Соборність України: через спротив, піт і кров…
“Зродились ми великої години…” Мабуть, всі ми чули ці слова. Іноді, можливо, наспівували, не задумуючись над тим, наскільки пророчими є вони для нашого народу, нашої країни, для минувшини і сучасності.
Великі години супроводжують весь хід української історії, у якій так багато трагічних перехресть, міцно затягнутих гордієвих вузлів, разючих паралелей.
У велику годину тривог, поту і крові постала Українська держава. Саме та Українська держава, у якій об’єдналися землі колись пошматовані різними імперіями.
22 січня 1919 року, рівно через рік після утворення незалежної Української Народної Республіки, на Софійській площі у Києві урочисто проголошено Акт Злуки — об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою в єдину незалежну державу.
Кажуть, історія не має умовного способу. Все ж… Якби Україна отримала тоді належну підтримку західних країн, яким би було наше сьогодення? Очевидно, ми жили б в зовсім іншому світі. В іншій державі — сильній у політичному, військовому, духовному сенсі.
Але на цьому перехресті нашої гіркої історії чорна більшовицька навала посунула зі сходу, втопила Україну в крові, спопелила в пожежах, фактично знищила її як незалежну державу.
На багато десятиліть, штовхнувши Україну в руїну, московський більшовизм знищував саму ідентичність українського народу через вбивства і терор її інтелігенції, Голодомори, переселення зі своїх територій російського населення, яке не знало і нічого не хотіло знати про Україну і українців, зневажало їх і демонструвало свою зверхність, як, власне, й до інших народів. Не тільки до українців.
Червоною рискою з крові і тортур більшовицька, а потім радянська влада викреслювала з пам’яті українців все, що хоч якось було пов’язане зі становленням української державності, намаганням відірватися від Москви.
Якщо сьогодні запитати людей молодшого покоління про Соборність України, становлення її державності, то хтось зможе розказати про ті події більше, хтось менше, хтось тільки з курсу шкільної історії запам’ятав, що ці події відбувалися.
Але такої історії не знали українці, які жили в пору радянського тоталітаризму. Самих понять Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна республіка, Соборність ніби не існувало. Якщо про деякі події 1917-1919 року, як часу становлення української державності, бодай, згадувалося з традиційною для більшовицької ідеології позначкою про “український буржуазний націоналізм”, то саме ці поняття були зовсім викреслені з будь-якого вжитку. В енциклопедичних словниках радянського часу не знайдете окремої статті ні про УНР, ні про ЗУНР, ні про їх об’єднання.
Мабуть, комуністична влада вважала, можливо, була впевненою, що замовчати — це кращий шлях відправити у небуття. З одного боку — так.
З іншого — колись кинуте зерно завжди проростає через чиїсь спогади, розповіді очевидців, через доступ до документів, навіть обмежений, скажімо, при підготовці наукових праць.
Не люблю писати про особисте, але тут, мабуть, доречно. Мій покійний батько, в якому завжди жив той український бунтівний дух, який важко піддається тиску, ніколи не ходив на вибори за радянського часу. Тоді, аби показати свою вірність режимові, треба було йти на дільницю всією сім’єю, з дітьми і при відповідному дрес-коді. Для вчительських родин то був майже обов’язок.
Кожен раз перед тими виборами мати намагалася вмовити його піти на дільницю хоч цього разу. Він відмагався. Колись уже підлітком почула, як він категорично сказав: “Останній раз ми вибрали Грушевського. Цих вибирати не піду”.
Не знала, хто такий Грушевський, не чула раніше цього імені, але чомусь вирішила, що то дуже важливо. Бо ж батько сказав.
З того українського духу, з прагнення жити в єдиній власній незалежній країні поставали не тільки слова.
Був холодний січень 1978 року на Чернечій горі під Каневом, притрушені легкою пеленою снігу лежали сотні листівок. На них синіли, видруковані під копірку літери, які складалися у слова: “Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!”
Саме так у ніч на 22 січня 1978 року на могилі Тараса Шевченка, протестуючи проти русифікації України, вчинив акт самоспалення дисидент, політв’язень Олекса Гірник.
Чи знало тодішнє українське суспільство про цей трагічний акт самопожертви?
Майже тисячу листівок зі словами правди, які були розвіяні вітром по Чернечій горі, ретельно визбирали “кедебісти”, акт самоспалення оповили брехнею, рідні Олекси Гірника пройшли через допити…
Чи можна було взагалі щось знати, якщо радянське суспільство, зокрема й українці, жили під грифом “Цілком таємно”? Коли все, що стосувалося справжньої нашої історії, комуністична влада вважала вкрай небезпечним?
Але навіть у системі суцільних заборон і терору шість з листівок Олекса Гірника таки “вижили”, не потрапили до рук “кедебістів”.
Їх сховав міліціонер Олександр Гнучкий, який волею випадку одним із перших прийшов на Чернечу гору. Він міг їх викинути, спалити, сховати кудись подалі. Але натомість листівки пішли, як то кажуть, в народ. Незважаючи на заборону КДБ розповідати про події, зі змістом листівок Олекси Гірника були знайомі люди в Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці.
Попри те, що “кадебістська” агентура активно розповсюджувала чутки, що на Чернечій горі згорів п’яниця чи релігійний фанат, лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко мав у тому настільки великий сумнів, що почав досліджувати долю Олекси Гірника. Згодом він опублікував про нього низку статей і книжку.
Самоспалення Олекси Гірника — не єдиний протест, пов’язаний з боротьбою за соборність України.
Хоч як радянська влада не намагалася зітерти з пам’яті українців все, що стосувалося української незалежності і соборності, але українці влаштовували акції протесту проти московського і комуністичного свавілля.
До такого громадянського спротиву вдалися й члени так званої Росохацької підпільної групи, історія якої — це демонстрація того, як у 70-х роках минулого століття патріотична молодь вдавалася до руху опору.
За п’ять років до самоспалення Олекси Гірника, у ніч на 22 січня 1973 року сміливці встановили чотири синьо-жовті прапори у місті Чорткові Тернопільської області і розвішали по місту прокламації. (Росохацька група. Борис Захаров. 2005)
Ці акції, хай і поодинокі, розвінчували радянські міфи. Найперше про те, що більшовизм приніс українському народу визволення, державність, “возз’єднання” українських земель…
Найбільша, наймасштабніша акція на підтримку соборності України відбулася 21 січня 1990 року з нагоди 71-х роковин проголошення Акта Злуки. Організована вона була Народним Рухом України.
Тоді мільйони українців об’єдналися в символічний Живий ланцюг, що протягся від Києва до Івано-Франківська, який у 1919 році був столицею ЗУНР. Протягся, разом з відгалуженнями, практично на 700 кілометрів.
Підтримку акція знайшла й на сході України. У Харкові, незважаючи на великий мороз, біля пам’ятника Тарасові Шевченку вздовж вулиці Сумської активісти також вишикувалися у живий ланцюг. За свідченням учасників, їх було близько ста осіб.
Власне, і у великому живому ланцюгу, який йшов від Києва на Захід України, участь брали представники й інших областей, зокрема зі сходу. Скажімо, біля Політехнічного інституту в Києві Живий ланцюг підтримували представники Сумщини.
Відомо, що наша пам’ять вибіркова. Якісь моменти життя ми забуваємо назавжди, якісь, що, здавалося, втрачені, раптом виринають з неї. Але окремі чіпко засідають і не забуваються.
Ті дні, 21, 22, 23 січня 1990 року, запам’яталися окремими сюжетами. Не дуже виразна картинка на екрані телевізора — люди, які стоять пліч-о-пліч або взявшись за руки. Багато синьо-жовтих прапорів, які так сильно майорять на зимовому вітрі. Це архівне відео і нині доступне на Facebook. І відчуття чогось нового, чого ми раніше не знали й не бачили.
Інший спомин — розгублена, навіть трохи перелякана фізіономія компартійного чиновника, з якої злізла повсякденна пиха і самозадоволення. Було очевидно, що вони, тобто комуністична влада, злякалися. Вони не чекали на таку масштабну акцію, яка отримала назву “Українська хвиля”, а за різними оцінками у ній взяли участь 3-5 мільйонів осіб. Злякалися громадянської активності українців.
Третій спогад: розлючена колега-журналістка, родина якої завжди була тісно пов’язана з комуністичним режимом, гнівно запитує: “Чого їм треба? Чого вони туди пішли?”
Можливо, ці слова забулися б, але згодом у різній інтерпретації, від різних людей, у різні періоди становлення української незалежності, чула їх не раз, коли громадянське суспільство настійливо намагалося змінювати життя в країні, сприйняття української історії.
Коли почала відроджуватися пам’ять про Голодомор, одні з нас пішли до очевидців тих моторошних подій, намагалися розговорити людей, які, власне, не хотіли і боялися згадувати про той час. Інші — шукали в архівах документи про той страшний період. Ще хтось доносив дані про голодні смерті і злочини більшовиків до загалу через мас-медіа.
Але були й такі, хто казав, що все це непотрібне, ніякого голоду не було…
Коли українці, прагнучи кращої долі, вийшли на майдан, який згодом отримав назву Помаранчевого, певна частина суспільства зустріла це насторожено, навіть дехто вороже. Знову лунало: “Чого вони туди пішли? Чого їм треба?” Так було і під час Революції Гідності.
Гірка правда в тому, що на шляху до утвердження власної державності, незалежності, активні українські сили, котрі прагнули змін, завжди зустрічали опір, протистояння тих, хто навічно зрісся з комуністичною ідеологією, радянськими “нормами”, “принципами”, радянською брехнею.
Варто тільки вдуматися: потрібно було дев’ять років після здобуття незалежності, аби День Соборності утвердити як державну дату.
…Сьогодні ми знову живемо у велику годину. Так само як 105 років тому, московитська навала зі сходу прагне пошматувати Україну, знищити її.
У 1919 році український поет Павло Тичина написав знамениті рядки:
На жаль, вони актуальні для нашого часу. “Сторозтерзана” нині Україна російською агресією, “двістірозтерзаний” кожен з нас, живучи під виття нічних повітряних тривог, і вибухи від московських ракет.
І знову нам доводиться відстоювати власну незалежність і єдність через супротив ворожих сил, піт, кров, у пожежі війни і полум’ї вогнів…