![Фото з телеграм-каналу Володимира Зеленського [обмін полоненими] Photo from Volodymyr Zelensky’s telegram channel](https://khpg.org/files/img/1608820180.jpg)
За даними Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, про місцеперебування понад 62 тисячі осіб наразі нічого не відомо. Це військові й цивільні, які зникли безвісти через війну. Багато з них перебувають у полоні — офіційно підтвердженому або ні. Правозахисникам вдалося ідентифікували 115 місць утримання українців на території Росії та близько 200 на тимчасово окупованих територіях.
Ми поговорили з 11 українцями, які повернулися додому в результаті обмінів. Всі вони — військові, що потрапили у полон під час ведення бойових дій. Дехто з них захищав Маріуполь. Всі опитані в кінцевому підсумку опинилися в Мордовії і вже звідти були обміняні.
“Невелика кількість інтерв’юйованих зумовлена тим, що далеко не всі, хто повернувся з полону готові надавати інтерв’ю про ті події, які відбувалися з ними. Люди, які звільняються, у переважній кількості випадків, настільки травмовані, що не хочуть повертатися до цих спогадів. Дехто боїться розголосу та хвилюється за долю тих, хто залишається в полоні”, — зазначає автор дослідження Михайло Романов.
Крім того, ми використали інформацію, отриману під час документування, розшуку та визначення ймовірного місцеперебування зниклих та полонених українців.
Перші дні полону
Щойно потрапивши у полон, українці опинялися в різноманітних місцях несвободи, не завжди офіційних і пристосованих для життя: це могли бути ангари, гаражі, загони для худоби. Тут їх тримали не більше двох-трьох днів. Деякі чоловіки згадують, що на цьому етапі ставлення було більш-менш нормальне, принаймні людей не били. Але чим далі від лінії фронту їх переміщували, тим сильніше змінювалося ставлення до них: “Катування ставали постійними, приниження та знущання перетворювалися на щоденну рутину, а матеріально-побутові умови штучно погіршувалися та ставали нелюдськими”.
Більшість опитаних пройшли через сумнозвісну колонію “Оленівка” (колишня 120-та Волноваська виправна колонія). Це був такий собі “приймальник-розподільник”, де полонених збирали, сегрегували, ділили на менші групи, перш ніж відправити до місць несвободи у прифронтових регіонах РФ. Полонених, з якими ми поговорили, в Оленівці затримали на термін від двох днів до тижня, а потім повезли вже до офіційних місць несвободи: слідчих ізоляторів та виправних колоній.
Тут умови могли бути трохи кращими, адже тут була інфраструктура, необхідна для розміщення і тривалого тримання великої кількості людей. Однак і вона не справлялася з таким перевантаженням: іноді людей тримали в такій тісноті, що їм доводилося спати на підлозі або по черзі, або навіть стоячи. Свіжого повітря не вистачало, часто не було світла:
“Нас помістили у бараки. Я прожив приблизно 4 дні. Там не було ні води, ні засобів гігієни, ні туалету, ні опалення, не було нічого. Були якісь матраци незрозумілого походження. На вулиці у дворі був відстійник, куди ми ходили у туалет. Ми спали на полу по черзі, бо на підлозі місця всім не вистачало”, — розповідає колишній полонений.
Медичної допомоги не надавали, харчування було скудне, але найгіршою була ситуація з питною водою.
“Воду нам давали лише на камеру, а так то нас мучила сильна спрага і ми пили воду з конденсату (який утворився внаслідок того, що в середині приміщення було дуже багато людей)”, — згадує один із героїв дослідження.
Переміщення
Загалом полонених багато перевозять з одного місця несвободи до іншого. При цьому українцям нічого не повідомляють про те, куди їх переміщують. “Людей тримали у постійній напрузі, не розповідаючи їм ані про їхній статус та права, ані про те, куди їх будуть направляти, ані про можливість встановлення контактів з близькими, родичами або іншими особами”, — йдеться в дослідженні. Іноді лише випадково побачивши десь вивіску, полонений здогадувався, куди його привезли.
Дорога між місцями несвободи вкрай тяжка: нерідко людей набивають у транспортний засіб “під зав’язку”: втричі більше, ніж вантажівка може вмістити. Часто людей везуть із зв’язаними руками (найчастіше використовують пластикові кріплення)
“Використовували й інший спосіб знерухомлення полонених. Вздовж борту транспортного засобу йшов трос, до якого полонених фіксували за допомогою наручників або пластикових кріплень”, — розповідають правозахисники. Навіть якщо людей перевозили автобусами і дозволяли сісти, їм не давали їжі та води, не випускали в туалет.
