«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли»
– Мене звати Людмила Олександрівна Ломейко. Я з 39-го року минулого століття. Я пам’ятаю ще ту першу війну, кінець її. Як вступили в наше село німці, румуни та італійці. А потім як вони відступали з нашого села. Це було в Миколаївській області, Південний Буг. На березі Бугу село Мигія стоїть, і там ми жили, я війну пережила.
– До початку цієї війни чим займалися?
– Ми купили будинок у 2006 році і я тут живу. Я пенсіонерка, займаюся городом, садом. Ми як купили цей дім, тут пустир був. Усе, що ви бачите, це я насадила. Сама пиляю дрова, сама заготовляю, сама тягну їх до хати. В мене котел.
– Ви могли уявити, що росія може напасти на Україну?
– Ні, багато інтерв’ю було Зеленського по телевізору: мовляв, не панікуйте, росія нападати не буде. Всі говорили по телевізору, що війни не буде. І я була в цьому впевнена. Тривожну валізу я почала готувати після того, як напали. Єдине, що я зробила до війни, це намалювала три ангели і повісила двох на цьому дереві, а одного на тому. І цей ангел був з підбитим крилом, я його намалювала. І думаю собі: чого ж я його намалювала з підбитим крилом. А снаряд влучив мені в хату з цієї сторони і підбив мені хату. Пророчий ангел вийшов. Оце все, що я зробила до війни. А так нічого, я не готувалася.
– Що ви робили у перший день війни?
– Зараз я скажу, що я робила. Нічого не робила. (читає записничок - ред.) «О п’ятій ранку почалася війна з росією…» А я встаю дуже рано. Я встаю о четвертій, п’ятій. І я собі вирішила, що я буду тут до кінця війни. В мене дуже була велика впевненість, що війна довго не буде. І мені сусід перший їсти приніс. А я кажу: о, це так багато – до кінця війни мені вистачить. Я була впевнена, що війна довго не буде. Я весь час молилась Богу. Я весь час читала дев’яностий псалом. Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли, бо це я своїми руками саджала. І щоб дім устояв.
«Двадцять п’ятого в 6:46 чути вибухи, о 8:18 ранку – великий вибух, диму не побачила ніде. Перед вибухом гули літаки. О 8:20 сирена – то вже над Києвом. В Гостомелі бої, в Броварах. П’ять пострілів у Мощуні. Плюс чотири. П’ять вибухів, о 20:51 ідуть бої, чути стрілянину, о 22:10 ідуть бої за Гостомель. Все горить. Дим закриває небо…» Боже та тут! Обстріли сильні… Вони здебільшого стріляли і рано, і ввечері, і вночі.
Пам’ятаю як били по Гостомелю, по аеродрому. Прилетіли чорні гвинтокрили і почали бомбити. Такі великі хмари підіймалися того диму!
А я на другому поверсі, мені син подзвонив, каже: стань на другому поверсі і дивися, як будуть стріляти, і дзвони мені. Бо він військовий. І я йому дзвонила з телефону і передавала, що я бачу. Де ті гвинтокрили полетіли. А потім, десь через пару днів, почали літати літаки. І літали вони дуже низько. І бомбили за лісом, Гостомель сам бомбили.
З вікна будинку пані Людмила бачила, як горить ангар з літаком «Мрія» в аеропорту «Гостомель»
– Так. Ангар сильно великий для неї. І вони над тим ангаром скидали бомби, а воно горіло, дуже був дим страшний і чорний. Мені здавалося, горіло небо. Тільки воно горіло не так, як північне сяйво вертикально, а горизонтально. І вночі дуже було видно, якісь сині вогні, чорні вогні, зелені, червоні. Отак паралельно землі горіло. Що то було, я не знаю.
– Що ви сказали сину, коли він запропонував забрати вас у безпечне місце?
– Що я нікуди не поїду. Я не хотіла. Я думала, що це скоро скінчиться. Але вже як почалося… І трасуючі кулі, і осколки, і вікна. Я в підвалі сиджу і думаю: що як триповерховий будинок на мене ляже, а тут нікого нема навколо? Сусідів не було нікого. Я ходила по пустирі і шукала людей. І думала: чого це нікого не має.
З чашкою кави іду до діда Михайла, щоб налити гарячої води, бо в нього генератор і є гаряча вода. А коли я прийшла перший раз до нього, у нього було сім солдатів наших. І пили каву, і мені зробили каву. І один молоденький хлопчик каже: я професійний бандурист. В нього такі пальчики тоненькі. Він сам такий тоненький і тендітний. Я не знаю, на вигляд йому років вісімнадцять. А він солдат уже.
– Що сталося із вашим будинком?
– Снаряд упав. Гахнуло добре. А я була на кухні в цей час. І я не пішла дивитися по хаті, що там. І аж вранці я подивилася, що пробито «вікно в Європу». Усі вікна повилітали, двері вибило і пробило стелю. Дах і стелю пробило. Був маленький дощик, і в мене текло скрізь. Один раз прилетів великий снаряд. Вилетіло два вікна. Вони стріляли чимось по вікнах великих. Були такі круглі отвори спочатку. А потім, як вже все вибило, то і отвори повибивало. А спочатку були розстріляні вікна. Я знаходила в хаті залізні, загострені з одного боку прутики. Я змітала їх. Я не знала, що це. Беру в руки і верчу: то не кулі, то начиння, гайки там таке. Осколки у віконних рамах застрягли. Ще в мене в хаті є уламок. Я позмітала все на купу. Вийти не можна було. Я не знаю, як я примудрилась вийти вимкнути газ. Через гараж пішла і вилізла там на чотирьох. В мене там на тій стіні газ, лічильник. Обстріли були, мені здавалося, цілдобово. Воно не змовкало. І вночі, і вдень. І горіло все, і диму повно, і небо задимлене. Дві куртки на мені, теплі черевики і тут тепле, і светри, два платки, капелюх. І так я сиділа. Щоб їсти зварити на вулиці мови не було. Бо весь час, щось летіло, щось било. Навіть по хаті помітно, як щось літало і порозбивалося. Мене б зразу вбило.
– Коли снаряд влучив у будинок, були думки поїхати?
– Ні. Не було.
– Чому?
– Я не знаю. Я думала, що я досиджу до кінця війни. І вже снаряди били і били серйозно. Ракети летіли, якісь такі ракети, що звук у них шелестить. Вони летіли звідси туди. Отам десь орки були. А в цьому кінці наші хлопці. І мені по телефону кажуть: «Все! Україну візьмуть. Київ візьмуть!» Я кажу: «Нізащо! Навіть моє село вони перейти не можуть. Як вони перейдуть в Київ? Ніколи!» Така впевненість була велика! І дійсно їх зупинили. Їх не стало.
Під час окупації до будинку пані Людмилі прийшли російські військові.
– Ну, я їх побачила, що вони з цього пустиря йшли через мої ворота, п’ять душ. П’ять були на вулиці, п’ять душ були в дворі сусідів моїх, а п’ять йшло сюди. І я визирнула у вікно, найменший ішов перший і він злякався, аж присів. Всі засміялися і я засміялася, відкрила вікно. А вони кажуть: «Ви тут живете?» Я кажу:«Живу». Молоді усі, десь по двадцять років. Один із них – високий, молоденький – каже:«А ми думали, що це церква». Я кажу: «Ні, це мій будинок, я тут живу, якщо можна назвати це життям». А вони питають, чи ще хтось є? Я кажу: «Нікого немає». «А вода у вас є?» «Є». «Дайте».
Я пішла за водою. Виходжу з пляшкою води, вони вже направилися на ворота йти. А я кажу: «Хлопці, здавайтеся! Та живі будете». А один, найвищий, махнув рукою, – і пішли. До вечора вони бігали під парканом, а на ранок прийшли до мене два хлопці. Володимир і Ярослав. Кажуть, їх уже немає.
За кілька днів бійці ЗСУ все ж вмовили вивезти пані Людмилу у безпечне місце.
– Так, тринадцятого числа березня місяця мене солдати вивезли. Вони вивозили загиблого солдата і мене з ним. І спеціально повернулися за мною сюди, за руку витягли, бо я ще й не хотіла їхати.
– Чи змінилось ваше ставлення до росіян?
– Ну як моє ставлення? Щоб якась була ненависть в душі чи серці, в мене того немає. Я такої думки і нікому її не нав’язую. Це люди з іншим інтелектом. Це люди з жагою до чужої крові. Кажуть, зазомбовані, я кажу: ні! Зазомбувати можна тих, в кого мізки працюють. А їх не зомбували, у них жага. Як ще працював телевізор і показували, як в них беруть інтерв'ю на вулицях – у старих людей, в таких, як я, жінок: «Ми росіяни нам усі заздрять, у нас особлива душа». Правильно! У вас особлива душа. Їх не зазомбували, це такі гени. Це моя думка. Я її нікому не нав’язую. Я можу сказати все, що хочу тому, що вже, якщо тюрма по мені плаче за такі слова, то вже не довго мені лишилось. Вісімдесят три роки це вже досить.
