29 вересня у Яд Вашем (Ізраїльський державний національний меморіальний комплекс історії Голокосту) відбудеться пам’ятний захід, присвячений 85-м роковинам масових вбивств у Бабиному Яру. Перед присутніми виступлять:
- пан Данн Даян, голова Яд Вашем;
- пан Натан Шаранський, голова Наглядової ради Меморіального Центру Голокосту Бабин Яр (МЦХБЯ, Київ);
- пан Євген Корнійчук, посол України в Ізраїлі;
- пані Лариса Левковська, яка виконує обов’язки голови Асоціації українських іммігрантів в Ізраїлі.
Про що саме будуть говорити шановні промовці, я не знаю. Але легко можу собі уявити, маючи досвід попередніх таких заходів.
Вони будуть говорити, що Бабин Яр — це пам’ять про Голокост, про знищення людської гідності, що Бабин Яр — це один із найстрашніших символів нацистського геноциду.
Про що вони ніколи не говорять (і цього разу говорити не будуть) — це про те, що Бабин Яр є одним із символів радянського геноциду. Радянська влада мала свою власну програму “остаточного розв’язання єврейського питання”. (Не лише єврейського — багатьох інших малих народів — калмиків, чеченців, кримських татар. Але зараз ми говоримо про євреїв.) В рамках цієї програми могили євреїв, убитих у роки німецької окупації, перетворювалися на сміттєзвалища та ями для нечистот. На тих, хто вижив у роки німецького Голокосту, чекали компанії викриття та чистки в рамках радянського геноциду (викриття космополітів, лікарів-шкідників, членів Єврейського антифашистського комітету, валютників та підозрюваних в економічних злочинах).
Бабин Яр — це пам’ять про радянський Голокост, яку ретельно уникають і замовчують!
Нормальна людська психіка не могла змиритися з таким станом речей — з наругою та образою пам’яті загиблих і належним чином не похованих євреїв.
У вересні 1966 р. група молодих київських євреїв стала на захист честі та гідності спаплюжених єврейських могил у Бабиному Яру.
Дуже швидко стало ясно, що боротьба за честь і гідність єврейських могил є, по суті, боротьбою за честь і гідність єврейського народу. З усіма наслідками, що з цього випливають — розумінням себе як народу, розумінням необхідності державності для цього народу, розумінням неминучості виходу єврейського народу на свою історичну батьківщину.
Так, із символу боротьби за честь та гідність єврейських могил Бабин Яр перетворюється на символ боротьби за честь та гідність єврейського народу, за право єврейського народу на вихід на свою історичну батьківщину.
Організатори пам’ятної церемонії 85-х роковин Бабиного Яру нічого про це, звичайно, не знають і знати не хочуть. Бог із ними. Але для тих, хто готовий, хоча б на хвилину, замислитися над вищесказаним, я хотів би подати коротеньку (ні, не дуже) довідку про “справи минулих днів”, пов’язані з Бабиним Яром.
Радянська влада не любила те, що відбувалося з Бабиним Яром і навколо Бабиного Яру. Радянська влада активно боролася з тими, хто відстоював честь та гідність Бабиного Яру, честь та гідність єврейського народу, пов’язаного з Бабиним Яром.
Колись товариство “Меморіал” напередодні Дня пам’яті жертв репресій (29 жовтня) влаштовувало читання вголос імен репресованих у роки сталінського терору. Непогано б і нам сьогодні завести собі такий звичай — у день пам’яті Бабиного Яру зачитувати вголос імена людей, які колись, “живота свого не шкодуючи”, боролися проти перетворення Бабиного Яру на звалище сміття і нечистот, за честь і гідність єврейських могил, за честь і гідність єврейського народу.
Нижче ви знайдете кілька добірок документів, пов’язаних із переслідуваннями владою київських активістів Бабиного Яру та єврейського результату з Бабиного Яру.
Імена людей у цих списках взяті мною зі звітів правозахисних рухів (“Вісті з СРСР” (Кронід Любарський, Мюнхен) та “Хроніка поточних подій” + “Хроніка захисту прав у СРСР”). А також із розсекречених архівів КДБ. Доступ до останніх я отримав не прямо, а через проміжні добірки, зроблені МЦХБЯ (на замовлення АНУ — Ізраїльський музей єврейського народу) і зберігаються сьогодні в АНУ у вигляді загальнодоступного архіву JDoc.
Списки представлені мною у вигляді трьох різних добірок:
1. Судові переслідування (найжорсткіша і гнітюча форма)
2. Адміністративні переслідування (менш жорстка та короткострокова форма)
3. Позасудові переслідування (найлегша, але не менш принизлива форма)
Далі йдуть самі списки.
Судові переслідування
1. Кочубієвський Борис, 1936 р. народження, вищу освіту здобув у Київському політехнічному інституті, працював старшим інженером на київському заводі “Радіоприлад”.
