На східному фланзі Європи українські солдати борються з людськими хвилями російських атак і окопними щурами, в той час, як мирні жителі гинуть від ракетних терористичних обстрілів, спрямованих на підрив рішучості країни залишатися суверенною та вільною. Відкриті погрози Владіміра Путіна на адресу членів Європейського Союзу посилилися. Але на своєму саміті лідери Європейського Союзу не змогли домовитися про пакет допомоги для свого сусіда, який перебуває у стані війни. Єдине, що вдалося запропонувати ЄС, переконавши прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана пропустити голосування, — це згода розпочати переговори про можливий вступ України до ЄС. Але — особливо з огляду на те, що американська моральна і військова підтримка зменшується, — це рішення є потужним символом для українців, який показує, чого вони хочуть від своєї політики.
Більшість європейських громадян та їхніх лідерів, схоже, визнають моральний і політичний імператив підтримки України. Ірландська “обхідна” пропозиція членам ЄС виділити кошти індивідуально, поза межами спільного механізму ЄС, була слушною і наблизила б це питання до волі виборців і платників податків як вираження національних і традиційних цінностей. Але в ЄС не можна діяти без консенсусу. Законодавчо закріплена європейська політична єдність гальмує дії, вкрай необхідні для захисту народів континенту від російської агресії; ідеал єдності переважає над усіма іншими проблемами. Уряди країн-членів повинні діяти разом, або не діяти взагалі.
Американці не можуть посміхатися з приводу зриву європейського фінансування України. Європа повинна впоратися з обструкцією Орбана, який, очевидно, керується розрахунком на те, що майбутнє належить Росії та Китаю, а також зростаючими неліберальними настроями в низці країн-членів. Американська опозиція спирається на широку і диференційовану базу умиротворення, засновану на невігластві, ілюзіях про те, що путінська Росія просуває християнські і традиційні цінності, а також на безоглядну партійність Демократичної партії, що перешкоджає досягненню компромісу в питанні захисту кордонів.
Проблема Європи, окрім млявої оборони, відображається в її інституціоналізованому та бюрократизованому універсалізмі, який приховує принципи свободи під товстою ковдрою раціонально-юридичного процесуалізму. Конфедеративна структура нагадує надмірно розширену Священну Римську імперію, а безперервні, дорогі та неефективні наради лідерів — аристократичні претензії Віденського конгресу, за зразком якого створено більшість сучасних міжурядових інституцій. У цьому світогляді загальнолюдські цінності втілюються у всезагальній підтримці і не можуть бути реалізовані без неї. В повідомленнях ЗМІ та політичній свідомості домінують процеси міжурядової співпраці, насичені чиновниками “високого рівня”, міжвідомчими структурами, комітетами тощо, а не суть політичних питань. Таким чином, звернення вільних і демократичних держав Європи до України, суспільства, яке екзистенційно бореться за своє виживання, набуває форми відкритих бюрократичних переговорів про вступ, в яких помітна лише вихолощена тінь ідеалу свободи.
Початок переговорів про вступ до ЄС був названий “історичним моментом” і “сигналом надії” з боку європейських високопосадовців. Хоча результати саміту виявили слабкі сторони багатосторонньої політики ЄС, їхнє значення для українців є надзвичайно важливим. Переговори про вступ символізують втілення мрії про європейську ідентичність, яка надихала український правозахисний рух за радянських часів. Тоді Українська Гельсінська група, наголошуючи на українських національних правах, сповідувала прагнення бути частиною Європи, в якій співіснували б українська ідентичність та захист індивідуальних прав людини. Її кредо були “мир і процвітання в Європі”. Вона засуджувала Радянський Союз не лише за покарання за те, що комуністична влада називала “буржуазним націоналізмом”, але й за задушливу бюрократію. Гельсінська комісія Конгресу США вважала Українську Гельсінську групу “найбільш репресованою, з погляду тюремних вироків, з радянських Гельсінських груп”. Усі, окрім одного з 83 її членів, були ув’язнені радянським режимом.
У пострадянський період прагнення до основних прав і свобод продовжували поєднуватися із закликами до членства в ЄС і продовжували призводити до кривавих нападів з боку російських або проросійських сил. Понад 100 проєвропейських громадян, а також численні співробітники міліції були застрелені снайперами під час демонстрацій Євромайдану 2014 року, і відтоді сотні тисяч українців були вбиті і покалічені в ім’я принципів, арбітром яких, на їхню думку, виступає Євросоюз. Угорщина або будь-яка інша європейська держава може затримати процес вступу до ЄС, оскільки кожен крок вимагає одностайності. Просування демократичних принципів, свободи і безпеки європейського сусіда може вимагати більшої гнучкості, ніж може забезпечити дедалі більш бюрократизована наддержава ЄС.
Аарон Родс був виконавчим директором Міжнародної Гельсінської федерації з прав людини (1993-2007) і є президентом Форуму за релігійну свободу в Європі. Він є автором книги “Приниження прав людини” (Encounter Books 2018).
