Якими ми вийдемо з війни?

Теза про те, що російсько-українська війна змінила свою природу, сьогодні лунає не від сторонніх аналітиків, а від людей, які цією війною командували. Валерій Залужний, ще у листопаді 2023 року, будучи головнокомандувачем, опублікував у The Economist есе про сучасну позиційну війну, де прямо порівняв фронт із Першою світовою: досягнутий рівень технологій загнав обидві армії в глухий кут, і розраховувати на глибокий прорив не випадає. Уже як ексголовнокомандувач він розвинув цю думку в колонці “Політика і війна. Реальність проти очікувань” (Liga.net, листопад 2025). Ідеться, за його словами, про змагання на витривалість усього державного організму, водночас у військовому, соціальному та економічному вимірах.

Остаточне формулювання він дав 2026 року в колонці для The Telegraph. “Це вже не війна стрімких маневрів. Це війна на виснаження”, пише Залужний. Насичення фронту дронами, високоточною зброєю та засобами спостереження зробило великі прориви майже неможливими для обох сторін. Ставка супротивника тепер не на швидкий наступ, а на виснаження України економічно, воєнно та психологічно.

Звідси й застереження: тлумачити удари по російській логістиці та інфраструктурі як ознаку близького фіналу хибно. У війні на виснаження немає очевидного переможця у звичному сенсі. Її результат вирішує витривалість, тобто здатність суспільства довше нести тягар затяжного конфлікту, зберігши при цьому зовнішню підтримку.

До того самого висновку дійшов і Олександр Сирський, який очолював ЗСУ з лютого 2024 року. Ще в травні 2025 року на засіданні Ради Україна–НАТО він заявив, що супротивник перевів агресію проти України у війну на виснаження. А в травні 2026-го, визнав зворотний бік цього стану: за обмежених ресурсів і чисельної переваги супротивника ЗСУ “намагаються перейти від ‘війни на виснаження’ до асиметричної стратегії”, тобто до ударів по тилах і ставки на безпілотні системи.

Показово, що сама спроба вийти з режиму взаємного виснаження і є найкращим підтвердженням діагнозу. Війна давно точиться не за територію, а за ресурс терпіння.

Що таке війна на виснаження

Це протилежність “стратегії нищівного удару”, де все вирішує генеральна битва. Перемога досягається не розгромом армії супротивника, а вичерпанням його спроможності й готовності воювати: людей, грошей, снарядів, союзників, терпіння тилу.

Такі війни виникають, коли:

• сторони технологічно приблизно рівні й жодна не може досягти прориву;

• оборона дешевша й ефективніша за наступ;

• фронт суцільний, флангів немає, маневрені операції неефективні;

• обидві сторони мають глибину мобілізації та зовнішнє живлення.

Ключовий парадокс полягає в тому, що втрати в живій силі й техніці самі собою втрачають значення. Важить інше: співвідношення втрат до спроможності їх поповнити та поріг терпимості суспільства до ціни. Тому такі війни зазвичай закінчуються не воєнним розгромом, а внутрішнім надломом однієї зі сторін або переговорами.

Класичні приклади

Громадянська війна у США (1864–1865), перша індустріальна війна на виснаження. Ґрант відмовився від маневру й пішов на розмін втратами, знаючи, що Південь своїх не поповнить. Шерман паралельно нищив економічну базу супротивника.

Перша світова, Західний фронт (1915–1918), взірцевий випадок. Фалькенгайн під Верденом прямо формулював мету: знекровити французьку армію, а не взяти місто. Німеччину зрештою доламала не перемога Антанти на полі бою, а морська блокада, голод і революція.

Ірано-іракська війна (1980–1988): вісім років окопів, хімічної зброї, “війни міст” та ударів по танкерах. Завершилася внічию на довоєнних кордонах, обидві сторони просто видихнулися.

В’єтнам (1965–1973), виснаження навпаки. США вигравали за “рахунком втрат”, але ресурсом, який вичерпався, виявилася політична воля Вашингтона, а не жива сила Ханоя.

