Репортаж. Ця школа на Полтавщині надає прихисток тим, хто евакуюється по зеленому коридору

Директорка Пирятинської школи №1 говорить, що не боїться, бо не має на це права. Разом із волонтерами та своїми працівниками вона облаштовує прихисток для сумчан, які застряють вночі посеред дороги, тікаючи від війни.

8-го березня, після понад двох тижнів блокади, росіяни погодили ‘зелений коридор’ для мешканців Сумщини. Протягом чотирьох днів, за даними Військово-цивільної адміністрації, область покинули принаймні 77 тисяч людей. Шлях до Полтави, де закінчується коридор, не завжди вдавалося подолати за один день через затримки на блокпостах та комендантську годину.

Директорка школи №1 (зараз — ліцей №1) у Пирятині говорить, що ніколи не змогла б уявити, що її заклад стане місцем ночівлі для десятків людей, що намагаються втекти із сусіднього регіону, де війна не випускала їх зі своїх лещат довгих пів місяця.

Сьогодні, у понеділок, вона має продовжувати навчати дітей, які повертаються із незапланованих канікул. Увечері 9-го березня вона разом зі своїми працівниками зустрічає людей, переважно жінок із дітьми, яких волонтери та бійці тероборони привозять із блокпосту на в’їзді до міста. «Скуштуйте мандрики. Це наші, полтавські. У вас на Сумщині такого немає».

Кілька класів невеликої школи, де навчаються кількасот учнів, щільно заставлені ліжками. Працівники школи обладнали 50 місць для ночівлі. Година за годиною стає все зрозуміліше, наскільки цього мало.

Директорка Лідія Василівна постійно в русі: то відповідає на дзвінки із новими запитами на розміщення, то бере молоток і самотужки йде щось лагодити. Вона говорить, що зараз переживає два протилежні почуття. Перше — радість від того, що її школа може дати дах над головою людям, які тікають із пекла. Друге — злість від того, що вони взагалі повинні це робити. «Таке враження, що я би зараз схопила автомат, або навіть голіруч рвала цих людей, які йдуть до нас. Наведіть лад на своїй землі, і не лізьте до чужої. Я взагалі за свою Батьківщину готова порвати кожного. А Путіну перегризти горлянку живцем».

На початку нашої розмови вона просить вставити відомий вираз про російський корабель. «Але ж не пишіть, що це директор школи, бо мене зі школи спишуть за 24 години». «Не спишуть, бо зараз воєнний стан, не можуть списати», — відповідає колега.

Коли Лідія Василівна вже збирається йти додому, надходить черговий запит. 9 людей, глухонімі. Потім — іще один. П’ятеро людей, діти. Дзвінок до директора іншої школи. «Я вибачаюсь… Усе зайнято». «Може, узяти килим із мого кабінету?.. А то потім скажуть, що не така школа».

На цю мить у школі вже заповнені класи та спортзала, де постелили мати для розміщення людей. Лідія Сергієнко відмовляється фотографуватися для інтерв’ю. Міміка цієї жінки передає рішучість та прагнення до волі. Усмішка, яка хоч ілюструє стриманий оптимізм, здається, приховує смуток. «Знайдете фотографію у соцмережах». Знайшов.

На запитання про те, чи відчуває вона страх, пані Лідія впевнено відповідає: «Ні». «Я не маю права боятися. Якщо буду боятися я — за мною буде боятися колектив. Але, звичайно, страшно, як і кожній людині. Але страшно вже тоді, коли я приходжу додому. Тоді я можу дати волю своїм сльозам і волю своїм почуттям». Вона не збирається їхати чи вивозити свою родину. Говорить, що за її інформацією, ніхто з учнів її школи також не виїхав. Уже незабаром вони будуть продовжувати навчання у дистанційному форматі. Ця навичка пандемічної реальності стає в нагоді зараз — тоді, коли така страшна 2 роки тому хвороба відходить не на другий і навіть не на третій плани. Небагато людей переймаються про смерть від запалення легень, коли можуть загинути від вибуху артилерійського снаряду поруч.

Ближче до півночі волонтери та тероборона все ж звозять до школи матраци та білизну, щоб розмістити всіх прибулих. Зранку вони вирушать до Полтави, де сядуть на евакуаційний потяг, або попрямують на захід на своїх автівках. «Ви всі сьогодні приїхали з пекла до раю, — говорить Лідія Сергієнко. — І мабуть завдяки ваши містам, які сьогодні героїчно тримають оборону, на нас не летять бомби».

«Я не можу зрозуміти і співчуваю тим матерям, діти яких пішли сьогодні на війну, бачачи, хто потрапляє в полон, 18-річні та 20-річні, і знаючи, скільки їх загинуло по полях, і що матерям про них не скаже їхня влада. Я прекрасно знаю, як це. Це жах. Матері будуть ждати синів як безвісти зниклих, а їм про них нічого не скажуть».