Правозахисники оцінили ефективність чинної системи, порівняли її з міжнародним досвідом, а також підготувати конкретні пропозиції щодо її реформування.
Станом на серпень 2025 року у Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, налічувалося понад 70 тисяч людей. Понад 2400 тіл залишалися невпізнаними. Зрозуміло, що побудований за логікою мирного часу механізм пошуку не в змозі справитися з таким навантаженням, кажуть автори дослідження.
“Відповідно до закону про зниклих безвісти осіб, людина спочатку має звернутися до Національної поліції, яка повинна відкрити кримінальне провадження щодо зникнення. Усі подальші важливі дії здійснюються виключно на підставі постанови слідчого — наприклад, про визнання особи потерпілою, про проведення ДНК-експертизи чи про отримання даних від телефонного оператора. Слідчі перевантажені й абсолютно не підготовлені до спілкування з родичами зниклих безвісти”, — зазначив співавтор дослідження Валентин Сердюк.
Юристка Інна Якимчук поділилася власною історією: майже півтора року вона шукала свого зниклого брата: “Нашій родині знадобилося 17 найважчих і пекельних місяців, аби завдяки моїм наполегливим зусиллям з’ясувати всі можливі обставини й деталі його зникнення — прийняти й усвідомити, що мій брат загинув, виконуючи бойове завдання, захищаючи свою Батьківщину”.
Микола Комаровський розповів про практики та рішення, напрацьовані Харківською правозахисною групою від початку 2024 року, відколи ми започаткували гарячу лінію. “Гаряча лінія слугує першою точкою контакту для сімей, які шукають своїх близьких. Коли людина телефонує, наші оператори збирають ключову інформацію, яка вноситься до нашого внутрішнього реєстру зниклих безвісти осіб та підтримки сімей”, — наголосив він.
Для ХПГ розшук зниклих безвісти осіб — це складний і багаторівневий процес. Спочатку правозахисникам доводиться шукати інформацію у відкритих джерелах — російських Telegram-каналах, на офіційних сайтах російської влади. Ці методи OSINT часто надають перше підтвердження того, що зникла безвісти особа жива та перебуває в полоні. Наступний крок — пошук свідків, зокрема колишніх військовополонених, які вже повернулися додому. Після збору попередніх даних наші юристи надсилають офіційні запити до установ в Україні, РФ на окупованих територіях. І нарешті інформація про зниклого безвісти надходить до міжнародних органів, насамперед до Робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень.
Автори дослідження дійшли висновку, що система органів влади, що працюють з проблемою безвісти зниклих, є неефективною, повноваження в ній часто дублюються, а основні процедури сконцентровані в рамках кримінального процесу через розслідування кримінального провадження про зникнення безвісти. В умовах повномасштабної війни й величезної кількості зниклих це малоефективно, кажуть в ЦГС. Серед рекомендацій, які правозахисники окреслили для покращення української системи пошуку безвісти зниклих, зокрема такі:
- зміна системи органів влади, які займаються цією проблемою;
- створення “Єдиного вікна” для родичів зниклих безвісти;
- зміна підходу до розслідування злочинів, пов’язаних із безвісти зниклими (наприклад, пропонується відкривати кримінальні провадження не щодо кожного факту зникнення, а лише за наявності додаткової інформації щодо можливого вчиненого злочину);
- забезпечення можливості робити ДНК-експертизи в інших країнах чи міжнародних організаціях;
- залучення родичів зниклих безвісти та створених ними громадських організацій до розробки та реалізації державної політики щодо безвісти зниклих тощо.
За словами Олександри Романцової, пошук зниклих — це довготривалий процес, який йтиме роками після завершення війни. Тому Україна потребує сталого, законодавчо закріпленого та ефективного механізму, здатного забезпечити системність, прозорість і координацію зусиль держави, громадськості та міжнародних партнерів.