Із цього випливає кілька висновків:

• тактичні успіхи майже не конвертуються у стратегічний результат, і саме про це попереджає Залужний;

• результат вирішує економіка, демографія та стійкість зовнішньої підтримки, а не мапа фронту;

• вихід із режиму виснаження дає або технологічний стрибок, або перенесення удару на економіку супротивника, або коаліційна асиметрія;

• завершується така війна частіше політичною подією: зміною режиму, революцією, вичерпанням зовнішнього донора, а не капітуляцією на фронті.

Як внутрішній устрій воюючих сторін впливає на результат

Вирішальна змінна тут не кількість ресурсів, а спроможність держави їх видобувати й утримувати волю до продовження. Механізмів усього два: примус і згода. Працюють обидва, але стійкість у них різна.

Автократія купує витривалість придушенням. Виборчого дедлайну немає, втрати можна приховувати, протести придушувати. Ціна такого вибору: викривлена інформація нагорі, відсутність зворотного зв’язку, який виправляє погану стратегію, і загальна крихкість конструкції. Такі системи тримаються довго, а валяться одразу й цілком (Росія 1917, Німеччина 1918).

Демократія купує витривалість легітимністю. Люди мобілізуються охочіше, податки сплачують сумлінніше, помилки обговорюються й коригуються, кредит і союзники доступніші. Ціна: вразливість до втоми від війни, виборчих циклів і розколу еліт.

Академічна література минулого століття тут розходиться в думках. Ден Райтер і Аллан Стем показали, що армії демократій воюють ефективніше. У них помітно краща ініціатива та якість командування, дещо краща логістика, проте всі три переваги скорочуються в міру затягування війни (“Democracy and Battlefield Military Effectiveness”, Journal of Conflict Resolution, 1998; розгорнуто в книжці Democracies at War, Princeton UP, 2002). Ще жорсткіше формулюють Скотт Беннетт і Аллан Стем. За даними міждержавних воєн 1816–1990 років у короткій війні демократії перемагають частіше, але автократії значно рідше здаються з плином часу. Приблизно через вісімнадцять місяців перевага переходить до автократа, а демократії стають більш схильними вийти з війни та погодитися на нічию чи поразку (“The Declining Advantages of Democracy”, JCR 42(3), 1998). Увага, це статистика минулого століття, її не можна використовувати для прогнозування сучасної війни.

Крістофер Гелпі, Пітер Фівер і Джейсон Райфлер уточнюють механізм. Терпимість суспільства до втрат визначається не їхньою кількістю, а двома переконаннями: що справа праведна і що успіх досяжний. Суспільство здатне прийняти і незавершеність війни, і зростання витрат, доки події не переконують його, що перемога неможлива (“Success Matters: Casualty Sensitivity and the War in Iraq”, International Security 30(3), 2005/06; книжка Paying the Human Costs of War, Princeton UP, 2009). Саме тому оборонна війна за існування дає демократії величезний запас міцності (Британія 1940, Фінляндія 1939–1940), а експедиційна не дає майже жодного (В’єтнам).

Як це лягає на названі аспекти війни

Втрати й поріг терпимості. Це прямий канал впливу. Поріг залежить не від абсолютних цифр, а від відчуття справедливості витрат. Якщо мобілізація сприймається як розподілена чесно, а не як податок на бідних і непривілейованих, поріг високий. Корупція в ТЦК, відкупи, невизначений строк служби без ротації та демобілізації б’ють по цьому порогу сильніше, ніж самі втрати. Сюди ж належать ухиляння та самовільне залишення частини. Це показники не боягузтва, а знецінення контракту між державою і мобілізованим.

Конвертація тактики у стратегію. Тут впливає якість командування. Там, де за погані новини карають, донесення прикрашають, і рішення ухвалюються на основі фальшивої картини. Свобода преси та дієвий парламентський контроль політично незручні, але функціонально це система раннього попередження. Скандали навколо окремих частин чи провальних операцій працюють як механізм виправлення, закрита система такого механізму просто не має.

Економіка, демографія та зовнішня підтримка. Найбільш чутливий пункт. Верховенство права тут не абстракція, а частина бойової потуги: корупція в оборонних закупівлях означає фізично недоотримані снаряди й дрони. Демографія в затяжній війні залежить від того, чи повернуться біженці, а це питання довіри до інституцій, а не до лінії фронту. Зовнішня ж підтримка прямо зумовлена репутацією. Допомога, кредити та інтеграційні перспективи пов’язуються зі станом прав людини й антикорупційних інституцій, і це єдиний ресурс війни на виснаження, який можна втратити не на фронті, а в парламенті союзника.

Вихід із режиму виснаження. Технологічний стрибок і асиметричні рішення народжуються знизу: ініціативою, горизонтальними зв’язками, приватною інженерією, готовністю терпіти невдалі експерименти. Централізована вертикаль краще масштабує вже знайдене, але гірше знаходить нові рішення. Відкрите суспільство має тут структурну перевагу в темпі адаптації за умови, що держава не придушує самодіяльність і не монополізує виробництво.

Політичне завершення. У ньому закладено головний ризик для демократії. Відкладені вибори й воєнний стан поступово розмивають легітимність влади, але вибори посеред війни створюють ризик розколу та зовнішнього втручання. Побічний ефект, загострення відносин між політичним і військовим керівництвом: генерал із високим рейтингом стає політичним чинником, а це відволікає командну вертикаль від бойових завдань. Публічні полеміки колишніх і чинних головнокомандувачів та міністрів із політичним керівництвом є саме симптом цієї проблеми. До того ж будь-які переговори потребують суб’єкта, чий підпис визнає суспільство, і дефіцит легітимності може зробити мир політично непідписуваним навіть за готовності до нього.

Ключова асиметрія

Репресія й легітимність дають витривалість різної якості. Перша дозволяє довше не здаватися, друга дозволяє краще воювати. У довгій війні це означає різні типи поразки: закрита система ризикує раптовим політичним обвалом, відкрита поступовим сповзанням до “миру від утоми”. Є в них і спільний сценарій деградації. Демократія, яка заради виживання згортає права й підзвітність, втрачає власні переваги та набуває вразливостей супротивника, не отримуючи при цьому його інструментів примусу.

Що розуміти під перемогою

“Перемога” тут не одне поняття, а три різні.

Максималістська: воєнне звільнення всіх територій у кордонах 1991 року, репарації, суд над винними. З огляду на все розібране вище, за нинішнього співвідношення сил, ця мета воєнним шляхом практично недосяжна. Позиційний глухий кут, про який пише Залужний, симетричний: якщо прорив неможливий для сторони з перевагою в людях і вогні, він тим паче неможливий для сторони без неї.

Реалістична: збереження України як суверенної, життєздатної, озброєної та інтегрованої до Заходу держави; фіксація війни по лінії, якої Україна не визнає юридично, але яку супротивник не може зрушити; гарантії безпеки, що роблять повторний напад надто дорогим. Це досяжно, і саме до такого сценарію схиляються аналітики.

Мінімальна: збереження державності як такої. Сьогодні це вже не під питанням, але в дуже довгій перспективі не гарантовано автоматично.

Реалістичний сценарій потребує чотирьох умов водночас:

• стійка ППО та захист енергетики;

• відновлена довіра мобілізованих до держави, тобто ротація, зрозумілі строки служби, чесність у розподілі тягаря;

• фінансова автономія від політичних циклів союзників, тобто європейські гроші та заморожені активи замість щорічного торгу у Вашингтоні;

• збереження темпу технологічної адаптації.

Якщо бодай одна з цих опор просідає надовго, реалістичний сценарій сповзає до мінімального.

Ресурси й обмеження

На користь того, що Україна здатна вистояти, працює кілька чинників. Економічна база супротивника поступається сукупному ресурсу західної коаліції на порядок за умови, що коаліція готова цей ресурс витрачати. Виробництво дронів і швидкість адаптації залишаються сферою, де горизонтальна ініціатива дає структурну перевагу. І головне: в України гранично висока “ставка” в термінах Гелпі, Фівера та Райфлера. Війна точиться за існування, а не є експедиційною, і це різко піднімає поріг терпимості до витрат.