Репресований за відкрите висловлювання сіоністських поглядів. Був першим засудженим у Радянському Союзі за сіоністську діяльність після Шестиденної війни.
16 травня 1969 року Київський обласний суд засудив Кочубієвського за статтею 187-1 КК УРСР до 3 років ув’язнення у виправно-трудовій колонії.
Покарання відбував в установі ЯЕ 308/26, Жовті Води.
Після звільнення з колонії емігрував до Ізраїлю наприкінці 1971 року.
У 2023 році разом з іншими колишніми в’язнями Сіона підписав петицію на підтримку юридичної реформи, ініційованої урядом Ізраїлю для обмеження повноважень Верховного суду.
2. Олександр Фельдман, 1947 р. народження, відомий активіст єврейського (сіоністського) руху у Києві.
Після служби в армії (1966–1969 рр.) приєднався до сіоністського руху в Києві, вивчав іврит, історію єврейського народу, а також брав активну участь у поширенні єврейського самвидаву. До арешту працював у Києві кочегаром.
1972 року подав документи на виїзд до Ізраїлю. За участь у колективних демонстраціях “відмовників” у Москві та Києві тричі піддавався адміністративним арештам на 15 діб.
18 жовтня 1973 року, під час Війни Судного дня, КДБ організував проти нього провокацію на вулиці Києва. Його заарештували і висунули неправдиве звинувачення за суто кримінальною статтею — “злісне хуліганство” (нібито він вибив торт із рук перехожої дівчини і вчинив бійку).
У листопаді 1973 р. суд у Києві засудив Олександра Фельдмана до 3,5 року таборів посиленого режиму. Термін він відбував у Шепетівській колонії Хмельницької області, де багато разів оголошував голодування протесту, за що його відправляли до карцеру.
23.11.1973 сім київських євреїв оголосили голодування протесту проти вироку Фельдману. До голодування приєдналися активісти Москви, Ленінграда, Тбілісі, Риги та Новосибірська.
У 1977 році, повністю відбувши вирок, був звільнений і того ж року репатріювався до Ізраїлю.
3. Марк Луцкер — київський єврейський активіст і відмовник, у 1970-х роках зазнав переслідувань та тюремного ув’язнення за спробу репатріації до Ізраїлю.
1972 року Марк Луцкер подав документи на виїзд до Ізраїлю, після чого отримав повістку до армії. Через бажання виїхати до Ізраїлю відмовився від проходження військової служби в радянській армії.
Марк Луцкер арештували і судили безпосередньо у Києві у вересні 1973 року.
Його справу за ухилення від призову слухав народний суд Дарницького району у вересні 1973 року. Вирок — 2 роки таборів.
Повернувшись з ув’язнення, він знову подав заяву на виїзд до Ізраїлю, отримав відмову без жодних пояснень і… знову був призваний до армії. Як йому пояснили, відбуття покарання не звільняє від служби.
Відбувши покарання, продовжив боротьбу за право на виїзд і згодом зміг залишити СРСР.
Марк та Наташа Луцькі (Київ) брали участь у зборах у Бабиному Яру, через що потрапили у поле зору КДБ. Зіткнулися з перешкодами у виїзді (відмова), втратили роботу, які імена полоскалися в республіканських ЗМІ як “агентів міжнародного сіонізму”.
4. Вінаров Яків (1954 р. н.) навчався у Воронезькому політехнічному інституті. Після того, як він подав заяву на виїзд до Ізраїлю та отримав відмову, у травні 1974 року його відрахували (виключили) з інституту.
Втративши студентську відстрочку, у травні 1975 року отримав повістку до армії. Вінаров відмовився від проходження військової служби, оскільки складання присяги та подальший доступ до “державної таємниці” назавжди закрили б йому шлях до еміграції. Його заарештували 5 червня 1975 року.
На початку серпня 1975 року Київський міський суд засудив 21-річного Якова Вінарова до 3 років виправно-трудових таборів за звинуваченням в ухиленні від військової служби. В ув’язненні зазнавав тиску і побиття з боку як кримінальників, так і табірної адміністрації.
У червні 1977 року Яків Вінаров був звільнений умовно-достроково, відбувши два роки ув’язнення, після чого відразу ж залишив СРСР і репатріювався в Ізраїль.
5. Пільніков Валерій (1938 р. н.) — київський активіст руху за виїзд до Ізраїлю та правозахисник, який, попри своє неєврейське походження, став видатним учасником єврейського емігрантського руху в СРСР. Суд 25 червня 1980 р. Вирок — 5 років таборів суворого режиму за ст.206 ч.2 КК СРСР (“злісне хуліганство”).
16 травня 1980 року, через 5 днів після повернення з Москви до Києва у складі групи євреїв-відмовників, які домагалися в Москві виїзних віз, Валерія Пільнікова було заарештовано в автобусі за звинуваченням в “образі працівника міліції” (ст.189-1 КК УРСР-1) 1980-1991 рр. В. Пільніков утримувався у київській в’язниці “Лук’янівка”. Його дружині не вдається знайти адвоката, готового захищати її чоловіка.
Справа Пільнікова слухалася нарсудом Московського р-ну м. Києва. Весь квартал, де розташована будівля суду, було оточено міліцією. Дружина В. Пільнікова О. Дудник прийшла на суд о 9 годині ранку разом зі своїм знайомим Станіславом Зубком. Їх обох негайно затримали. С. Зубка засудили до 15 діб арешту. Дружину Пільнікова відпустили і привезли до суду о пів на другу, тільки після того, як В. Пільніков, не побачивши дружини в залі, відмовився брати участь у судовому засіданні.
В. Пільников був засуджений до 5 років таборів суворого режиму за ст.206 ч.2 КК СРСР (злісне хуліганство).
Дружина В. Пільнікова — Ольга Григорівна Дудник (р.1956) єврейка.
В. Пільников (1980, 11-15) достроково звільнений. Працював на “будівництві народного господарства” у Хабаровському краї.
6. Кім Фрідман (1935 р.н.) — відомий єврейський активіст-відмовник із Києва, інженер-електронік. 18 травня 1981 року в Києві Кім Фрідман (1981,7-5) був засуджений до 1 р. таборів загального режиму за “дармоїдство” (ст.214 КК УРСР).
Рішення про від’їзд ухвалив під час Шестиденної війни, але оскільки працював в оборонній промисловості, довелося спочатку звільнитися, перейти на робочу посаду і почекати кілька років до подачі. Після звільнення зайнявся івритом, а наприкінці 1971 року ще до подачі почав викладати. Заяву на виїзд подав у 1972 році.
18 березня 1981 року Кіма Фрідмана піддали адміністративному арешту на 10 діб за нез’ясованими мотивами. Після звільнення 28 березня Фрідмана привезли додому і провели в його квартирі обшук. Після обшуку його знову заарештували і цього разу звинуватили у “дармоїдстві” (ст.209 КК УРСР).
18 травня 1981 року Київський міський суд засудив Кіма Фрідмана до 1 року таборів загального режиму. Формальним приводом стала стаття за “дармоїдство” (ст. 214 КК УРСР) Вини не визнавав. Перед судом він був визнаний осудним у психоневрологічній лікарні ім. Павлова у Києві.
Дванадцять київських єврейських активістів оголосили, що вони проводитимуть голодування, що переміняється (голодуючи по черзі по 1 дню), вимагаючи звільнення С. Зубка, В. Кислика та К. Фрідмана, припинення переслідувань євреїв у Києві та перегляду необґрунтованих відмов у ем. У складі групи: Ганна Левицька, мати політв’язня С. Зубка, Ольга Дудник, дружина політв’язня В. Пільнікова, а також Олександр Котовський, Григорій Островський, Давид Чорний, Світлана Єфанова, Володимир Шендерович, Григорій Новак та Є. Чуднер.
Кім Фрідман виїхав до Ізраїлю у травні 1982 року.
7. Зубко Станіслав Олексійович (1937 р.н.) — київський активіст-відмовник, кандидат хімічних наук. З часу подання заяви про виїзд до Ізраїлю в 1980 році Зубка піддавали адміністративним арештам на строк від 10 до 15 діб щонайменше 6 разів. 21 липня 1981 р. засуджений до 4 років таборів загального режиму за звинуваченням у зберіганні зброї та наркотиків. Покарання відбував в установі МХ-224/31, адреса: 281200, УРСР, Хмельницька обл., м. Ізяслав.
23 жовтня 1980 був арештований на 10 діб за “нецензурні висловлювання”, а 5 листопада — на 15 діб. 16 лют. 1981 року Станіслава Зубка викликали на допит до КДБ, але він відмовився відповідати на запитання. Його звинуватили в хуліганстві та нецензурній лайці і знову піддали адміністративному арешту на 15 діб.
Адміністративний арешт на 15 діб було подовжено ще на 10 діб за “паління у недозволеному місці”. С. Зубко розпочав голодування протесту. 27 лютого 1981 року його підтримали голодуванням київські відмовники Володимир Кислик, Марк Міхлін, Світлана Єфанова, Ніна Двож, Володимир Корецький, Володимир Терещенко, Анатолій Шендерович.
15 травня міліціонери прийшли на квартиру С. Зубка з обшуком, нібито у зв’язку з крадіжкою, скоєною у сусідній квартирі. Було вилучено книги івритом. На шафі знайшли стару цукерку, яку спочатку визначили як “гашиш”. Потім ті, хто проводив обшук, попрямували на кухню, де відразу ж витягли з-під холодильника револьвер. Мати С. Зубка переконана, що револьвер було підкладено. С. Зубка заарештували та звинуватили у “зберіганні наркотиків з метою збуту” та у “незаконному зберіганні зброї”. За непідтвердженими повідомленнями перше звинувачення згодом відпало.
21 липня 1981 року у Києві відбувся суд над Станіславом Зубком. Він наполягав на тому, що й те, й інше йому підкинули. Прокурор просив для С. Зубка 5 років таборів. Суд, “враховуючи позитивні характеристики С. Зубка на роботі”, засудив його до 4 років таборів загального режиму.
У таборі у Донецькій обл. Станіслав Зубко піддавався постійним знущанням та побиттям з боку ув’язнених-кримінальників. На його прохання його перевели до іншого табору у місті Ізяслав Хмельницької області (установа МХ-224/31).
Дванадцять київських єврейських активістів оголосили, що вони проводитимуть почергове голодування (голодуючи по черзі по 1 дню), вимагаючи звільнення С. Зубка, В. Кислика та К. Фрідмана, припинення переслідувань євреїв у Києві та перегляду необґрунтованих відмов у еміграції. У складі групи: Ганна Левицька, мати політв’язня С. Зубка, Ольга Дудник, дружина політв’язня В. Пільнікова, а також Олександр Котовський, Григорій Островський, Давид Чорний, Світлана Єфанова, Володимир Шендерович, Григорій Новак та Є. Чуднер.
Відбувши весь призначений термін, Станіслав Зубко вийшов на волю у травні 1985 року. Спочатку КДБ продовжував чинити йому перешкоди, затягуючи видачу виїзних документів під приводом відсутності “необхідних довідок”. [1]
Попри адміністративний тиск, Зубко з матір’ю (Анною Левицькою) продовжували домагатися дозволу на виїзд. У період горбачовської перебудови, коли розпочався масовий виїзд радянських євреїв, вони змогли отримати візи та репатріювалися до Ізраїлю.
8. Анатолій (Толік) Очеретянський — засуджений восени 1983 року до 1 року таборів загального режиму. Раніше, у 1980 році, КДБ вже намагався дискредитувати його “економічною” статтею за “зловживання службовим становищем” (він працював начальником цеху) і засудив його до 1 року виправних робіт. робіт. [1, 2]
На початку 1981 року Очеретянський та його дружина Ольга отримали довгоочікуваний дозвіл на репатріацію до Ізраїлю. Вони офіційно здали радянські паспорти та сплатили державне мито. [1]
У березні 1981 року відділ віз і реєстрації несподівано анулював дозвіл на виїзд, пославшись на “дальність спорідненості” із зухвалою стороною. Мито родині не повернули. [1]
На знак протесту проти свавілля влади Очеретянські відмовилися забирати назад внутрішні радянські паспорти та оголосили голодування. Інформація про їхню ситуацію та звернення до учасників Мадридської зустрічі з безпеки та співробітництва в Європі потрапила до західної преси та правозахисної хроніки (“Хроніка поточних подій”).[1, 2, 3]
Сім’я кілька років жила у статусі відмовників без документів. У жовтні 1983 року проти Очеретянського порушили кримінальну справу за статтею 196 КК УРСР (“Порушення паспортного режиму”). У листопаді 1983 року суд засудив його на 1 рік таборів загального режиму. [1]
9. Лев Ельберт (нар. 30.9.1948) — київський єврей-відмовник, 25.05.83 р засуджений до одного року за статтею 190-1 КК УРСР, покарання відбував ІТУ 312, сел. Трудове, Вінницька область, УРСР.
21 жовтня 1980 року на квартирі Льва Ельберта відбувся 4-годинний обшук. Вилучено книги з єврейської історії та культури. Незадовго до цього брата Л.Ельберта Михайла побили невідомі на вулиці, він потрапив до лікарні.
3 та 6 листопада 1980 року Льва Ельберта викликали до КДБ. Йому повідомили, що проти нього порушено справу.
У газеті “Радянська Україна” з’явилася стаття “Паскудники” з нападками на нього. В інституті, де працював Ельберт, відбулися збори, на яких вимагали його звільнення.
17 лист. 1981 Ельберт отримав “застереження” за Указом ПВР СРСР від 25 грудня. 1972.
У нього вимкнули телефон.
31.3.1983 Лев Ельберт отримав повістку у військкомат “на навчальні збори”. Л.Ельберт сказав, що він готовий з’явитися на збори за умови, що його обов’язки під час зборів не будуть пов’язані з військовими таємницями, що могло б створити новий привід для відмови в еміграції.
21.4.1983 його викликали до прокуратури та висунули обвинувачення за ст.192 КК УРСР (аналог ст.198-1 КК РРФСР — “ухилення військовозобов’язаного від навчальних зборів”). У нього взяли підписку про невиїзд.
25.5.1983 у Києві відбувся суд над Л.Ельбертом. Його засудили до року таборів загального режиму. Однак Л.Ельберт залишатиметься на волі аж до розгляду його справи у касаційній інстанції.
Касаційний розгляд справи Л.Ельберта відбувся 16.6.1983 року в Києві. Вирок суду першої інстанції залишено чинним.
Лев Ельберт прибув у табір у селищі Трудове Піщанського р-ну Вінницької обл. УРСР (установа ІВ-301/59, начальник табору Рибницький). Під час обшуку після прибуття до табору у нього знайшли 25 грам гашишу, загорнутого в ганчірочку та зашитого у тілогрійку. Л.Ельберта помістили на 15 діб у ШІЗО, де він 5 днів голодував, добиваючись переведення в камеру з кращими умовами. Нове звинувачення (у зберіганні наркотиків) офіційно Л. Ельберту не було висунуто, але слідство тривало. Слідчий Дехтярь мав намір завершити слідство до 26.8.1983. 31.7.1983 дружина Ельберта Інна Мізрухіна почала голодування, яке вона мала намір продовжувати, “доки влада не схаменеться і не відкине фальсифікованих звинувачень”.
Справу було припинено через недостатність доказів. Справу проти Інни також припинили. “11 листопада мене викликають у коридор. Прийшов начальник в’язниці і каже: ‘Вашу справу припинено’. Для мене це був як удар по голові… у хорошому розумінні. У камері на радостях почифірили, і я поїхав на зону. Інна потім боролася за те, щоб зняти й першу судимість — у ШИЗО. Вона спокою їм не давала. Далі я сидів нормально. Інна приїхала звільняти мене на день раніше, оскільки 84-й рік був високосний, але вони мене цей зайвий день таки протримали. 20 червня випустили”, — згадував Лев Ельберт.
Ельберти отримали дозвіл на виїзд у вересні 1987 року. У тому ж році їхньому синові Кармі виповнилося 18 років, і його збиралися призвати до армії. Інна знову оголосила голодування, яке тривало 43 дні. Після цього сім’я Ельбертів одержала дозвіл на виїзд.
10. Беренштейн Йосиф (1937 р.н.) — київський активіст та викладач івриту, відмовник з 1979 року, заарештований 12 листопада 1984 р., 12 грудня 1984 року засуджений, отримав чотири роки в’язниці.
Відразу після подання заяви на виїзд (1979 р.) Йосифа понизили на посаді з інженера-дослідника до робітника, а потім звільнили. Те саме сталося з його дружиною Фаїною та їхньою дочкою Яною.
Беренштейни активно боролися за виїзд, проводили голодування на знак протесту, у них вдома вивчали єврейську культуру та традиції, Йосиф викладав іврит. Крім івриту, Йосип знав англійську та їдиш, і його часто відвідували іноземці. Міліція, як водиться, викликала, попереджала та погрожувала.
Беренштейна заарештовали 12.11.1984 у м. Новоград-Волинський Житомирської обл. Його мати померла незадовго до того, і син замовив у м. Новоград-Волинському надгробний камінь. Пізніше до міліції надійшов анонімний донос про те, що нібито Й. Беренштейн спекулює надгробками. Чоловіка викликали до Новограда-Волинського (мабуть, для допиту). Після прибуття його затримала міліція і відвезла до місцевої КПЗ. 15.11.1984 Й. Бернштейну було висунуто звинувачення в опорі міліції із загрозою застосування насильства (ст.188-1 ч.2 КК УРСР, аналог ст.191-1 ч.2 КК РРФСР).
Повідомлення про донос на Й. Беренштейна в тому, що він “спекулює надгробками”, виявилося помилковим: донос написали на його тітку, яка проживає в м. Новоград-Волинський.
10.12.1984 р. відбувся суд. До зали суду було допущено п’ятьох членів сім’ї обвинуваченого. Дядько Йосифа Беренштейна, який був при його арешті, дав свідчення, що Йосиф Беренштейн опору не чинив.
Звинувачення ґрунтувалося на свідченнях “народних дружинників”. Беренштейна було засуджено до 4 років таборів загального режиму (мабуть, звинувачення було пред’явлено за ч.2 статті).
У в’язниці Й. Беренштейна жорстоко побили. Під час суду на обличчі у нього було ясно видно сліди побоїв і порізи, праве око запливло і не розплющувалося (були побоювання, що око взагалі втрачено).
Стало відомо, що після арешту Й. Беренштейна в Новограді-Волинському у нього вдома в Києві було проведено обшук. Було вилучено релігійну літературу. Дружині погрожували порушити проти неї кримінальну справу за ст.187-1 КК УРСР (аналог ст.190-1 КК РРФСР).
Через два дні після суду, 12.12.1984, Й. Беренштейна помістили в камеру з двома карними злочинцями, які побили його та порізали обличчя уламками скла. Пошкоджено зоровий нерв правого ока, зачеплено ліве око. Начальник в’язниці сказав дружині Й. Беренштейна, яка того дня мала мати побачення з чоловіком, що Й. Беренштейн сам порізав собі обличчя, а також, що він був настільки збуджений, що довелося викликати психіатра і зробити заспокійливий укол. Побачення спочатку було скасовано, але потім, на вимогу дружини, його все ж таки дали. Й. Беренштейну заборонили говорити про те, що сталося. Одне його око було зав’язане, обличчя спотворене до невпізнання.
