Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Андрій Діденко, Денис Волоха, 15 травня 2022

‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію

Анастасія Кузьмич — мешканка села Богданівка. Вона займалася підприємництвом, багато часу присвячувала своїй церкві. Анастасія, як і багато хто, говорить, що раніше не помічала, наскільки хорошим було її життя. Її 8-річний син ще досі оговтується від пережитої окупації.

Родина жила в окупації 10 днів — доки не відкрили зелений коридор. Фото надане героїнею.

Анастасія Кузьмич — мешканка села Богданівка у Броварському районі Київської області. Вона займалася підприємницькою діяльністю, багато часу присвячувала своїй церкві. Анастасія, як і багато хто, говорить, що раніше не помічала, наскільки хорошим було її життя. Її 8-річний син іще досі оговтується від пережитого, хоча родина виїхала по зеленому коридору ще 19-го березня.

Чоловік Анастасії вирішив відвезти її з дітьми на Житомирщину ще при перших пострілах, але Анастасія відмовилася їхати без нього, тому вони повернулися. «Ми проїхали километрів 7, я йому сказала: без тебе я не поїду. Нам довелося приїхати на стоянку. Поговорили і вирішили, що повертаємось назад у Богданівку. І коли ми стояли на стоянці — якраз снаряд упав у військову частину в Калинівці. І ми це все бачили. Який був удар, який блиск — світло таке було дуже яскраве. Діти злякались і ми повернулись назад — до себе додому».

У Богданівці родина облаштувала собі та сусідам сховище у недобудованому підвалі Дому молитви. 9-го березня до села увійшли російські танки.

«9 числа, як вони зайшли до нас у село, в інтернеті почали скидати, що одну жінку зґвалтували, одного чоловіка вбили. І тут почалися удари. Не знаю, із танка чи з чого були. Через дві години зникло світло. І ми залишилися всі без води, без тепла. Телефони наші почали розряджатися. Наступного дня прийшли до нас окупанти, постукали у двері. У Дім молитви. Я дуже переживала за чоловіка і чоловіків моїх сестер. І я сказала, що я піду до них на зустріч. У мене двоє дітей, одна повнолітня, друга майже повнолітня. І я переживала за них і за чоловіка — щоб їх не забрали, і щоб не зґвалтували моїх дітей. Я вийшла, їх було 6 чоловік. Вони всі були озброєні. Я одразу попросила: ‘Хлопці, помилуйте нас, не вбивайте! Все, що скажете, ми будемо намагатися виконати’. Ми попросили, щоб не заходили з автоматами, бо діти будуть боятися. Один із них, старший, спустився в підвал, подивився на дітей, на те, що було багато нас. І з рештою ми далі спілкувалися, ставили питання», — говорить Анастасія.

Далі вона описує діалог із росіянами.

«Я запитала: ‘Чи розуміють ваші жінки, матері, куди ви пішли і чому?’ Мій чоловік запитав: ‘Навіщо ви сюди прийшли, хлопці? У нас тут все нормально, все прекрасно’. Вони кажуть: ‘Ні, у вас тут Правий сектор, ми їх прибрати прийшли’. І так вони приходили кілька разів на день. Нас перевіряли, питали, чи у нас зброя є. Ми казали: «Немає, у нас зброя — це Біблія». І друге питання було: ‘Чи у вас є телефони?’ Я сказала, що у нас телефони всі розрядилися. Один із військових спустився у підвал і знайшов там один телефон, у сусідів наших був, я навіть забула за нього. Він ще був не сильно розряджений. І він почав переглядати в телефоні фотографії, із ким ми спілкувалися. У нас, слава богу, все було чисто там. І так вони нас і залишили».

Росіяни облаштували штаб у сільській школі за 50 м від Дому молитви, де було сховище. «кожний ранок, коли ми о п’ятій годин прокидалися, тихенько могли в щілинку подивитися у вікно. З надією, що там танків тих немає вже. Але з кожним днем їх ставало все більше і більше. Вони окопувалися, по городах сусідніх їздили», — говорить Анастасія Кузьмич.

Жити доводилося в холоді — мешканці села побоювалася використовувати «буржуйку», щоб дим не спровокував військових, і вони їх не вбили. 3 дні родина Анастасія прожила без води, і під час чергового візиту російських солдатів вони попросили в них дозволу ходити до криниці. Росіяни дозволили, але сказали носити із собою палку з прив’язаним білим рушником — нібито для позначення мирного населення (раніше дівчина з Маріуполя розповідала, як росіяни вимагали від неї вдягнути білі пов’язки на руки під час евакуації; білими пов’язками росіяни позначають своїх солдатів, тому ймовірно, що так вони намагалися спровокувати вогонь української армії по цивільним).

