MENU

Хрест Авеля і хрест Каїна – це різні хрести

14.04.2022 | khpg.org
Мирослав Маринович

Якби не війна, було б цікаво простежити за різними формами української реакції на нову ватиканську ініціативу, що мала б сприяти примиренню українців і росіян. У тих реакціях – і щирий біль, і обурення, і глухе мовчання, і конфесійні комплекси. Але також і відчуття, що Україна, її рани й надії залишаються для багатьох далекими, а то й стають справжнім каменем спотикання…

Отже, йдеться про Хресну Дорогу, яку Святіший Отець має очолити у Римському Колізеї у Велику П’ятницю, 15 квітня 2022 року. За первинним задумом Ватикану, під час ХІІІ «стації», присвяченої роздумам про смерть Ісуса на хресті, хрест триматимуть сім’ї українки та росіянки, що разом працюють в італійському госпісі. І текст має, зокрема, звучати так: «Господи, де Ти? Промов серед мовчання смерті та поділів і навчи нас творити мир, бути братами й сестрами, відбудувати те, що бомби хотіли би знищити».

Саме ця спроба негайно примирити обидва народи й обурила багатьох українців. Утім злої волі в позиції сценаристів дійства точно немає – є радше неспроможність побачити обставини цієї війни зсередини, а не лише ззовні. Їхня постава мало в чому відрізняється від позиції одного італійського католика, який нещодавно запитав у мене: «Ми завжди знали, що українці й росіяни – це брати. Що сталося? Чому вони почали воювати одне з одним?». Як бачимо, у ватиканському тексті також стоять оті сакраментальні слова: «бути братами й сестрами» (зазначу, що у християнському сенсі ці слова зрозумілі, але в час війни вони надто нагадують вигадану тезу радянської/російської пропаганди про «братські народи»).

Що ж, ми знаємо ще один текст, де також згадується про двох братів: «І сказав Каїн до Авеля, свого брата: “Ходімо но в поле”. І коли вони були в полі, Каїн напав на Авеля, свого брата, й убив його» (ця і всі подальші біблійні цитати взяті з Бут. 4:8–15). Як відреагував на це Бог? Читаємо: «А Господь промовив: “Що ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі. Тепер же проклятий ти від землі, що відкрила свої уста, щоб прийняти кров брата твого з твоєї руки. Коли оброблятимеш землю, вона вже більше не дасть тобі свого врожаю. Втікачем і волоцюгою будеш на землі”». Як бачимо, Господня відповідь не була ні поблажливою, ні політкоректною.

Тут важливими є щонайменше два моменти. По-перше, ми бачимо готовність Бога почути голос жертви – «ось голос крови брата твого кличе до мене з землі». По-друге, Господь визнає заслуженість прокляття, яке падає на злочинця. Якщо душа вбитого Авеля чула ці Божі слова, то вона напевно могла відчути, що вони – справедливі.

Отож саме справедливості не відчувають українці, коли чують слова Папи Франциска, які долинають до них цими днями. Бо Папа констатує наявність жертв і по-душпастирськи вболіває над ними, але не може сказати Путіну: «Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі». І, не називаючи злочинця по імені, Папа створює враження, що він прагне відгородити злочинця від заслуженого покарання.

Як реагує на ситуацію Каїн? Спершу на запитання: «Де Авель?» він бреше і прагне уникнути відповідальності: «Не знаю. Хіба я сторож брата мого?». А коли викрутитись не вдалося, Каїн починає скаржитися на непомірність покарання: «Кара гріха мого занадто велика, щоб її винести!».

Новітній Каїн – Путін – поки що лише бреше й вигадує «пристойні» приводи для війни проти України, які мали б вивести його з-під відповідальності. Але коли страхітливі воєнні злочини будуть задокументовані й пред’явлені, а їхні виконавці постануть перед судом Нюрнберга-2, настане час і на скарги, що «кара занадто велика, щоб її винести».

Втім російська пропаганда уже сьогодні тиражує тезу про «неспівмірність санкцій», від якої м’якнуть серця багатьох європейських християн. Вони вже жаліють сердег-росіян і вже тепер прагнуть оберегти їх від відповідальності й кари. Мовляв, воює Путін – не російський народ. А тому, мовляв, для чого карати добрих росіян, які також страждають? Чи не краще обом народам уже зараз подати одне одному руки?

Цю логіку якраз і ілюструє сценарій цьогорічної ватиканської Хресної дороги. На цей задум чи не найкрасномовніше відреагував о. Юстин (Бойко): «Не можуть Хрест водночас нести Ісус і Пилат, українка і росіянка». Хтось може спитати: а чому не можуть? Моя відповідь така: «Тому що хрест Авеля (невинної жертви) і хрест Каїна (покаяння кривдника) – це різні хрести». Їх не можна поєднувати, бо кожен, хто хоче йти за Ісусом, повинен взяти свій хрест (пор. Мт. 16:24). Перший хрест українці несуть уже тепер; другий хрест росіяни ще мають узяти на свої плечі.

Християнство не можна звести до сентиментальної жалісливості, бо воно – справедливе. Жалісливі європейці мають усвідомити, що, виводячи росіян з-під відповідальності, вони насправді роблять їм ведмежу послугу. Бо злочин російської держави в Україні, не осмислений як гріх і не виведений з душі через покаяння, обов’язково призведе до ще гіршого гріха. Любити росіян якраз і означає розкрити перед ними масштаби їхнього злочину, дати їм вжахнутися вчиненим і спрямувати їхні душі до щирого каяття перед Богом і людьми. Тільки після того, як колективна російська душа остовпіє перед тягарем власної відповідальності і вмиється сльозами в покаянні перед жертвами, тільки тоді вона відкриє перед собою двері в майбутнє.

Німці спромоглися на це лише через добрий десяток років після поразки у Другій світовій війні. Чи спроможуться на це росіяни – і якщо так, то коли – покаже майбутнє. Віримо, що мужній опір українського народу та міжнародна солідарність з Україною наближають цей день. Але цього точно не можна досягти хоч і символічними, але все-таки занадто театралізованими постановками. Бо вони не лише не сприяють примиренню, а навпаки – йому шкодять.

Тому я вдячний Главі УГКЦ Блаженнішому Святославові за його роз’яснення: «Вважаю таку ідею невчасною, двозначною та такою, що не враховує контекст військової агресії Росії проти України». Вдячний я і Апостольському Нунцію архієпископові Вісвальдасу Кульбокасу, який ствердив: «Звичайно ж, ми знаємо, що примирення відбувається тоді, коли агресор визнає свою вину і просить пробачення».

Ватиканські коментатори мають рацію, що «під хрест Ісуса допускаються і добрі, і погані, і агресори, і жертви». Бо справді, своєю жертвою Він відкупив і праведних, і грішних. Бо справді, «Отець наш, що на небі, велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5:45). Тому хрест Ісуса – один.

Але наші хрести, з якими ми йдемо до Нього, – різні: у когось – хрест жертви, у когось – покаяльний хрест грішника. І одяг у нас різний: у невинно убієнних – «одежі білі» (Од. 6:11), у їхніх убивць – заплямовані кров’ю (пор. Іс. 59:3). І хоч любов Господа одна, але говорить Він з нами по-різному: із жертвами – зі співчуттям, а з кривдниками – суворо.

І саме в цьому – сенс Господньої справедливості.

 Поділитися