MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли» «На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»«Після удару по нашому сховищу обірвало трубу з гарячою водою. Товариша облило окропом, одяг весь приклеївся»«Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів»Багряний хрест над Сєвєродонецьком«Мій трирічний син каже: путіна треба закопати в його бункері – тоді війни не буде» «Сидиш у льоху молишся, щоб ти не побачив смерті своїх дітей»«У тілі товариша було понад п"ятдесят куль»«Нашу машину обстріляли росіяни» «Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»

Завдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова

13.07.2022
Леонід Ґольберґ 

Вероніка Хаяніді, Харків

Пригадую відчуття болю, шоку, розпачу, коли у перших сюжетах про обстріли Донбасу 2014 року побачив майже зруйновану АЗС у Слов’янську, де була моя зупинка, коли багато років поспіль їздив з Харкова до Слов’янська…
А цього року не менший біль охопив, коли побачив, що роблять росіяни з Харковом, коли дивився на світлини розробленого палацу праці, де колись жила моя бабуся…
Столиця Слобожанщини – аж ніяк не чужа, це – рідне місто батька, училися, запізналися, побралися мої батьки…
Взагалі, в мене, як і в Сергія Жадана, «була перша миттєва закоханість в Харків»…А сьогодні місто понівечене ворогом, нині чимало харківців змушені були залишити свої домівки й тікати від «обіймів» того, хто виявився не братом, а катом…Про Харків воєнний, про долю переселенську – наша розмова з харківкою Веронікою Хаяніді, яка сьогодні знайшла притулок у Дрогобичі.


В умовах того, що сталося, всі тепер близькі та єдині

Вероніко, не так давно весь світ побачив світлини та відео харківських випускників, що танцювали перед стінами зруйнованої росіянами школи. Й ви казали, що знаєте маму дівчинки зі світлини, й що так само маєте дотичність до цієї школи. З цього й почнімо.

– Ми не подруги. Але це – людина, яку я знаю особисто, вона навчалася на декілька років раніше за мене. Ми не спілкуємося як близькі люди, та коли бачимося, вітаємося. Треба розуміти, що Київський район, у якому я мешкаю (співрозмовниця не вживає минулого часу в цьому контексті, адже вірить у перемогу й своє повернення до рідного міста – Авт.), це – як таке собі невеличке селище посеред міста. Майже кожен, хто там живе все життя, знає всіх інших.

Тож всі між собою бодай трохи знайомі. Так, я знаю цих людей особисто, як звати тощо.

Й в умовах того, що сталося, всі тепер близькі та єдині.

–  Знаю, що й ви закінчували цю школу.

– І я, і мій чоловік, і моя мама, і моя бабуся. Навчалися в першому класі, до нашого переїзду моя донька, наша племінниця. Тобто майже вся родина навчалася в цій школі. 134-та – одна з найстарших шкіл міста. Вона пережила дві війни, та, на жаль, в третю не вистояла.

Як особисто ви сприйняли те, що з нею сталося?

– Всі ці події відбувалися просто на очах: я мешкаю буквально за три хвилини від школи. Я її бачу з вікна, і це було дуже болісне відчуття. Це ж частина життя, це твоє дитинство, це спогади, це, як у мене частина історії цілої родини…І коли ти бачиш, як усе це руйнується, не можливо словами передати той біль, розпач і гнів. Я встигла декілька років попрацювати в тій школі, вона відродилася на моїх очах. Коли я навчалася, вона була гарна, працювали дуже хороші викладачі, як і зараз, але протягом останніх десяти років, після зміни керівництва, вона буквально розквітла. Держава почала допомагати, й меценати сприяли, і батьки. Багато людей вклали душу, чимало коштів, щоб відродити нашу школу. Вона стала не просто спеціалізованою школою з вивчення німецької, але й такою собі родзинкою. Її оновили, реконструювали, туди було приємно зайти, вона стала справді європейською. Тому те, що сталося, надто болить, особливо, коли й твоя дитина туди ходить, – це просто жах.

Що ви викладали?

– Я не викладала, працювала на посаді секретаря. Приблизно три роки.

Перше враження – ти не віриш

Що було 24 лютого, якими були ваші перші відчуття?

– Я думаю, що всі про це розповідають майже те саме. Ти прокинувся від якихось звуків, так, ніби десь феєрверк, але ти розумієш, що свята жодного немає. Попервах нічого не можеш збагнути. Я, наприклад, міцно сплю, тож я не почула. Я прокинулась від звуку телефону, хтось телефонував чоловікові. Встала, ходила по хаті, питалася, що трапилось, бо вже почала відчувати певні звуки, вібрацію. Чоловік сказав, що стався напад, що нас обстрілюють, але заспокоював, говорив, щоб не хвилювалася, мовляв, це далеко від нас.

Живемо ми майже в центрі – на вулиці Герасимівській, неподалік вулиці Шевченка. А от мої друзі, які живуть на Салтівці, відчули все це набагато сильніше, ніж ми. Та й у багатоповерхівках все значно відчутніше. Я ж мешкаю у приватному секторі, в нас така заглибина й трохи тихіше відчувалися звуки стрільби. На Салтівці ж відчули й вібрацію вікон, й обстріли будинків. В декого вікна вилітали, в багатьох дітей була істерика. Ми ж того дня, повторю, прокинулися від далеких звуків.

І перше враження – ти не віриш. Це, щоб було зрозуміліше, так, якби на ваш регіон, напала, не приведи Господь, Польща. Бо ж настільки ви, нібито, близькі, живете на кордоні, ви спілкуєтесь, як з сусідами, це для вас цілком нормально. Це все одно, що твій сусід переліз до тебе через паркан і щось від тебе хоче.

Завше були нормальні, більш-менш, взаємини сусідські. Може десь щось колись не подобалось, але життя то є життя. Тому ти не можеш у таке повірити.

Перші навіть декілька днів ти не віриш, тобі здається, що це поганий жарт, що завтра все скінчиться й вони підуть.

По-друге, попервах ми думали, що якщо й битимуть, то лише по інфраструктурі, по військових об’єктах. А вже коли почали лупити по житлових будинках, по мирному населенню, то був справжній шок. Зневіра і страх – за близьких, за дітей, за всіх. Я багато й часто спілкуюся з людьми, але в мене ніколи не був таким «червоним» телефон: ти весь день постійно комусь телефонуєш з єдиним питанням «Ти як, ти де?». Якщо людина, не дай Боже, не бере слухавку, в тебе починається паніка. Дзвонили всі, незалежно, близькі родичі, друзі, чи ні. Просто знайомі, знайомі знайомих, часто просили, якщо хтось не брав слухавку, тих хто живе близько, піти подивитися, чи все гаразд. В перші ті моменти не зразу можна було знайти людину, До того ж і лінія телефонна була перевантажена, й майже всі сиділи в інтернеті: тривогу дуже погано було чути, й не така кількість оповіщень, як треба, була в місті, тому всі шукали інформацію в мережі. Зараз, сподіваюся, з цим уже краще.

Скільки часу ви були в Харкові від початку вторгнення та обстрілів міста?

– Майже тиждень: почалося все 24 лютого, а я поїхала третього березня.

Одразу сюди?

– Так, до Дрогобича.

Що бачили, що відчували протягом цих днів, поки були в місті під обстрілами?

– Спочатку, коли, як вже казала, була зневіра, ти не так ховаєшся. Й у перші дні стосовно мого будинку було більш-менш тихо. Ми чули «Гради», обстріли, роботу ППО, але це було далеко. А ось на третій день, 27-го лютого, саме того дня, коли згоріла наша школа, бій проходив поблизу нас. На наших вулицях. Заїхали чотири російських БТРи на Шевченка, Вони повтікали з тих машин: хтось забіг до школи, хтось у приватний сектор. Звісно, приїхали наші хлопці й стався бій, який тривав майже цілий день. Сталося так, що влучили снаряди в школу. Вона, по-перше, дуже стара, по-друге, там було дуже багато паперу, деревини, тож вона зайнялася. Того дня взагалі було дуже багато пожеж, і, зрозуміло, передовсім треба рятувати людей, житло, тож майже всі пожежні були залучені на ліквідації пожеж у житлових будинках. Тому школу не рятували й вона згоріла дощенту. Залишилися хіба що стіни. От власне вже мало хто не бачив відео, де видно ці руйнування…

Ми ховалися майже весь день, тобто ми не виходили, ми розуміли, що це, по-перше, наше життя, що ми відповідаємо за дитину, за родину. По-друге, бігати вулицями – це заважати й нашим хлопцям. Це не потрібно нікому. Як кажуть, шалене куля – завжди шалена. От ми й ховалися до пізнього вечора, поки нам не повідомили, що більш-менш все спокійно, що можна виходити. А вже наступного дня чи за день полетіла авіація. Я, на жаль, докладно не пам’ятаю, бо дні, коли ти постійно перебуваєш  у будинку, тобі здається, що це як «день бабака», тобто всі дні стають однакові. Важко ці відчуття передати в тому плані, що, мабуть, жодні танки чи БТРи на тому тлі не йдуть у порівняння. Бо ж коли летить літак, і ти розумієш, що якщо він впаде або щось скине, немає значення, де саме ти перебуваєш - в льоху, в будинку, посеред вулиці. Якщо станеться пряме влучення, ніхто не вціліє. Для мене особисто саме це було найстрашнішим. Це дуже важко, навіть психологічно: ти розумієш, якщо не панікуєш, як ховатися, ти прочитав усі інструкції, як себе уберегти, як зберегти життя дитини, ти намагаєшся діяти, але психологічно дуже важко.

Важкий і гуркіт, і не менш важко сприймати затишшя. Тобто коли ти живеш в двомільйонному місті, яке постійно дихає, живе, коли весь час чути гамір, тобі дуже складно звикнути до гробової тиші, особливо вночі. Були моменти, по дві-три години, коли цілковито вимикалося все світло, а темніло рано, бо ще була зима, і – суцільна тиша. Це настільки важка атмосфера, що ти не розумієш, що краще – чути те гуркотіння чи коли настає затишшя.

По-друге, все залежить від людей. Особисто я – людина надто активна, багато спілкуюся, багато де буваю. І мені вкрай важко було постійно перебувати в будинку. Ти нікуди не можеш вийти, адже це небезпечно. Максимум, що можна – піти до магазину. Та й найчастіше це робили чоловіки, щоби не наражати на ризик свої родини.

Й ти залишаєшся в будинку з дитиною, хвилюєшся за тих, хто пішов, переживаєш за те, що ти залишився. Це важкий емоційний стан.

З ваших знайомих чи близьких хтось постраждав?

– На щастя, ні. Знаю людей, в яких зруйноване житло. Але мої, дякувати Богу, всі цілі. Знаю також і тих, в кого є загиблі в сім’ях, серед друзів, серед знайомих. Тут варто сказати, що загибель кожної людини, кожного харків’янина, зрештою кожного мешканця країни – це трагедія і велика втрата.

Вже не важить, наскільки ви знайомі. Дуже шкода ці родини, цих людей і боляче за все, що відбувається…

Їхати одразу вирішила до Дрогобича

Як виїздили?

– Я виїздила на потязі. Ми декілька днів міркували, як краще, й це власне був час, коли була велика хвиля тих, хто виїздив з Харкова. Всі, хто мав машини, сідали за кермо та їхали. І я зрозуміла, що буде дуже важко їхати автівкою. Хоча спершу я наполягала, щоб їхати саме машиною. Чоловік довго пояснював, що це буде надто важкий шлях, тож сказав, що найкраще – потягом. Так і вирішили.

І я можу стукати, що мені пощастило, ми дуже швидко поїхали з вокзалу.

Що то був за поїзд?

– Евакуаційний. Вже минув майже тиждень, й вже було зрозуміло, як вивозити людей. Більш-менш налаштували роботу на залізниці. І самі залізничники, і тероборона, і поліція, які допомагали, працювали злагоджено. Вони почали сортувати, пропускати певну кількість: вже стало зрозуміло, скільки людей приблизно може вміститися в один потяг.

Ми приїхали на вокзал о пів на першу дня й вже о другій були в вагоні. Ми доволі швидко зорієнтувалися. Я підійшла до працівників, запитала, як краще діяти. Нам пояснили алгоритм дії, і ми якось швидесенько зайняли чергу й так само швидко завантажилися.

Я потрапила до потяга Харків – Ужгород. Нам навіть рекомендували намагатися їхати без пересадок: так можна спокійніше проїхати. Й водночас попереджали, що дорога буде важка, що людей дуже багато. Варто сказати, що на ті дні вже дали більше поїздів. Бо ж у перші дні було оди-два на день. Потім збільшили до трьох. А це вже був час, коли було по п’ять-шість потягів щодня. Й подавали їх на різні платформи, щоб якось розвантажити потік, адже людей буле так багато, що важко уявити: і з малими дітьми, й з тваринами, і літні люди, й неповносправні. Такого я в нас на вокзалі не бачила ніколи.

Харків має величезну площу, й там на свята майже все місто гуляє, й це звично такий натовп бачити, але на вокзалі стільки людей!

Ми швидко поїхали, нам пощастило з провідником. Ми майже останні зайшли. Провідник, дуже гарний молодий чоловік, коли побачив, що я з дитиною, дозволив малій зайти до нього в купе й вона там поспала ніч. Нам дорослим легше, а діти сильно втомлюються.

Узагалі атмосфера в потязі була спокійна, ніхто ні з ким не сварився. Не було такого, щоб хтось кому води пошкодував чи ще щось. Всі розуміли ситуацію, в якій опинилися. Хтось мав якусь канапку – поділився з тим, хто голодний, хтось побачив, що зайшли з малими дітьми, – поступився місцем. Не було жодної напруги чи злості, чи нетолерантности. Кожен намагався посунутися, дати місце іншому. Отака підтримка – це дуже важливо.

Дорога тривала понад 20 годин

Чоловік був з вами?

– Ні, він залишався тоді в Харкові. Ми вирішили, що поїдемо ми з донькою, ще була з нами чоловікова мама, його сестра і племінниця, тобто ми втрьох з дівчатками, а чоловіки залишалися в місті. В перші дні ми навіть не розмовляли про те, щоб хлопці їхали. Хотілося, але треба було розуміти, що відбувається.

Мій чоловік так і сказав: перш за все слід вивозити жінок і дітей. Евакуювати треба тих, хто сам не здатен себе захистити. Й отаким чином ми поїхали.

Їхали майже двадцять з гаком годин. Дуже довго стояли ми під Києвом у повній темряві: нас одразу попередили, що не можна нічого вмикати – ні світло, ні телефони, щоб, не дай Боже, нас не побачили. Було велике навантаження саме на магістралі через Київ. Часто й маршрут змінювали. Ми мали їхати на Ужгород, але нам повідомили, що їдемо на Трускавець. Я, звісно, втішилося, бо мені треба було до Дрогобича. Ось ми і зупинилися в Дрогобичі. Наша мама із родиною поїхала до Франківська, в них там родичі. А ми з малою залишилися тут.

В Дрогобичі маю справжніх друзів

Чому обрали саме Дрогобич?

– Бо в мене тут справжні друзі. Люди, які на мене чекали. Першого дня масштабного вторгнення Леонід Безсонний (знаний у Дрогобичі ресторатор, який до Галичини переїхав з Криму – Авт.) зателефонував і запитав: «Що ти робиш?». Я відповіла: «Слухаю симфонію» (усміхається).

У відповідь почула: «Ноги в руки, валізу в зуби й до мене».

Я сказала: щойно буде небезпечно, звісно, що приїду. Мушу сказати, що мені, мабуть, на відміну від багатьох людей, пощастило, що я маю таких близьких людей. Я й раніше вважала їх своєю родиною, а вже зараз тим більше.

Як давно ви знайомі?

– Напевно років з 15.

Ресторанний бізнес поєднав?

– Так. Леонід навчався в Харкові. А познайомилися, коли разом прийшли працювати в один заклад. Я місяцем раніше. Подружилися. В нас був гарний колектив, добра команда. Дотепер з тієї роботи з багатьма підтримую дружні стосунки. А от я Леонідом ми настільки зблизилися як люди: ми схожі, в нас спільні інтереси, ми цікавимося багатьма однаковими речами й нам якось легко було спілкуватися. І навіть, хоч і жили ми в різних містах, бо Льоня сам з Феодосії, звідки перебрався потім до Львова, зв’язок був постійним. Ми їздили один до одного в гості, ми познайомили зі своїми родинами, друзями, словом,  об’єдналися…

А тепер так сталося, що разом живемо в Дрогобичі.

Знаю, що вас 12 людей. Живе саме в Леоніда, так?

– То був наш максимум. Зараз нас семеро мешкає разом.