Касаційну скаргу Йосипа Беренштеїна (1985,1-18) 7.1.1985 було відхилено. Влада висловлювала нові версії того, яким чином І. Беренштейн був спотворений і частково осліп у в’язниці. Перша версія: “необережно чистив яблуко”. Друга: завдав собі ушкоджень сам на знак протесту проти вироку.
У лікарні для ув’язнених у м. Львові йому зробили операцію. Він довго мав перебувати у темному приміщенні. З лікарні повернули до СІЗО м. Житомир.
Йосип Беренштейн, як встановило обстеження, втратив внаслідок скоєного на нього співкамерниками нападу 99,4% зору. Ліве око в нього майже зовсім не бачить, праве важко відкривається.
Йосип Беренштейн перебував на лікуванні у Ленінградській центральній офтальмологічній лікарні. При надходженні до лікарні у лівому оці він мав 2% зору, у правому — 40%. Згодом його стан погіршився: зір у правому оці знизився з 40 до 20%. Проте Й. Беренштейна повернули до табору.
В українській “Робітничій газеті” від 20.10.1985 опублікували статтю “Замішано на брехні”, в якій стверджували, буцімто політв’язень Йосип Беренштейн сам собі завдав поранення в око.
Беренштейна звільнили 16 березня 1987 року під час хвилі дострокових звільнень. Він отримав дозвіл та виїхав із сім’єю до Ізраїлю.
11. Олександр Черняк (1950 р.н.) — активний учасник єврейського національного руху.
Наприкінці квітня 1984 року був засуджений під час гучного судового процесу в Києві. Радянські органи інкримінували йому кримінальні статті — “розкрадання державної власності шляхом шахрайства” та “підроблення документів” (ст. 83 та 194 КК УРСР).
Інші особи, залучені до тієї самої діяльності, проходили у справі лише як свідки, тоді як Черняк став головним об’єктом переслідування. Рішенням суду Олександра Черняка було засуджено до 4 років позбавлення волі.
17 травня 1984 року Київський міський суд відхилив його касаційну скаргу. Відразу після цього вирок набув чинності, Черняк був взятий під варту і етапований для відбування покарання до кримінального табору на Донеччині УРСР.
Олександр Черняк відбув свій термін та вийшов на волю у 1988 році (з урахуванням призначеного чотирирічного терміну та часу, проведеного під вартою).
Відразу після звільнення, на хвилі перебудови та масового виїзду “відмовників”, він отримав довгоочікуваний дозвіл на виїзд. У тому ж 1988 Олександр Черняк залишив СРСР і репатріювався в Ізраїль.
12. Віктор Іванович Яненко (1953 р.н.) — радянський правозахисник, дисидент та активіст руху за право на еміграцію з СРСР.
Зв’язок Віктора Яненка з єврейським еміграційним рухом та Бабиним Яром має глибокий та принциповий характер. Історики дисидентського руху (зокрема, Людмила Алексєєва у своїй фундаментальній книзі “Історія інакомислення в СРСР”) виділяють Яненка як одного з ключових неєвреїв, які повністю розділили боротьбу радянських євреїв за вихід.
КДБ переслідував його нарівні з єврейськими активістами: Яненко, разом з Іваном Олійником та Валерієм Пільниковим, увійшов до найвідоміших неєвреїв Києва, заарештованих у 1979–1980 роках за участь у боротьбі за виїзд до Ізраїлю.
Віктор Яненко брав участь в акціях київських відмовників і підтримував їхні публічні виступи, які традиційно координувалися навколо меморіальних дат і самого Бабиного Яру. Для КДБ таке злиття українського правозахисника з єврейським національним рухом у знаковому для Києва місці вважалося особливо небезпечним, що прискорило його перший арешт у червні 1980 року.
Був заарештований у Києві 13 червня 1980 року. Проти нього сфабрикували кримінальне звинувачення через його публічні вимоги дозволити йому еміграцію. Після арешту Яненка направили на двомісячну психіатричну експертизу у Київську психоневрологічну лікарню ім. Павлова. У результаті він отримав тюремний термін та відбував покарання у 1980–1981 роках.
Після звільнення він продовжив незалежну діяльність і приєднався до Вільного міжпрофесійного об’єднання трудящих (ВМОТ) — незалежної профспілки, яка фіксувала порушення прав робітників у СРСР. 6 січня 1983 року його заарештували повторно.
18 квітня 1983 року Київський міський суд визнав його винним за статтею 62 КК УРСР (“Антирадянська агітація та пропаганда”, аналог ст. 70 КК РРФСР). Його звинуватили у складанні та тиражуванні інформаційних бюлетенів ВМОТ. Суд засудив Яненка до максимального терміну: 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Термін він відбував у знаменитих політтаборах Пермської області (зокрема Перм-37). Через горбачовську амністію політв’язнів у другій половині 1980-х років він вийшов на волю достроково.
У період його другого ув’язнення в Києві залишалися його дружина і маленька дитина, яка народилася в червні 1980 року, — в місяць його першого арешту. Ім’я Віктора Яненка регулярно фігурувало у правозахисній хроніці та у “Списках політв’язнів СРСР”, що видавалися на Заході.
Адміністративні переслідування
У радянській каральній системі 15 діб формально вважалися “адміністративним арештом”. Однак КДБ використав цей інструмент як сурогат кримінального переслідування. Людей судив народний суд, вони сиділи в тих самих камерах КПЗ та в’язниць, що й кримінальники, і це ламало їм біографії.
Оскільки повноцінного багаторічного кримінального терміну у переслідуваних за адміністративними статтями не було, міжнародні організації не надавали їм офіційного статусу “В’язнів Сіону”. В результаті їхні імена незаслужено випали з меморіальних списків, хоча їхня особиста мужність і пережиті репресії нічим не поступалися “політичним”.
Я спробував хоча б частково заповнити цю прогалину.
1. Брати Ротштейн (Вадим та Сергій)
Статті: ст. 206 КК УРСР (“Дрібне хуліганство”) та ст. 188-1 КК УРСР (“Непокора міліції”).
Їхній випадок — один із найцинічніших прикладів “накрутки” адміністративно-кримінальних термінів, коли КДБ, не відкриваючи великого судового процесу, утримував людей місяцями.
За участь в акції 12 жовтня 1979 року брати Сергій та Вадим Ротштейни отримали стандартні 15 діб. Проте КДБ УРСР вирішив зламати їхню волю. 27 жовтня, у день, коли вони мали вийти на волю, прямо біля воріт спецприймача їх затримали повторно. Їм сфабрикували нове звинувачення — “злісне порушення режиму утримання в камері попереднього утримання та образу конвою” — і впаяли ще 15 діб поспіль. Фактично, вони відсиділи повноцінний тюремний місяць без права на захист.
2. Буссель Йосип
Київський єврейський активіст-відмовник. У грудні 1979 року його схопили міліція прямо біля будівлі Київського ОВІРу під час спроб відмовників домогтися прийому або проведення акцій протесту. Був засуджений до 15 діб адміністративного арешту за сфабрикованим звинуваченням у “опорі владі/міліції”. У КДБ УРСР такий захід використовувався як “попереджувальний” арешт, щоб ізолювати людину перед більш масштабними процесами. [1, 2]
3. Юрій Резніков
Стаття: ст. 214 КК УРСР (“Систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом, а також злісне ухилення від суспільно корисної праці” — радянська стаття за дармоїдство) / ст. 187-1 (поширення свідомо хибних вигадок).
Резніков був інженером. Щойно він подав документи на виїзд, його миттєво звільнили з роботи зі скорочення штатів. Спроби влаштуватися двірником чи ліфтером блокувалися кураторами з КДБ (керівництво підприємств забороняли брати “зрадників батьківщини”). Після цього Резнікову було офіційно винесено прокурорське попередження про дармоїдство. Протягом 1981–1982 років його кілька разів заарештовували в адміністративному порядку та тримали під загрозою відкриття повноцінної кримінальної справи, регулярно влаштовуючи обшуки щодо пошуку “сіоністської літератури”.
4. Лев Токар
Стаття: ст. 206 КК УРСР (“Хуліганство”) та адміністративні арешти.
Лев Токар належав до групи відмовників, які намагалися організувати легальні гуртки вивчення єврейської історії та мови іврит у Києві. Основним інструментом тиску на нього з боку КДБ були постійні превентивні затримання. Його затримували напередодні пам’ятних дат (наприклад, у дні роковин трагедії у Бабиному Яру). Формальною карною ширмою виступала ст. 206 — “порушення громадського порядку” або “дрібне хуліганство”. Йому систематично виписували штрафи та арешти, знищуючи будь-яку можливість вести нормальне життя.
5. Олександр Подільський
Стаття: Опір міліції та “хуліганство” (ст. 206 КК УРСР / ст. 211-206 КК РРФСР)
Статті за хуліганство чи “напад на правоохоронців” використовувалися після розгону демонстрацій, мітингів у Бабиному Яру чи спроб активістів зустрітися з іноземними делегаціями.
Київський відмовник та активіст, викладач івриту, Олександр Подільський у 1980-ті роки піддавався жорсткому пресингу. Був засуджений за звинуваченням у “злісному хуліганстві” після інциденту, спровокованого спецслужбами на вулиці (стандартна схема з підставними “перехожими”, що затівають бійку).
6. Чернявські (Семен та Інна)
Стаття звинувачення: ст. 188-1 КК УРСР (“Опір працівникові міліції чи народному дружиннику”) / ст. 206 КК УРСР (“Дрібне хуліганство” в адміністративно-судовому трактуванні).
Семен Чернявський та його дружина Інна Чернявська були активними учасниками єврейського культурного руху у Києві. Під час зачистки в будівлі ЦК вони заблокували двері руками, через що міліція звинуватила їх у “злісній непокорі та фізичному опорі під час виконання службових обов’язків”. Чернявські відбули повні 15 діб у спецприймачі. За спогадами відмовників, це була спланована ізоляція: КДБ побоювався, що Чернявські передадуть списки київських відмовників іноземним кореспондентам, які мали приїхати до Києва на тиждень пізніше.[1]
8. Сухолуцький Олександр (Євген)
Стаття звинувачення: ст. 188-1 КК УРСР (“Непідкорення”) та звинувачення у “паралізації роботи державної установи”.
У хроніках та архівних базах Ваада фігурує як Сухолуцький О. (у деяких списках репатріантів йде як Євген). Поряд із Сергієм Ротштейном, Сухолуцький був одним із організаторів цієї акції протесту. КДБ намагався розкрутити його до повноцінного кримінального процесу за статтею “Організація групових дій, порушують громадський порядок” (аналог ст. 190-3 КК РРФСР). Проте через протести єврейських організацій, що спалахнули в США і Європі, влада побоялася влаштовувати великий відкритий кримінальний суд і обмежилася жорстким вироком у 15 діб арешту, за якими пішов суворий нагляд і фактична заборона на професію до кінця 1980-х. [1, 2, 3]
9. Леонід Находкін — сфабриковані статті “морального” характеру
Найбрудніший метод дискредитації, який використовувався КДБ, щоб повністю знищити репутацію людини у традиційному єврейському середовищі та позбавити її міжнародної підтримки.
Леонід Находкін — київський єврей-відмовник, активіст. Був заарештований у Києві у жовтні 1983 року (практично одночасно з Очеретянським). Йому було висунуто сфабриковане звинувачення у “задоволенні статевої пристрасті у збоченій формі”. Це типовий приклад умисного паплюження імені активіста. [1]
Позасудові переслідування
Під позасудовими переслідуваннями слід розуміти одноразові затримання, обшуки, штрафи, збори на роботі, виклики до КДБ та інші дрібні капості, які отруювали людям життя. Виловити їх з оперативних донесень КДБ — для мене праця непідсильна. Тому я надаю вам цю можливість — нижче я надаю вам список сайтів “J-Doc”, де зібрана вся відповідна інформація — заходьте самі, дивіться самі, шукайте самі (себе та своїх знайомих). Дуже корисне заняття для душі.
- Боротьба КГБ з пам'яттю про Бабин Яр (Сборка 1966 – 1978) https://avr.org.ua/?idUpCat=1027
- Копии докладных записок, спецсообщений и информаций в ЦК КПУ, СМ УССР и КГБ при СМ СССР, 9.04‒4.05.1972. ‒ ОГА СБУ, ф.16, д.1160 (1041) // Проект "J-Doc"; https://jdoc.org.il/items/show/1011
- С подлинниками докладных записок, спецсообщений и информаций (возврат из ЦК КПУ), Dates: 24.04–5.05.1972, Source: ОГА СБУ, ф.16 (1042), Extent: 346 л. (подборка – 16 с.) https://jdoc.org.il/items/show/899
- С подлинниками докладных записок, информсообщений (возврат из ЦК КПУ), 9.10‒1.11.1973 . ‒ ОГА СБУ, ф.16 (1080) // https://jdoc.org.il/items/show/907
- С подлинниками докладных записок, информсообщений и сообщений из ЦК КПУ (возврат), 24.11‒27.12.1973. ‒ ОГА СБУ, ф.16 (1083) // Проект "J-Doc"; https://jdoc.org.il/items/show/909
- С подлинниками докладных записок, сообщений и информаций (возврат из ЦК КПУ), 2.09–23.10.1975. ‒ ОГА СБУ, ф.16 (1109) // Проект "J-Doc"; https://jdoc.org.il/items/show/918
- С подлинниками докладных записок, сообщений и информаций (возврат из ЦК КПУ) Дата: 7.08‒17.09.1976, Источник: ОГА СБУ, ф.16 (1122), Размер: 335 л. (подборка – 8 с.) https://jdoc.org.il/items/show/947
- Подлинники докладных записок, специальных сообщений и других документов, возвращенные из ЦК КПУ, Дата: 24.08–3.10.1977, Источник: ОГА СБУ, ф.16 (1136), Размер: 346 л. (подборка – 33 с.) https://jdoc.org.il/items/show/956
- Сборник материалов траурного митинга, посвященного годовщине массового расстрела евреев в Бабьем Яру, 1987 г. Dates: 18–29.09.1987, Source: Архив Ваада России, Москва, ф.1, оп.1, д.41. https://jdoc.org.il/items/show/1970
Еммануель (Амік) Діамант
стурбований пенсіонер, Кір'ят-Оно, Ізраїль
