Зникнення безвісти, насильницькі зникнення та незаконне позбавлення волі під час війни в Україні (за даними по Херсонській, Запорізькій, Харківській та Луганській областях)

На сьогоднішній момент кількість зниклих безвісти людей під час війни в Україні точно невідома. Певне уявлення про їх число дають дані, що надходять на «гарячі лінії» державних органів та громадських організацій, повідомлення у відповідних телеграм-каналах з пошуку та статистичні відомості органів Національної поліції. Однак все це – лише попередня інформація, яка потребує уточнення. Точна цифра стане відома вже після закінчення війни. Більшість зниклих проживали на тимчасово окупованих територіях, де немає доступу, аби провести належне розслідування, а в деяких місцях неможливо навіть здійснити повідомлення про зникнення через відсутність мобільного зв’язку. Однак вже на підставі зібраних даних можна робити перші висновки, якими ми ділимося в рамках цієї публікації.

І. Причини та передумови зникнень

Причини і передумови зникнень – різноманітні, але спільні для всієї території України. Відсутність мобільного зв’язку на тимчасово окупованих територіях призводить до масових заяв від родичів зниклих, які самі залишилися на підконтрольній уряду території. З іншого боку, саме по собі відключення мобільного зв’язку не може вважатися єдиною причиною зникнень, яка б дозволяла припустити, що із зниклими насправді все добре, а вони лише не мають змоги подзвонити. Значна кількість мешканців окупованих населених пунктів знаходить спосіб подзвонити, вишукуючи точки в місті, де працює мобільний зв’язок, передаючи інформацію через тих, хто виїжджає тощо. Якби дійсною причиною зникнення була лише сама відсутність мобільного зв’язку, то серед зниклих рахувалися би сотні тисяч людей, тобто всі мешканці, які залишилися під окупаційними військами. Однак цього не відбувається. 

З іншого боку, люди зникають на територіях, де тривають активні бойові дії, тому можна припустити, що частина зниклих загинула під час артилерійських обстрілів або була тяжко поранена. До того ж, українців (у тому числі, поранених) російські військові масово вивозять на територію РФ, де їм потім довго не дають вийти на зв’язок із рідними. Точна кількість вивезених людей досі не встановлена. Усі вивезені проходять фільтрацію у спеціальних закладах або таборах, і що відбувається з тими, хто не прийшов фільтрацію, – відкрите питання. Тож, можливо, що зниклі люди насправді були вивезені та не пройшли фільтрацію, а зараз перебувають у якомусь місці тримання під вартою за сфабрикованою справою. 

Нарешті, відомі сотні випадків, коли люди зникли після їх викрадення російськими військами або так званою окупаційною владою. Це – насильницькі зникнення, які можуть тривати місяцями. У разі встановлення перебування зниклого у місцях несвободи він переходить із категорії зниклих до категорії незаконно позбавлених волі.

ІІ. Загальна статистика

На попередній стадії російсько-української війни ХПГ задокументувала 4 649 випадків зникнень безвісти у 2014-2018 рр., в основному, у боях на сході України. Серед зниклих 3 135 – чоловіки, 645 – жінки, 239 – діти, стать 630 осіб не визначено через брак інформації. Станом на 30 липня 2018 року знайдено 3 484 особи, доля 1 165 – невідома. База даних ХПГ містить інформацію про 983 випадки зникнення цивільних осіб та 843 випадки зникнення членів законних збройних формувань у 2014 році, у 2015 році – 361 цивільного і 216 військових, у 2016 році –178 цивільних і 19 військових, у 2017 і 2018 роках та в першій половині 2019 року нами було зафіксовано та внесено до бази даних зникнення 40 цивільних осіб та 22 військових. Загалом 621 випадок зникнення цивільних осіб можна кваліфікувати як насильницькі, тобто йдеться про те, що жертви насильницького зникнення були позбавлені захисту закону після затримання і не мали жодного зв’язку зі своїми рідними. При цьому вони піддавалися різного роду діям, які можуть бути кваліфіковані як інші міжнародні злочини – вбивство, тортури, приниження людської гідності, незаконне ув’язнення.

