Саме цього дня КДБ розгорнув операцію “Блок” — найбільшу репресивну акцію проти українських дисидентів. Одночасно заарештували більшість відомих представників національно-демократичного руху.
Про те, що КДБ готує репресії, було відомо давно. З січня 1970 року почало виходити в самвидаві перше в Україні періодичне видання — “Український вісник”, на зразок московської “Хроники текущих событий” (ХТС). Але на відміну від нього, “Український вісник” містив не тільки інформацію про репресії та становище політв’язнів, а й подавав твори, поширені в самвидаві — дослідження з історії, дані щодо геноциду українців, літературознавчі роботи, вірші, прозу. Журнал був створений за ініціативою В’ячеслава Чорновола, який і став головним редактором цього часопису.
Василь Овсієнко розповідає: “На п’ятому числі ‘Український вісник’ обірвався — його зупинили в середині 1971 року, бо пішли чутки про те, що ось-ось почнуться арешти, і сам Нікітченко (до липня 1970 року голова КДБ при Раді Міністрів УРСР — ред.) мав розмову з Іваном Світличним і сказав: ‘Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо’. Вирішено було зупинити видання ‘Українського вісника’, однак уже було пізно”.
30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС “ухвалило рішення про початок загальносоюзної акції проти самвидаву”. Партійне керівництво УРСР на чолі з Петром Шелестом підтримало ініціативу Москви, бо фактично не мало влади в республіці.
Щоб створити привід для численних арештів, КДБ розіграло справжній шпигунський сюжет. 4 січня 1972 на станції Чоп було затримано громадянина Бельгії, члена “Спілки української молоді” Ярослава Добоша. Під час перебування в Україні він встиг зустрітися з багатьма діячами українського руху опору. У КДБ іноземця примусили зізнатися, що він прибув “для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН”. Всі арешти в січні 1972 року були пов’язані зі справою Добоша.
Тож, починаючи з 12 січня 1972 р. упродовж півтора року в Україні були заарештовані близько ста осіб: у Києві — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба та інші; у Львові — В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше Ігор Калинець та інші. Також було проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вишів. А за два наступні роки кількість заарештованих подвоїлася. Майже всі провідні діячі шістдесятництва отримали по 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та по 5 років заслання й були етаповані до Сибіру. Найбільший термін ув’язнення був у правозахисника Івана Геля — 10 років суворого режиму та 5 років заслання. До спецпсихлікарні запроторили Миколу Плахотнюка, Леоніда Плюща, Василя Рубана та Бориса Ковгара.
Рух опору зміг оговтатися від “генерального погрому” лише у другій половині 70‑х років. Тоді основним засобом боротьби з системою став захист прав людини.
Російська влада й сьогодні використовує радянські методи боротьби з інакодумцями. З початком російської агресії проти України у 2014 році, а особливо під час повномасштабного російського вторгнення, окупанти не полишають спроб з придушення всього українського на захоплених територіях. Тисячі українських цивільних перебувають за російськими ґратами.
Особлива ж ненависть проявляться до корінного населення Криму — кримських татар. За словами Таміли Ташевої, постійної представниці президента України в Криму, сьогодні на території півострова російська влада тримає за ґратами щонайменше 204 громадян України, приблизно 123 з них — кримські татари.
Редакторка: Ірина Скачко
