MENU

Подібні статті

«На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»«Після удару по нашому сховищу обірвало трубу з гарячою водою. Товариша облило окропом, одяг весь приклеївся»«Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів»Багряний хрест над Сєвєродонецьком«Мій трирічний син каже: путіна треба закопати в його бункері – тоді війни не буде» «Сидиш у льоху молишся, щоб ти не побачив смерті своїх дітей»«У тілі товариша було понад п"ятдесят куль»«Нашу машину обстріляли росіяни» «Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»

«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли»

12.07.2022
Олексій Сидоренко

– Мене звати Людмила Олександрівна Ломейко. Я з 39-го року минулого століття. Я пам’ятаю ще ту першу війну, кінець її. Як вступили в наше село німці, румуни та італійці. А потім як вони відступали з нашого села. Це було в Миколаївській області, Південний Буг. На березі Бугу село Мигія стоїть, і там ми жили, я війну пережила.

–  До початку цієї війни чим займалися?

– Ми купили будинок у 2006 році і я тут живу. Я пенсіонерка, займаюся городом, садом. Ми як купили цей дім, тут пустир був. Усе, що ви бачите, це я насадила. Сама пиляю дрова, сама заготовляю, сама тягну їх до хати. В мене котел.

– Ви могли уявити, що росія може напасти на Україну?

– Ні, багато інтерв’ю було Зеленського по телевізору: мовляв, не панікуйте, росія нападати не буде. Всі говорили по телевізору, що війни не буде. І я була в цьому впевнена. Тривожну валізу я почала готувати після того, як напали. Єдине, що я зробила до війни, це намалювала три ангели і повісила двох на цьому дереві, а одного на тому. І цей ангел був з підбитим крилом, я його намалювала. І думаю собі: чого ж я його намалювала з підбитим крилом. А снаряд влучив мені в хату з цієї сторони і підбив мені хату. Пророчий ангел вийшов. Оце все, що я зробила до війни. А так нічого, я не готувалася.

–  Що ви робили у перший день війни?

– Зараз я скажу, що я робила. Нічого не робила. (читає записничок - ред.) «О п’ятій ранку почалася війна з росією…» А я встаю дуже рано. Я встаю о четвертій, п’ятій. І я собі вирішила, що я буду тут до кінця війни. В мене дуже була велика впевненість, що війна довго не буде. І мені сусід перший їсти приніс. А я кажу: о, це так багато – до кінця війни мені вистачить. Я була впевнена, що війна довго не буде. Я весь час молилась Богу. Я весь час читала дев’яностий псалом. Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли, бо це я своїми руками саджала. І щоб дім устояв.

«Двадцять п’ятого в 6:46 чути вибухи, о 8:18 ранку – великий вибух, диму не побачила ніде. Перед вибухом гули літаки. О 8:20 сирена – то вже над Києвом. В Гостомелі бої, в Броварах. П’ять пострілів у Мощуні. Плюс чотири. П’ять вибухів, о 20:51 ідуть бої, чути стрілянину, о 22:10 ідуть бої за Гостомель. Все горить. Дим закриває небо…» Боже та тут! Обстріли сильні… Вони здебільшого стріляли і рано, і ввечері, і вночі. 

Пам’ятаю як били по Гостомелю, по аеродрому. Прилетіли чорні гвинтокрили і почали бомбити. Такі великі хмари підіймалися того диму!

А я на другому поверсі, мені син подзвонив, каже: стань на другому поверсі і дивися, як будуть стріляти, і дзвони мені. Бо він військовий. І я йому дзвонила з телефону і передавала, що я бачу. Де ті гвинтокрили полетіли. А потім, десь через пару днів, почали літати літаки. І літали вони дуже низько. І  бомбили за лісом, Гостомель сам бомбили.

З вікна будинку пані Людмила бачила, як горить ангар з літаком «Мрія» в аеропорту «Гостомель»

– Так. Ангар сильно великий для неї. І вони над тим ангаром скидали бомби, а воно горіло, дуже був дим страшний і чорний. Мені здавалося, горіло небо. Тільки воно горіло не так, як північне сяйво вертикально, а горизонтально. І вночі дуже було видно, якісь сині вогні, чорні вогні, зелені, червоні. Отак паралельно землі горіло. Що то було, я не знаю.

– Що ви сказали сину, коли він запропонував забрати вас у безпечне місце?

– Що я нікуди не поїду. Я не хотіла. Я думала, що це скоро скінчиться. Але вже як почалося… І трасуючі кулі, і осколки, і вікна. Я в підвалі сиджу і думаю: що як триповерховий будинок на мене ляже, а тут нікого нема навколо? Сусідів не було нікого. Я ходила по пустирі і шукала людей. І думала: чого це нікого не має.

