Мене звати Плотнікова Дарина Валеріївна, мені 41 рік, я з міста Краматорська. Зараз я перебуваю у Львові зі своїми двома дітьми: старшій дочці дев'ятнадцять років, молодшому сину буде чотирнадцять. Жили у Краматорську все життя. Я працювала, діти до школи ходили. Донька потім до університету у Харкові вступила. Син продовжував у школі навчатися у Краматорську. Жили звичайним життям: робота–дім–відпочинок — як у всіх.
2014 рік запам'ятався, але здавалося все це вже в минулому. Двадцять четвертого лютого вранці почалися вибухи. Спочатку був шок: я не повірила, що почалася війна. Потім почала розуміти, що це все щось серйозне. Перший вибух сильний, другий вибух сильний: будинок ожив, народ прокинувся, світло скрізь спалахнуло, було чути розмови в під'їзді.
Перша думка — куди дітей? Що робити, куди тікати? У підвал бігти чи сидіти?
Я потім зрозуміла, що це вже початок саме війни, так просто воно не зупиниться, не пройде, не забудеться, не заспокоїться. У місті був ажіотаж: одразу черги в магазинах, люди почали розбирати продукти. Буквально за півдня у магазинах нічого не лишилося. Хліб розібрали насамперед. Потім гречку, макарони, крупи, воду. Черги такі стояли! Усвідомлення того, що це війна, прийшло не відразу. Не вірилося, що таке може статися.
Якими були у Краматорську наступні дні повномасштабної війни? Що вам відомо про обстріли будинків мирних жителів?
Щодня з двадцять четвертого лютого були вибухи. Ближче, трохи далі, трохи голосніше, але вони були чутні. Сумка у коридорі постійно стояла із зібраними документами. Якісь сухарі, вода та одяг. Тільки вибух — до бомбосховища. Ні сну, ні спокою вже не було. Але щоразу бігти було далеко. У нас у прибудові дві стіни опорні. Такі витримають, якщо що. Постелили матраци у прибудові. Там ми спали, сиділи та чекали на всі ці вибухи. Страшно, моторошно було. Зараз ось я сиджу, згадую: на вулицю виходиш, а людей немає! День, сонце світить, погода начебто гарна, а на душі так страшно, так страшно, та людей немає. Якщо є, то швиденько у своїх справах, у магазин і назад. Важко морально було це переносити.
Потім, я не пам'ятаю, яке це число було, сусідній будинок як зачепило! Обвалилися балкони, шибки вилетіли.
У мене будинок найбільший у місті Краматорську. Довгий, на дванадцять під'їздів. І цей будинок, який від вибухової хвилі постраждав, знаходився з боку першого під'їзду. А я живу у дванадцятому під'їзді, та в мене шибки у вікнах вилетіли. Уявляєте, який це був вибух, якщо в мене з іншого боку все це вилетіло. Моя мама живе в цьому ж будинку. У неї теж на балконі скло вилетіло. Були загиблі. Я спочатку сіла і думаю, що це було поряд? Хвилин тільки через десять почало трусити, почало доходити, що ось ще трішечки, і це могло статися зі мною, з моїми дітьми! Подумала, що тут залишатися вже не можна. Тому що щодня сидиш і думаєш, раптом зараз потрапить, раптом щось станеться.
Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?
Бульвар Краматорський, 24 — це будинок, якій постраждав. Дев'ятнадцятого Партз'їзду, 38. Це найбільший будинок, він знаходиться поряд із СБУ. Можливо, там через це сталося. У п'ятнадцяту школу у Старому місті потрапило. У шістдесят п'яте училище. У нас тут у Краматорську дуже багато будівель, які зруйновані. Я не знаю, можливо, не дай Боже, звичайно, і моя квартира вже постраждала. Там багато будівель вже зруйновано звісно... У мене там мати, чоловік. А обстріли з боку Дружківки та Слов'янська тривають. Сирена повітряної тривоги не замовкає. Кілька шкіл підірвані. У Центрі теж у будинок потрапили, це ще було, коли я в Краматорську була. Якраз я була на вулиці й чула, як ракету збили. Іноді не розумієш: невже це справді з нами діється? Невже? Як так? Як таке може статися? Як люди можуть таке творити?
Наскільки вам було складно прийняти рішення виїхати з Краматорська? Як ви їхали?
Ми порадилися та вирішили дітей відправляти до Львова потягом. Ми буквально за добу їх зібрали. Зателефонували, довідалися, коли їдуть поїзди зі Краматорська, як сісти, що і як. Господи, ці дні я ніколи не забуду. Я ніч не спала, плакала. Я своїх дітей відправляла невідомо куди, невідомо як, це для мене було дуже важко. Я не могла з ними поїхати, але і не могла їх у місті залишити. Я не знала, як їх відправляти. Тролейбуси, маршрутки, автобуси в нас не ходили. Була постійна тривога та через це транспорт не ходив. За кілька годин на залізничний вокзал приїхали своїм ходом. Було дуже багато людей, черга була кілометрова. Ось знаєте, фільм дивишся про війну, про якісь катастрофи — не так воно сприймається. А тут я приїхала, дітей посадила на потяг до Львова.
Я лишилась, але відразу ж, як тільки вони поїхали, я зрозуміла, що не зможу і доби тут без них та просто збожеволію. Я за дітей дуже переживала і вирішила їхати сама одразу ж за ними через чотири дні.
В перший день я поїхала на Залізничний вокзал. На поїзд я не сіла, тому що було багато людей. Саме тоді пішла розмова, що взагалі повністю евакуйовуватимуть Краматорськ. Тобто, оголосили повну евакуацію Краматорська, Слов'янська, Костельмана. Я приїхала на вокзал, людей було багато, та мені не вистачило місця у потязі. Приїхала на наступний день вже набагато раніше. Перший потяг до Львова вирушав о 13:00 і потім о 16:00. Я потрапила на другій потяг. Коли ми приїхали до Львова, мені зателефонували та сказали: "Ти знаєш, ви поїхали, а у нас підірвали міст. Там де Слов'янськ чи Барвінкове". Я думаю, Господи, як пощастило все-таки, що встигла поїхати і не проїжджала там.
Ваші рідні залишились у Краматорську? Що вони розповідають, яка у місті ситуація?
Стріляють, бомбардують. Все частіше і страшніше. Людей набагато менше лишилося. Як я дізнавалася, тисяч сорок тільки залишилося людей. Вивозять навіть лежачих хворих, які у лікарнях. Лікарні не працюють, магазини не працюють. Там працюють кілька магазинів які гуманітарку роздають. Треба записуватись і чекати на цю гуманітарку близько двох тижнів. Я ще коли виїжджала, на першому поверсі люди забивали вікна ДСП. Магазини закривали, вітрини свої теж забивали всілякими дошками. Моторошно, таке видовище... Я ставилася нормально до людей з росії. Вважала, що вони такі ж люди, скрізь люди однакові. Але після всього що трапилося, в мене таке почуття, що вони нелюди. Я така сама людина як і вони, я теж мати, у мене теж є сім'я. Як можна подібного до себе вбивати, я не можу зрозуміти! У них теж є матері, дружини, діти! Як можна, я не знаю!
(Розмова відбулася навесні — ред.)
