‘Онуки плакали й казали, що не хочуть помирати’, — хроніки Харкова у перші дні російського вторгнення
Двадцять четвертого лютого, о пів на п'яту, ми прокинулися від страшних вибухів. Наш будинок затрусився, ми підскочили до дітей, усім нам було дуже страшно, але ми ще не розуміли, що відбувається. Подивились у вікна — там усе горіло та диміло. Потім трохи стихло, але ми зрозуміли, що почалася війна. Ми почали збирати дітей, тому що зрозуміли, що зараз почнеться… Дітей та онуків маленьких відправили, а самі залишились із чоловіком, тому що дім покидати не дуже хотілось.
Де Ви переховувались під час обстрілів міста?
Було страшно з першого дня, та ми пішли у підвал, тому що чекати на обстріли можна було в будь-яку хвилину без попередження. Діти поїхали, а ми залишились у підвалі. Ми провели в ньому два місяці: додому підійматися було страшно. Тільки піднімешся трошки — починає трястися будинок від обстрілів, зупиняєшся біля шахти ліфта, чекаєш поки пролетить снаряд, далі на наступний поверх спускаєшся. Поки з сьомого поверху добіжиш до підвалу, пів життя проходить. У підвалі було трішки спокійніше, але все одно страшно. Все більше і більше було вибухів. Навіть у підвалі було страшно сидіти, тому що боялись, що будинок обвалиться, і ми не зможемо вийти.
Чи виникали у Вас труднощі з купівлею продуктів та ліків?
Їсти хотілося, звичайно. Гуманітарку привозили, але за нею також було страшно йти, Богу молився кожних пів метра. Якщо щось, то притискаєшся до стіни, чекаєш, поки снаряд пролетить чи розірветься, а ти перечікуєш. Ми отримували гуманітарку та швидко бігли назад по снігу та льоду. Біжиш, Богу молишся, щоб добігти до будь-якого підвалу. Магазин на початку працював, людей дуже багато збиралось у чергу, десь на дві години.
Потім почались обстріли саме цього магазину. Одного разу влучило по ньому. Вбило там начебто двох: чоловіка та жінку, та поранило багатьох.
Звичайно, магазин зачинився, тому що почали остерігатися скупчення людей. В аптеку теж страшно було бігти. Тільки зайдеш — починаються обстріли. Не знаєш, куди лягати, куди бігти та що робити. Чи вікна на тебе посиплються, чи будинок впаде.
Чи були Ви свідком руйнувань у вашому місті?
Звичайно. Зруйнували багато будинків, магазини, кіоски. Все розбито, все в склі. Було страшно в кімнату зайти на п’ять хвилин, переодягнутися або чай зробити.
Як Ви виїжджали з міста?
Спочатку оголосили, що є евакуаційні автобуси на вокзалі. Але ми все ще мали надію на щось. Потім зупинили водопостачання та світло. Наші комунальні служби намагалися все це ремонтувати, але через день росіяни знову обстрілювали інфраструктуру та все руйнувалося. Коли не стало ні води, ні світла, ні газу, тоді вже не було виходу. Людей намагалися вивезти потягом, тому що автобуси боялися везти таку кількість людей. Автоволонтери почали допомагати: вранці, десь з шостої до сьомої машинами намагалися проскочити та возили людей до вокзалу.
Чи готувались Ви до війни?
Ми читали новини, чули, що на кордоні російські війська, але до останнього не вірили. Думали, що на Донбасі знову будуть бої, але щоб бомбили всю Україну, ми не вірили. Мої родичі та родичі моїх знайомих мешкають у Бєлгороді. Ми всі не хотіли вірити в це, але на жаль…
Ось так, о пів на п'яту ранку, двадцять четвертого лютого почалася війна. Пам'ятаю, як діти злякалися та почали плакати.
Зять нахилився над дітьми та закрив їх собою на випадок, якщо щось трапиться, а онучка йому: "Татко, ми не хочемо помирати!".
Я не можу це згадувати. Таке пережила майже кожна сім’я. За себе вже не переживала, лише за дітей та онуків. Коли чуєш про війну по телевізору — це одне, а коли це все поряд, коли все тремтить і сиплеться на голову штукатурка — це дуже страшно.