ХПГ опікується темою, яка в умовах повномасштабної війни перестала бути вузько правозахисною і стала фундаментальною для держави як такої. Йдеться про безпеку і право на життя людей у місцях несвободи — слідчих ізоляторах і виправних колоніях, розташованих у прифронтових регіонах або в зоні системного воєнного ризику.
Це сотні й тисячі людей, які не можуть вплинути на власну безпеку. Вони не можуть виїхати з небезпечної території, не можуть самостійно прийняти рішення про евакуацію, не можуть обрати інше місце перебування. У місцях несвободи держава здійснює повний контроль над простором, режимом, пересуванням і умовами існування людини. А там, де контроль повний, відповідальність також є повною.
Війна змінює контекст, але не змінює природи обов’язку держави. Міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції, Правила Мандели, практика Європейського суду з прав людини за статтями 2 і 3 Конвенції покладають на державу позитивний обов’язок діяти превентивно — не чекати трагедії, а запобігати їй, якщо ризик є реальним, відомим і передбачуваним.
У нашій ситуації ризик не був абстрактним. Після 24 лютого 2022 року значна частина пенітенціарних установ опинилася в межах ураження артилерії, реактивних систем, ракетного озброєння та ударних безпілотників. За нашими даними, з 2022 року зафіксовано щонайменше 433 обстріли пенітенціарних установ. Є загиблі серед працівників і засуджених, десятки поранених. Це лише підтверджені випадки.
Це означає, що місця несвободи перестали бути умовно “тиловими” об’єктами. Вони стали частиною воєнного простору. І відтепер питання їхньої безпеки — це не внутрішня проблема ДКВС, а елемент державної політики захисту життя.
Харківська область є яскравим прикладом структурного ризику. З 2022 року регіон перебуває в зоні постійної воєнної загрози. Більшість установ виконання покарань розташовані на відстані 30—50 кілометрів від лінії бойового зіткнення. За сучасних характеристик озброєння це означає гарантовану досяжність для артилерії, РСЗВ, ракет і БПЛА.
Холодногірська виправна колонія №18 тричі евакуйовувалася і тричі людей повертали назад у регіон підвищеного ризику. Якщо ризик визнається достатнім для евакуації, за яких умов він стає “достатньо безпечним” для повернення? Це питання не організаційне — це питання стратегічної оцінки загроз.
Олексіївська виправна колонія №25 зазнавала системних пошкоджень, фіксувалися поранення персоналу. Установа розташована в межах Харкова — міста, яке регулярно зазнає ракетних і дронових атак.
Темнівська виправна колонія №100 перебуває в зоні досяжності засобів ураження на східному напрямку.
Диканівська виправна колонія №12 розташована в межах міста Харкова і вже зазнавала пошкоджень у 2022 році.
Харківський слідчий ізолятор розташований у центральній частині міста. Тут утримуються особи без обвинувального вироку. Презумпція невинуватості в умовах війни означає додатковий вимір відповідальності держави за їхнє життя.
Це не окремі інциденти. Це структурний воєнний ризик, який триває роками. А структурний ризик вимагає системної відповіді.
Найболючішим прикладом стала Біленьківська виправна колонія №99 у Запорізькій області.
28 липня 2025 року внаслідок масованого авіаційного обстрілу загинуло 17 осіб, ще 43 отримали поранення. На момент атаки в установі перебували 274 засуджені — люди, повністю залежні від рішень держави щодо своєї безпеки.
Колонія розташована приблизно за 20 кілометрів від зони активних бойових дій. З 24 лютого 2022 року по серпень 2025 року зафіксовано щонайменше 35 обстрілів цієї установи. Тобто ризик був тривалий, повторюваний і задокументований.
Під час удару ворог застосував кориговані авіаційні бомби, які спричинили масштабні руйнування житлових і виробничих приміщень. Характер ураження унеможливив швидке і безпечне переміщення людей.
Попри це, рішення про евакуацію до обстрілу ухвалено не було. Запорізька обласна військова адміністрація підтвердила, що питання евакуації обговорювалося у 2022—2025 роках, але без практичних наслідків. Евакуацію розпочали лише 29 липня 2025 року — після загибелі людей.
Колонія є філією державного підприємства ДКВС, залученого до виготовлення інженерних виробів оборонного призначення. Після обстрілу виробничі приміщення відвідували Міністр юстиції та його заступник. Проте увага до виробничої складової не супроводжувалася своєчасними рішеннями щодо безпеки людей.
Після 24 лютого 2022 року держава продовжувала направляти засуджених до цієї прифронтової установи. Серед них — особи з інвалідністю. Серед них — люди, які раніше зазнали депортації до РФ і після повернення знову були направлені до колонії поблизу бойових дій. Є випадок, коли засуджений, депортований з Херсонської області і який втратив ногу внаслідок неналежної медичної допомоги, після повернення був направлений до Біленьківської ВК №99 і знову потрапив під обстріл.
Частину тяжко поранених звільняли фактично лежачими, без належного документального оформлення і без забезпечення повного лікування. Це виглядає як зняття відповідальності замість її виконання.
Трагедія Біленьківської колонії не була раптовою. Вона була прогнозованою. І саме тому це питання не лише співчуття, а державної відповідальності.
Інший сценарій реалізувався в Херсонській області. Після окупації Херсонський СІЗО, Дар’ївська ВК №10, Північна ВК №90, Снігурівська ВК №5 опинилися під контролем окупаційних сил. Щонайменше 1700 засуджених були примусово переміщені до РФ — це має ознаки воєнного злочину.
Але паралельно постає питання: чому евакуація не була здійснена до окупації, якщо ризик захоплення був передбачуваним? Депортація стала прямим наслідком неевакуації.
Нормативна база існувала ще з 2018 року — постанова Кабінету Міністрів №934 передбачала обов’язкову евакуацію осіб у місцях несвободи з територій, наближених до бойових дій. Але практика 2022—2025 років показала розрив між нормою і спроможністю її реалізувати. Координаційні механізми формувалися вже під час кризи. Після трагедій вносилися зміни, зокрема постановою №1307 від 10 жовтня 2025 року, а в 2026 році ініційовано додаткові управлінські кроки. Але це — реакція постфактум.
Головне питання залишається відкритим: чому механізми захисту людей у місцях несвободи формуються лише після років війни, втрати установ і людських жертв?
Нам потрібен спеціальний правовий режим функціонування місць несвободи у воєнний час, автоматичні тригери для евакуації, повноцінна інтеграція установ у систему цивільного захисту, прозорість і незалежний моніторинг.
Люди за ґратами не стають менш цінними. Вони не втрачають права на життя. Коли держава бере людину під повний контроль, вона бере на себе максимальну відповідальність. В умовах війни ця відповідальність стає абсолютною.
Якщо ми говоримо про верховенство права і європейську інтеграцію, ми не можемо залишати місця несвободи поза системою захисту. Інакше установа біля фронту перетворюється не на місце виконання покарання, а на пастку.
