“Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”.
Загальна Декларація прав людини ООН, ст. 19
Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), підписаний після тривалих зволікань 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії главами всіх держав Європи (крім Албанії), а також США та Канади, прирівнювався до національного законодавства, а тому відкрив юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, спираючись на внутрішнє і міжнародне право.
Ідея поєднати проблеми безпеки з дотриманням прав людини була революційною і фактично змінила світ. Принцип сьомий з десяти принципів, покладених в основу Прикінцевого акту, базувався на вимогах дотримання громадянських і політичних прав, як вони були сформульовані у Загальній декларації прав людини, посилався на Міжнародні пакти ООН 1966 року і містив дуже сильну норму: держави-учасниці “підтверджують право осіб знати свої права та чинити відповідно до них”. Це означало, зокрема, можливість створення громадських організацій, які будуть контролювати дотримання зобов’язань своїх держав щодо прав людини.
Першим це збагнув професор-фізик Юрій Федорович Орлов: Гельсінський акт, що задуманий був як міждержавний, він запропонував прочитати у людському вимірі. З цією метою московські правозахисники створили 12 травня 1976 року Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію про її створення та Меморандум №1.
Гельсінський рух швидко став міжнародним: 25 листопада 1976 року Гельсінська група була створена в Литві, 14 січня 1977 року — в Грузії, 1 квітня — у Вірменії. Ще з вересня 1976 року в Польщі діяв Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 — група “Хартія-77” у Чехословаччині. У США була створена спеціальна комісія Конгресу.
Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни: явочним порядком здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані. У суспільстві з’явилася незалежна громадська думка. Відтепер демагогія про “втручання у внутрішні справи СРСР”, коли йшлося про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.
Гельсінський етап дисидентства на Україні означав прийняття національним рухом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близькою українській нонконформістській інтелігенції. Для тих, хто прийшов до дисидентського руху через літературу і мистецтво і не міг змиритися з режимом, морально опираючись йому, ця ідея була органічною. Ті ж дисиденти, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі та завдання, використовували мову і форму правозахисної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і співчуття до українських національних проблем.
Крім того, Українська Гельсінська Група в добу краху світової колоніальної системи нагадала про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством. Про це яскраво свідчать цілі, поставлені Групою в її Декларації:
“1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою.
2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.
3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.
4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо”.
Українська Гельсінська Група об’єднала людей різного світогляду й національностей, бо правозахисники розуміли: за колоніального становища про дотримання прав людини не може бути й мови — незалежність же всім уявлялася як імовірний гарант свобод. Усе, що ще було живого в Україні, потягнулося до Гельсінської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на весь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні Гельсінський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився найстійкішим. Середовище Української Гельсінської Групи було досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС та його “бойовий авангард” — КГБ — були розгублені. Адже хотілося зберегти “людське обличчя” перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів — арештів найактивніших, до позасудових репресій щодо всіх співчуваючих і підозрілих.
Усього в Групу вступила 41 особа, 39 з них були позбавлені свободи. Крім того, 1982 року УГГ поповнилася двома іноземними членами (естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус), а 30 грудня 1987 року до неї було кооптовано ще п’ятьох. 24 особи були засуджені у зв’язку з членством у Групі. За підрахунками Василя Овсієнка, вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіатричних лікарнях, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку Групи — понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року після того, як напередодні під час обшуку у нього забрали велику працю по історії України, яку він писав багато років. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985.
Попри шалений тиск, УГГ не саморозпустилася: і з неволі виходили її документи. Закордонне представництво УГГ видавало щомісячний бюлетень “Вісник репресій в Україні”, діяв вашингтонський Комітет гельсінських гарантій для України, Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка видавало її документи українською й англійською мовами, вся Україна припадала вухом до глушених висилань радіо “Свобода”.
Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР. Вони заслужили належної поваги в світі. Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: “...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
Як тільки в період “гласности” й “перебудови” перші члени Гельсінкських груп опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність, яка швидко набувала політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську Гельсінську Спілку, яку трактують як передпартію. Вона поклала початок створенню політичної системи в Україні.
Українська Громадська Група сприяння виконанню гельсінських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом з іншими чинниками привела Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.
Сьогодні період існування УГГ видається глибокою історією. Тим більше 50-річчя УГГ заохочує порівняння цінностей та принципів правозахисників 60-80-х років і сучасного правозахисту.
Левова більшість “старих” правозахисників були релігійними людьми, переважно християнами, і для них десять заповідей Христових були найбільшими цінностями. Деякі “нові” правозахисники зберегли ставлення до них як до першооснови. У 60-80-ті роки права людини вважалися інструментом громадського контролю за державою, мовою, якою можна розмовляти про суспільні відносини, не більше. Але сучасний правозахист значно численніший, більш розмаїтий та строкатий, у ньому багато представників інших релігій, агностиків та атеїстів. Деякі теоретики вважають, що права людини фактично створюють ледь не нову релігію, нову філософію. Наприклад, професор Володимир Буткевич, колишній суддя Європейського суду з прав людини від України, навіть говорив: “Загальна декларація прав людини — це моя Біблія”.
Діяльність українських дисидентів спиралася на традиції, закладені українськими земляцтвами ще в повоєнних сталінських таборах. “Саме вони витримали основний тягар боротьби проти сваволі сталінсько-берієвського періоду і тепер є взірцем, який надихає і з’єднує тих, хто не захотів зректися своїх переконань людей честі і обов’язку…” — писав Валерій Марченко. Переважна більшість учасників Норильського та Кенгірського повстання в сталінському ГУЛАГУ були українцями. “Вірус непокори”, жага свободи штовхнули політв’язнів на захист своєї честі й гідності, незважаючи, здавалося, на вірну смерть. Цей “вірус” надихав дисидентів 60-80-х у прагненні “називати речі своїми іменами” (Сверстюк), саме він, зрештою, вивів людей на Майдани 21 листопада 2004 та 2014 років, був рушійною силою перемоги двох українських революцій і є сьогодні основою захисту країни від російської агресії. Отже, головною цінністю правозахисту була і залишається свобода, вона є синонімом усього комплексу прав людини. Мати свободу — означає вільно чинити власною долею. Немає нічого жахливішого, ніж залежати від волі іншої людини чи волі державної інституції.
Гідність була і залишається другою ключовою цінністю правозахисту. Йдеться про загальну людську гідність, яка належить всім, від немовляти до злочинця, а не про особисту гідність (те ж саме, що честь чи репутація), яка зростає як результат добрих вчинків і втрачається внаслідок злих. Гідність є найкращим індикатором порушення свободи. Відчуття приниженості гідності завжди свідчить про несправедливість, свавільне насильство чи навіть злочинність дій того, хто її образив.
Правозахисники 60-80-х років відмовилися від принципів підпільної та збройної діяльності, характерної для періоду визвольних змагань, їхня діяльність була мирною, відкритою і апелювала до права. Тодішнім гаслом було: «Виконуйте власні закони!”. Хоча спроби створювати підпільні антирадянські організації залишалися (УНФ-1, УНФ-2 та інші). Тодішні спори на цю тему сьогодні є анахронізмом, усі сучасні правозахисні організації є відкритими, ненасильницькими і спираються на право, зокрема, міжнародне. Особливий розвиток отримало використання механізмів європейського права, зокрема, Європейського суду з прав людини. У 60-80-ті роки про це годі було й мріяти, тоді навіть Загальна декларація прав людини вважалася антирадянським документом і вилучалася під час обшуків.
Важливою цінністю для правозахисників була і є незалежність — від політичної позиції, від суспільної думки, від держави. У ставленні до держави “старі” правозахисники керувалися трохи переробленим шаламовським кодексом сталінського зека (“Не вір, не бійся, не проси”): не вір агентам держави, не бійся їх і не проси нічого.
Сьогодні незалежність важить ще більше, оскільки значно більше під загрозою, ніж в 60-80-ті роки, — багато спокус. Вона означає принципову безпартійність, відмову від підтримки будь–якої політичної сили, від апріорної згоди з усталеними суспільними стереотипами, від сприяння з боку держави в будь-якій формі. Проте незалежність не повинна переходити в конфронтацію. Бентежить прокурорський тон багатьох громадських активістів стосовно держави, їхнє прагнення в усьому звинуватити владу. Джерело порушень прав людини — сама людина й ті структури, що вона створює. Ми маємо таку державу, на яку заслуговуємо, оскільки не змогли створити собі іншої. Краще сповідувати філософію вини, а не образи — значно конструктивніше шукати коріння своїх бід в собі, ніж в інших. Але значна частина “нових” правозахисників цього не усвідомлює.
Принципи “Не бійся!” та “Не проси!” залишаються актуальними для сучасного правозахисту, а ось “Не вір!” є сьогодні неприйнятним. Оскільки права людини мають на меті обов’язки держави щодо їх дотримання і забезпечення, а Українська держава декларує це своїм головним обов’язком, то правозахисники повинні вести з нею діалог, поки держава на нього здатна. Тема його — реальне дотримання державою прав людини. Тому стара формула правозахисту в 60-80-ті роки — “захист прав людини від організованого насильства, здійснюваного державою” — сьогодні повинна бути доповнена: “та сприяння державі в забезпеченні й захисті прав людини”. Принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов: “Чесна співпраця неоднодумців”. В усьому тому, в чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співпрацювати, а коли вона допускає помилки, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи. Взаємодія з державою вимагає певного рівня взаємної довіри і поваги.
Справедливість є також темою діалогу правозахисників з державою. Треба розрізняти два різновиди цієї цінності — “процесуальну” справедливість, яка стосується результату застосування коректно побудованого правового механізму, та моральну справедливість, коли апелюють до цінностей, які не втілені в праві або недостатньо охоплюються правом. У цьому сенсі кажуть про соціальну справедливість, політичну справедливість, економічну справедливість і т. і. Уявлення про невідворотність покарання за злочин, що зло має бути покаране — це насамперед прояв відчуття справедливості.
Цінності неупередженості та терпимості сьогодні значно більше під загрозою, ніж у 60-80-ті роки. Для правозахисника принципово, щоб у суспільному дискурсі були репрезентовані усі позиції. У громадському житті мають відображатися і ліві, і праві, і центристи, всі напрямки політичної думки і соціальної активності. Правозахисник має бути терпимим до інших думок, зокрема, протилежних його поглядам. Він має поважати відмінності у мисленні, різноманіття громадських об’єднань та їхніх цілей. Заборони певних позицій тільки збіднюють інформаційний вплив на прийняття політичних рішень. Якщо уявити собі трьохрівневу систему інформація-політика-право у вигляді дерева — корені-стовбур-крона — то обмеження свободи інформації означає заборону кроною кореням живити стовбур. Таке дерево зачахне. Проте йдеться про терпимість до думок та ідей чи, ширше, до будь-яких проявів символічної реальності, а в реальності фізичній терпимість до насильницьких дій, до свавілля виключається. В умовах воєнної агресії Росії та засилля брехливої російської пропаганди ці цінності разом із свободою поглядів, слова та інформації вступають в колізію з цінностями національної безпеки та територіальної цілісності, а також національно-патріотичними почуттями. Нічого подібного а 60-80-ті роки не було. Цей конфлікт цінностей має розглядатися окремо в кожному конкретному випадку, оскільки єдиного рішення для всіх випадків не може бути.
З цінностями гуманізму та милосердя схожі проблеми, яких не було в 60-80-ті роки. “Старі” правозахисники апріорі були гуманістами, яких радянська держава жорстоко кривдила, і говорити з нею про милосердя не мало сенсу. Сьогодні такі розмови також малоперспективні внаслідок воєнного конфлікту з Росією, більше того, в умовах зростаючого насильства та ненависті ці цінності не підтримуються значною частиною громадянського суспільства, яку захопила жага помсти. На жаль, цього не уникнули й деякі організації, які ідентифікують себе як правозахисні, тоді як для правозахисника, взагалі кажучи, милосердя має бути вище за справедливість. Почуття жалю до жертв насильства може важити більше, ніж вмотивованість дій держави досягти справедливості. Байдужим правозахисник не може бути.
Одним із моїх занять, починаючи з березня 2022 року, є керівництво великим проєктом, присвяченим збору інформації та документуванню злочинів, вчинених російськими військовими проти мирних мешканців України та цивільних об’єктів, які попередньо можна кваліфікувати як воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид.
Ми зафіксували дані про десятки тисяч цивільних смертей та поранених, зруйнованих або суттєво пошкоджених цивільних об’єктів, незаконно затриманих та викрадених на окупованій території, катованих в неволі. Постраждалим від злочинів та їх родинам ми надаємо не тільки правову, але й психологічну, грошову, медичну, гуманітарну допомогу. Її отримали тисячі родин.
Природно, що переживання частки цього кошмару в своєму житті тягне за собою ненависть до керівництва російської держави та російських воєнних. Ця ненависть найчастіше переноситься на все російське — країну, громадян, мову, літературу та мистецтво. Можна сказати, що вона стає всеохоплюючою.
Саме внаслідок панування ненависті в суспільній свідомості сьогодні особливо гостро усвідомлюється аксіоматика прав людини: правда є вищою за закон; вище за правду — справедливість; вище справедливості — милосердя; вище милосердя — любов. Ненависть руйнує насамперед тих, хто ненавидить, вона спустошує душу. Вона є природною тільки на полі бою.
У 60-80-ті роки правозахист був добровільною безоплатною діяльністю, за яку нагороджували великими термінами позбавлення волі. Тоді невід’ємними рисами правозахисників були відвага, самовідданість та жертовність.
Сьогодні правозахист — переважно оплачувана робота, якою займаються сотні громадських об’єднань, кілька тисяч людей. Ця діяльність вітається суспільством і є, взагалі кажучи, безпечною. Природно, що високі моральні чесноти правозахисників минулого століття недосяжні для всіх працюючих в цій сфері людей. Частина з них більше думають про себе в правозахисті, а не про правозахист в собі, для них більш пріоритетним є піар, ніж інтереси жертв порушень прав людини. Є навіть організації, які можна назвати грантожерами, тобто такі, кого оплата праці цікавить більше, ніж її результати. Для працівників таких організацій є характерним висловлювання: “За такі кошти я працювати взагалі не буду!”
Сподіваюсь, що сучасний правозахист подолає свої хвороби росту і буде гідно відстоювати свободу людини в складних сьогоднішніх умовах.
