MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

«Війна – це не спринт, а марафон»

23.03.2022
Антоніна Дембицька

Ворожі гелікоптери над Вишгородом, фото: korrespondent.net

Від редакції: Київська волонтерка Антоніна Дембицька бере інтерв’ю в українців, в життя яких увірвалася війна. Щоб зберегти голоси свідків для історії і майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями. Перед вами – її розмова з мешканцем Вишгорода, який залишився в місті, щоб захищати його.


– Я Антоніна, мені 32 роки, я проживаю в місті Києві, працюю зараз волонтером. Сьогодні 12 березня. Розкажи, будь ласка, про себе: хто ти, звідки, як складалося твоє життя до початку війни.

– Мене звати Павло, мені 38 років, я директор невеликої інженерної компанії, з міста Вишгород – це Київська область, передмістя Києва

– Я так розумію, твоя рідна мова російська, правильно?

– Так, моя рідна мова – російська. Я вільно володію українською, непогано володію англійською, але російською мовою я користуюсь у побуті, у роботі, у соціумі, ну і в принципі… скрізь.

– Ти коли-небудь стикався з утиском твоїх прав як російськомовного на території України? З якоюсь агресією стикався? Можливо, були якісь проблеми на роботі?

– Ні, у мене ніколи не було якогось відчутного обмеження моїх прав чи якоїсь агресії до мене через те, що я розмовляю російською мовою. Ну… я, крім інженерної, ще й музичною діяльністю досить довго займався. Є правила деяких фестивалів, де певна кількість матеріалу має бути українською. Але це єдине, і я вважаю, що це є нормальним. Нічого особливого в цьому немає. 

– До 24 лютого 2022 року, дня, коли почалася українсько-російська війна, ти припускав, що може статися таке повномасштабне вторгнення російських військ на територію України? Можливо, ти обговорював це питання з друзями, з близькими? Чи ти готував тривожну валізку, чи будував якісь плани на випадок «якщо»?

– Так, коли було підписання путіним (прим. – так званих) «ЛНР» та «ДНР», вже було зрозуміло, що буде щось велике та неприємне, але, звичайно, повномасштабного вторгнення я не очікував. Я багато обговорював це з моїми батьками, з моїми друзями. Так, у мене була повністю підготовлена ​​тривожна валіза, причому за всіма правилами я купив незадовго хороший рюкзак, вдома були запаси їжі, запаси води, і скомплектований повністю стояв рюкзак з усім, що потрібно: з документами, з грошима тощо… З ресурсами усіма, що потрібні для виживання на три дні. Отож, в принципі, я був готовий. Але того, що буде повноцінне вторгнення з усіх можливих сторін, такого я, звичайно ж, не очікував. Це суперечить просто здоровому глузду і всім речам, які можуть бути: і цінностям, і логіці, і всьому відразу.

– Розкажи про те, як ти дізнався, що почалася війна? Увімкнув новини, чи хтось тобі зателефонував-розбудив? І взагалі опиши, будь ласка, максимально докладно свій перший день.

– Приблизно о п'ятій ранку пролунали два гучні вибухи, спрацювала сигналізація машини.Ось я відразу прокинувся і зрозумів, що почалося щось… Що почалася війна! Третій вибух – я бачив навіть відблиск ракети, і за сусіднім будинком «розквітло». Тобто просто ніби... ніби піднялося сонце, але це було, зрозуміло, зовсім не сонце. Я швидко одягнувся, зрозумів, що з того, що в мене незроблене – це не заклеєні вікна… Мені зателефонувала моя колишня дружина, сказала, що «почалося» (прим. – війна), що вона в паніці, вона нажахана. Я сказав, щоб вона не хвилювалася, і, власне, за двадцять хвилин я вже готовий був виходити... Але з цих двадцяти хвилин я п'ятнадцять – заклеював вікна. Я спустився вниз із цим рюкзаком (прим. – «тривожною валізкою»), дуже важким… Але я його за день до цього перевіряв, щоб я міг його справді нести. Я спустився вниз, вийшов із дому, сів у машину і поїхав до своєї колишньої дружини та дитини. Це теж у моєму місті, недалеко – кілька кілометрів. Приїхавши туди, я заспокоїв їх, як зміг, щоб трохи вивести зі стану якогось шокового. У мене шокового стану не було, тобто я був достатньо зібраний. Ну, у мене психіка працює так. Я теж зробив якісь підготовчі дії там по дому, заклеював вікна, набрав води додаткової, ще щось. І одразу підключився до, ну… скажімо, активу будинку – тобто я там був у правлінні цього будинку раніше, до того, як я звідти з'їхав. Відразу зв'язався з усім активом, ми підготували бомбосховища, ясна річ, поділилися один з одним цим усвідомленням, спробою усвідомити те, що вже сталося. І… Ніби я щось із їжі ще сходив, купив. Я вже не дуже добре пам'ятаю, що саме відбувалося… Оце був перший день. Перший день був приблизно такий, тобто переїзд та підготовка до того, що може нас чекати далі. Зрозуміло, що пізніше, коли я трохи звільнився, пообдзвонював найближче коло людей: батьки, друзі, бізнес-партнер мій… 

– У тебе були думки, плани, ідеї про те, щоб вивезти своїх рідних кудись із країни, можливо перевести їх у безпечніше, на твій погляд, місце на території України? Якщо так, то чи здійснився цей план?

– Ні, спочатку таких планів не було й близько, але за кілька днів, спостерігаючи розвиток війни, всі ті події страшні, які відбувалися як у всій країні, так і в безпосередній близькості – на Київщині, ми досить швидко і спонтанно ухвалили рішення евакуюватися… Прийняли рішення, що дружина та донька мають бути евакуйовані. І вони зараз у Польщі.

– Ти особисто відвозив їх на кордон чи вони самі добиралися? Чи хтось із знайомих допоміг? Скільки загалом зайняла дорога і з якими труднощами ви зіткнулися на шляху?

– Ну… Я можу сказати, що на той момент, коли ми їх евакуювали – це було п'ять днів тому, вже їхати на машині було дуже ризиковано, а тим більше повертатися. Вже ходили регулярні евакуаційні потяги. І я автомобілем їх відвіз на вокзал, посадив на поїзд, в принципі, без проблем. Це був не найпопулярніший напрямок – на Ковель, і вони їхали в принципі нормально, досить комфортно… Не сидячи, але начебто нормально. Вони поїхали, і там їх зустріли наші друзі та відвезли на польський кордон, в принципі, теж не найпопулярніший перехід. Досить північний. І, в принципі, вони без проблем дісталися Польщі.

– Ви їхали в нікуди чи там мав зустріти хтось із знайомих, друзів?

– 50 на 50. Спочатку їхали практично в нікуди, тобто в якийсь проміжний пункт. Але з перспективою зателефонувати згодом нашим друзям у Європі. Щоб підшукати щось більш-менш стаціонарне та більш-менш з нормальними умовами.

– Твоя сім'я зараз у безпеці, і ти повернувся до рідного міста. І чим ти зараз займаєшся? Розкажи?

– Ну я, власне, з рідного міста і не їхав. Я активно займаюся роботою, скажімо, із населенням: керую будинком. Так сталося, що довелося стати керуючим будинку. Що ще? Гуманітарною допомогою займаємося: теж досить активно допомагаємо людям у місті, у районі. Ну і я у Теробороні.

– А безпосередньо в твоєму районі чи  якщо ти кудись виїжджав, чи бачив ти вибухи, розстріли, справжні жахіття війни? У моїй частині міста поки що, дякувати Богу, все тихо-спокійно, я просто чую періодично вибухи, і ППО працює.

–  Мені в цьому плані поки що, скажімо, щастить. Досить часто чутно, як працює ППО, як працюють «гради», ще щось… Щось я просто знаю, що відбувається там, через те, що я в Теробороні. Але безпосередньо мого міста поки що нічого такого суперстрашного не торкнулося. На щастя, поки що нам щастить. Скажімо так… Але, звичайно ж, досить багато розповідей: у мене там близькі…Один із найближчих моїх людей у ​​Бородянці, там від початку і до кінця пройшов увесь той жах, який був. Це, звісно, ​​кошмар. Те саме люди (прим – розповідають) з Демидова, з Димера, з Козаровичів… Тобто постійно сюди хтось проривається… Ми їх підтримуємо, кого треба одягаємо, ще годуємо і так далі… Але, звісно, ​​страшні речі. З того, що я точно знаю – стріляють по машинам з «гуманітаркою» російські війська. Чи є випадки, коли сім'я, наприклад, намагається виїхати… У них забирають машину і далі кілька десятків кілометрів з маленькою дитиною або з маленькими дітьми йдуть пішки. Є випадки, що розстрілюють мирних громадян. Це я знаю точно. Та ж Бородянка, наприклад, там коли йшла колона, танки стріляли безпосередньо по інфраструктурі, тобто по АТБ, по супермаркетах, ще по якихось магазинах загального призначення. Тобто, повністю знищили інфраструктуру міста. А потім била авіація і там узагалі всі висотні будинки зруйновані стоять.

Бородянка після ворожих обстрілів, березень 2022 року

–  А ти в ТРО вже служиш, або поки що стоїш у черзі?

– Можна сказати, що стою в черзі. З якихось таких активних дій робили лише «смузі» (прим. – «коктейль Молотова») та укріплення.

– У мене особисте питання. Чи можна мирним громадянам брати участь безпосередньо в бойових діях за допомогою тих самих «смузі»? Ось у мене, припустимо, є набір для приготування, але принаймні я знаю, що заборонено... Потрібен дозвіл на носіння зброї, і якщо в тебе його немає, то ти маєш право лише оборонятися.

– Слухай, ну якщо будуть активні дії, еге ж? Безпосередньо вже бойові зіткнення? Тоді, я думаю, ніхто тобі не пред'явить, якщо ти кинеш це «смузі» і при цьому сама не зашкодиш ні собі, ні нашим, так? Але  так, є, звичайно ж, дозвіл на носіння зброї, є посвідчення того, що ти в Терообороні, звичайно, це все є, і якщо просто так вийти із рушницею, ясна річ, у воєнний час дуже буде тобі погано. Якщо ти це робитимеш без дозволу. Напевно, якась ситуаційна етика тут діє, але є дуже жорсткі пріоритети, ніби – так, і всі мають свій функціонал. Тобто є ЗСУ, є Нацгвардія, є Тероборона, так? Є поліція, є мирні громадяни. І у всіх свої функції, на чолі всього цього зараз само собою – ЗСУ. Ну і вони кажуть, що нам треба робити. А чого не робити.

Коктейлі молотова, фото: Укрінформ

– У мене немає дозволу теж, і мене ситуація з «коктейльчиком» тільки цікавила. Тому що чула, як у деяких областях – «сидимо тихо, ховаємося, не заважаємо працювати», а в деяких – «так, усі зібралися, шини притягли, “коктейлі” приготували»... Загалом слухатимемося ЗСУ та виконуватимемо накази. На тлі того, як розгортаються події, звичайно, складно щось прогнозувати, але хотілося б почути твою думку: як ти бачиш ситуацію надалі? Чи віриш ти в нашу перемогу, і коли ж нарешті вона станеться?

– Я вірю в нашу перемогу. Але коли вона станеться і якою ціною – я не беруся прогнозувати. Тому що дуже є багато зовнішніх факторів – таких, як підтримка західних партнерів, як внутрішні кризові процеси в Російській Федерації, які почалися через санкції і безпосередньо через війну, яку розв'язав їхній президент і частина верхівки. Тому я сподіваюся, що все-таки це закінчиться протягом місяця-двох. Але це я сподіваюся. Цілком можливо, що... Є надія на близьке оточення російського президента, що вони його таки приберуть. Бо я думаю, що його оточення чітко розуміє, що він збожеволів і творить те, що не вкладається взагалі ані в логіку, ані у здоровий глузд, ані в якусь взагалі необхідність. Тобто це просто дії божевільної людини, яку, можливо, зупинить хтось зсередини. Але якщо ж не зупинять його зсередини, то зупинить наша країна. Але якою ціною і коли, я ж казав, я не берусь прогнозувати.

– Чи робимо ми, українці, достатньо для того, щоб прискорити перемогу? Як ти вважаєш? І можливо, нам потрібно на щось більше звернути увагу для того, щоб скоротити кількість жертв? Зокрема, мене, як волонтера, цікавить, що я могла б зі своїми людьми зробити для того, щоб війна швидше закінчилася?

– Фундаментальні питання ти ставиш… Я навіть гублюся, що відповісти. Мені здається, що український народ робить достатньо. Так, нам потрібно більше озброєння, так, нам потрібно дуже, щоб закрили небо, але на те, щоб закрили небо і постачання озброєння ми, скажімо так, не можемо особливо вплинути. Принаймні прямо. Все одно потрібно враховувати фактор, що кожна людина на своєму місці, але робить те, що вона може. І це не спринт, це марафон. І вже той факт, що люди залишилися на території своєї країни, особливо на території своїх міст, і продовжують діяти у потрібному напрямку: мені здається, цього вже достатньо. Я не готовий оцінювати тих людей, які кудись втекли, десь ховаються, і таке інше. Занадто нестандартна ситуація, надто високий рівень стресу. Тому в кожного реакція індивідуальна. Але я впевнений, якщо ми продовжуватимемо робити те, що ми робимо, і при цьому не опускати руки і не піддаватися паніці, зневірі, а працювати зі своїм психологічним станом, дотримуватися тих правил, про які нам каже уряд, про які нам каже ЗСУ, то ми справді зможемо перемогти.

А щодо того, як безпосередньо волонтери можуть зробити більше, тут теж треба розуміти, в якому напрямку діють ці волонтери. За тими напрямками, що є, нам більш-менш достатньо поставок (приходить). Тобто наші депутати докладають зусиль, ми тут, хто це обробляє, теж докладаємо зусиль. Особливо, звичайно, ризикують люди, які везуть безпосередньо гуманітарну допомогу на окуповані території та займаються евакуацією людей. Дуже високий рівень небезпеки. І я захоплююсь тими людьми, які в цих умовах сідають за кермо та їдуть виконувати ці необхідні дії з таким ступенем ризику.

– Чи потребує Тероборона більшу кількість волонтерських рук? Чи тих, хто поки що в резерві? Я ось натрапила на платформу people.ua і там пропонують зареєструватися для волонтерства за напрямком ЗСУ, Тероборони… Як ти вважаєш?

– Слухай, ну це все також залежить від ситуації в конкретному регіоні та в конкретному місці. І в поточній ситуації у конкретному регіоні та місці. Безпосередньо ми, наприклад, потребуємо зброї та обмундирування, а не людей. Більшою мірою. Ну… хоча, звичайно, висококваліфіковані люди з бойовим досвідом – вони вітаються скрізь.

– Зараз говориш про Київ та область?

– Я зараз говорю безпосередньо про своє місто і про свій сектор. А у Києві ситуація зараз інша, там я її не знаю, це дуже велике місто. І там кардинально інша ситуація, зовсім!

– Дякую тобі, що знайшов час на це інтерв'ю, незважаючи на своє завантаження, і дякую тобі за активну участь у захисті нашої країни. Я бажаю нам усім перемоги, я вірю в перемогу, бо оскільки ми цього прагнемо, оскільки ми намагаємося – вона має бути нашою!

– Тобі дякую за інтерв'ю і за все, що ти робиш. Я навіть не маю сумніву, що ти робиш дуже багато, і в тебе це виходить. І я теж вірю в нашу перемогу, яку всі ми разом з кожним днем ​​наближатимемо.


Нагадуємо, що Харківська правозахисна група веде документування міжнародних злочинів (геноцид, злочин проти людяності, воєнні злочини), ймовірно вчинених російськими окупантами в Харкові та Харківській області. Просимо очевидців надсилати нам інформацію за формою.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися