Росія понад рік тримає в полоні українського журналіста і приховує це

“Дмитро Хилюк не зник, а Росія погрузає у своїй брехні про долю українського журналіста. РБК отримали п’ять ексклюзивних свідчень, які дозволяють простежити шлях репортера від його арешту 3 березня 2022 року в його селі на північ від Києва до ув’язнення і жорстоких допитів, яких він зазнає у російській в’язниці поблизу українського кордону”, — йдеться в повідомленні міжнародної журналістської організації.

Дмитро Хилюк мешкав у селі Козаровичі Вишгородського району Київської області. Першого березня минулого року він опублікував пост на своїй фейсбук-сторінці про те, що село окуповане, міст підірваний, а інтернет-зв’язок вкрай слабкий. “Окупанти вже ходять по хатах: хочуть жерти і води. Люди сидять по домівках, бо періодично собаки стріляють по селу”, — написав Дмитро.

Як з’ясувалося пізніше, 3 березня російські військові забрали Дмитра і його батька. За вісім днів Хилюка-старшого відпустили. А Дмитро і понині залишається в руках окупантів. При чому на всі запити рідних та адвоката російська влада або відповідає ухильно, або заперечує, що має якесь відношення до зникнення журналіста.

“Слідчий комітет Російської Федерації, головний орган країни, відповідальний за розслідування у федеральних установах, стверджує, що ‘не має інформації про кримінальне провадження’ проти Дмитра Хилюка. Офіційно журналіст не затриманий і не переслідується”, — зауважують у РБК.

Розслідувачі встановили, що після затримання Хилюка тримали у кількох місцях, перетворених на тимчасові в’язниці. “Репортери без кордонів” змогли знайти свідків перебування Дмитра в кожному з цих пунктів.

“Ці свідчення є доказом його насильницького зникнення і державної брехні”, — заявив Арно Фроже, керівник відділу розслідувань РБК.

…Через аеропорт у Гостомелі пройшло багато полонених. Там людей тримали у величезних промислових холодильниках. “Репортери без кордонів” поговорили з українським військовим, який перебував у цьому місці одночасно з Дмитром Хилюком з 12 березня.

Втім, уже 21 березня Дмитро був у Брянській області, у СІЗО № 2 Новозибкова. Про це свідчить український розвідник Юрій, якого теж навесні минулого року тримали у полоні.

“Перекличка ув’язнених відбувається двічі на день. Коридор головного корпусу відлунює. Юрій запам’ятовує імена, які українські в’язні змушені вимовляти вголос перед своїми тюремниками. Одне з них — Хилюк”, — пояснюють розслідувачі.

Інший колишній полонений перебував у сусідній з журналістом камері. Саме він розповів детально про те, що відбувалося з Хилюком у полоні. Спочатку журналіста тримали у загальній камері старої будівлі в’язниці, а потім, приблизно у квітні 2022 року, ненадовго перевели в камеру 42. Після того, до кінця травня Хилюк перебував у одиночній камері.

“‘Спецпризначенці’ регулярно допитували журналіста про його діяльність, звинувачуючи в ‘українській пропаганді та роботі проти Росії’. Також Дмитра Хилюка кілька разів били, — зазначають розслідувачі. — Між військовими та цивільними, заарештованими в Україні, немає жодної різниці. Вони підконтрольні як тюремному персоналу, так і спецпризначенцям, ФСБ або російським силам спецпризначення. Хоча умови утримання в цій в’язниці є не найгіршими в російській пенітенціарній системі, насильство, залякування і позбавлення прав є звичним явищем, а жодні побачення не дозволяються”.

Єдиної звістки від Дмитра його батьки дочекалися у вересні 2022 року. Лише кілька слів на зім’ятому клаптику паперу: “Мої дорогі мама й тато, я живий. Я в доброму здоров’ї”. Підписано 14 квітня.

Щоб знайти сина, рідні зверталися до багатьох інстанцій. 19 січня 2023 року Міністерство оборони Російської Федерації відповіло, що “не зобов’язане надавати жодної інформації про українських затриманих, пов’язаних із ‘спецоперацією’, нікому, за винятком Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ)”. При цьому, зауважують в РБК, досі МКЧХ не мав доступу до сотень українських ув’язнених у СІЗО № 2 у Новозибкові. Російська адвокатка, що представляє інтереси Дмитра, теж не змогла його побачити.

Як зазначалося в опублікованому в липні минулого року дослідженні “Зникнення безвісти, насильницькі зникнення та незаконне позбавлення волі під час війни в Україні”, головний фактор, що вирізняє насильницькі зникнення з-поміж інших зникнень — це встановлений факт викрадення людини російськими військовими чи окупаційною владою, після чого людина зникла.

За рік повномасштабної війни Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні задокументувала 621 випадок насильницьких зникнень і свавільних затримань цивільних російськими військовими. За інформацією Медійної ініціативи за права людини, лише з Київської області до Росії вивезли і досі утримують 123 цивільні особи.

У базі глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна) станом на 4 квітня зафіксовано 2820 насильницьких зникнень.

Відповідно до статті 34 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, захоплення цивільних осіб у полон розцінюється як грубе порушення норм міжнародного гуманітарного права. Заборона доступу до ув’язненого порушує статтю 126 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Відмова окупаційною владою визнати факт затримання цивільної особи або повідомити місце її перебування під вартою, катування є воєнними злочинами.