Олена Ромашова – жителька Бучі. У дні окупації ворожа зенітка стояла прямо в їхньому дворі. Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський.
– Мені буде 44 роки влітку, першого липня. Сама я бучанка, народилася у Бучі. Дитинство пройшло на вулиці Яблонська – раніше вона була Кірова. У мене там і мати, і тато. Згодом і в Ірпені жила. У школах навчалася як в Ірпені, так і в Бучі. Життя складалося по-різному. Останнім часом я жила у Бучі. Маю громадянського чоловіка. Сина Богдана, вісім років. Ми живемо на вулиці Енергетиків – ріг із вулицею Вокзальною. Навпроти нас гімназія, пам'ятник Шевченку стоїть. БТР – танк.
– Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?
– Коли почалася війна, то у нас каталися і танки, і бронетранспортери. Як почалася ось ця вся заваруха, вночі, з 23 на 24 - ого… Чоловік із дитиною вирішив піти мені квітів, “котиків” нарвати в полі. Каже, пішли ми, дивимося – гелікоптери, від них – снаряди. А там у нас аеродром добре видно. Проглядається. Каже, я в житті так не бігав, як тоді біг.
...Ніч ми вдома переночували. Стріляють, чутно, стріляють. Бабахкають. Ще дві ночі переспали.
А двадцять шостого з ранку кажу: все – ідемо. Кажу: спускаємось до низу. В підвал. Я ночувати тут не буду: оце бах, бах, бах, бах. Ну там війна була десь, не в нас. А це воно до нас дійшло.
Спустилися до підвалу. В нас там ЖЕК. Сантехніки, електрики – їхні кімнатки. Почали спускатися й з інших будинків – біля нас дев'ятиповерхівка, п'ятиповерхівка.
Тут кажуть – з боку Бородянки колона танків їде. На Гостомель, де аеродром.
І наші хлопці, вони миттєво почали на трасі робити ці барикади. Все, що було під руками. А у нас траса трохи вище, маленький горбик та й там уже будинки і багатоповерхівки. І біля цього горбочка, вони прямо, ці пляшки із сумішшю, ці коктейлі молотова, вряд викладали. Вони їх не пустили. Вони дві такі барикади зробили, їх не пустили, цю колону.
– Чи бачили ви події, в яких військові проти таких мирних мешканців, як Ви, вчиняли злочинні дії?
– Тільки виходимо – шматок дев'ятиповерхівки горить поряд. Вони стрільнули – дев'ятий, восьмий та сьомий поверх спалахнули. Тут хлопці нам кричать: бігом, назад, у підвал, ще стріляють!
Так ми просиділи години напевно півтори. Навіть може й дві. Вони так сильно стріляли – я чула по радіо, що на підлогу лягати потрібно, руками голову закривати. А там стіна, і стільці в ряд стоять. Так я дітей малих – бігом під стільці. Залізли, кажу, голови закривайте. Ми, також, жінки на підлогу, закривали голови.
Але правда, хлопці у нас – вони молодці. Нас заспокоювали, вони дивилися де, що, як краще. І нам завжди: спокійно, все спокійно, заспокойтеся, ми вийдемо всі живі звідси.
І тут починається така стрілянина, з одного боку, ніби з вулиці Енергетиків. І з двору.
Починають бабахкати. Саме по цьому ж підвалу, по будинку. І потім такий дзвін – а там у цьому підвалі двері залізні. І такий цокіт - дзинь, дзинь, дзинь, дзинь – з автомата.
Хтось заїхав у двір – вони ж не знали, куди їм їхати. І він помилково заїхали у двір – думали, що зможуть проїхати. А у нас там два будинки, школа поряд, просто двір – глухий кут. Один вискочив, і з автомата саме по нашому укриттю. Знаючи, що це укриття, почав по дверях з автомата гатити. Потім по під'їздах почав гатити – там теж залізні двері. По вікнах.
Ми коли виходили з цього підвалу, я кажу: у нас другий день народження. 27 лютого – другий день народження вийшов. Нам кажуть: давайте швидко перебігайте до дев'ятиповерхівки. Звичайно підвал там був жахливий. І дохлі щурі, і пісок, і темнота, і сморід...
