насильницьким зникненням може бути й порівняно нетривалий епізод, якщо держава відмовляється підтвердити факт затримання або приховує місцеперебування людини. Але тривалість впливає на тяжкість злочину.
— Чи правильно я розумію, що Конвенцію було ухвалено передусім як запобіжник внутрішніх порушень прав людини всередині держав, а не під час міжнародних воєнних конфліктів? (Це було відповіддю на зникнення людей при диктатурах у країнах Південної Америки) Адже про правильне поводження з цивільним населенням під час військових конфліктів і про поводження з військовополоненими і так ідеться у Женевських конвенціях.
— В цілому так. Конвенція виросла з латиноамериканського досвіду 1970-1980-х: Аргентина, Чилі, Гватемала, тисячі людей, яких забирала власна держава і про яких потім не було жодних відомостей. Далі йшов доволі довгий шлях: резолюція Генасамблеї ООН 1978 року, створення Робочої групи ООН з насильницьких і недобровільних зникнень у 1980-му, Декларація 1992 року, Міжамериканська конвенція 1994-го — і вже на цьому фундаменті Конвенція 2006 року.
Але з висновку про “внутрішній” характер Конвенції я б застеріг, і ось чому.
По-перше, Конвенція прямо розрахована й на воєнний час. Стаття 1 говорить, що жодні виняткові обставини (стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність, будь-який інший надзвичайний стан) не можуть бути виправданням насильницького зникнення. Це абсолютна заборона без права відступу.
По-друге, Женевські конвенції справді містять норми, дотичні до зникнень: обов’язок реєструвати військовополонених і повідомляти про них через Центральне агентство розшуку, довідкові бюро щодо цивільних інтернованих, право сімей знати про долю рідних за Додатковим протоколом I, звичаєва заборона насильницьких зникнень. Але міжнародне гуманітарне право не створює спеціального механізму розшуку зниклих і не зобов’язує державу криміналізувати саме насильницьке зникнення як окремий злочин. Конвенція 2006 року закриває цю прогалину і працює паралельно з гуманітарним правом, а не замість нього.
По-третє, є хронологічне уточнення. Злочини проти людяності як категорія з’явилися у статті 6(c) Статуту Нюрнберзького трибуналу 1945 року — тобто раніше за Женевські конвенції 1949 року. Сам термін вживався ще у спільній декларації Франції, Великої Британії та Росії 1915 року щодо вірмен, а до розробки нюрнберзької конструкції був причетний Герш Лаутерпахт. Показово, що прототипом сучасного насильницького зникнення вважають нацистський декрет “Ніч і туман” 1941 року — людей вивозили до Німеччини й не надавали рідним жодної інформації саме заради ефекту невідомості.
І остання ремарка, яка стосується суті питання. У Нюрнберзі злочини проти людяності були прив’язані до збройного конфлікту. Цей зв’язок згодом відпав: практика Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії підтвердила, що звичаєве право такої прив’язки не вимагає, і в статті 7 Римського статуту її вже немає. Тому сьогодні злочин проти людяності цілком може вчинятися і в мирний час, і щодо власних громадян.
Окремо варто сказати, що спеціальної конвенції про злочини проти людяності досі немає. Це, до речі, окрема цікава тема.
— Україна при цьому приєдналася до конвенції лише в 2015 році, коли особливо гостро постала проблема порушення прав людини Росією в Криму та окупованому Донбасі. Чому не раніше? Крім того, чому, припустімо, США не поспішають до неї приєднуватися?
Україна дійсно приєдналась до Конвенції лише у 2015 році. Верховна Рада ухвалила відповідний закон 17 червня 2015 року, для України Конвенція набрала чинності 13 вересня 2015 року. Україна при цьому визнала компетенцію Комітету ООН з насильницьких зникнень розглядати індивідуальні та міждержавні повідомлення, але зробила застереження щодо статті 42 — відмовилася від арбітражу та звернення до Міжнародного суду ООН у спорах між державами-учасницями.
Щодо причин зволікання, то можна сказати, що Конвенція не була політичним пріоритетом: не було очевидної практичної потреби, а приєднання тягне за собою зобов’язання — криміналізувати діяння, звітувати перед Комітетом, забезпечити механізм розшуку. Після початку російської агресії потреба стала очевидною, і рішення ухвалили доволі швидко. Логічним продовженням стало доповнення Кримінального кодексу статтею 146-1 “Насильницьке зникнення” у 2018 році.
