Релігійна свобода в Україні під владою Москви та Києва

З англомовним варіантом доповіді можна ознайомитися за покликанням. Нижче наводимо український текст доповіді, який пані Людмила надала Харківській правозахисній групі.

HRWF (01.09.2025) — Традиційно, починаючи з 1991 року, Україна входить до числа країн, де не було глобальних і системних проблем у сфері релігійної свободи. До списків порушників свободи совісті країна не потрапляла. Проте війна, особливо її гострий етап, який розпочався 24.02.2022, суттєво вплинула на стан релігійної свободи, породивши низку викликів у цій сфері.

Тож що відбувається зі свободою віросповідання в Україні? Чи зменшується релігійна свобода в Україні? ТАК, релігійна свобода в Україні зменшується. Поле її дії безпосередньо залежить від розташування російської та української армій на фронті. Як тільки росіяни захоплюють нові населені пункти, територія свободи, в тому числі релігійної, звужується.

Загальна позиція України як держави щодо свободи віросповідання, як і свободи совісті, не змінилася з 1991 року. Про це йдеться в Конституції (1996) та основному Законі “Про свободу совісті та релігійні організації” (1991). Реалізація цих законодавчих актів, а також міжнародних документів, зокрема Загальної декларації прав людини (1948 р.), утвердила в країні релігійний плюралізм і фактично створила умови для свободи віросповідання як для окремих осіб, так і для громад.

В Україні зареєстровано понад 30 тисяч релігійних організацій

Завдяки сприянню та забезпеченню в Україні свободи совісті нині зареєстровано та діє понад 30 тисяч релігійних організацій. Українська статистика фіксує наявність в Україні релігійних громад близько 100 напрямків — християн, православних, католиків і протестантів, але є також іудеї, мусульмани, буддисти та сучасні релігії.

Більшість — православні християни (близько 70% за самоідентифікацією), які належать до двох православних церков — Української Православної Церкви (УПЦ) та Православної Церкви України (ПЦУ). Ці дві православні церкви є результатом еволюції Українського екзархату Російської православної церкви, який виник на початку 1990-х років як відповідь на потребу частини вірних зберегти єдність з Московським патріархатом або стати незалежним від Москви і створити свою автокефальну православну церкву.

Після тривалих пертурбацій, які пережили ці дві православні церкви, українське православ’я опинилося в ситуації розділення між Московським (УПЦ) і Вселенським (ПЦУ) Патріархатами.

Станом на 1 січня 2024 року в Україні зареєстровано 8295 громад ПЦУ та 10919 громад УПЦ МП. Українське законодавство не передбачає офіційної реєстрації віруючих, тому статистика їх кількість не підраховує. Проте, виходячи з соціологічних опитувань, ми бачимо тенденцію до зменшення кількості віруючих УПЦ до 4% та збільшення кількості вірних ПЦУ до 54% (2022 рік).

Релігійне життя в Україні зазнало значних змін під час війни. Умови, за яких віруючі, в тому числі православні, можуть сповідувати свою релігію, принципово відрізняються на територіях, підконтрольних українській владі, і на територіях, тимчасово окупованих Росією.

Релігійне життя на тимчасово окупованих територіях

Релігійне життя на тимчасово окупованих територіях, які формально належать Україні — АР Крим, Донецька, Луганська, частина Запорізької та Херсонської областей — можна охарактеризувати за кількома аспектами: правовим, ідеологічним та практичним.

• В умовах російської окупації правила, принципи та гарантії, передбачені Конституцією України та її Законом “Про свободу совісті та релігійні організації”, не діють. Релігійне життя організовується за законами Російської Федерації або так званих народних республік з усіма звичайними обмеженнями, конфесійними пріоритетами та підпорядкуванням світській владі. На цих територіях заборонені або обмежені в правах релігійні громади, які не подобаються Росії, наприклад, Свідки Єгови, Православна церква України, Українська греко-католицька церква, мормони, саєнтологи, деякі протестантські церкви та мусульманські рухи. Громади штрафують; їхні культові споруди націоналізовані; релігійна література конфіскується і спалюється; а віруючих переслідують, арештовують, судять і відправляють у в’язниці чи виправні колонії. За віру людей можуть засудити на понад 10 років.
• Мешканці окупованих територій перебувають під сильним ідеологічним тиском. Через заборону альтернативних джерел інформації через російські державні ЗМІ людям нав’язують “цінності” російського світу, намагаючись переконати, що Росія покликана врятувати Україну, всю Європу і весь світ від гріховності, і від нацистів, і від фашистів. При цьому Росія вдягається в тогу борця за права людини, за свободи, лише розуміючи ці права і свободи по-своєму — “по-русски”.
• Росія не просто дезінформує про стан свободи, а фактично душить цю свободу.

Викрадення, катування та позасудові страти священників і вірян різних церков супроводжують російську агресію проти України з 2014 року. Віряни змушені молитися приватно або таємно зустрічатися. Релігійна свобода фактично знищена. З 24 лютого 2022 року атаки Росії на свободу віросповідання в Україні стають дедалі жорстокішими.

Окупаційна влада намагається взяти під контроль всю релігійну діяльність, змусити релігійні громади підпорядковуватися російським релігійним центрам, схилити до співпраці проукраїнських релігійних діячів, вдаючись до погроз і тортур. Наприклад, коли 59-річний Степан Подольчак, священник Православної Церкви України села Каланчак Херсонської області, відмовився прийняти Російську православну церкву, російські окупанти закатували його до смерті.

