Ми не обирали цю війну. Хай там хто звинувачує Україну в тому, що вона сама спровокувала — своєю слабкістю чи, навпаки, наполегливістю у прагненні до ЄС і НАТО, своєю мовною й культурною політикою, своєю неготовністю терпіти авторитаризм і корупцію чи визнати себе зоною виключних російських інтересів, — ми точно знаємо, що єдиною причиною війни є агресія, а єдиним її винуватцем — росія.
Російсько-українська війна є екзистенційною війною, тобто для нас це війна за наше право на життя — у нас немає вибору, захищатися чи ні. Ця війна обумовлена не якимись економічними чи географічними обставинами, а самим нашим історичним вибором — існувати як незалежна українська нація у власній країні, вільно від імперій. Ця війна, як і попередні війни росії проти України, спричинена російським імперіалізмом. Час Української незалежності дав нам можливість заново сформувати свою ідентичність, утвердитися у спільних цінностях, розбудувати державні інституції та виростити нове покоління. Якби війна почалася у 1991, шансів було би небагато.
Так само відкидаємо звинувачення у нашій непоступливості, мовляв, якби Україна капітулювала, то жертв, страждань і руйнувань було би менше. Історичний досвід доводить протилежне. Втрата української державності сто років тому призвела до більших жертв і страждань, до депортацій і таборів, до Голодомору й розстріляної культури, до спроби стерти українську ідентичність, розчинивши її в “радянському народі”.
Російсько-українська війна давно переросла у війну на виживання, виснажуючи фронт, тил, економіку, державне управління, освіту, всі сфери нашого життя. Без наполегливих зусиль кожної людини на фронті й у тилу, без допомоги міжнародних партнерів країна би не протрималася. Ми всі заслуговуємо на те, щоб подякувати одне одному.
Водночас накопичуються втома й виснаження. Моральний дух перебуває під додатковим тиском через нерозв’язані внутрішні проблеми: корупція, мобілізація та строки служби, порушення демократичних норм, невиправданий тиск на економіку, слабка публічна комунікація влади, відсутність плану перемоги, а на додачу тривожні очікування щодо зими.
Але ми знаємо з власної історії, яка альтернатива нашому опору. Недарма кажуть: “Якщо росія припинить воювати, не буде війни. Якщо Україна припинить воювати, не буде України” — а врешті не буде багатьох із тих, хто читає ці рядки.
Тож попри втому й виснаження ми мусимо продовжувати опір: підтримувати Сили оборони України, піклуватися про тих, кому важче, продовжувати боротися проти корупції та за добре й професійне врядування — адже у війні на виснаження перемагає той, хто краще керує доступними ресурсами. Мусимо підтримувати одне одного попри всілякі другорядні розбіжності. Відмінності у баченні майбутнього, світогляді й переконаннях ми зможемо розв’язати в обговоренні — по тому, як вистоїмо.
Росія поставила собі у 2022 році мету: знищити нас протягом тижнів, якщо не днів. Агресори своєї мети не досягли — і вже зрозуміло, що не досягнуть. Тому Україна вже перемогла. Цю перемогу треба втримати й розвинути. Чи зможемо це зробити — залежить від нас. Але мусимо це зробити, бо не маємо іншого вибору.
Історія знає чимало прикладів, коли менший і слабший перемагав тому, що стояв за правду, бився за власне життя, був кмітливішим, гнучкішим й більш інноваційним, швидше навчався й змінювався. Ми віримо, що невдовзі історія поповниться й нашим прикладом, а Україна врешті буде вільна, захищена, справедлива, заможна й квітуча.
Ольга Айвазовська, Максим Буткевич, Олександра Гнатюк, Євген Головаха, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Мирослав Маринович, Валерій Пекар, Олександра Матвійчук, Олена Стяжкіна, Ярослав Яцків.