ХПГ, разом із партнерами по коаліції «Трибунал для Путіна» («Т4Р»), веде документування воєнних злочинів з першого дня повномасштабної війни, використовуючи для цього інформацію з відкритих джерел та заяви потерпілих або родичів. Станом на 23 червня в базі даних ініціативи Т4Р задокументовано 1625 постраждалих від зникнень, серед них в Харківській області – 800 жертв, Херсонській – 399, Луганській – 236, Запорізькій – 136, решті областей – 54 постраждалих. За попередньою кваліфікацією до насильницьких зникнень відноситься 510 випадків, в тому числі в Харківській області – 77, Херсонській області – 268, Луганській – 26, Запорізькій – 111, в решті областей – 28. 

Таким чином, за перші 120 днів повномасштабної війни кількість попередньо кваліфікованих насильницьких зникнень за зібраними нами даними є вже майже такою ж, як за 8 років попередньої стадії війни.

Випадки, які були неодноразово задокументовані з 24.02.2022 року, такі, як насильницькі зникнення чи викрадення цивільних осіб, ймовірно, свідчать про порушення статті 34 (IV) Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, статті 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) від 08.06.1977 року. За наявності певної критичної чисельності насильницьких зникнень вони кваліфікуються як злочин проти людяності за статтею 7 (1)(і) Римського статуту Міжнародного кримінального суду. За національним законодавством такі дії кваліфікуються як незаконне позбавлення волі або викрадення людини (стаття 146 КК України) або насильницьке зникнення (стаття 146-1 КК України).

Свій аналіз надалі ми будемо продовжувати за даними областей, де зникнень було зафіксовано достатньо для проведення статистичного аналізу, тобто за даними по Харківській, Запорізькій, Херсонській та Луганській областях.

ІІІ. Зниклі безвісти

Особливість Харківської та Луганської областей – велика кількість зниклих безвісти, в яких не можна ні спростувати, ні підтвердити насильницький характер зникнення, оскільки зникнення відбулося на окупованій території і його подробиці досі невідомі. Тому подібні зникнення ми виносимо в окрему категорію – зниклі безвісти, де не можемо стверджувати, що мав місце склад воєнного злочину, однак вести облік таких випадків необхідно, оскільки вони відбулися на тимчасово окупованих територіях або у місцях активних бойових зіткнень.

3.1. Обставини зникнення

Визначення часу зникнення є досить важливим для пошуку особи. Однак через війну у частині випадків родичі зниклих навіть не знають, коли саме зникла людина. Іноді вони вказують доволі великий період часу, що рахується тижнями чи днями. Дуже мало випадків, коли можна визначити конкретний час доби чи навіть більш точний час. Зазвичай, це стосується лише тих випадків, де зникнення відбувалося на очах свідків, яких вдалося знайти та опитати. Те саме стосується і місця зникнення – в багатьох випадках як місце вказується цілий населений пункт або останнє місце проживання.

За таких вихідних даних, звісно, що найбільша частина людей зникає за невідомих обставин. Це пояснюється тим, що зникнення відбувалися на тимчасово окупованих територіях або територіях, охоплених бойовими діями. Тож очікується, що по більшості епізодів інформація буде уточнена з часом, коли населені пункти будуть звільнені. Так, наприклад, масові звернення саме про насильницькі зникнення почали надходити після звільнення с. Циркуни Харківського району Харківської області – загалом 13 зникнень із зафіксованих 77 випадків у регіоні.

Водночас, в окупованому м. Ізюм Ізюмського району Харківської області та окупованих навколишніх селах спостерігається найбільш масове зникнення людей за невідомих обставин. Загалом нами тут задокументовано 341 випадок зникнення, що складає 58 % від загальної кількості зафіксованих злочинів у Харківській області. Це пояснюється довгою відсутністю електропостачання та мобільного зв’язку у населених пунктах, а також масовим терором і вивезенням місцевого населення. В інших громадах Харківської області кількість розподілена майже рівномірно. Так, у Чугуївському районі зафіксовано 32 зникнення, у Лозівському – 5, у Куп’янському – 2, у Харківському – 76 епізодів. Простежується, однак, закономірність: чим активніші бойові дії в місцевості та чим більше окупованих територій, тим більше число зниклих людей. Показовим тут є м. Харків, в якому на 1,5 мільйони населення (до війни) – лише 79 зниклих, оскільки місто не було захоплене, та в ньому не зникав на довгий час зв’язок.

3.2. Стать, вік та професія зниклих

У Харківській області, серед зниклих частка жінок та чоловіків є приблизно однаковою – 389 чоловіків та 388 жінок. Більшість людей зникло по одному, однак бували зникнення і 3, 4 та навіть 8 людей разом. Частіше за все – це сім’ї або сусіди, які разом їхали в автомобілі, переховувалися в підвалі, тощо.

Переважна кількість зниклих у Луганській та Харківських областях – пересічні громадяни, тобто не медійні особи, інформація про них взагалі відсутня, відслідкувати їх долю та встановити, чи дійсно мало місце насильницьке зникнення неможливо, крім випадків безпосереднього та постійного зв’язку із потерпілими. Однак навіть такий зв’язок не дає часто ніякої інформації, оскільки правоохоронні органи не знають, що відбулося.

Серед зниклих у Харківській області велику частку складають люди старші за 60 років (задокументовано загалом 101 старших людей), та немало дітей – 51 дитина. Діти в абсолютній більшості випадків зникають разом з батьками, однак є також інформація про зникнення дітей без батьків, переважно це підлітки. Люди похилого віку зникають у себе вдома, однак щодо людей старших за 80 років є розумні побоювання, що вони загинули через проблеми зі здоров’ям, які неможливо було вирішити під час війни, а серед зниклих рахуються тільки через відсутність доступу до територій.

IV. Насильницькі зникнення

Головний фактор, що вирізняє насильницькі зникнення з-поміж інших зникнень – це встановлений факт викрадення людини російськими військовими чи окупаційною владою, після чого людина зникла. Також у деяких випадках, до цієї категорії можуть відноситися і випадки, коли немає свідків захоплення людини росіянами, але при цьому обстановка її зникнення дає явні підстави вважати, що таке захоплення було. Сюди відносять випадки зникнення на проукраїнських мітингах в окупованих населених пунктах, на блокпостах, після допитів, тощо. Віднесення випадку саме до насильницького зникнення вимагає дотримання цього правила, а тому цифра зникнень безвісти є більшою, ніж цифра насильницьких зникнень. Нагадаємо, що станом на 23 червня 2022 року у базі T4P зареєстровано 510 випадків насильницьких зникнень. Жертвами насильницьких зникнень стали 733 потерпілих.

4.1. Класифікація потерпілих

Відповісти однозначно на питання, хто є в групі ризику стати жертвою насильницького зникнення, не можна. Оскільки тут, як і у випадку із зникненням безвісти, переважна більшість зниклих – пересічні мешканці населених пунктів, встановити явні мотиви для їх викрадення російськими військовими неможливо.

Серед жертв насильницьких зникнень високий відсоток складають колишні військові – загалом 88 потерпілих. До цієї категорії відносяться колишні учасники АТО, правоохоронці, прикордонники, рятувальники ДСНС, тощо. Складається враження, ніби представники окупаційних військ завчасно мали списки таких людей, і затримували їх прицільно у перші ж дні після захоплення населеного пункту. Причини їх викрадення – намагання зупинити партизанський рух в окупованих регіонах та завадити нападу із тилу у випадку контрнаступу української армії. 

Вдруге у полоні опинився рятувальник Євген Семидоцький. Моряк з «Яни Капу», він майже рік провів у російському полоні у 2018-2019 роках. Тепер він вдруге потрапив до окупантів – вже у рідному м. Сватовому на Луганщині. У місті хлопець працював у пожежно-рятувальному загоні місцевого підрозділу ДСНС. 

Вранці 7 березня 2022 року в тимчасово окупованому селі на Луганщині невідомі озброєні особи у форменому одязі окупаційних військ Російської Федерації незаконно викрали співробітника поліції та його батька, після чого поїхали в невідомому напрямку. 

Інша значна частина зниклих – це проукраїнські волонтери, активісти, журналісти, які брали участь у масових заходах проти окупації, або навіть не брали такої участі, але здалися небезпечними окупантам. Станом на 23 червня 2022 року, було зафіксовано викрадення 95 таких осіб (із них – 11 журналістів). Мотиви тут також легко простежуються, оскільки громадські активісти є коренем руху спротиву серед цивільного населення, а знищивши їх, можна залякати інших, більш пасивних його учасників. Щодо журналістів, то зникають передусім ті, хто відмовляються працювати на пропаганду, а прагнуть залишитися незалежними.

Так, на початку березня 2022 року у с. Привіллі Лозівського району Харківської області зник волонтер, який віз гуманітарну допомогу військовим на їх позиції. Після чотирьох місяців, його доля й досі залишається невідомою. За неперевіреними даними він знаходиться у полоні. 

Ірина Дубченко, запорізька журналістка інформагенції УНІАН, потрапивши в окупацію, переховувала у себе вдома пораненого українського військового. Хтось доніс: жінку вивезли в Донецьку область і два тижні тримали в полоні. 

Третьою за обсягом категорією жертв насильницьких зникнень є посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування. Таких нараховується щонайменше 66 потерпілих. Їх зникнення цілком пов’язані з відмовами співпрацювати з окупаційною владою, а також із активним висловленням опозиційних думок.

Вдень, 04.03.2022 року окупанти забрали з власної оселі і вивезли в невідомому напрямку Володимира Тюріна - заступника керівника Щастинської міської ВЦА (с. Щастя, Луганська область), зв‘язку з ним досі немає.

У м. Куп’янськ Харківської області зник депутат місцевої ради. Під час окупації міста та нападу на нього він сам зголосився поспілкуватися з російськими військовими. Однак після особистої зустрічі з ними – не повернувся.

Цитата з інтерв’ю:

Дружина затриманого М., Запорізька область: «Мій чоловік просто виконував свою роботу, допомагав людям, щодня виходив на роботу і вирішував важливі питання для мешканців міста, робив все можливе, щоб в місті був порядок і всі служби працювали, я знаю, що він ніколи б не погодився співпрацювати з окупантами. З березня  я не маю жодної інформації про нього, де він, як він, він просто зник».

Існують також і специфічні категорії потерпілих від насильницьких зникнень, які стають жертвами лише в певних регіонах. Так, у Херсонській області подібною категорією є кримські татари (21 випадок – 7,5 % від загальної кількості в області). Це пов’язано з їхньою переважно проукраїнською позицією, а також із тим, що певна їх частина після анексії 2014 року була змушена залишити територію АРК через переслідування і оселилась саме у Херсонській області (переважно у Генічеському районі) і тим самим раніше була недоступна для російського переслідування

В Херсонській та Запорізькій областях жертвами насильницьких зникнень ставали вчителі. З кінця навчального року російські військові намагалися переконати освітян перейти до співпраці з ними та працювати за російськими програмами. Відмова абсолютної кількості педагогів від цієї пропозиції (наприклад, у м. Херсон з 60 навчальних закладів погодились співпрацювати лише 2) мала наслідком початок посиленого тиску на них. Зафіксовано 18 випадків, вчинених щодо 18 працівників освіти. Переважно це стосувалося керівників навчальних закладів, після яких відбувається «зміна керівництва» на колаборантів.

У тимчасово захопленому м. Старобільськ Луганської області російські терористи викрали директорку Верхньопокровської гімназії Хмару Тетяну Геннадіївну. Жінку забрали з її домівки. У супроводі озброєних російських терористів її вивезли у бік Луганська. Відомо, що її син – український військовий, який захищав Україну. Зараз він перебуває у ворожому полоні.

Фермери, керівники сільськогосподарських підприємств (6 постраждалих) також є ціллю російських військових та окупаційної влади, зокрема, у Херсонській області. Була зафіксована інформація про численні випадки тиску на сільськогосподарських виробників, примушування до співпраці  за схемою 70/30 (коли лише 30 % врожаю залишається власнику), відбирання техніки, добрив та іншого майна у тих фермерів, що відмовляються від роботи з окупаційною владою (додатково для них забороняють вивезення продукції та надають таку преференцію колаборантам). Жертвами насильницьких зникнень ставали ті фермери, які відмовлялися працювати по такій схемі або прагнули її обійти.

Потерпілими від насильницьких зникнень також стали 8 священнослужителів. Характерною особливістю є те, що всі священнослужителі – представники баптистської, протестантської, католицької та української православної церков, тобто, відмінних від домінуючої релігійної течії в РФ. Переслідування церкви завжди було притаманно російській державній машині, тому що релігію вона розуміла як засіб пропаганди, яка має повністю використовуватися державою. Той, хто не погоджувався з цим, піддавався переслідуванням. 

Серед інших категорій слід виділити лікарів – двоє потерпілих, ув’язнених – двоє потерпілих. Зрідка ставали жертвами насильницьких зникнень і неповнолітні.

2 червня в селі Коноплянівка Сватівського району троє хлопців, Биков Богдан, Звягінцев Євген та Пивоваров Володимир, пізно ввечері зірвали зі своєї школи російський прапор. Хтось з односельців зателефонував старості села, а той до Білокуракинської поліції, одразу приїхали лнрівці та забрали їх до комендатури, яка знаходиться в колишній будівлі військкомату у смт. Білокуракине Луганської області. Хлопцям, яким не виповнилось 18 років погрожували та знущались. «Бикова Богдана били та катували на очах у друзів. Потім його відвезли до Старобільська. Ніякої інформації, що з ним буде далі, немає. Єдине, що знає мама хлопця, що його будуть судити за трьома статтями і загрожує йому 15 років позбавлення волі чи може ще гірше – розстріл. І це не історія якогось бойовика, це життя молодого хлопця, яке повністю буде скалічене», – йдеться в повідомленні Оксани Рубан у Фейсбуці.

Варто зазначити, що більша частина зниклих – пересічні громадяни. Вони не виражали свою громадянську позицію активно, не працювали у державних структурах чи релігійних організаціях. Мотиви їх зникнення встановити важко, а іноді й неможливо. Є версія, що такі хаотичні викрадення людей вчинялися для залякування місцевого населення або його терору. З іншого боку, це означає також, що немає якихось особливих груп ризику, потрапивши до яких є великий шанс стати жертвою насильницького зникнення, а не відносячись до них, можна стверджувати, що людина перебуває у безпеці. Насправді у небезпеці на тимчасово окупованих територіях перебувають усі без виключення мешканці.

«Подія мала місце ще на початку квітня у тимчасово окупованій частині м. Рубіжне Луганської області. Жінка вирушила за продуктами харчування до одного з місцевих ринків, де її звинуватили у мародерстві та, під загрозою застосування автоматичної вогнепальної зброї, затримали представники незаконних збройних формувань так званої «ЛНР». Спочатку жінку відвезли на допит в один з будинків міста, де у неї відібрали мобільний телефон й паспорт громадянина України, наказали роздягнутися до білизни, та оглянули її. В подальшому її перевезли та утримували в захопленому окупантами приміщенні одного з органів державної влади у м. Рубіжне, де бойовиками було організовано в’язницю.

Вночі жінку перевезли до одного з будинків міста, де один з бойовиків запропонував жінці вступити з ним у статеві зносини, погрожуючи, що в разі відмови її зґвалтують всі бойовики, що перебувають у приміщенні. Після неодноразового зґвалтування потерпілу знов вивезли до в’язниці. Наступної ночі жінку під загрозою застосування фізичного сили той самий бойовик знову зґвалтував декілька разів.

У подальшому потерпілу ще декілька днів тримали в ув’язненні, де, з застосуванням фізичної сили, допитували про пересування військової техніки ЗСУ. Після чого вивезли до центральної частини міста, де й залишили.

Прийшовши додому, потерпіла виявила відсутність дітей, та дізнавшись, що вони були евакуйовані представниками Червоного хресту, вирушила пішки до м. Сєвєродонецьк. З однієї з позицій ЗСУ, до якої потерпілій вдалось дістатись, військовослужбовці відвезли її до лікарні, де вона наразі й перебуває», – повідомили в поліції Луганщини.

Наочно побачити розподіл потерпілих за категоріями можна на наступній діаграмі:

4.2. Обставини зникнення (місце, час, спосіб)

Більшість потерпілих від насильницьких зникнень були викрадені з власної оселі. Це свідчить про явний намір викрасти саме тих людей, які, власне, і зникли, та виключає фактор випадковості. З цього випливає також припущення, що окупаційна влада веде списки, критерієм до внесення в які є не тільки соціальний чи професійний статус, як зазначалося вище, а й якісь лише відомі їм риси викрадених (оскільки, нагадаємо, більшість зниклих безвісти – пересічні громадяни). Загалом зникло із власної оселі 202 людини.

Під час документування було з’ясовано, що такі насильницькі зникнення носять комплексний характер, об’єднуються разом із обшуками, залякуванням родини, знищенням майна та вилученням коштовних речей і техніки.

Так, у березні 2022 року зник житель с. Гусарівка Ізюмського району Харківської області. Він доїв у корівнику корів, коли до нього прийшли окупанти, натягли на голову мішок та забрали у невідомому напрямку. Чоловіку було 59 років. Він ніколи не служив у армії та не займав державні посади.

В тимчасово окупованому м. Вовчанськ Харківської області приблизно 8-9 травня 2022 р. озброєні військові у формі так званої «ЛНР» прийшли до житлового будинку та увезли місцеву жительку в невідомому напрямку (можливо до фільтраційного табору на території Вовчанського агрегатного заводу або для праці в госпіталі, так як викрадена є медиком з багаторічним досвідом).

В дорозі між населеними пунктами зникло 92 людини. Переважна частина з них намагалася евакуюватися, або ж це були волонтери, які розвозили гуманітарну допомогу. Деякі потрапили під обстріли у колонні автомобілів у «зеленому коридорі» та зникли, інші їхали полями або ж навіть дорогою – через блокпости. На блокпостах окупантів були взяті в полон 60 людей. Більшість з них була звичайними цивільними людьми, які не мали військового минулого та не були держслужбовцями. На відміну від зниклих удома, це випадкові люди, які стали жертвою збігу обставин, поведінки окупантів, наказу «затримувати всіх» тощо.

«Коли ми поверталися у пошуках нового шляху, на блокпостах були орки, вони кричали, змусили вийти з машин, погрожували розстрілом. Як з'ясувалося, росіяни думали, що ми – шпигуни та їдемо з українського боку, хоча ми туди навіть не дісталися. Нам сказали з'їхати в кювет, ми з'їхали, біля нас стали двоє військових, підняли гранати і сказали: «Якщо хтось у машині рипнеться чи сіпнеться, чи опустить руки – ми кинемо під машину гранату». Нас перевірили, начебто зрозуміли, що ми не шпигуни. Але сказали, що ми маємо багато речей, і нас доведеться довго обшукувати, тому сказали їхати з ними».Так про процес затримання на блокпосту розповідає правозахисник та журналіст П., Запорізька область.

З робочих місць були викрадені 39 людей. Затримання на робочому місці супроводжувалися обшуком, вилученням документації та залякуванням колег. Мета таких викрадень цілком зрозуміла – окупаційна влада хотіла залякати активну опозицію їх діям та встановити лояльне керівництво. Ще 40 людей зникли після того, як їх затримали на мітингах.

Усі інші потерпілі зникали на вулиці, на зупинках громадського транспорту або за інших специфічних обставин. Наприклад, на вулиці зникло 43 людини. Цікаво, що у частині випадків взагалі не вдалося встановити місце зникнення та його обставини, а лише вдалося дізнатися у свідків (сусідів, друзів, родичів, колег) про сам факт викрадення російськими військовими.

Наглядне зображення кількості зниклих за різними категоріями надане на наступній діаграмі:

Відслідкувати долю людей дуже складно, відсутні свідки та інформація про ймовірні причини затримання. За таких затримань люди начебто зникають, довгий проміжок часу (можливо, до місяця) рідні не володіють інформацією про їхнє місцезнаходження та стан здоров’я. Свідки насильницьких зникнень самі залякані і не хочуть відкривати подробиці, особливо коли самі все ще перебувають на тимчасово окупованих територіях або в них там залишилися родичі. Їх важко вмовити спілкуватися з правоохоронними органами, особливо зі Службою безпеки України, якої свідки бояться найбільше. Щодо винуватців насильницьких зникнень, то ними стають російські військові, а також навіть місцеві жителі, які переходять на бік окупантів. Так, у Харківській області були випадки, коли односельці допомагали сформувати списки людей, яких необхідно викрасти.

Щодо часу доби, то вести мову про статистичні дані тут важко. Зазвичай родичі зниклих та відкриті джерела не мають такої інформації. Хіба що можна сказати, що у разі, коли мета викрадення людини – залякування, то окупанти вчиняють його на очах в інших людей. Якщо ж такої мети немає, то приїхати за людиною можуть вночі, або ближче до вечора. 

Щодо способу, то перед зникненням, людей часто б’ють, надягають на голову мішки, знущаються психологічно. Тож можна стверджувати, що зникнення поєднується із катуванням або жорстоким поводженням навіть на етапі, коли людину тільки забирають російські військові. Приводом для фізичного насильства може стати будь-що, хоча часто ним стає спроба потерпілого приховатися чи втекти. За свідченнями потерпілих, яким вдалося повернутися, виходить, що жорстоке поводження та катування продовжується і після затримання.

Віктор Маруняк, староста Старої Збур’ївки: «Якось вони це все роблять  –  із задоволенням. Були такі моменти безглузді, що без цього можна було обійтися. Вони спочатку зі смачними коментарями одягають дроти на великі пальці рук. Потім їм видається мало і одягають на великі пальці ніг. І поливають на голову воду, щоб вона текла по спині. Чесно кажучи, я був настільки побитий, що вражень від електрошоку ніяких. Я навіть не пам'ятаю, що воно таке».

4.3. Строки зникнень

Строки, в які особа вважається зниклою, дуже залежать від регіону, де зникнення відбулося. Однак непоодинокі випадки, коли дату зникнення, а відповідно і строк, встановити взагалі неможливо. Це, зокрема, стосується даних по Харківській області, коли важко відділити дату зникнення мобільного зв’язку та дату фактичного зникнення людини, хоча ці дати можуть часто відрізнятися і сильно. З іншого боку, родичі у своїх об’явах у відкритих джерелах часто не розміщують дату зникнення, а отже, ще більше ускладнюють аналіз.

Тому аналіз щодо строків, в які особа вважається зниклою, ми проводили лише по Запорізькій, Луганській та Херсонській областях. За нашими даними, зниклими до місяця вважалися 187 людей (при чому, зниклими від кількох днів до двох тижнів з них вважалося 77 людей), зниклими більший період вважається – 211 людей. Інформації про терміни утримання 276 людей взагалі відсутня. Також є інформація, що як мінімум 4 людини були вбиті після їх зникнення.

V. Незаконне позбавлення волі

У Харківській області станом на 23 червня 2022 року ми зафіксували 13 випадків незаконного позбавлення волі людей (щодо 23 потерпілих), які перебували у полоні: з них 16 – чоловіки, а 7 – жінки. Серед полонених не було дітей, однак були 2 жінки похилого віку. У пресі активно висвітлювалися випадки незаконного позбавлення волі державних службовців (6 осіб), волонтерів (2 особи). Також був затриманий та піддавався катуванням священник.

У Херсонській області ситуація з класифікацією осіб, що були незаконно позбавлені волі, дещо відрізняється. Загалом зафіксовано 68 випадків, серед яких: 14 посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, 4 громадських активіста, 11 колишніх військових та правоохоронців, 2 вчителі, 2 фермери, 5 кримських татар і 1 журналіст. Не вдалося встановити причину незаконного позбавлення волі у 29 випадках.

В інших двох областях (Луганська та Запорізька), зібраних даних недостатньо для здійснення статистичного аналізу.

На відміну від насильницьких зникнень, найбільше випадків незаконного позбавлення волі відбулося на вулиці, і трохи менше – вдома. Також були зафіксовані випадки незаконного позбавлення волі на мітингах, на блокпостах і в дорозі. Однак, цікавим є факт, що випадків незаконного позбавлення волі, які відбулися в дорозі, тут набагато менше, ніж серед насильницьких зникнень. Це свідчить про те, що жертв насильницьких зникнень у дорозі, зокрема, на блокпостах не знаходять. 

Цікавим є й той факт, що у Херсонській області 73 % незаконно позбавлених волі (50 випадків) були звільнені після п’яти днів перебування під контролем російських військ. Це наштовхує на думку, що полонених, якщо такі є, часто відпускають дуже швидко у разі, коли його місце перебування відоме. З іншого боку, якщо місце перебування та доля невідомі (насильницьке зникнення), утримування людини може тривати дуже довго (наразі йде мова про місяці). Таким чином, на шляху звільнення людини неабияк важливо встановити, де вона знаходиться.

Галина Турбаба – селищна голова с. Дворічного, у Харківській області. 22 травня 2022 року стало відомо, що російські військові викрали її та не відпускають протягом чотирьох днів через її явну проукраїнську позицію. 25 травня окупанти звільнили жінку.

20.03.2022 року російські війська захопили гуманітарний конвой на під’їзді до міста Харкова на Салтівці. Було захоплено сім людей у заручники – шість водіїв та одного лікаря. Усіх їх відпустили наступного дня.

17 травня російські військові викрали Олександра Салфетнікова, пастора Церкви євангельських християн баптистів «Світло Євангелія». Служителя сильно б’ють та катують, вимагаючи визнати, що він причетний до американської розвідки та розбещував молодь.

Висновки

Звісно, війна триває, як триває і збір інформації. Тому робити фінальні висновки ще зарано. Однак можна висловити такі попередні висновки.

1. Існує цілий комплекс причин для зникнення людини, серед яких поганий мобільний зв’язок або його відсутність не має ключової ролі. Ті, хто не може зв’язатися із рідними через знищені вишки мобільного зв’язку, не зникають на три- чотири місяці. Тому важливим залишається строк зникнення – чим більший він, тим більше шансів, що стався воєнний злочин

2. Більшість зниклих не належать до так званих «груп ризику», тобто правозахисників, колишніх військових, журналістів, державних службовців. Більшість зниклих – звичайні цивільні. Тому можна тут зробити припущення, що не тільки спеціальний статус є причиною для переслідування громадян на окупованих територіях. Такою причиною може стати що завгодно, будь-який акт реальної або уявної непокори. На це вказують обставини вже встановлених насильницьких зникнень, коли з дому вороги забирали звичайних цивільних людей. Хоча, звісно, люди, що належать до певних категорій осіб, можуть бути в більшій небезпеці, оскільки окупанти часто мають їх списки навіть до початку вторгнення в населений пункт.

3. Більшість зникнень відбувається сплановано. Встановлено, що більшість зниклих перебувала у себе вдома, коли за ними прийшли російські війська. Тобто вони були прямою, а не випадковою ціллю для вчинення злочину, як-от: перебували у певному списку ненадійних людей, щось вчинили раніше тощо. Однак насильницькі зникнення не можна назвати хаотичними. Вони є спланованою акцією проти конкретних людей.

4. Насильницькі зникнення часто поєднуються з катуваннями або жорстоким поводженням. Не є рідкісними повідомлення, коли перед зникненням свідки бачили, як потерпілого били чи довго знущалися над ним. Частіше це відбувалося, коли потерпілий намагався сховатися або втекти, однак не у кожному випадку. Крім того, звільнені потерпілі повідомляли, що фізичне насильство над ними продовжувалося і в місцях несвободи.

5. Зникнення важко або неможливо розслідувати. Оскільки більшість зниклих – мешканці тимчасово окупованих територій, розслідування їх зникнення є об’єктивно неможливим через відсутність діючої там правоохоронної системи. Тому у пошуках зниклих навряд чи можна сподіватися на правоохоронні органи, окрім, звісно, пошуків у списках полонених.

6. Реальна кількість зникнень є набагато більшою. Насправді, багато хто зараз не може заявити про зникнення родича, оскільки сам знаходиться на тимчасово окупованій території або, навпаки, виїхав за межі України. Тому реальну кількість зниклих можна буде встановити тільки після війни.