З чашкою кави іду до діда Михайла, щоб налити гарячої води, бо в нього генератор і є гаряча вода. А коли я прийшла перший раз до нього, у нього було сім солдатів наших. І пили каву, і мені зробили каву. І один молоденький хлопчик каже: я професійний бандурист. В нього такі пальчики тоненькі. Він сам такий тоненький і тендітний. Я не знаю, на вигляд йому років вісімнадцять. А він солдат уже.

– Що сталося із вашим будинком?

– Снаряд упав. Гахнуло добре. А я була на кухні в цей час. І я не пішла дивитися по хаті, що там. І аж вранці я подивилася, що пробито «вікно в Європу». Усі вікна повилітали, двері вибило і пробило стелю. Дах і стелю пробило. Був маленький дощик, і в мене текло скрізь. Один раз прилетів великий снаряд. Вилетіло два вікна. Вони стріляли чимось по вікнах великих. Були такі круглі отвори спочатку. А потім, як вже все вибило, то і отвори повибивало. А спочатку були розстріляні вікна. Я знаходила в хаті залізні, загострені з одного боку прутики. Я змітала їх. Я не знала, що це. Беру в руки і верчу: то не кулі, то начиння, гайки там таке. Осколки у віконних рамах застрягли. Ще в мене в хаті є уламок. Я позмітала все на купу. Вийти не можна було. Я не знаю, як я примудрилась вийти вимкнути газ. Через гараж пішла і вилізла там на чотирьох. В мене там на тій стіні газ, лічильник. Обстріли були, мені здавалося, цілдобово. Воно не змовкало. І вночі, і вдень. І горіло все, і диму повно, і небо задимлене. Дві куртки на мені, теплі черевики і тут тепле, і светри, два платки, капелюх. І так я сиділа. Щоб їсти зварити на вулиці мови не було. Бо весь час, щось летіло, щось било. Навіть по хаті помітно, як щось літало і порозбивалося. Мене б зразу вбило. 

– Коли снаряд влучив у будинок, були думки поїхати?

– Ні. Не було. 

– Чому? 

– Я не знаю. Я думала, що я досиджу до кінця війни. І вже снаряди били і били серйозно. Ракети летіли, якісь такі ракети, що звук у них шелестить. Вони летіли звідси туди. Отам десь орки були. А в цьому кінці наші хлопці. І мені по телефону кажуть: «Все! Україну візьмуть. Київ візьмуть!» Я кажу: «Нізащо! Навіть моє село вони перейти не можуть. Як вони перейдуть в Київ? Ніколи!» Така впевненість була велика! І дійсно їх зупинили. Їх не стало.

Під час окупації до будинку пані Людмилі прийшли російські військові.

– Ну, я їх побачила, що вони з цього пустиря йшли через мої ворота, п’ять душ. П’ять були на вулиці, п’ять душ були в дворі сусідів моїх, а п’ять йшло сюди. І я визирнула у вікно, найменший ішов перший і він злякався, аж присів. Всі засміялися і я засміялася, відкрила вікно. А вони кажуть: «Ви тут живете?» Я кажу:«Живу». Молоді усі, десь по двадцять років. Один із них – високий, молоденький – каже:«А ми думали, що це церква». Я кажу: «Ні, це мій будинок, я тут живу, якщо можна назвати це життям». А вони питають, чи ще хтось є? Я кажу: «Нікого немає». «А вода у вас є?» «Є». «Дайте».

Я пішла за водою. Виходжу з пляшкою води, вони вже направилися на ворота йти. А я кажу: «Хлопці, здавайтеся! Та живі будете». А один, найвищий, махнув рукою, – і пішли. До вечора вони бігали під  парканом, а на ранок прийшли до мене два хлопці. Володимир і Ярослав. Кажуть, їх уже немає. 

За кілька днів бійці ЗСУ все ж вмовили вивезти пані Людмилу у безпечне місце.

– Так, тринадцятого числа березня місяця мене солдати вивезли. Вони вивозили загиблого солдата і мене з ним. І спеціально повернулися за мною сюди, за руку витягли, бо я ще й не хотіла їхати.

– Чи змінилось ваше ставлення до росіян?

– Ну як моє ставлення? Щоб якась була ненависть в душі чи серці, в мене того немає. Я такої думки і нікому її не нав’язую. Це люди з іншим інтелектом. Це люди з жагою до чужої крові. Кажуть, зазомбовані, я кажу: ні! Зазомбувати можна тих, в кого мізки працюють. А їх не зомбували, у них жага. Як ще працював телевізор і показували, як в них беруть інтерв'ю на вулицях – у старих людей, в таких, як я, жінок: «Ми росіяни нам усі заздрять, у нас особлива душа». Правильно! У вас особлива душа. Їх не зазомбували, це такі гени. Це моя думка. Я її нікому не нав’язую. Я можу сказати все, що хочу тому, що вже, якщо тюрма по мені плаче за такі слова, то вже не довго мені лишилось. Вісімдесят три роки це вже досить.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися