Оксана Стоміна: Це — середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіції
Сьогодні чи не найбільше говорять про Маріуполь, “місто розстріляної Богородиці”, як називають його сьогодні через трагедії, що сталася тут. Маріуполь став символом україноциду, який скоюють на українській землі рашисти, його називають Гернікою 21-го сторіччя, й порівнюють із сирійським Алеппо, до руйнування якого також причетна росія.
Кров холоне, мороз іде поза шкірою, коли чуєш розповіді самовидців про жахіття війни в одному з колись найгарніших міст нашого Приазов’я.
Й уявити неможливо, як все це пережила наша співрозмовниця, невисока, тендітна, але напрочуд мужня жінка, поетка, громадська активістка, волонтерка Оксана Стоміна.
Коли розмовляєш із нею, то попри все нею пережите, бачиш і відчуваєш мужність і неабияку силу духу й незламність, притаманні цій дивовижній нашій сучасниці.
Розповідь пані Оксани — справжній документ доби, свідчення злочинів проти людства в центрі континенту, у 21-му сторіччі. Й підтвердження того, що ні вибачення злочинам росії бути не може, ні жодних компромісів із путінськими воєнними злочинцями.
— Ви щойно сказали, що за останні дні Вас “стало менше”. Про що йдеться?
— Джинси на мені не тримаються. Але, мабуть, річ не в тім, що їжі не було чи щось інше. Йдеться про те, що я постарішала за ці дні. Як сказала моя донька, “я тільки на те й сподівалася, що ти маленька, тож у тебе складно влучити”. Напевно, через це стала я ще меншою: щоб складно було поцілити (усміхається — Авт.). Чомусь мені так внутрішньо здається.
— Ви корінна маріуполянка?
— Так, я народилася в Маріуполі. Вся родина моя з Маріуполя, там поховані мої діди й бабусі. Донька моя там народилася. Знаєте, вона мені дуже допомагала переживати ті дні трагедії: здавалося, що весь цей час вона тримала мене за руку. Навіть тоді, коли зв’язку не було, я ніби її відчувала поруч. Потім вона допомагала виїздити, вибудовувати маршрут, вивчала, де можна проїхати безпечніше. Хоча про “безпечно” взагалі не можна говорити, коли йдеться про Маріуполь і дорогу звідти. Знаєте, все вимірюється за шкалою від “дуже небезпечно” й до повної катастрофи. От якось так і було.
— Як зараз виглядає Маріуполь?
Місто — суцільні руїни
— Останнім часом ми багато що робили в місті. Дуже багато будували. Взагалі я дуже люблю Маріуполь. Я завжди казала, що кожна людина будує власне місто навколо себе сама. І от я все життя будувала це місто — збирала найкращих людей, яким я можу довіряти, розшукувала якісь цікаві історичні місця, певну інформацію про це.
Я щось робила для мого міста, й воно завше щось робило для мене. А тепер його, можна сказати, просто зрівняли з землею. Немає живого місця: там — влучання, там — пожежі. Практично кожен будинок постраждав. Місто — суцільні руїни…
— Що довелося пережити особисто вам?
— Ми вісім років жили біля війни, і якось звикли, що відбувається в нас щось таке. Але те, що я побачила в сьогоднішньому, це не можна порівняти ні з чим. Це — сюжет для фільму жахів, у якому замість кровожерливого Дракули є путін і його солдати, які чомусь вирішили, що це нормально: в таких масштабах убивати людей. Це жахливо, це — середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіції.
— Коли і як ви виїхали з Маріуполя?
— Я виїхала з Маріуполя 16-го. Й надто довго ми їхали. Напевно 20-го чи 21 я була вже тут.
“Чоловік буквально змусив мене сісти в автівку”
— Їхали довго, тому що ми вибиралися чотирма автівками, одна з яких була максимально розбитою, на ній буквально живого місця не було. Ще одна — старенькі “Жигулі” наших батьків, яку чоловік віддав молодій родині, щоб вона мала змогу виїхати.
Нас було чимало, хоча я й не рахувала. Це було декілька родин, багато дітей. Ми виїхали дуже раптово. Дуже довго не збиралися, але якоїсь миті в родини брата мого чоловіка не залишилося нервів все це переживати й вони зібралися, просто сіли в автівку й заїхали по мене. І мій чоловік наполіг, щоб я поїхала, буквально змусив мене сісти в машину. Навіть не дозволив піднятися до квартири. Тож виїхала з мінімумом речей, з малесеньким, на п’ять літрів, наплічником. Залишила свій ноутбук з записами (навряд чи я б із ним вибралася, якби десь на блокпосту зупинили). Щоправда, взяла — він завжди зі мною — наш маріупольський сувенір. Це — маленька копія тетраподу. Свого часу такі споруди поставили в місті для укріплення берегової лінії, відтак ці сірі конструкції розмалювали й потім, як символ Маріуполя, тетраподи стали популярним сувеніром.
Я, напевно, ще б залишилася, бо мені здавалося, що маю там бути, поки є якась надія, поки я можу щось зробити для когось, для моїх маріуполян…
Але того дня, коли я поїхала, вже було зрозуміло, що всі, хто там залишається, я маю на думці не військових, а цивільних, як я, вже не є корисними, а, навпаки, до певної міри заважають військовим.
— Що відомо про людей, які залишилися в місті?
— Є багато людей, про яких ми не знаємо напевно. От буквально цими днями надійшла звістка, яка ще не підтверджена, тому ми молимось і сподіваємось, що підтвердження все ж не буде. Інформація про мою бабцю. Бабуся залишалася вдома, практично не виходила, не могла самостійно пересуватися. Й коли вона була вдома, будинок згорів. І що з бабусею, ми наразі не знаємо…
“Він загинув двічі…”
— Дуже багато є подібної інформації. Скажімо, нещодавно я довідалася, що наш друг, дуже класний, порядний, чесний, справедливий чоловік, надзвичайно гарна людина Вітя Дєдов, який працював на місцевому телебаченні й на телеканалі “Сіґма”, загинув на кухні власного будинку. Ба більше, він загинув двічі. Оскільки людей практично не було змоги ховати, тіло залишалося вдома декілька днів, і за два чи три дні туди знову влучило, будинок згорів. Родичі в цей час були у сховищі, вони піднялися до вже охопленого вогнем будинку, але не змогли відчинити двері, й тіло Віктора згоріло…
“Про війну треба розповідати саме так: про конкретні історії людей, історії з перших вуст”
— Ось такі історії, дуже страшні. Знаєте, мені здається, що взагалі про війну потрібно розповідати саме так: про окремі історії, не про цифри загальні, навіть не про кількість загиблих. Бо для людини, коли вона не сприймає крізь себе, коли вона не порівнює із собою, зі своїм та своїх рідних життям, для неї, за великим рахунком, дуже часто все одно: це десятеро людей чи одна людина, чи сотні. Чи тисячі — вона навіть не уявляє масштабів. А коли розповідаєш, як людям на подвір’я прилетіла бомба, як чоловікові, батькові моїх знайомих, відірвало руку, як він узяв цю руку й пішов шукати лікарню… І що після того його ніхто не бачив… Це — історії з перших вуст. Це — реальні факти.
Мені хочеться розповідати про те, що оці жахливі люди, ці звірі, вони не просто вбивали: вони наздоганяли та вбивали. Що коли, наприклад, влучили у театр або в басейн, або в школу мистецтв, все це були місця — й усі про це знали,— що там були люди, які вже втратили домівки, були там і поранені, діти з мамами, були новонароджені немовлята, там були люди з обмеженими можливостями з районів, що першими потрапили під обстріли, яких ми рятували, — з Лівого Берега, зі Східного. І потім їх знову ж наздоганяли і ще раз, і ще раз намагалися вбити. Так само, як ще раз і ще раз намагалися вбити людей, які намагалися виїхати з міста.
Моя подруга, з якою я працювала у волонтерському центрі, їхала автівкою з родиною так званим зеленим коридором, й було влучання в автівку й п’ятеро поранених, а дитина досі перебуває в реанімації. Це — навмисне знищення людей. Це — не війна, це — вбивство.
— Чому так відбувається саме з Маріуполем?
“Ми їх розлютили”
— Коли все почалося з Києва, з Харкова, в мене, чесно скажу, була така думка миттєва: хай би вже був Маріуполь. Бо ми вже тут, ми вже знаємо, як це. Нехай у нас, аби не в усій Україні. Ми тут, ми на кордоні, ми готувалися, ми зміцнювали східні кордони міста й водночас України. Але, звісно, я не уявляла, як це буде потім…
Чому Маріуполь? Ми всі розуміли, що наше місто має стратегічне значення. А ще, мабуть, ми їх розлютили. Тому що ми трималися, ми розбудовувалися навіть під час війни, місто ставало кращим і гарнішим, ми про це говорили з гордістю. Знаєте, я, поки все це відбувалося, думала: хто ці люди, які приходять руйнувати?
Я — мешканка міста біля моря. У мене завжди море, тож був такий образ. Є люди, й діти, й дорослі, які будують замки з піску, й завжди знаходиться хтось, хто руйнує ці замки. Чим гарніший замок, тим завзятіше хтось його руйнуватиме.
Напевно, така в них природа, в зайд, напевно те, що ми робили, як жили, не давало спокою…
“Мої перші книжки про війну перекладено кількома мовами”
— Як вплинула на Вашу творчість війна?
— Я вже писала про цю війну і видавала книжки. Вони перекладені кількома мовами.
Коли все почалося 2014 року, я почала писати про це лише за рік. Майже рік я була в ступорі, віршів писати не могла. Зараз я теж не пишу поезій, пишу прозу. Почала записувати у сховищі, у цілковитій темряві: ми ж заощаджували, бо нічого не було в місті, це була і є справжня екологічна катастрофа. Ми економили ліхтарики та батарейки й акумулятори до них. Ми економили наші свічки. Здебільшого ми перебували в цілковитій темряві, і я в таких умовах, часто навпомацки, писала, нотувала, адже вважаю, що це дуже важливо. Але поки що це тільки проза.
— Трохи детальніше, будь ласка, про Ваші книжки. Знаю, що деякі з них ілюструвала Анастасія Пономарева.
— Книжки мої різні. Є про війну, зокрема вірші — українською, російською. А є книжки дитячі. І Настя ілюструвала путівники — один Маріуполем, другий — Україною. Я дуже люблю історію, я навіть брала участь в археологічних розкопках в Маріуполі. І мені дуже хотілося, щоб якнайбільше людей дізнавалося, що Маріуполь — дуже цікаве місто, зокрема ті, хто приїздить до нас, діти, які тут зростають, й багато чого не знають про рідне місто. Й ми зробили ігрові путівники — книжки, в яких можна щось писати, заповнювати, нотувати…
Розмовляв Леонід ҐОЛЬБЕРҐ
Довідка
Оксана Стоміна — маріупольська поетка та громадська активістка. Вона живе віршами, завжди усміхнена і сповнена ідей, надихає вмінням співпереживати та робити все щиро, по-справжньому…
Сьогодні вимушено мешкає в Трускавці.
Любов до гармонії римованого слова і літератури прищепили Оксані батьки. Вона виросла на чудових віршах своєї мами. Цікаво, що першою книжкою, яку Оксана видала із сестрою Юлею, стала саме збірка маминих дитячих віршів, які вони знали напам’ять і легко відтворили. Батько Оксани пише легку іронічну прозу. Він є автором вельми цікавої книжк про першу закордонну мандрівку — до Ізраїля.
За освітою Оксана Стоміна — вчителька початкових класів, математики та психолог. З дитинства вона мріяла бути вчителем, але, за її словами, “людина розраховує — Бог вирішує...”. Сталося так, що вона ще займалася страхуванням і рекламною справою.
Болісно переживає події війни в країні — 2014 року й нинішнє повномасштабне вторгнення росії. Зараз працює над книгою, в якій хоче розповісти про пережите та побачене, про трагедії людей поруч.
“Це — історія. Яку необхідно зберегти” — наголошує письменниця, що намагається зробити свій внесок у нашу перемогу, взагалі — в перемогу миру над війною. Ось один із її віршів:
Кожен із нас у Всесвіті — тільки атом.
Знаю. Але ж ці очі, дві глибини…
Боже, якщо він потрібен тобі солдатом,
Дай йому шанс повернутися із війни.
Боже! Серед шаленої круговерті
Вже не важливі приводи та причини.
Знаєш, якщо він буде за крок від смерті,
Хай вона не помітить цього хлопчини!
Десь там, за бруствером мрії мовчать зозулі,
А під уламками віри бракує сонця.
Але нехай його оминають кулі!
Боже, признач йому Янгола-охоронця!
Якщо це справді для чогось потрібно, може,
Цього не покарає Твоя десниця?
Дай йому першим зробити свій постріл, Боже!
І… відпусти йому це, коли все скінчиться.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.