Судово-медична експертиза встановила: ушкодження на його голові виникли від щонайменше дев’ятнадцяти травматичних дій — ударів тупими предметами. Дев’ятнадцять ударів по голові. Кулаками, ногами, гумовими кийками. Саме ці травми спричинили внутрішньочерепну травму і смерть. Через десять років після цієї смерті український суд закрив кримінальну справу.
Причина — закінчення строків давності.
Обставини
Того вечора Андрій Данилюк подзвонив дружині Яні. Вони поговорили менш як хвилину. Це була їхня остання розмова. Данилюк був засуджений до восьми років позбавлення волі. 21 жовтня 2015 року його готували до етапування з Хмельницького СІЗО до Сокальської колонії на Львівщині. Цього дня до ізолятора прибули десятеро співробітників Замкової виправної колонії №58. Їх направили для проведення обшуку перед етапуванням. Серед них були начальник відділу нагляду та безпеки колонії Василь Мокринський і заступник чергового помічника начальника колонії Роман Франковський. Саме ці двоє згодом опинилися на лаві підсудних.
Близько п’ятої вечора Андрія Данилюка вивели з камери і привели до кімнати обшуку. За версією слідства, він нібито чинив опір під час етапування. Після цього співробітники колонії повалили його на підлогу і одягнули наручники. Далі почалося побиття. Судово-медична експертиза зафіксувала численні травми: крововиливи на обличчі, ушкодження губ, повік, щік, скроневих ділянок, множинні травми голови. Експерти встановили внутрішньочерепну травму, крововиливи під оболонки мозку та забій стовбурових відділів мозку. Саме ці ушкодження стали причиною смерті. Після побиття Данилюка посадили в службовий автомобіль, який стояв на території СІЗО. Там йому стало зле, він знепритомнів. Його доставили до медичної частини ізолятора, але врятувати вже не змогли. Через годину після того, як його вивели з камери, лікарі швидкої допомоги констатували смерть.
Кримінальне провадження
Із десяти співробітників Замкової виправної колонії №58, що прибули до Хмельницького слідчого ізолятора, на лаві підсудних опинилися двоє — Василь Мокринський і Роман Франковський. Їх обвинувачували у перевищенні влади та спричиненні тяжких тілесних ушкоджень. Суд першої інстанції виправдав їх через недоведеність вини. Прокуратура і представник потерпілої (вдови Данилюка) оскаржили вирок. Апеляційний суд скасував виправдання. Але вироку так і не з’явилося. Тому що минув строк давності. Події сталися у жовтні 2015 року. Апеляційне рішення було ухвалене у грудні 2025-го. Закон передбачає для таких злочинів десятирічний строк притягнення до кримінальної відповідальності. Суд закрив кримінальне провадження. Фактично це означає, що люди, яких обвинувачували у побитті, яке призвело до смерті ув’язненого, уникнули кримінального покарання. За словами вдови Андрія Данилюка, розгляд справи роками відбувався дуже повільно, а обвинувачені тим часом продовжували працювати в колонії. Зокрема, Мокринський навіть обіймав посаду заступника начальника установи. За інформацією правозахисників, сьогодні і Василь Мокринський, і Роман Франковський продовжують працювати у Замковій виправній колонії №58.
Ця історія — не лише про смерть однієї людини.
Вона про систему і Замкову колонію №58. Правозахисники називають її “монастирем страждань” : через численні скарги ув’язнених на насильство та нелюдське поводження. Ще у 2010 році Європейський суд з прав людини встановив порушення прав ув’язнених у цій колонії — після колективної скарги засуджених, які повідомляли про побиття під час обшуків. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував: якщо людина помирає під контролем держави, держава зобов’язана провести швидке, ефективне і незалежне розслідування. Коли розслідування затягується на роки і завершується через те, що сплили строки давності, це фактично означає безкарність. Саме так і працює цей механізм. Справи роками розслідуються. Судові засідання переносяться. Минають роки. І зрештою настає момент, коли суд уже не може ухвалити вирок, навіть якщо обставини подій встановлені. Але у судовій історії цієї справи не буде вироку.
Фінал
Спливає строк давності. І в цей момент десять років слідства, експертиз, судових засідань і апеляцій раптом зводяться до кількох рядків судової ухвали. Час минув. У матеріалах справи залишаються фотографії. На них — обличчя людини після побиття, зламане ударами, залите кров’ю. Експерти встановили: не менше дев’ятнадцяти ударів по голові. Саме ці удари призвели до смерті. Але через десять років у цій історії немає вироку. Є лише рішення про закриття кримінального провадження. Людина померла у державній установі. Люди, яких обвинувачували у побитті, продовжують працювати в колонії. Історія смерті Андрія Данилюка закінчилася не правосуддям. Вона закінчилася календарем. Бо минуло десять років — і цього виявилося достатньо, щоб смерть людини під повним контролем держави залишилася без покарання.
