Українки у полоні: думки про рідних допомагають вижити

За словами директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, у російському полоні зараз перебувають щонайменше 30 жінок-військових та близько трьох сотень цивільних українок. Юристи ХПГ надають правову допомогу у 127 справах, що стосуються жінок — як полонених (таких у базі організації — 72 особи), так і тих, що вже повернулися з додому. Майже всі, хто пережив полон, свідчать про погані умови утримання, побиття, катування. Крім того, наші правники працюють над 108 справами, пов’язаними із сексуальним насиллям, пов’язаним із конфліктом (СНПК), — у цих справах ідеться і про жінок, і про чоловіків.

Висновки про велику кількість порушень міжнародного гуманітарного права, які чинить РФ щодо українських полонених, підтверджують і міжнародні організації. Моніторингова місія ООН після обмінів провела конфіденційні бесіди з 725 звільненими українськими військовополоненими. Серед них було 689 чоловіків та 36 жінок. 697 з них (це 96%!) розповіли про катування або жорстоке поводження під час перебування в російському полоні. 321 із 380 (84%) звільнених цивільних осіб, з якими проводили конфіденційні бесіди співробітники Управління Верховного комісара ООН з прав людини, також свідчили про катування та жорстоке поводження. Щонайменше 445 українських військовополонених (418 чоловіків і 27 жінок) та 168 затриманих цивільних осіб (121 чоловік, 46 жінок і 1 хлопчик) зазнали СНПК.

Росіяни утримують полонених українок у різних місцях несвободи — і на окупованій території, і в РФ. З 2014 року їх забирали, між іншим, до Донецького СІЗО та "Ізоляції". У перші роки повномасштабного вторгнення чимало військовополонених жінок пройшли через жіночу колонію в Маріуполі, Оленівку. Цивільні мешканки окупованих територій потрапляли до численних неофіційних місць утримання — катівень, звідки їх або відпускали, або везли далі, наприклад, до Білгородського СІЗО і далі, вглиб Росії. Крім того, клієнтки ХПГ в різний час були або досі перебувають у слідчих ізоляторах у Таганрозі та Валуйках, виправних колоніях у Курську, Малій Локні (Курська область), Борисоглібську (Воронезька область) тощо.

— Справи щодо полонених з’являються у нас групами, — розповідає Таміла Беспала. — Ти береш у роботу справу однієї військовослужбовиці, яка повернулася з полону і яка там зазнавала катувань. Починаєш шукати свідків злочину, і в процесі виявляється, що тих жінок, які з нею сиділи, теж катували. Цікаво, що практично всі наші клієнтки-військовослужбовиці, які пройшли полон, продовжують службу, часто не на нулі вже, а в більш безпечних умовах. Ми зазвичай спілкуємося з ними онлайн, бо вони десь на чергуванні або навіть в полі.

— Чи відрізняються умови, в яких перебувають у полоні жінки, від того, як утримують чоловіків?

— Умови, в яких тримають жінок, майже такі самі, як і в місцях утримання чоловіків. Єдине, що подекуди — я не кажу всюди — все-таки видають засоби гігієни. Але не скрізь. Душ — добре, якщо раз на тиждень. В нормальному житті, щоб почуватися чистою, жінка миється двічі на день, а влітку, буває, хочеться зайти в душ ще частіше. А тут — хоч спека, хоч задуха, хоч холод — чекай тиждень. Важко зрозуміти, навіщо створювати такі умови. Жінок менше б’ють, ніж чоловіків. Але все одно б’ють. Коли їх виводять на прогулянки, кийки — це вже рутина. Деякі жінки у розмові з юристом навіть не згадують про таке, адже перестають сприймати це як побиття, як насилля, настільки це стає для них у полоні повсякденням. У мене склалося таке враження, що жінки-охоронниці іноді ставляться до полонених ще жорстокіше, ніж охоронці-чоловіки. Взагалі, ті хто повертаються з полону, розповідають дуже різні речі: хтось каже, що навіть щось вітамінне давали їсти (яблуко раз на місяць чи цибулю), а в когось все харчування було “пусте”. До того ж одні й ті самі умови різні люди сприймають по-різному. Люди не завжди розуміють, що те, що з ними відбувалося — це злочин. Вони порівнюють себе з іншими потерпілими, яким було зовсім погано. “Он з моєю співкамерницею таке сталося, а зі мною ще все добре!” Комусь легше нічого не розповідати, а потім ти розговоришся з людиною, вона розкривається, і ти чуєш таке… У нас взагалі часто у людей рівень правосвідомості не дуже високий. А в полоні часто стирається відчуття власних кордонів, і людина вже три удари по спині за добу починає сприймати, не як злочин, а щось буденне.

— А як щодо медичної допомоги?

— Тиск можуть поміряти. І дати якісь невідомі таблетки. При чому ніхто не знає, що то за таблетки, полоненим не кажуть, чим саме їх лікують. От і вся медицина. Часто чую такі історії: заходять у камеру, ламають навпіл одну таблетку і дають двом полоненим жінкам — “Це тобі від шлунка, а це тобі від голови”. Я таке чула дуже часто від багатьох клієнток.

— Чи є доступ до гінеколога?

— Якщо ми говоримо про колонії чи СІЗО, то гінеколог обов’язково проводить огляд на першому етапі, під час так званої “прийомки” (в неофіційних “катівнях” про це, звичайно, не йдеться). Але я не можу сказати, що у випадку, коли щось виявляють, жінка отримує лікування. Коли є проблема,  її не вирішують. Варто зауважити, що у багатьох жінок від стресу, від поганих умов життя, недостатнього харчування припиняється жіночий цикл. Хвороби у полоні у всіх схожі — болі, грибкові захворювання, там де є сексуальне насильство, там свої проблеми…

— Наскільки часто жінки, що повертаються з полону, повідомляють про катування і СНПК?

— Багатьом жінкам може бути важко розповісти про свій досвід, але вони можуть розказати, що відбувалося з іншими. Не всі розуміють, що погроза сексуальним насильством, примушення роздягатися на очах в наглядачів — це теж СНПК. Також є історії, коли жінки змушені були йти на сексуальний контакт з охоронцями, щоб хоч якось поліпшити умови життя, за цигарки чи навіть просто за їжу. І це теж багато говорить про жахливі умови утримання.

— Які з місць утримання полонених жінок — найгірші?

— Однозначно — неофіційні. Там відбувається найстрашніше. І для жінок, і для чоловіків. Я не кажу, що перебування в офіційному місці утримання дає впевненість, що людина виживе, не зазнає катувань, ні: там теж б’ють і навіть убивають, але менший відсоток. Крім того, те, що я чую про донецьку “Ізоляцію”, це взагалі в жодні рамки не вкладається. Що за люди з хворою фантазією там працюють! В нас є клієнтки, які пройшли “Ізоляцію”. У цьому місці сексуальне насильство — це просто щось буденне.

— Як ви працюєте з жінками, які повертаються з полону, переживши катування чи СНПК?

— Ми створюємо всі умови, щоб людині зручно було говорити — з урахуванням усіх стандартів. Взагалі, з людьми, які повертаються з полону, в першу чергу мають працювати психологи. Професійні, підготовлені, людяні. Тут має бути неймовірний підбір. Наявність психолога допомагає не лише потерпілим, а спрощує роботу юристів, правоохоронців, документаторів.

— Якою має бути підготовка таких спеціалістів?

— Тут йдеться не лише про знання принципів Стамбульського протоколу та наявність відповідних сертифікатів. Необхідне постійне навчання і практика. Велику роль відіграє людяність, вмотивованість. Ми стикаємося з різним. У когось з клієнток після полону можуть бути проблеми в стосунках із чоловіком, а в когось — тяжка депресія і навіть загроза суїциду. Проблеми різні, тож потрібні різні спеціалісти, різні підходи. У нас у штаті є психіатр, вона приходить на допомогу, якщо дуже важкий випадок.

— Людина повернулася з полону і відомо, що вона пережила катування і СНПК, навіть вдалося встановити підозрюваних. Що далі?

— Починається досудове розслідування, суд. Є вже й вироки. У кейсах, де я беру участь як адвокат, п’ять вироків вже було. Щоправда, всі заочні. До речі, недавно до суду надійшла велика справа про куп’янську катівню. Серед 42 потерпілих є й жінки. Поміж іншого йдеться про СНПК. Я буду представляти більшість потерпілих. Але з 18 обвинувачених, лише двоє в українському полоні. Матеріали вже зібрані. Там буде закритий процес.

— Але судові процеси довго тягнуться… Це ж людині треба знову і знову повторювати те, що вона воліла б забути?

— Так, дійсно, не кожна людина готова пройти всі процеси до кінця. Досить часто клієнти просто відмовляються від участі в судових процесах. Іноді ти одразу бачиш, що людина зараз перед тобою виговориться, їй стане трохи легше і вона піде, не захоче продовжувати. Іноді розгляд справи розпочато, вже відома дата судового засідання, а людина відмовляється. А ще буває, що внаслідок пережитої травми хтось починає зловживати алкоголем чи наркотиками… Тоді вже не до судових процесів. Все це знову ж таки говорить про те, наскільки необхідна людям, які пройшли через полон, катування, психологічна реабілітація, а іноді допомога психіатра. Ми маємо таких спеціалістів і завжди працюємо в тандемі. Вони виїжджають з юристами на допити.

— Як тобі як жінці працювати над такими справами — про полонених жінок, про СНПК?

— Вже легше. Хоча навіть зараз я можу розплакатися. Треба курити з клієнткою — куримо. Хоче поплакати — плачемо… Я чула такі речі, що, здається, нічого вже не здивує. Але все одно, приходить нова справа, і ти не розумієш, як люди можуть таке творити. Мені особисто важко даються справи, в яких фігурують діти, адже я сама мама. Є справи, де неповнолітні були в полоні, зазнавали сексуального насильства. Особливо тяжко було на початку повномасштабного вторгнення. Тоді здавалося, що психіка просто не витримає: ти не можеш ані спати, ані їсти. Зараз вже легше. Найтяжчим був кейс — про чотирирічну дитину, яка зазнала катувань під час окупації Херсонської області.

— Що тебе найбільше вразило під час роботи над справами, що стосуються жінок у полоні?

— Був кейс жінки у поважному віці — за 70 років. Її тримали в катівні чотири місяці за те, що вона допомагала партизанам. Вона їм, дійсно, їсти передавала. У катівні її регулярно ґвалтували. І навіть попри все це вона нікого не здала окупантам. А ще мене вражає, коли питаєш жінку: “Як ви це витримали? Що вам дало сили?” І часто я чую відповідь: “Діти!”