Аргументи проти не менш вагомі. Демографія асиметрична: навіть сприятливе співвідношення втрат не компенсує різниці мобілізаційних баз. Закономірність Беннетта і Стема, згідно з якою автократія довше не виходить із війни, працює не на користь Києва. А оголошений Сирським перехід до асиметричної стратегії по суті визнає, що розмін на виснаження перестав бути для України виграшним.

І тут варто зафіксувати неприємну симетрію. Держава може втримати територію і при цьому програти війну, якщо заради виживання демонтує те, заради чого виживала. Демократія, яка згорнула підзвітність, втрачає свої переваги, не набуваючи інструментів супротивника. Тому у війні на виснаження питання “чи можна перемогти” невіддільне від питання “ким ти з неї вийдеш?”.

Ціна виживання

Від 2022 року Україна зі зрозумілих причин не стала демократичнішою країною, ніж була до війни. Надзвичайні повноваження запроваджують як тимчасові, але у війни на виснаження немає чіткого фіналу: перемир’я не мир, а лінія зіткнення не кордон. Отже, немає й моменту, у який режим винятків (з конституції) скасовується автоматично. Скасувати його має той, хто ним користується, добровільно і не на свою користь. Південна Корея тут канонічний приклад: формально незавершена війна слугувала обґрунтуванням авторитарного правління тридцять п’ять років після того, як стрілянина припинилася. Небезпека не в окремих обмеженнях воєнного часу, кожне з яких окремо виправдане, а в тому, що їхня сукупність не має вбудованої дати завершення.

Закритість закупівель як бойова проблема. Таємність в оборонному замовленні обґрунтована операційно, але вона ж вимикає єдиний дієвий механізм контролю ціни та якості. Різниця між заявленим і отриманим вимірюється тут не відсотками бюджету, а снарядами, яких немає на позиції. Це той випадок, коли антикорупційна інституція не є поступкою зовнішнім вимогам і не розкіш мирного часу, а елемент вогневої ефективності. До того ж саме ця ділянка найбільш чутлива для донорів: репутаційна шкода конвертується в затримку пакетів допомоги швидше, ніж будь-яка подія на фронті.

Нетерпимість до критики. Перевага демократій на полі бою, про яку писали Райтер і Стем, складалася з ініціативи низової ланки та якості командування, а обидві ці речі тримаються на праві доповісти погану новину без наслідків для доповідача. Щойно внутрішня критика починає тлумачитися як робота супротивника, система втрачає зворотний зв’язок і набуває саме тієї патології, яка губить закриті армії. Командування ухвалює рішення, виходячи з прикрашеної картини та становища на неіснуючих мапах.

Дефіцит суб’єкта для миру. Відкладені вибори розв’язують короткострокову проблему і створюють довгострокову. Війну на виснаження завершує підпис, а підпис потребує визнаної легітимності. Що довше відкладається оновлення мандата, то вужчим стає простір прийнятних компромісів: будь-яке територіальне рішення оскаржать як ухвалене без повноважень. Парадокс у тому, що влада, яка накопичила за час війни максимум формальних повноважень, може виявитися політично неспроможною підписати те, що необхідно підписати для її завершення.

Відкладена проблема: демобілізація. Повернення сотень тисяч людей із бойовим досвідом, травмою та зброєю становить самостійне випробування, яке не збігається в часі із закінченням війни, а йде за ним із запізненням. Якщо на цей момент цивільні інституції дискредитовані, а армія залишається єдиною структурою з високою довірою, виникає класична преторіанська конфігурація: військовий авторитет як альтернатива політичному. Європа після 1918 року дала цілу серію таких переходів, і майже ніде вони не були результатом чийогось задуму. Просто ветеранські організації виявлялися єдиною живою формою солідарності в країні зі знеціненою політикою.

Демографію вирішує довіра, а не фронт. Чи повернуться біженці, залежить не від лінії оборони, а від того, чи є куди повертатися в інституційному сенсі: чи працюють суди, чи захищена власність, чи передбачувані правила. Держава, яка відстояла територію, але не повернула людей, програє війну на виснаження заднім числом, уже в мирний час, бо демографічний ресурс наступної кризи виявиться меншим і старшим.

Є й історичні приклади, що не потребують наслідування, але заслуговують на увагу. Британія провела загальні вибори 1945 року, не чекаючи миру з Японією, і змінила воєнного прем’єра без шкоди для результату. Фінляндія двічі пройшла через війну з незрівнянно сильнішим супротивником, поступилася десятою частиною території та зберегла демократію. За критерієм “ким ти вийшов” це чи не взірець перемоги при територіальній поразці. Ізраїль вів війни, не перериваючи виборчого циклу. Воєнна необхідність, отже, не вимагає згортання підзвітності автоматично. Вона лише створює постійно доступне виправдання, яким можна скористатися, а можна й ні.

Звідси випливає практичний тест, застосовний у момент завершення війни і незалежний від того, де пройшла лінія:

• чи будуть скасовані надзвичайні повноваження і в які строки;

• чи будуть проведені вибори і чи визнає їхній результат сторона, що програла;

• чи збережуться інституції, здатні критично й неупереджено розслідувати помилки та прорахунки власної сторони;

• чи повернеться вагома частка тих, хто виїхав;

• чи залишаться військові поза політикою.

Відповіді на ці п’ять питань визначають результат війни на виснаження не меншою мірою, ніж мапа. Територію можна повернути згодом, прецедентів достатньо. ФРН чекала сорок п’ять років і отримала своє, не зробивши жодного пострілу, саме тому, що зберегла державу, до якої мало сенс приєднуватися. Втрачену здатність до самокорекції повертають довше, а іноді не повертають зовсім.

---

Джерела

• Валерій Залужний. Modern Positional Warfare and How to Win in It. Есе, що супроводжувало інтерв’ю The Economist, листопад 2023: https://nsarchive.gwu.edu/sites/default/files/documents/semon9-ryglx/2023-11-00-Zaluzhny-Modern-Positional-Warfare-and-How-to-Win-It-Economist-website.pdf

• Валерій Залужний. Політика і війна. Реальність проти очікування. LIGA.net, листопад 2025: https://www.ukrainianworldcongress.org/ua/valerii-zaluzhnyi-polityka-i-viina/

• Валерій Залужний. Колонка для The Telegraph, липень 2026: https://echofm.online/statya-dnya/the-telegraph-valerij-zaluzhnyj-ne-stoit-schitat-chto-rossiya-proigrala-vojnu

• Олександр Сирський на засіданні Ради Україна–НАТО, травень 2025: https://nv.ua/ukraine/events/front-syrskiy-zayavil-chto-rossiyane-prodolzhayut-boevye-deystviya-nesmotrya-na-prizyvy-k-diplomatii-50514331.html

• Олександр Сирський про перехід до асиметричної стратегії, травень 2026: https://gordonua.com/section-war/news-ukrayina-perekhodyt-do-asymetrychnoyi-stratehiyi-viyny-syrskyy-21-05-2026.html

• Dan Reiter, Allan C. Stam. Democracy and Battlefield Military Effectiveness. Journal of Conflict Resolution, 42(3), 1998: https://journals.sagepub.com/doi/10.1177/0022002798042003003

• Dan Reiter, Allan C. Stam. Democracies at War. Princeton University Press, 2002: https://press.princeton.edu/books/paperback/9780691089492/democracies-at-war

• D. Scott Bennett, Allan C. Stam. The Declining Advantages of Democracy. Journal of Conflict Resolution, 42(3), 1998: https://journals.sagepub.com/doi/10.1177/0022002798042003007

• Christopher Gelpi, Peter D. Feaver, Jason Reifler. Success Matters: Casualty Sensitivity and the War in Iraq. International Security, 30(3), 2005/06: https://doi.org/10.1162/016228805775969573

• Christopher Gelpi, Peter D. Feaver, Jason Reifler. Paying the Human Costs of War. Princeton University Press, 2009: https://press.princeton.edu/books/paperback/9780691139081/paying-the-human-costs-of-war