Як вам це вдається?

– Я була в захваті від Льоні. Передовсім ми намагаємося зрозуміти, що кожен має певні власні звички, в кожного свій характер, і до цього треба ставитися з розумінням. По-друге, ми всі розуміємо, що це така ситуація, за якої, якщо ти сваритимешся, діла не буде. Тож навіть, якщо хтось комусь щось не те сказав, розійтися, охолонути, опанувати себе, а вже потім спілкуватися. Зрештою. Ми всі – люди, буває всяке. Але загалом ми працюємо на одну справу й саме це об’єднує.

Я була в захваті від Льоні та його вчинку. Що він буквально від перших днів масштабного нападу Росії зайнявся волонтерством. Він завжди був такою людиною, як намагається допомагати іншим.

Коли сталася та ситуація в Криму, він і там допомагав тим, хто цього потребував. А вже тут він просто розгорнув шалену роботу. Ще коли була в Харкові, я зателефонувала йому й сказала, що пишаюся ним. І, звісно, коли ми приїхали, наступного ж дня я сказала, що не сидітиму вдома, мовляв, кажи, що робити.

Для такої людини, як я, дуже важливо щось робити. Я не можу стояти осторонь. І для мене в моральному плані важко було перебувати в Харкові, що я не мала змоги вийти з будинку. Я не могла залишити дитину і піти допомагати. Я не мала права зробити це стосовно неї, вона маленька і я за неї відповідаю.

Так само й чоловік. Кинути все напризволяще й піти допомагати не можеш, адже несеш відповідальність. А взяти дитину з собою ти не можеш, бо це – ризик.

І от те, що я змогла виїхати, що вдалося потрапити до Безсонного, й те, що він усе це започаткував (безкоштовне харчування вимушених переселенців – Ред.), це дало й нам можливість долучитися. Це дало сили збагнути, що відбувається, й пережити ці перші емоції. Бо ж коли ти просто сидиш і споглядаєш, ти починаєш дуріти: важко і фізично, й психологічно. І завдяки цій роботі ти відчуваєш свою потрібність. Ти розумієш, що це крапля, малесенька, в морі, але потроху-потроху, якщо нас буде набагато більше, ми впораємось з цією усією ситуацією. І вистоїмо, й переможемо.

Я б ніколи в житті не хотіла, щоби Харків став частиною якоїсь іншої держави.

Харків – це Україна. Як і Донбас, і Маріуполь, і Крим, і Дрогобич, і Львів. Це все – частина єдиної великої, прекрасної країни.

І ви, й Леонід, й решта тих, з ким живете разом фактично цілий день на роботі, харчуєте інших. А там, у вас вдома, хто там готує?

– В нас є такий «день чергового», тобто той, хто має вихідний, залишається й готує. Якщо ж немає змоги, намагаємось приготувати на роботі. Часто приїздить мама Льоні, яка мешкає у Львові, допомагає нам з дітками, тому що справді важко. Вона поїхала, відпочила трохи від внуків, яких тепер у неї багато (посміхається – Авт.), і ось зараз знову приїхала. Ми їй дуже за все вдячні.

Це особливий кайф: годувати людей

Вероніко, за дипломом ви – філософиня. Як так сталося, що більшу частину життя ви присвятили себе роботі в ресторанній царині?

– Як і більшість сучасної молоді, я, на жаль, не обирала собі професію, обрали батьки. Але в свої, дуже юні, роки я була вимушена працювати. Ми жили вдвох з мамою, нам було важко. Тим більше, що мама вже була на пенсії і ми б не вижили. Тож я змушена була піти на роботу. Я обрала те, що зручно поєднувати з навчанням, з відпочинком – те, що пасує студентам. І саме сфера громадського харчування за ритмом, за часом для цього придатна. До того ж сюди охоче беруть молодь, студентів. І я вирішила спробувати. Мені підійшло, сподобалося, що тут велика кількість людей, багато спілкування, постійно нові знайомства. Мені до вподоби годувати людей, приємно, що люди приходять, ти їх нагодував, розважив, вони пішли щасливі та втішені. Це такий особливий кайф. Хто багато років працює в цій царині, той мене зрозуміє. Це справді класно й дуже кльово: ти постійно з кимось спілкуєшся, знайомишся, заводиш корисні контакти, зрештою маєш величезне коло спілкування. Для таких людей, як я, це пасує. І зрештою я закохалася і в цю професію, і в цю роботу.