Щодо США. Вони Конвенцію взагалі не підписували. У них є своя усталена специфіка щодо багатосторонніх зобов’язань: ратифікація вимагає двох третин голосів Сенату, а це на практиці майже нездоланний бар’єр для подібних договорів. Тому США залишаються поза цілою низкою міжнародних угод, і ця Конвенція — черговий приклад.
З Римським статутом ситуація ще показовіша: США його підписали наприкінці 2000 року, а у 2002-му відкликали підпис. Зводити це виключно до політики було б спрощенням, оскільки частина американських дослідників наводить і конституційні аргументи, насамперед щодо права на суд присяжних для громадян США. Але це предмет дискусії: інші фахівці, зокрема в середовищі Американського товариства міжнародного права, конституційних перешкод для ратифікації не вбачають.
— РФ теж не є підписантом або учасником Конвенції? В такому разі, які існують засоби юридичного впливу на неї?
— Росія Конвенцію не підписувала і не приєднувалася до неї. Хоча тут варто бути реалістами: навіть участь навряд чи змінила би ситуацію принципово, бо проблема не в обсязі зобов’язань, а у відсутності будь-якої готовності їх виконувати. Приєднання дало б хіба що додаткові процедурні можливості — звітування та процедуру термінових дій Комітету.
Юридичні засоби впливу на саму державу справді вкрай обмежені, і після виходу Росії з Ради Європи їх стало ще менше. Але деякі варіанти залишаються.
Комітет ООН з прав людини. Росія залишається учасницею Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього, тож індивідуальні повідомлення можливі. Цим активно користується ХПГ під час надання правової допомоги потерпілим.
Робоча група ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень. Для родин це часто є найпрактичнішим інструментом. Її мандат гуманітарний, а не судовий: вона не встановлює вину держави, а домагається з’ясування долі людини. Також Робоча група може працювати щодо будь-якої держави, незалежно від того, чи ратифікувала вона Конвенцію, чи ні. ХПГ також активно користується цим інструментом.
Міжнародний кримінальний суд. МКС має юрисдикцію щодо злочинів проти людяності й воєнних злочинів, вчинених на території України — спершу на підставі заяв України 2014 і 2015 років, а з 1 січня 2025 року — вже як щодо держави-учасниці Римського статуту. Насильницькі зникнення в цю юрисдикцію потрапляють, і подання щодо них ХПГ до Суду направила.
І все ж варто сказати відверто: реальна відповідальність поки що залишається радше метою, ніж досягнутим результатом. Цінність цієї роботи сьогодні — у фіксації, яка не дає ситуації загубитись у часі.
— Подання щодо цього злочину проти людяності ХПГ направила до МКС ще у 2023 році. Які тенденції та зміни у практиках, цільових групах постраждалих вдалося виявити під час роботи над останнім аналітичним звітом?
— Оновлення передусім підтвердило практики, які ми виявили раніше, — і це саме по собі важливий результат, бо йдеться про сталість, а не про окремі епізоди.
— Найпоказовіші висновки такі. По-перше, значна частина задокументованого у звітному періоді стосувалася подій 2022 року — інформація доходить до нас із великою затримкою, часто через відкриті джерела або тоді, коли родина звертається по правову допомогу вже через роки. По-друге, і це принципово: менша кількість нових зафіксованих епізодів не означає, що зникнень стало менше. Поряд зі зміною динаміки бойових дій тут діє інший чинник, який полягає у зростанні інформаційних бар’єрів і фактичній ізоляції окупованих територій. По-третє, переважна більшість зниклих цивільних не належала до жодних “груп ризику” — це звичайні мешканці, і саме це дозволяє говорити про невибірковий характер практики. І окремо про пошук: аналіз 70 справ, у яких наші юристи супроводжували родини, показує, що система розшуку залишається малоефективною — достовірної та повної інформації про статус зниклих, їхнє місцеперебування і стан здоров’я від російської сторони практично немає.
Окремим блоком ми дали оцінку зникненням військовослужбовців, яких зафіксовано дуже багато. Але зробили це у ширшому контексті, бо тут йдеться про іншу правову рамку.