28 червня 2024 року після 2 років полону було звільнено двох священників Івана Левицького та Богдана Гелету — ув’язнених за приналежність до Української Греко-Католицької Церкви.

Про всі ці цілком реальні порушення у сфері свободи совісті Росія мовчить. Натомість вона активно просуває інші наративи — про переслідування православних християн, про заборону православ’я в Україні, зокрема УПЦ.

Ситуація на підконтрольних Україні територіях

Найгострішою темою у сфері свободи віросповідання є питання Української Православної Церкви (УПЦ). Реагуючи на безпекові виклики, пов’язані з присутністю в Україні проросійських релігійних організацій, на початку 2023 року Кабінет міністрів вніс законопроєкт №8371, який мав на меті обмежити діяльність ворожих церковних адміністративних центрів в Україні.

Цей законопроєкт УПЦ одразу назвала Законом про заборону УПЦ, хоча в тексті жодного разу не згадується ні УПЦ, ні будь-яка інша релігійна організація. УПЦ організувала потужну протидію прийняттю закону як у правовій, так і в інформаційній сферах. Агресивна критика законопроєкту мала різні форми: позови в суди, листи до ООН, звернення до лідерів церков, до міжрелігійних організацій, де стверджувалося, що УПЦ є церквою-мученицею, яку переслідують за віру в Україні. Довести нелегітимність закону запросили відомого американського юриста Роберта Амстердама. “Справа УПЦ” із внутрішньоукраїнської переросла у світову, оскільки вийшла на міжнародну арену.

Беручи повну відповідальність за можливі загрози свободі віросповідання в Україні та погоджуючись із деякими застереженнями іноземних експертів, українські науковці та чиновники аргументовано та виважено реагують на деякі надто тривожні настрої іноземних колег. Вони пояснюють: держава порушує кримінальні справи не проти церкви чи священників, єпископів чи монахів, а проти громадянина України за протиправні, а в даному випадку антидержавні дії (державна зрада, розпалювання міжрелігійної ворожнечі, заподіяння шкоди життю людини та здоров’я тощо). Державу в даному разі не хвилює віра громадянина; її цікавлять його антигромадські дії, які спровоковані певною релігійною системою цінностей, сповіданою даним громадянином.

Чи все ідеально зі свободою віросповідання на підконтрольній українській владі території України? Ні, проблеми є, напр. альтернативна служба, але фундаментальні права віруючих і релігійних громад забезпечуються, релігійні свободи гарантуються. Існування в Україні релігійних організацій, які загрожують державній безпеці, зберігаючи при цьому зв’язки зі своїми адміністративними центрами, розташованими на території країни-агресора, потребує реагування з боку держави.

Спеціальний Закон 8371, який обмежував діяльність таких релігійних установ, був підготовлений на початку 2023 року, але лише влітку 2024 року його було прийнято як Закон України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій” (№ 3894—IX). За цей закон 20 серпня 2024 року проголосували 265 народних депутатів Верховної Ради України (для ухвалення законів достатньо 226 голосів із 400). Закон підписано Президентом України та він набув чинності 23 вересня 2024 року.

Наразі жодних змін у релігійному житті України на підконтрольній Україні території не відбулося, оскільки була заборонена не УПЦ, а Російська православна церква як іноземна структура, центром якої є Москва. Ключове слово в законі — не “заборона” чи “переслідування”, а “розслідування”.

Держава в особі Державної служби з етнополітики та свободи совісті розслідуватиме зв’язок релігійних організацій України з країною-агресором. Причому це стосується не тільки православних. Якщо буде отримано достатньо доказів, то долю цієї організації вирішуватиме суд і тільки суд. Ми враховуємо загалом очікувану стурбованість світової спільноти щодо стану свободи совісті в Україні, але наполягаємо на тому, що міжнародні експерти не завжди бачать повну картину. Їхні оцінки стану релігійної свободи в Україні часто вирвані з контексту.

Не перебуваючи в ситуації самої війни, не відчуваючи антиросійських настроїв у суспільстві, експерти живляться лише інформацією з вторинних джерел, чиїмись суб’єктивними спостереженнями. Необхідно бачити всю сукупність обставин, які визначають ті чи інші дії держави, церкви чи суспільства. Принцип правової нормативності, який виходить з абсолютного пріоритету індивідуальних прав людини, навіть злочинця, що загрожує цілій спільноті таких суб’єктів правовідносин, не працює в певних реальних умовах — не можна виконувати закон, коли біля скроні твоєї голови знаходиться дуло гвинтівки.

Ситуація зі свободою віросповідання в Україні стосується не лише України. Військова агресія Росії проти української релігійної свободи ставить під загрозу будь-яку країну, коли тоталітарний агресор, у нашому випадку Росія, вторгається на суверенну територію. Де Путін, там закінчується релігійна свобода. Українська держава не зацікавлена у загостренні державно-церковних відносин, але не може допустити перебування на своїй території агентів “русского мира” — тих, хто воює проти незалежної та суверенної держави, особливо у воєнний час. Україна завжди була і є, навіть під час війни, прихильником свобод і прав людини. Нині вона захищає їх на фронті у відкритій боротьбі з російським загарбником.