Декілька разів, відверто кажу, я йшла. Був певний час що хотілося більшого. Праглося ще десь себе спробувати, але бачу, що життя мене назад повертає. Тож, мабуть, ця галузь, ця сфера – це моє місце.

Вероніка Хаяніді, фото: Леонід Ґольберґ

Війна в країні триває вже вісім років. Харків, як відомо, місто неоднорідне, й під час Революції гідности, й тоді, коли почалася війна, чимало було серед харківців людей з відверто не українською позицією. Як місто та городяни змінилися відтоді, як сьогодні це виглядає?

– Коли почалася війна на Донбасі, в Харкові дійсно були спроби заворушень. Я далека від політики, але розумію, що були зокрема й у владі певні кола людей, які б хотіли, щоб з Харковом трапилось те, що, на жаль, сталося з Донецьком чи Луганськом. Були спроби, й на початку цих подій, у 2014-му році Харків розділився приблизно у співвідношенні 60 на 40. Я не політолог і не громадський діяч, тому не можу дати фахову оцінку. Можу хіба висловити власну думку. І власне саме більшість, 60 відсотків були за Україну: переважно молодь або ж ті, хто, як, скажімо, народився наприкінці радянської доби (1988-1990 роки), або ж ті, хто народився вже в вільній Україні. От вони й були проукраїнськи налаштовані. Але була й частина людей, налаштованих відверто проросійськи, про що треба говорити, бо ж цим людям здавалося, що там – в Росії – «таке файне життя», що путін «такий молодець», і все у них чудово. Слава Богу, що весь цей запал у Харкові загасили, що ті, хто не хотіли «руского міра» категорично, об’єдналися й не дали зробити з містом того, що зробили, на жаль, з Донбасом. І ми залишилися своєю територією, нічого на кшталт «хнр»  у нас нема. І потім, як мені здається, почалася зміна свідомости.

По-перше, люди побачили, що сталося з Донбасом. Що «рускій мір», який туди прийшов, зовсім не такий, як дехто очкував. Всі побачили ту страшну руйнацію і весь жах, що там відбувався. Це дало поштовх. По-друге, поштовх дало саме місто. Воно настільки почало змінюватися. Я живу в ньому 33 роки, я там народилася, виросла й бачу: воно змінюється прямо на очах. Саме за останнє десятиліття Харків по-своєму розквітнув. Він почав розбудовуватися. І не тільки в плані житла, багатоповерхівок, бо ж місто розростається. Почала відбудовуватися інфраструктура, почали реконструювати будівлі, споруджені за проєктами відомих архітекторів, які  працювали в місті. Наш центральний парк відпочинку (колишній імені Горького) таким зробили, що ми були вражені. Туди приємно прийти, враження таке, що ти потрапляєш у казку. Не віриться, що це в Україні, а не десь за кордоном. Так само відновили наш парк Шевченка. Наш зоопарк довели до ладу й відкрили 2020 року, щоправда, реконструкцію ще мали продовжувати…

Це все було настільки приємно, ти відчував, що місто стає європейським.

Змінилося й ставлення людей до тих змін. На жаль, не всі в нас підтримують чистоту, є така звичка в українців дещо викинути просто на вулиці, особливо коли поруч нема смітника. Та я жодного разу не бачила, щоб у нашому парку хтось щось кинув. Маленька дитина, доросла людина, навіть напідпитку хтось – ніхто. Бо людям соромно. Настільки все зроблено красиво, з душею, чимала кількість слідкує за цією територією, Ти відчуваєш турботу й відповідно хочеш відповісти такою самою турботою. Тобі соромно насмітити там.

Й те, що відбулося нині, – це жах.

Що зараз з парком?

– Є руйнування. Я не знаю, як багато, а я поїхала. Тож можу бачити те, що викладають самовидці в мережі або знати з розповідей друзів по телефону. Та, як розумієте, нині небагато охочих там гуляти. Та й попереджають городян цього не робити, адже там велика лісова територія і є небезпека, що там позакладали все, що могли позакладати. Повторю: є руйнування, але не можу сказати, наскільки вони серйозні. Знаю, що зараз приходять і працівники, й волонтери, й небайдужі й намагаються все там прибрати, привести територію до ладу. Знаю, що квіти міста висадило.

Хтось відверто каже: сильно, гучно, страшно

З тими, хто залишився, підтримуєте контакти? Що розповідають?

– Звісно. Там багато зараз і друзів, і родичів. Хтось не хоче нічого говорити, може, щоб ми не хвилювалися. Телефонуєш, запитуєш, у відповідь: «Все нормально, все добре, не хвилюйся». Може, комусь так легше…

Хтось говорить відверту правду: що сильно, що гучно, що страшно. Що важко щось дістати. Хоча велика кількість волонтерів працює. Чимала кількість гуманітарки йде. Наскільки вона доходить, не знаю. Але роздають. В мене багато знайомих почали працювати волонтерами в Харкові. Повивозили родини – жінок, дітей,батьків, – а самі повернулися.

Є такі, що свій маленький бізнес намагаються утримати, продовжують працювати на свій страх і ризик, щоб і якусь копійчину мати, й економіку бодай якось підтримати. Багато хто частину заробленого віддає на допомогу ЗСУ, переселенцям, дітям, що втратили батьків. Кожен, хто має бажання допомогти, робить це так, як може…

Є люди, які не хочуть виїздити, бо не хочуть залишати свої оселі. Особливо це стосується старшого покоління. Їм найважче. Бо ж нелегко отак взяти й залишити все своє: те, в чому жили, свої будинки тощо. Це ж пам’ять, це – ДІМ, з якого ти не хочеш їхати.

Є й ті, хто фізично не в змозі їхати, адже має певні проблеми зі здоров’ям чи ще щось

Хтось вважає, що нікому не потрібен, що його ніхто не підтримає, тому просто боїться виїхати. По-різному. В людей різні мотивації і це так само треба розуміти.

Дехто вважає: чому я маю їхати зі свого дому, зі своєї землі? Можливо, це теж правильна позиція?

Дехто йде до тероборони, хтось волонтерить, хтось просто сидить вдома. Кожен вирішує і обирає для себе.

Життя дорожче за все, що ти маєш

Я теж не уявляю, що могла б була жити в іншому місті, та навіть у іншому будинку. Чоловік не раз пропонував переїхати до іншого міста або до іншої країни, я відмовлялася. Й живу в будинку, який в мене ще від прабабці й прадіда. Й куди обов’язково повернусь.

Колись жартома сказала, що з хати мене танком хіба випруть. На жаль, саме так сталось. Я не хотіла їхати, але була змушена: життя дорожче, ніж хата, ніж все, що ти маєш. Все можна придбати, та от життя, на жаль, ні. А от старшому поколінню справді це важче зрозуміти. Є й молодь, яка теж не хоче залишати місто. Хтось хоче допомагати, дехто просто хоче залишитися. Й вони мають на це право.

Боляче бачити, коли твою працю, в яку вклав душу, знищено…

Ви вже не раз згадували про вашу родину, тож скажіть, хто ваш чоловік, і декілька слів про доньку.

– Мій чоловік – будівельник. Він  – харківець, теж народився тут. Займається будівництвом вже багато років. Зараз переважно фасадними роботами. Я не надто на цьому розуміюся. Не можу навіть назвати матеріали, з якими він працює. Низку фасадів у місті було зроблено ним і його командою, і йому, як людині, що вклала душу, класно зробила роботу, збудувала новеньке, дуже шкода, що все це розбито, пошкоджено…

 – Знаю, що донька – маленька акробатка, що вже певних успіхів досягла

Кіра, донька Вероніки Хаяніді, фото: Леонід Ґольберґ

– Так, Кіра – наша маленька гордість, Вона займається стрибками на акробатичні доріжці. В Харкові є дуже крута школа спортивна – наша велика акробатична родина. Є наша улюблена тренерка Марина Семенівна Романова, дуже хороша людина, яка щиро любить дітей, в роботу з ними справді вкладає всю душу. Так сталося, що ми з малою прийшли на пробне заняття майже три роки тому, Кірі дуже сподобалося й вона захотіла туди ходити.

Ми, батьки, тренери. Старші діти-вихованці, досі, вже чотири місяці поспіль, щодня, й зранку, й увечері спілкуємося в чаті. Бодай смайлик надсилаємо, щоб знати, що з тобою все гаразд. Хтось зараз розкиданий по регіонах країни, хтось залишився в місті, хтось опинився за кордоном. І це, таке спілкування, теж важлива підтримка. Отже, Кіра знайшла мені  ще одну родину, адже сама вона закохалася в цей вид спорту, за що я вдячна передовсім тренерам, які змогли залучити дитину до спорту.

І коли ми їхали сюди, Марина Семенівна зателефонувала сюди й попрохала прийняти наших дітей. Негайно відгукнувся Роман Іванович Веклюк зі спортивної школи імені Боберського, й тепер вже Кіра та декілька інших діток з Харкова, які разом з нами приїхали, тренуються в Дрогобичі. Для них це – частинка життя,їм теж надто важливо відволікатися.

Після того, як моя дитина була під обстрілами, вона припинила усміхатися.

Це дуже лякає.

Я пишаюся, що моя дитина патріот, що в свої шість років, вона знає, якого кольору наш прапор, як виглядає герб, як звучить Гімн. Та постійно тільки це малювати й не намагатися зобразити щось інше, коли використовує дитина лише жовту та синю барви, це не дуже добре. Вона намагається вилити на папері свої почуття, вона хвилюється, навіть каже, що переживає за Україну.

Я їй кажу, що все буде добре й якось намагаюся відволікти…

А чи не найбільше лякає, що діти починають звикати. Коли, скажімо, ти кажеш, що треба зійти до підвалу, бо гуркотить і може бути небезпечно, вона відповідає: «мамо, це Гради, це – далеко». Це страшно, адже ти розумієш: якщо дитина звикне й не боятиметься, вона не сховається, коли потрібно буде. Це як у тій казці, коли хлопчик кричав: «Вовк! Вовк!» і всі звикли. Так і тут. Цей психологічний стан, особливо в дітей. Він дуже важкий. Тому ми з чоловіком і вирішили, що треба забирати її звідти. Я б не хотіла, щоб вона ще хоча б раз таке переживала.

Займатися виключно волонтерством ми довго не витримаємо

– На завершення попросив би розповісти про роботу в Дрогобичі, адже ви повернулися до улюбленої справи та ще й разом з командою Леоніда Безсонного годуєте переселенців, утікачів від війни.

– Я коли приїхала, найперше тут всі були зосереджені на тому, щоб нагодувати всіх тих, хто цього потребував: і переселенців, і військовим намагалися допомогти, а також і таким самим, як ми, волонтерам. Та з часом прийшло розуміння, що займатися суто волонтерство ми довго не зможемо. Не через те, що не хочемо, а тому, що треба брати, залучати звідкись кошти на це.

Звісно нам чимало людей допомагало. В перші дні я була вражена, коли заходили з вулиці люди, заносили величезні пакунки й просили взяти, мовляв, ми годуємо, нам це потрібно.

Та на таку кількість людей, яка на той час була в місті, цього було замало. Й ми зрозуміли, що нам треба, щоб знову заклад запрацював як звичайний ресторан. Бо є ж ті, хто має і бажання, і кошти заплатити за те, щоб з’їсти смачне й незвичне.

Але в жодному разі ми не припинили годувати людей у потребі, до того ж і держава почала трохи допомагати переселенцям грошима.

Щоправда наш заклад підтримки з боку владних структур не відчуває, але є ціла низка громадських організацій, які активно нам сприяють і допомагають.

Зараз кожен діє так як може. От ми і вирішили, щоб заклад запрацював повноцінно. Тому оновлюємо меню, бо хочемо здивувати й тих, хто приїхав, і місцевих. Нас тепер багато зі значним досвідом у цій царині, зокрема величезний, понад двадцятилітній, досвід має наш шеф-кухар Геннадій Панов. І ми запрошуємо на наші нові страви піцу з грушею від шефа, салат з прошуто й сиром дорблю, ще є нові десерти й багато чого, тож приходьте – отримаєте задоволення. А принагідно, можливо, хтось захоче й допомогти нам…

Щиро дякую за розмову.

– Дякую і вам. І на звершення нагадаю слова Сергія Жадана про наш з вами Харків: «Ми всі тут, у цьому місті, і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов’ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам’яним вугіллям узимку. Без неї без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його покинуть останні мешканці…»

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися