Коли мене запитують, як я ставлюся до кримінального світу, я відповідаю: ніяк. Але якщо бути відвертим, повністю відокремити себе від цього світу ми не можемо. Він існує поруч із нами. Він давно проник у нашу культуру, мову, музику, кіно і навіть у побут. Ми знаємо слова кримінального жаргону, слухаємо пісні, у яких романтизується життя “за поняттями”, і часом навіть не замислюємося, звідки все це прийшло. Та кримінальний світ — це не пісні і не романтика. За ним стоять реальні людські долі, злочини, потерпілі, зруйновані сім’ї та роки життя, проведені за ґратами.
Я не хочу виправдовувати злочинців і не хочу ставити під сумнів необхідність покарання. Людина, яка порушила закон, повинна нести за це відповідальність. Але чи означає вирок суду, що людина назавжди має залишатися злочинцем? Чи може той, хто одного разу пішов неправильним шляхом, змінити своє життя? І, можливо, ще важливіше питання: чи готове суспільство дати такій людині другий шанс?
Саме про це я хочу поговорити. Не про злочинців як про окрему категорію людей. А про людей, які свого часу стали злочинцями, відбули покарання або перебували в місцях позбавлення волі, а потім опинилися перед вибором, який змінив їхнє життя.
Одним із таких місць є Державна установа “Одеська виправна колонія (№14)”. За її стінами перебували люди з різними характерами, різними долями та різними причинами, через які вони опинилися по той бік закону. Хтось прийшов до злочину через наркотики. Хтось — через бажання швидко отримати гроші. Хтось потрапив у кримінальне середовище ще в молодому віці. Хтось вважав себе розумнішим за інших і був переконаний, що саме йому вдасться те, чого не вдалося іншим.
Але в дитинстві навряд чи хтось із них мріяв стати злочинцем. Діти грають у поліцейських і злодіїв. Проте ніхто не народжується з мрією провести частину свого життя за ґратами. До цього приходять поступово. Спочатку здається, що можна легко заробити. Потім — що можна спробувати наркотик і в будь-який момент зупинитися. Потім — що можна обійти закон, бо “я розумніший”. А потім настає момент, коли двері за людиною зачиняються. І починається покарання.
Але покарання закінчується. Людина виходить на свободу. І саме тут часто починається інша проблема. Формально суспільство говорить: ти відбув покарання — тепер починай життя заново. Але на практиці поруч із цим “другим шансом” залишається недовіра.
Судимість може закрити двері до роботи. Старі знайомства залишаються поруч. Колишнє оточення часто приймає людину назад швидше, ніж суспільство. І людина знову опиняється перед вибором. Почати все спочатку — важко. Повернутися до знайомого способу життя — набагато простіше.
Так виникає замкнене коло: злочин — покарання — звільнення — недовіра — повернення до старого середовища — новий злочин.
А потім знову колонія.
Другий шанс
Саме тому другий шанс — це не просто відкрити перед людиною двері. Потрібно, щоб за цими дверима було куди йти. Потрібна робота. Потрібна родина. Потрібні люди, які готові повірити.
Потрібне відчуття власної гідності. Іноді людині потрібен не тільки шанс вийти з колонії, а й причина не повертатися туди знову. Для багатьох таким переломним моментом стало 24 лютого 2022 року. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. І держава опинилася перед необхідністю мобілізувати всі можливі ресурси для захисту країни.
Серед тих, кому було надано можливість долучитися до оборони України, опинилися й засуджені. Для суспільства це рішення було непростим. Як може людина, яка порушила закон, отримати зброю і стати на захист держави? Чи можна довірити зброю тому, хто колись сам становив загрозу для інших? Ці питання мають право на існування. Але поруч із ними з’явилося інше. Що відбувається з людиною, коли вона отримує можливість зробити для суспільства те, чого від неї ніхто не очікував?
Дванадцять тисяч
Ще вчора — засуджений. Сьогодні — військовослужбовець.
Ще вчора — людина, яка жила у світі кримінальних правил. Сьогодні — людина, від якої залежить життя побратима.
Ще вчора — боротьба за гроші, статус і місце у кримінальному середовищі. Сьогодні — боротьба за свою землю.
І саме тут, можливо, починається найцікавіша частина цієї історії. Серед тисяч засуджених, які отримали можливість долучитися до захисту України, є конкретні люди. За кожною цифрою — окрема доля, окрема історія і окремий вибір. Серед них — і двоє чоловіків, історію яких ми хочемо розповісти. Сергій Переверзєв та Володимир Теркіла. Обидва свого часу перебували в Одеській виправній колонії №14. А сьогодні вони — військовослужбовці, які виконують бойові завдання.
На фотографіях — люди, про яких ідеться в цій історії. Не вчорашні засуджені. Не рядки з вироку. Не цифри у статистиці. Сьогодні ми бачимо військових. Людей, які перебувають серед побратимів і виконують свою роботу.
Війна не стирає минулого. Вона не скасовує скоєних злочинів. Вона не робить людину автоматично іншою. Але війна може поставити людину перед ситуацією, у якій старі правила більше не працюють.
На фронті немає значення, ким ти був учора, якщо сьогодні ти не можеш прикрити того, хто стоїть поруч. Там не питають, скільки років ти провів у колонії, коли потрібно витягнути пораненого побратима. Там повага не дається за кримінальним статусом. Її потрібно заслужити вчинками.
І, можливо, саме це стало для частини колишніх засуджених найбільшим переломом у житті. Вони потрапили в інший світ. Світ, де замість “кентів” з’явилися побратими. Де замість боротьби за кримінальну “корону” з’явилася відповідальність за людину поруч. Де поняття сили змінилося. І де вперше виникло відчуття, що ти можеш бути потрібним не кримінальному середовищу, а своїй державі.
Сила, яка має інше значення
Колись сила могла асоціюватися зі страхом, статусом, можливістю нав’язати свою волю іншому. На війні це поняття змінюється.
Сила — це витримати. Сила — це не залишити побратима. Сила — це виконати завдання, коли страшно. Сила — це відповідати не тільки за себе.
Саме тому історія цих двох чоловіків важлива не лише як історія двох колишніх засуджених. Вона ставить перед нами значно ширше питання: чи може людина змінитися настільки, щоб суспільство побачило в ній не її минуле, а її сьогодення?
Після фронту
Але ця історія не закінчується на фронті. Навпаки. Можливо, найважчий іспит чекає на людину саме після повернення.
Коли закінчується війна, людина знімає військову форму і знову опиняється перед цивільним суспільством. І тоді виникає головне питання: чи побачимо ми перед собою людину, якою вона стала, чи й надалі бачитимемо лише людину, якою вона була?
Це питання стосується не лише Сергія і Володимира. Воно стосується всіх тих, хто отримав другий шанс. Бо повернутися до мирного життя після війни — непросто.
Знайти роботу. Повернутися до родини. Навчитися жити без постійної небезпеки.
І водночас — довести суспільству, що минуле не повинно назавжди визначати майбутнє.
Родина. Робота. Суспільство
Саме тут і перевірятиметься справжня зміна. Не в словах. Не в красивих фотографіях. Не у військовій формі. А в тому, що буде після.
Чи зможе людина створити родину або повернутися до неї? Чи зможе чесно працювати? Чи зможе жити за законом? Чи зможе суспільство прийняти її? І головне — чи зможе сама людина повірити, що має право на нормальне життя?
Бо другий шанс — це не подарунок. Це відповідальність.
Від кайданів до зірок
Ця історія — не про те, щоб забути злочини. Не про те, щоб виправдати тих, хто порушив закон. І не про те, щоб сказати, що війна автоматично робить людину хорошою.
Ця історія про інше. Про можливість змінитися. Про відповідальність. Про вибір. Про те, що навіть після найважчої помилки перед людиною іноді може відкритися дорога, якої вона раніше навіть не бачила.
Сергій і Володимир — лише двоє з тисяч. Але саме з таких історій і складається велика історія країни.
Ще вчора — кайдани. Сьогодні — військова форма.
Ще вчора — колонія. Сьогодні — фронт.
Ще вчора — вирок. Сьогодні — відповідальність за життя побратима.
І, можливо, справжня зміна людини починається не тоді, коли з її рук знімають кайдани. А тоді, коли вона сама вирішує більше ніколи до них не повертатися.
