MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Люди в паніці кидали своїх лежачих родичів’, — маріуполець про те, як схиляли до виїзду в Росію‘Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок немає навіть їхніх тіл’, — маріуполька, що виїхала з міста у травніМешканка Маріуполя: ‘Я наливала собакам горілку, щоб у них не зупинилися серця’‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей

‘Онуки плакали й казали, що не хочуть помирати’, — хроніки Харкова у перші дні війни

17.08.2022
Тарас Війчук

Надія Браташевська

Двадцять четвертого лютого, о пів на п'яту, ми прокинулися від страшних вибухів. Наш будинок затрусився, ми підскочили до дітей, усім нам було дуже страшно, але ми ще не розуміли, що відбувається. Подивились у вікна — там усе горіло та диміло. Потім трохи стихло, але ми зрозуміли, що почалася війна. Ми почали збирати дітей, тому що зрозуміли, що зараз почнеться… Дітей та онуків маленьких відправили, а самі залишились із чоловіком, тому що дім покидати не дуже хотілось.

Де Ви переховувались під час обстрілів міста?

Було страшно з першого дня, та ми пішли у підвал, тому що чекати на обстріли можна було в будь-яку хвилину без попередження. Діти поїхали, а ми залишились у підвалі. Ми провели в ньому два місяці: додому підійматися було страшно. Тільки піднімешся трошки — починає трястися будинок від обстрілів, зупиняєшся біля шахти ліфта, чекаєш поки пролетить снаряд, далі на наступний поверх спускаєшся. Поки з сьомого поверху добіжиш до підвалу, пів життя проходить. У підвалі було трішки спокійніше, але все одно страшно. Все більше і більше було вибухів. Навіть у підвалі було страшно сидіти, тому що боялись, що будинок обвалиться, і ми не зможемо вийти.

Чи виникали у Вас труднощі з купівлею продуктів та ліків?

Їсти хотілося, звичайно. Гуманітарку привозили, але за нею також було страшно йти, Богу молився кожних пів метра. Якщо щось, то притискаєшся до стіни, чекаєш, поки снаряд  пролетить чи розірветься, а ти перечікуєш. Ми отримували гуманітарку та швидко бігли назад по снігу та льоду. Біжиш, Богу молишся, щоб добігти до будь-якого підвалу. Магазин на початку працював, людей дуже багато збиралось у чергу, десь на дві години.

Потім почались обстріли саме цього магазину. Одного разу влучило по ньому. Вбило там начебто двох: чоловіка та жінку, та поранило багатьох.

Звичайно, магазин зачинився, тому що почали остерігатися скупчення людей. В аптеку теж страшно було бігти. Тільки зайдеш — починаються обстріли. Не знаєш, куди лягати, куди бігти та що робити. Чи вікна на тебе посиплються, чи будинок впаде.

Чи були Ви свідком руйнувань у вашому місті?

Звичайно. Зруйнували багато будинків, магазини, кіоски. Все розбито, все в склі. Було страшно в кімнату зайти на п’ять хвилин, переодягнутися або чай зробити.

Як Ви виїжджали з міста?

Спочатку оголосили, що є евакуаційні автобуси на вокзалі. Але ми все ще мали надію на щось. Потім зупинили водопостачання та світло. Наші комунальні служби намагалися все це ремонтувати, але через день росіяни знову обстрілювали інфраструктуру та все руйнувалося. Коли не стало ні води, ні світла, ні газу, тоді вже не було виходу. Людей намагалися вивезти потягом, тому що автобуси боялися везти таку кількість людей. Автоволонтери почали допомагати: вранці, десь з шостої до сьомої машинами намагалися проскочити та возили людей до вокзалу.

Чи готувались Ви до війни?

Ми читали новини, чули, що на кордоні російські війська, але до останнього не вірили. Думали, що на Донбасі знову будуть бої, але щоб бомбили всю Україну, ми не вірили. Мої родичі та родичі моїх знайомих мешкають у Бєлгороді. Ми всі не хотіли вірити в це, але на жаль…

Ось так, о пів на п'яту ранку, двадцять четвертого лютого почалася війна. Пам'ятаю, як діти злякалися та почали плакати.

Зять нахилився над дітьми та закрив їх собою на випадок, якщо щось трапиться, а онучка йому: "Татко, ми не хочемо помирати!".  

Я не можу це згадувати. Таке пережила майже кожна сім’я. За себе вже не переживала, лише за дітей та онуків. Коли чуєш  про війну по телевізору — це одне, а коли це все поряд, коли все тремтить і сиплеться на голову штукатурка — це дуже страшно.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися