‘Більшість була за смертну кару’. Євген Захаров розповідає, як в Україні скасовували покарання смертю

До 2001 року в нашій державі діяв ще радянський Кримінальний кодекс, в якому найвищою мірою покарання була страта. Питання її скасування стало зобов'язщанням держави через вступ України до Ради Європи: членство в ній вимагає відсутності смертної кари в національному законодавстві.

Сьогодні Україна є стороною 6-го Протоколу до Європейської конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, а також 13-го Протоколу, що вимагає повного скасування смертної кари за усіх обставин. Це означає, що заборона на використання смертної кари в Україні нині є абсолютною.

Про те, як саме Україна позбавилася смертної кари, що робила для цього ХПГ та чому питання скасування смертної кари не можна виносити на референдум, ми поговорили з директором ХПГ Євгеном Захаровим.

Від мораторію до Кодексу: як скасовували смертну кару в Україні?

У перше десятиріччя незалежності в Україні смертна кара існувала як “виняткова міра покарання” у формі розстрілу. Вона встановлювалася за особливо небезпечні злочини проти держави, проти життя, правосуддя, за воєнні злочини (в умовах воєнного стану чи бойових обставин).

Згідно з Висновком №190 Парламентської Асамблеї Ради Європи від 1995 року, для вступу України в Раду Європи було потрібно, серед усього іншого:

• прийняти нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси;
• протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час.

Отже, для того, щоб скасувати смертну кару, треба було спершу змінити Кримінальний кодекс, зокрема прибрати покарання смертю з тих статей, де воно передбачалося. Але час спливав, новий Кодекс не з’являвся. Тому було вирішено піти іншим шляхом: ввести на смертну кару мораторій. Проте, як розповідає Євген Захаров, зробили тоді це доволі своєрідно — суто в адміністративному порядку:

“За старим процесуальним кодексом у справах про вбивство першою інстанцією був обласний суд, а другою — Верховний суд. Тобто в трьох інстанціях справа не розглядалася. Після рішення Верховного суду рішення набувало законної сили і, якщо був вирок смерті, то людина просто чекала на свою смерть. Проте вона ще мала права подати прохання про помилування на ім’я Президента України, що всі і робили. Зазвичай всім відмовляли: не було жодного випадку, щоб президент когось помилував. І наш мораторій полягав в тому, що Леонід Кучма просто припинив розглядати прохання про помилування. Таким чином процедура покарання смертю була припинена. Тому що після відмови у проханні про помилування справа передавалася в обласний суд, тобто першу інстанцію, яка виносила наказ про страту. Тіло не віддавали, де, коли і як відбулася страта, хто  страчував — державна таємниця. Досі. Отже, фактично, коли Леонід Кучма припинив розглядати прохання про помилування, він цю процедуру припинив: вироки виносили, прохання надходили, а він їх просто не розглядав. Страта не відбувалася. Тоді рапортували в Раду Європи, що в нас уже діє мораторій на смертну кару — зобов’язання виконано”.

Втім, попри те, що процедуру покарання смертю в Україні ніби припинили, виявилося, що певну кількість людей все ж стратили. Спалахнув скандал, а це погано впливало на імідж держави. Тому вирішили скасувати смертну кару через Конституційний суд.

Рішенням Конституційного Суду України № 11— рп/99 від 29 грудня 1999 року було визнано, що смертна кара суперечить Конституції України:

“Отже, за своїм змістом положення частини другої статті 22 Конституції України передбачають, з одного боку, обов’язок держави гарантувати конституційні права і свободи, насамперед право людини на життя, а з другого — утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до скасування конституційних прав і свобод, а отже — і права людини на життя. Виходячи з положень частини другої статті 8 Конституції України, норма частини другої її статті 22 має враховуватись при прийнятті законів та інших нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання відповідних суспільних відносин. Позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах положень, визначених законом, є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України”. Доповідачем був суддя Петро Мартиненко, а допомагав йому Станіслав Шевчук, тодішній помічник Мартиненка.

Остаточно як вид покарання смертну кару скасували у 2000 році, внесши зміни до старого Кримінального кодексу. А в новому КК, що був ухвалений у 2001 році, смертної кари вже не було.

Що робила ХПГ для того, щоб скасувати смертну кару та як до цього ставилися в Україні?

Від початку дев’яностих Харківська правозахисна група активно проводила просвітницьку роботу серед юристів і населення щодо потреби скасування смертної кари. Відбувалися дискусії та семінари, писалися тексти. Вийшла друком книжка “Чи потрібна Україні смертна кара” авторства Ольги Шевченко.

Євген Захаров пригадує: “Паралельно в Україні йшла кампанія за те, щоб смертну кару залишили. Було міркування, ніби вона зупиняє злочинців. Так, зокрема, вважали правоохоронці. В нас завжди питали: ‘А що ви скажете матері, в якої вбили дитину, і вона хоче помсти? Якщо не буде смертної кари, то буде самосуд’. А ми відповідали: ‘А що ви скажете матері тієї людини, яку за вироком суду позбавили життя, а потім виявилося, що вона була невинуватою і що цей злочин скоїла інша людина?’ Адже смертна кара — це узаконене вбивство з боку держави”.

Такі настрої демонструє стаття І. Сухорукової, опублікована на сайті ХПГ від 29.12.1999:

“Скасування смертної кари — це перший реальний крок у вірному напрямку. Але його недостатньо, щоб суттєво змінити жорстокість наших суспільних відносин. Про це яскраво свідчить опитування, яке провели 3 січня журналісти програми ‘7 днів’ серед киян, коментуючи рішення Конституційного суду. Нас не стільки засмутили відповіді громадян, що були, як один, за смертну кару, як позиція тележурналістів. Їм наявно не вистачало тактовності та обізнаності щодо предмету опитування. Можна не сумніватися, що якби тих самих людей, які казали, що Онопрієнка треба розірвати на шматки без суду і слідства, запитали: ‘А Ви не боїтеся, що наші правоохоронці помилково затримають вашого чоловіка (або сина, брата, онука) і почнуть його бити, і він зізнається, що він вбивця. Після чого його засудять до смертної кари?’ Ми впевнені, що таке запитання хоча б примусило людей замислитись. Журналісти з програми ‘7 днів’ закінчили свій репортаж реплікою: ‘Рада Європи буде задоволена, а чи буде задоволений пересічний громадянин України?’”

“Це одне із таких питань, яке не можна виносити на референдум, бо більшість людей будуть ’за’ смертну кару, а не проти”, — зазначає Євген Захаров

І справді, в жодній країні Європи, де скасували смертну кару, з цього питання не було референдуму. Адже за даними опитувань, велика частина громадян цих країн виступала за збереження смертної кари.

А що сьогодні?

Питання щодо необхідності повернення до страт сколихує суспільство щоразу після гучних злочинів. Соціологічна група “Рейтинг” провела у 2021 році дослідження “Покоління незалежності: цінності та мотивації”. І результати вражають. 51% опитаних громадян України підтримують ідею відновлення смертної кари в Україні. Водночас 45% — проти цього, а 4% — не змогли відповісти. Як виявилося, найбільше ідею відновлення смертної кари підтримують старші люди, бідніші, з нижчим рівнем освіти, чоловіки, а також ті, хто відчуває негативні емоції до себе (сором, гнів, сум, байдужість і страх).

“В 1993-му році мені вдалося домогтися отримати статистику смертних вироків в Україні. Спочатку я подавав запит і мені відповіли, що це державна таємниця, посилаючись на стару радянську інструкцію (тоді ще не було Закону України “Про державну таємницю”). Я написав їм, що знеособлені узагальнені статичні дані не можуть бути таємницю за принципами права, і вони мають оприлюднюватися. Зі мною погодилися і надіслали статистику смертних вироків, починаючи з СРСР і закінчуючи вже першими роками незалежності. В середньому в рік було 200 смертних вироків. До речі, це число збереглося і пізніше, коли замість смертної кари стали присуджувати довічне ув’язнення. Тобто до скасування смертної кари було 200 вироків, і після скасування теж 200 вироків. Тобто насправді не впливає це на злочинців”, — підсумував Євген Захаров.