«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»
Владиславу Гараю – 22 роки, він сирота. Коли його молодші сестри не змогли виїхати у перші дні війни з Києва, хлопець вирушив до них з Коростеня пішки. Інтерв’ю підготував Тарас Зозулинський.
– Я народився в місті Житомир. Із раннього дитинства я перебував в будинку малюка. У мене була мама рідна, але вона хворіла на епілепсію. До п’яти років я перебував у будинку малюка. А тоді мене мама забрала. Згодом я потрапив в інтернат.
До п’ятого класу я був в інтернаті. Ще раніше, коли мені було десять років – мама померла. У неї почався напад епілепсії у ванній – вона втопилася. Після цього мене відправили в Овруч – в Кобилин. Це також дитячий будинок.
Звідти уже мене забрали батьки-вихователі. Опікуни. У них я прожив до вісімнадцяти років. І відразу поїхав працювати в Київ. Працював я не по спеціальності, бо я боюся висоти. Я пішов працювати автомийником. Пропрацював чотири роки.
... Мене збила машина. Лікарі не давали гарантії, що я виживу. Мій тодішній начальник, який брав в оренду автомийку, оплатив мені лікування. Бо водій, який мене збив, не захотів цього робити. З нього ледве вдалося отримати гроші, щоб сплатив за титанову пластину і саму операцію. В мене були роки і ноги переламані. Дуже багато інших травм. Фактично, я вчився ходити заново.
– Як ви дізналися про початок повномасштабної війни? Де були у цей час? Яким був той день для вас?
– Я двадцять третього числа об одинадцятій годині вечора приїхав на іншу автомийку, де я проживав. І ми там ночували. Стіни металеві, з профілю.
Десь у районі четвертої ранку ми чули, що стріляють. Ми спочатку не звернули уваги, бо бувало таке, що люди і салюти стріляли. Стіни ходуном ходили – але ми не звертали уваги. Коли вже вранці збудилися, нам подзвонив знайомий, і сказав, що почалася війна. Я спочатку не повірив, включив телевізор, все побачив.
Тому, я вирішив поїхати в Коростень, Житомирської області, щоб там документи свої забрати. Думав, повернуся за кілька днів. Зловив «попутку»і почав добиратися. Так, о дванадцятій я виїхав і тільки о першій ночі прибув у Коростень. Щоб ви розуміли, з Києва до Коростеня їхати дві-три години. Це якщо автобусом. Якщо машиною – 1.5-2 години.
– Якими були наступні дні війни? Чим ви займалися? Чи бачили обстріли?
– Наступного ранку я пробудився, пішов помився і думаю: візьму кави поп’ю. Може хвилин п’ять пройшло, як метрів, до пів кілометра, снаряд впав. Вікна вилетіли...
В мене є ще дві сестри. Рідних. Одній тільки шістнадцять років виповнилося. Другій – дев’ятнадцять. Сестри у той час були в Києві в бомбосховищі. Хоча, спочатку я не знав, що вони в Києві. Думав, що вони виїхали.
В результаті, я подзвонив до них, сестри сказали, що не можуть виїхати із Києва. Я їм пообіцяв, що постараюся приїхати і вивезти їх. Автобуси не ходили, я вирішив піти пішки. Із самого Коростеня на Київ.
Дійшов до Малина (60 км). А в Малині – і Гради, і чого там тільки не було – почали вибухати.
Там наші хлопці мене прикрили. Мене приютили в поліцейському відділку. Пробув тиждень в Малині. Там кожної ночі небо було червоним. Постійно стріляли, снаряди різні. Тому через тиждень, мені довелося повернутися назад.
Через пару днів, у місті Коростень, на Житомирській, скинули снаряд. Казали, що близько тисячі кілограм тротилу було. Настільки сильний удар був, що десь в глибину до чотирьох – п’яти метрів. І яма там…Ну одним словом – озеро утворилося. Десяток будинків знищено було.
– Чи бачили ви або ваші рідні, знайомі – загиблих мирних мешканців?
– Я постійно телефонував сестрі. Вони розповідали, що вони бачили у Києві: дуже багато мирних жителів були просто мертві. Лежали просто на бордюрах, на дорозі. Просто лежали мертві. Мої сестри це все бачили десь протягом двох тижнів. Як людей просто убивали. Були і діти, убиті.
Мені знайомий скидав відео. Але я його відразу видалив. Оце бої були — мийка, Політехнічний інститут, і от навпроти Політехнічного інституту стріляли з Граду. Просто стріляли з Граду.
На Берестейській – вони, росіяни добралися аж до метро Берестейська. Там колосальні бої були. Просто розстрілювали. Дуже багато мирних жителів померло. Там десь два-три дні просто ні вийти, нічого не можна було.
– Можливо, у вас є звернення до росіян?
– Я не знаю, наскільки це треба бути людиною, в якої немає душі. Я не розумію, що дитина, дівчина, будь-який наш громадянин, їм таке зробили – що вони просто розстрілюють. Цих людей не можна вважати людьми. Їх не можна вважати людьми.
Навіть коли була Друга Світова війна, мені дуже багато розповідали, що німці не так чинили, як оце зараз росіяни чинять.
Це кожна українська сім’я постраждала, і в кожної людини росіяни відібрали когось рідного. Вони відібрали життя.
Їм поставили завдання – просто вбивати людей. Все – вони вбивають людей. Таке враження, що вони не мають жалю, нічого.
Те, що, як багато говорять, що росіяни ніби пішли звільняти. Звільняти Україну... Від чого звільняти? Ми собі жили нормально, адекватно, нас не катували, нічого.
Ви прийшли, вторглися в нашу країну, ви почали руйнувати наші домівки, людей убивати. Від чого ви нас звільняєте? Це не звільнення. Це не звільнення. Якщо ви крадете, якщо ви гвалтуєте, якщо ви вбиваєте – це не людяність.
Понад місяць Владислав намагається пройти медкомісію у військкоматі. Попри аварію, важкі травми, металеву пластину в нозі — хлопець хоче піти добровольцем до війська. Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.