Як на мене, історія, яку Ви зараз прочитаєте, добре ілюструє, що таке правозахист.
58-річний інвалід з дитинства В. з діагнозом «затримка психічного розвитку» мешкав все життя в Харкові з батьками, які ним опікувалися. Після смерті матері хворого батька забрала до себе сестра В., яка мешкала і працювала в Італії, проте організувала догляд за В. Хоча він і не був визнаний недієздатним, він не міг існувати без сторонньої допомоги.
З початком війни та інтенсифікацією обстрілів сестра почала шукати можливості вивезти В. з Харкова. Вона бажала доправити В. до Італії. Волонтер, до якого вона звернулася через знайомих, домовився з військовими, і В. вивезли з Харкова до Дніпра на воєнній автівці під наглядом військовослужбовця. У Дніпрі його перехопили наші колеги, поселили в пансіонаті на декілька діб, потім його відвезли до Хмельницького, де знову поселили в пансіонаті під патронатом.
Але для перетину державного кордону було потрібно отримати довідку з військкомату про непридатність до служби в армії.
За справу взялася адвокат Т., переселенка, яка мешкає у Хмельницькому. Вона звернулась до обласного військкомату з питанням щодо можливості виїзду з наявними у нього документами та його посвідченням про встановлену інвалідність. Останні медичні документи В. датувалися 2013 роком, і це були тільки копії. Паспорта В. також не мав, тільки копію. Оригінали документів були у сестри. Голова комісії у військкоматі затребував проходження ним медичного обстеження у невропатолога та психіатра з подальшим укладенням акту про його непридатність до служби.
З направленнями з військкомату Т. повезла В. до невропатолога. На жаль, невропатолог повідомила, що його основне захворювання не стосується її профілю та запропонувала пройти енцефалограму. Стан В. такий , що він не може адекватно реагувати на деякі дії. Так, він не надав медикам можливості зробити йому процедуру, тому Т. була змушена звернутися до психіатричної лікарні. Лікарка у цій лікарні теж повідомила про те, що вона не може прийняти особисте рішення, та він потребує пройти комісію. Чомусь лікарі висловлювали недовіру щодо стану В., хоч він справді дуже хворий. Т. була змушена пройти з В. всіх лікарів з цієї комісії. Через тиждень був наданий акт, що В. страждає на психічне захворювання.
Крім того, Т. стало відомо, що В. було зупинено виплату пенсії. Вона звернулася до територіального відділу ПФ у м. Хмельницький. Працівники ПФ повідомили, що для відновлення виплати пенсії йому потрібно отримати довідку ВПО та звернутися до банку для проходження ідентифікації. Т. знову була змушена знову взяти дуже хвору людину та пройти з ним усі ці процедури. Для цього ще необхідно було отримати оригінали документів В. з Італії. В. було надано довідку ВПО, нову картку для виплати пенсії, йому відновили виплати.
З актом комісії з психіатричної лікарні та довідкою ВПО Т. знову звернулася до лікарів військкомату з питанням отримання дозволу на виїзд В. за кордон, але у відповідь надали ще одне направлення – вже на медичну комісію військкомату. Т. поїхала до обласної лікарні з цим листом. У лікарні їй повідомили, що все зроблять швидко, але В. має пройти всіх лікарів самостійно. Т. знову поїхала до військкомату – безпосередньо до обласного воєнного комісара. Надала йому акт психіатричної лікарні та сказала, що це є знущання над хворою людиною за такого діагнозу. Він сказав, що заключення психіатра йому достатньо та повідомив, що якщо під час виїзду В. за межі держави будуть питання, посилатися саме на нього. Т. подзвонила сестрі В.і сказала, що вона може його забирати.
Ми організували транспорт і супроводження В. до Львова, але сестра була вражена його погіршеним станом і сказала, що за своєї роботи та трьох дітей не зможе за ним доглядати. В результаті В. повернули в той самий пансіонат у Хмельницькому.