«Обстріли були і вдень, і вночі, — пригадує Анастасія життя під час окупації. — Опів на дванадцяту починали завжди — такий гуркіт. Діти перші ночі дуже плакали. Вони боялися. Ми також, але коли ми ставали на коліна, молилися, цей страх зникав. І так ми просили бога до 19-го числа. 19-го нам надали коридор. (…) Біля нас по сусідству були будинки цілі, і ми не уявляли, наскільки все зруйновано. Коли ми вже виїхали до школи — де цей коридор починався — ми побачили, що під кожним подвір’ям стоїть танк, під саму хату. Прикриті були брезентом, вкопані — ховали свою техніку. Коли стояла колона, вони постійно каталися танком. Наводили таку паніку. Дітям я говорила не дивитися на них, щоб ніяких рухів, ніяких жестів — ніхто нічого не показав. Вони нас тримали дуже довго, години 2-3. Говорили нам: ‘Якщо ви до комендантської години не виїдете — коридора не буде, всі повернетеся назад’».

Анастасія Кузьмич особисто не була свідком убивств цивільних, але чула багато такий історій від близьких та знайомих. «Коли ми там сиділи (у Домі молитви, — ред.), то сусід, хлопчик Коля, йому 23 роки, приходив до нас. Питав, чи нам потрібно чимось допомогти. Ми казали: ‘Ні, краще до нас не ходи, тому що ще запідозрять. Це може бути ризиковано для життя’. Коли моєї сестри чоловік йшов по молоко, він побачив, як його [Колю] зі школи вивели, у ‘Ниву’ запхали й розстріляли машину. Це після 10-го березня було».

Одна жінка, яка прийшла до сховища, розповіла Анастасії, що її подругу застрелили, коли та помахала їй на знак вітання. Військові сприйняли це к жест у їхній бік.

Одного чоловіка, за словами Анастасії, розстріляли у власному погребі, а його дружин зґвалтували. Також росіяни не дозволяли людям хоронити близьких на цвинтарі. Мій колега говорив, що в одного чоловіка померла мама, і поховати вони її не дозволяли. Він ходив до них у штаб і просив, щоб дозволили поховати її на кладовищі. А вони не дозволили. Хоронили людей просто в городах».

Чоловікові Анастасії росіяни дозволили забрати автівку. Вона вважає, що їм пощастило, оскільки авто інших мешканців села були розстріляні, і вони не могли виїхати. Проте, росіяни вкрали в родини Анастасії квадроцикл.

«Ми мали виїжджати правою стороною, але прийшов дідусь і сказав не їхати туди, бо там заміновано. Ми поїхали лівою стороною і залишились живі. Ми їхали повз свій власний будинок, у нас там вдома колись жили оці руські солдати. Нам сусідка сказала, що вони квадроцикл витягнули з гаража, усі замки повибивали, вікна побили. А потім, коли ми виїжджали, ми бачили, що вони на цьому квадроциклі біля нашої колони каталися. Багато чого вкрадено було: сковорідки, каструлі, все позабирали. Цінні речі, які були там: Kärcher, плазмовий телевізор», — розповідає Анастасія Кузьмич.

Деяких чоловіків із Богданівки, говорить Анастасія, досі не можуть знайти після того, як їх забрали росіяни. Місцева сільська рада згоріла.

Тепер Анастасія лише часто хоче бути в тиші та не має конкретних планів на майбутнє.

поширити інформацію

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»

Олена Ромашова – жителька Бучі. У дні окупації ворожа зенітка стояла прямо в їхньому дворі. Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський. 

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»

Владиславу Гараю – 22 роки, він сирота. Коли його молодші сестри не змогли виїхати у перші дні війни з Києва, хлопець вирушив до них з Коростеня пішки. Інтерв’ю підготував Тарас Зозулинський.  

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки

Артем Іванов жив у селі Нова Буда у Бородянському районі. Від війни село рятувалося, як і 80 років тому: в лісі копали землянки – на тому ж місці, де вони були під час Другої світової. Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський. 

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя

Катерина Микула врятувалася з трьома дітьми з Маріуполя. Розповідає, як жили в підвалі, готували на вогнищі, а більш за все боялися ворожої авіації, адже у вирву від авіабомби може «сховатися» Камаз. Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти