Уповноважений з прав людини VS правозахисники

У жовтні 2023 року Секретаріат Уповноваженого, здійснюючи провадження щодо ймовірного порушення головою ЦГС вимог Закону України “Про звернення громадян”, звернувся до громадської організації з проханням, зокрема, поінформувати про результати розгляду заяв громадянина, поданих у січні та вересні 2022 року. Однак на лист не було надано жодної відповіді, навіть після попередження представника Уповноваженого.

У січні 2024 року Секретаріат Уповноваженого склав протокол про адміністративне правопорушення на Олександру Матвійчук за “невиконання законних вимог представника Уповноваженого” та скерував матеріали справи на розгляд до суду.

Суд першої інстанції виніс постанову, якою визнав Олександру Матвійчук винною у вчиненні правопорушення, визначеного статтею 188-40 КУпАП, і застосував адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 гривень. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Що доведеться вирішити КСУ?

Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” містить статтю 22 — “Обов’язок співпраці з Уповноваженим”. У ній передбачено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і надавати необхідну допомогу.

На розвиток цієї статті у Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься стаття 188-40, якою передбачено відповідальність за “невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.

Як випливає з конституційної скарги, заявниця просить перевірити статтю 22 Закону про Уповноваженого та статтю 188-40 КУпАП на відповідність багатьом положенням Конституції, зокрема статтям 3, 8, 19, 36, 55, 61, 101, 129.

Заявниця також стверджує, що застосування оспорюваних приписів призвело до порушення гарантованих частиною першою статті 36 та частиною другою статті 61 Конституції України права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, права на індивідуалізацію юридичної відповідальності, а також вимог щодо своєчасного, всебічного, повного й об’єктивного з’ясування всіх обставин справи. Заявниця зазначає, що приписи статті 188-40 Кодексу суттєво обмежили її право на справедливий суд, а тому вони не відповідають статтям 55 та 129 Основного Закону України.

Окрім того, голова ЦГС вважає, що повноваження Уповноваженого щодо здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційного права на звернення громадян обмежені вимогами статті 40 Конституції України й поширюються виключно на суб’єктів владних повноважень.

Таким чином, Конституційний Суд України має дати відповідь на питання, чи дійсно Уповноважений має право перевіряти ситуацію з розглядом звернень громадян, поданих до суб’єктів приватного сектору (громадських організацій, приватних підприємств тощо).

Однак справа не зводиться виключно до зазначеного питання. Суд також має вирішити, чи було в цілому порушено право на свободу об’єднання у громадські організації, право на індивідуалізацію юридичної відповідальності та право на справедливий суд.