Почали готувати їжу на багаттях. У кого там свічечки. По воду хлопці. Добре, що у нас там і багатоповерхівки, і є приватні будинки. І туди ходили набирати води. На багаттях готували. Тільки починають готувати, а тут бомбардування, раз – і побігли...
Вони, ось поруч ставили, ці свої зенітки, або як воно там називається. Біля пам'ятника Шевченку, і на подвір'ї у нас ставили – стріляли.
У нас там таке мародерство! У квартири, якщо не відчиняєш, виламують двері. Заходять, забирають, що їм треба. А то й виганяють людей. Мовляв, що ви ще тут – давайте геть звідси. А жінка мені розповідала: а ми питаємо «а куди ми підемо?». А вони: «а нам все одно - хоч ліворуч, хоч праворуч». І на неї автомат. І так вони у кожну квартиру заходили.
– Як проходив ваш виїзд із Бучі?
– Коли ми тікали з Богданом, із сином, я там залишила все. Якісь документи взяла, якісь речі, щонайменше. Чекали ми на автобус.
У нас там лікарня – біля міськради бучанської. Навпроти лікарні новий будинок зводився. І тут уже такий свист, а потім бабах. Це буквально від нас нехай метрів триста. І такий дим. Добре, що там тільки каркас був – не сам будинок цілий. Тільки ось будувався.
Потім чуємо – летить щось. На землю попадали, хто до дерев попритулявся. Таке враження, що над головою. Але ми його не бачили, що воно і де воно летить. Пітом полетіло у бік Гостомеля, аеродрому...
Коли ми їхали на Білогородку – Боже, це жахливо! Ми їхали трасою, ми з Бучі виїжджали, таке все це... Нові торгові центри зруйновані. Потім у нас там багатоповерхові будинки, нові. Теж усі поруйновані. Все навколо димить.
Через кожен кілометр, може, два – зупиняли, з автоматами, росіяни заходили в автобус, перевіряли. У нас їхав хлопець, віз свого батька до обласної лікарні, до Києва. На операцію. І ось він їм не сподобався. Вони йому: «Все, давай виходь, на вихід, ти куди їдеш, давай показуй свої речі, що в тебе». Він каже: «Я батька везу до лікарні. Вони - де батько? Батько, ледве вийшов. Ну, у нього забрали телефон, гаразд кажуть, їдьте далі».
Як їхали дорогою – то це жах. Машини перевернуті, спалені, просто розбиті. І навіть мікроавтобус лежав – на ньому червоний хрест намальований. Мабуть, віз гуманітарку, бо навколо купа різних речей валялася.
Між скло аводом та Бучею є переїзд. Машиною там зазвичай легше проїхати, бо немає шлагбауму. Хто хоче швидше в Ірпінь доїхати або на Бучу. Туди об'їжджали.
І там порозстрілювали дуже багато. Бо наші там відстрілювалися, їх виганяли. І росіяни, нелюди, біля переїзду – дуже багато лежало наших бійців. І ось люди, які поряд – там приватні будинки – вони хотіли забрати тіла. Їм не давали. Вони починали стріляти. По ногах стріляти – щоб не підійшли...
А прямо біля нас у парку, там, де у нас гімназія, біля пам'ятника Шевченку – там прямо бій вівся, з автоматами бігали. І у дворах у нас також.
– Що з вашим майном?
– В будинку – верху немає. Третій поверх є, але четвертий, п'ятий... П'ятого взагалі нема, четвертий кисне.
Сусіди мало не загинули. Коли бабахнуло, у них заклинили двері. Не могли вийти, такий сильний обстріл. Син на вулиці, а вони у квартирі – четвертий поверх.
Вдруге, коли потрапило до будинку, добре, що там нікого не було. А чоловік на вулиці стоїть, і каже: що я робитиму. Вискочив надвір у трусах і капцях. Спортивні домашні штани, курточку накинув. І в нього наскрізь, з одного боку в інший, пролетіло. В одного чоловіка, так у нього куля рекошетом пройшла по лобі. Ми йому ще перев'язку робили...
... Додому дуже хочу. Я говорила вже, мені якби зараз сказали: збирайся і їдь додому, в Бучу, – я б дитину під пахву, документи взяла б, які в мене є. Я б навіть речі не брала. Просто б сіла та поїхала.
Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