Головна ж проблема методологічна, і про неї варто сказати прямо: ми суттєво обмежені в дослідженні випадків. На початку повномасштабної війни збирати дані було простіше, оскільки працювали відкриті джерела, люди самі активно зверталися до нас, зберігалися канали зв’язку з окупованими територіями. Потім ситуація змінилася. Про значну частину насильницьких зникнень на окупованих територіях ми не знаємо і ще довго не знатимемо. Те, що ми документуємо сьогодні, — це майже напевно нижня межа.
— Зазвичай ми кажемо про насильницьке зникнення в контексті викрадення цивільних на окупованих територіях. Ви зараз згадали про зникнення військовослужбовців. За яких умов ми можемо говорити про насильницьке зникнення воїна?
— Тут потрібно розділити два рівні, бо відповідь на них різна. На рівні Конвенції — так. Стаття 2 не обмежує коло потерпілих за статусом. Військовослужбовець, якого затримали, а потім відмовляються визнати сам факт затримання чи повідомити, де він перебуває, є жертвою насильницького зникнення так само як і цивільний.
На рівні злочину проти людяності — ні. Стаття 7 Римського статуту вимагає, щоб діяння вчинялося в межах широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення, з усвідомленням такого нападу. Саме ця вимога виводить зникнення військових за межі конструкції злочину проти людяності.
Для полонених основна рамка — інша. Це воєнні злочини й порушення III Женевської конвенції: обов’язок реєструвати полонених і повідомляти про них, заборона тримати їх без зв’язку із зовнішнім світом, доступ Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Саме через цю рамку такі випадки і треба кваліфікувати.
У нашому звіті ми зафіксували, що політика російської сторони щодо українських військових у багатьох рисах збігається з практикою зникнень цивільних — та сама відмова підтверджувати затримання, та сама невідомість для родин. Але правова кваліфікація все одно інша, і змішувати їх не можна.
Додам ще одне. Стаття 24 Конвенції визнає жертвами не лише зниклу особу, а і її близьких. Це стосується і родин зниклих військових.
— Ця війна щось додала нового до розуміння насильницького зникнення як злочину проти людяності?
— Скоріше йдеться не про щось нове в доктрині, а нове у сприйнятті: українці відчули цей злочин особисто. Зникає рідна людина, і роками про неї немає жодної інформації. У психології це називають “невизначеною втратою” (поняття Полін Босс). Суть цієї концепції у тому, що втрата не підтверджена: людини немає поруч, але й немає підстав вважати її померлою. Через це горювання не може завершитися, воно ніби зупиняється — звідси інший вживаний термін, “заморожене горе”. Родина не може ні поховати людину, ні бути впевненою, що вона жива. Саме ця невизначеність і є найстрашнішою.
— Чи порушує сама Україна цю Конвенцію? Наприклад, чи можна вважати насильницьким зникненням той тип мобілізації, коли рідні кілька днів не можуть дізнатися нічого про долю зниклого? Або дії міграційників?
— Відповісти на це питання можливо через застосування тих самих ознак, які наводились мною раніше. Візьмімо епізоди, коли людину силою заводять до автомобіля і вивозять у невідомому напрямку. Чи є вона цивільною особою? Так. Чи діють ті, хто це робить, від імені держави? Так. Чи має вона доступ до адвоката або можливість повідомити рідних? У багатьох випадках — ні. Чи можуть родичі протягом кількох діб з’ясувати, де вона перебуває? Теж дуже часто не завжди.
Якщо всі ці елементи присутні і держава не підтверджує факт події та місце перебування людини, епізод відповідає ознакам насильницького зникнення. І, як я зазначав раніше, коротка тривалість сама по собі його не виключає.
Це не означає, що будь-яке доставлення до ТЦК є насильницьким зникненням. Ключовий елемент — саме відмова визнати затримання або приховування місця перебування.
Те саме стосується й інших випадків, які відбуваються будь-якими іншими представниками держави або тими, хто діє з її дозволу. Якщо ознаки наявні, то можливо казати про насильницьке зникнення.
Однак завершити хочеться на позитиві. На відміну від Росії, в Україні про подібні випадки пишуть українські інституції. Наприклад, Уповноважений Верховної Ради з прав людини фіксує їх у своїх звітах, а представники Уповноваженого відвідують ТЦК. Працює і відповідна тимчасова слідча комісія у Верховній Раді. Це принципово відрізняє ситуацію від тієї, яку ми документуємо на окупованих територіях: там немає жодного механізму, який узагалі допускав би постановку такого питання.