Для переміщення вглиб РФ росіяни використовують літаки. Такі рейси теж були суцільним катуванням. “Було дуже холодно. Я був одягнений у свою куртку, в одних штанах. Коли нас завантажили у літак, нам руки зв’язали дуже сильно стяжками. Хто не хотів зв’язувати руки, тих дуже сильно били. Нас завантажили у літак ІЛ-76, ми повинні були сидіти на землі з витягнутими ногами вперед, бо між нашими ногами сидів наступний полонений. Руки ми повинні були тримати витягнутими вгору. Так ми повинні були сидіти протягом 6—7 годин. Також всім замотували прозорим скотчем очі…У туалет ми не мали змоги ходити, ми ходили під себе”, — розповідає один із опитаних.
Прийомка
В розповідях опитаних Харківською правозахисною групою полонених фігурує кілька установ на території РФ, де їм довелося бути: СІЗО №2 м. Таганрог, до СІЗО-4 м. Шахти, ВК-12 м. Каменець-Шахтинський, Ростовська область, СІЗО № 2 м. Рязьськ, Рязанської області, дисциплінарний батальйон с. Муліно (поблизу Нижнього Новгороду), СІЗО № 2 м. Старий Оскіл (Бєлгородська область), СІЗО № 2 м. Комишин Волгоградської області, ВК-7 Пакіно Воронезької області.
При цьому полонених часто переміщували, і кожен з них за час полону потрапляв до різних місць утримання, проте всі опитані були направлені до колонії № 10 Республіки Мордовія.
У дослідженні детально описаний процес так званої “прийомки”, через який проходять всі українські військовополонені, щойно потрапляють до чергового місця несвободи: побиття, приниження, знущання, необхідність повністю роздягатися перед великою кількістю людей.
“Нас почали вивантажувати, заводити у приміщення і почали трамбувати. Приміщення було розміром 19,5 × 3 метри. В цьому приміщенні нас було приблизно 20 людей. Було дуже тісно, бо нас стискали. Дехто втрачав свідомість. Перед цим нас зводили в туалет і дали води. Коли нас завели у кімнату чекати своєї черги на прийомку, нас змушували співати гімн РФ і кричати: ‘Спасибо Владимиру Владимировичу Путину, что ты нас освобождаешь от фашистской власти, за то, что ты относишься к нам гуманно!’ У кімнаті ми сиділи у позі ‘зірочки’, руки вгорі. Коли ми сиділи, зайшов якийсь спецназівець і спитав мене хто я по посаді. Я відповів, що я стрілець, і він вдарив мене берцем по голові, по спині. Приблизно 3—4 сильних удари. Потім почав ходити по наших головах, спинах, ногах”, — згадує герой інтерв’ю.
Життя в неволі
Умови перебування в російських установах виконання покарань різні. Десь дотримуються бодай мінімальних гігієнічних стандартів, у камерах тепло і достатньо місця, водять в душ раз на тиждень, дозволяють чистити зуби та голитися. В інших колоніях тим часом полонених тримають у тісних, покритих пліснявою приміщеннях.
Майже всі опитані розповіли про мізерне несмачне харчування, в їжі траплялося сміття або нехарчові домішки, як-от машинне мастило, наприклад: “Їжа була жахлива. Зранку давали 2-3 ложки каші. В обід давали одну юшку. Хліб обмежений. Чай холодний, без цукру і давали одну чашку на трьох. На вечерю давали по шматочку вареної риби і обрізки картоплі. Час на прийом їжі був обмежений (поки одні роздають їжу, інші за ними майже відразу йдуть і забирають посуд. І за цей час ми мали встигнути поїсти і помити посуд). Якщо знаходили якісь рештки або шматки хлібу — били. Їжа була дуже гаряча і ми постійно обпікали собі ротову порожнину”.
Побиття замість лікування
Медичну допомогу адміністрація колоній надає “за запитом”. Втім, найчастіше у відповідь на запит або нічого не відбувалося, або приходив лікар, дивився на полоненого і нічого не робив. Ба більше: нерідко таке прохання про допомогу закінчувалося жорстоким побиттям.
“Прикладом є так званий ‘доктор зло’ (лікар або працівник медичної частини, що перебував у колонії в Мордовії), про якого у своїх свідченнях згадали всі опитані і який на всі запити про допомогу бив полонених електрошокером і після цього питав: ‘уже не болит?’”, — йдеться в доповіді.
Медичної допомоги після катувань, “допитів”, щоденних екзекуцій, годі й чекати. “…в Рязьську нам надавали медичну допомогу. Тих, хто звертався за медичною допомогою, били, але медичну допомогу надавали. Жінки-лікарі, навіть ругали спецназівців за те, що вони нас б’ють і не передають лікарям, що полоненим потрібна якась допомога”, — каже колишній полонений.
В екстрених випадках медичну допомогу все ж таки надавали, пригадують українці, особливо якщо полоненому було настільки погано, що він міг вмерти. Втім, і тоді ця допомога обмежувалася швидким усуненням загрозливих симптомів, про повноцінну терапію чи реабілітацію зазвичай не йшлося.
Допити і тортури
Катування стали для військовополонених буденністю. В російських колоніях людей били, катували струмом, застосовували придушення, імітацію страти, завдавали сексуалізованого насилля, цькували собаками. “Всіх без виключення полонених піддавали допитам. Вони були частиною повсякденного життя у всіх місцях тримання українців. У кожній установі, куди прибували полонені, їх допитували. Кількість таких допитів у кожного була різна і не залежала від того, що кожен з полонених вже був опитаний. Фактично полонені проводили значну частину часу на допитах та в їх очікуванні, бо інших видів ‘діяльності’ перебування в полоні не передбачало. Ймовірно, мета допитів була пов’язана не стільки зі з’ясуванням тих чи інших обставин, скільки з тим, щоб бути частиною загальної атмосфери тиску та приниження полонених”, — наголошує Михайло Романов.
Поза “допитами” катування тривали, проте були менш жорстокими. Іноді охоронці били полонених просто для розваги та приниження. Такі катування створювали атмосферу безпорадності, незахищеності та сваволі: “В ту камеру, де я лежав, привезли важкохворого, він навіть не міг встати. І цей співробітник СІЗО, що бив мене, також бив цього важкохворого”.
Катуванням можна вважати примус виконувати фізичні вправи до повної втрати сил або навпаки — залишатися тривалий час у певних положеннях: непорушно стоячи з опущеною головою, в позі “ластівки” або “розтяжки”.
“Нам сказали, що ми повинні постійно стояти. Опиратися не можна було, присісти не можна було, поворухнутися не можна було. В туалет і воду пити можна лише за дозволом. Якщо ми цього не виконували, то нас виводили в коридор і били. Ми повинні були стояти з 6:00 ранку до 22:00 вечора. І я так стояв кожен день з 10 лютого 2023 року до 23 жовтня 2024 року. Внаслідок того що я стояв, в мене проблеми з ногами, мені дали третю групу інвалідності пожиттєво”.
Один з полонених вказував, що рекордна кількість присідань у їх камері була 2600 разів, інший визначав 4000 разів.
Про сексуалізоване насильство опитані розповідали неохоче. Випадків ґвалтувань вони не описували, але насильство, яке має всі ознаки сексуального, застосовувалося до полонених дуже часто. Це удари по статевих органах, застосування електрошокерів до геніталій, роздягання жертви та примушення виконувати в такому вигляді фізичні вправи, погрози зґвалтуванням, імітація зґвалтування. Всі опитані відзначали, що погрози кастрації та відбиття статевих органів були постійними та цілеспрямованими.
Виходячи з отриманих свідчень та попереднього правового аналізу, правозахисники дійшли висновку, що описані епізоди мають ознаки не лише грубих порушень Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими, але й воєнних злочинів у виді катувань: “Зважаючи на систематичність та широкомасштабність, одноманітність та повторюваність однотипних вчинків та діянь є всі підстави вести мову про наявність єдиної узгодженої політики відносно українських військовополонених основною метою якої є знищення та приниження тих, хто ідентифікує себе з державою Україна та докладає зусиль щодо захисту її суверенітету, територіальної цілісності та національно-політичної ідентичності”.
Докладніше про осіб, які здійснювали катування над українськими військовополоненими, та про попередню правову кваліфікацію викладених епізодів читайте в повному тексті доповіді на сайті library.khpg.org українською та англійською мовами.
