Анастасія Кузьмич — мешканка села Богданівка у Броварському районі Київської області. Вона займалася підприємницькою діяльністю, багато часу присвячувала своїй церкві. Анастасія, як і багато хто, говорить, що раніше не помічала, наскільки хорошим було її життя. Її 8-річний син іще досі оговтується від пережитого, хоча родина виїхала по зеленому коридору ще 19-го березня.
Чоловік Анастасії вирішив відвезти її з дітьми на Житомирщину ще при перших пострілах, але Анастасія відмовилася їхати без нього, тому вони повернулися. «Ми проїхали километрів 7, я йому сказала: без тебе я не поїду. Нам довелося приїхати на стоянку. Поговорили і вирішили, що повертаємось назад у Богданівку. І коли ми стояли на стоянці — якраз снаряд упав у військову частину в Калинівці. І ми це все бачили. Який був удар, який блиск — світло таке було дуже яскраве. Діти злякались і ми повернулись назад — до себе додому».
У Богданівці родина облаштувала собі та сусідам сховище у недобудованому підвалі Дому молитви. 9-го березня до села увійшли російські танки.
«9 числа, як вони зайшли до нас у село, в інтернеті почали скидати, що одну жінку зґвалтували, одного чоловіка вбили. І тут почалися удари. Не знаю, із танка чи з чого були. Через дві години зникло світло. І ми залишилися всі без води, без тепла. Телефони наші почали розряджатися. Наступного дня прийшли до нас окупанти, постукали у двері. У Дім молитви. Я дуже переживала за чоловіка і чоловіків моїх сестер. І я сказала, що я піду до них на зустріч. У мене двоє дітей, одна повнолітня, друга майже повнолітня. І я переживала за них і за чоловіка — щоб їх не забрали, і щоб не зґвалтували моїх дітей. Я вийшла, їх було 6 чоловік. Вони всі були озброєні. Я одразу попросила: ‘Хлопці, помилуйте нас, не вбивайте! Все, що скажете, ми будемо намагатися виконати’. Ми попросили, щоб не заходили з автоматами, бо діти будуть боятися. Один із них, старший, спустився в підвал, подивився на дітей, на те, що було багато нас. І з рештою ми далі спілкувалися, ставили питання», — говорить Анастасія.
Далі вона описує діалог із росіянами.
«Я запитала: ‘Чи розуміють ваші жінки, матері, куди ви пішли і чому?’ Мій чоловік запитав: ‘Навіщо ви сюди прийшли, хлопці? У нас тут все нормально, все прекрасно’. Вони кажуть: ‘Ні, у вас тут Правий сектор, ми їх прибрати прийшли’. І так вони приходили кілька разів на день. Нас перевіряли, питали, чи у нас зброя є. Ми казали: «Немає, у нас зброя — це Біблія». І друге питання було: ‘Чи у вас є телефони?’ Я сказала, що у нас телефони всі розрядилися. Один із військових спустився у підвал і знайшов там один телефон, у сусідів наших був, я навіть забула за нього. Він ще був не сильно розряджений. І він почав переглядати в телефоні фотографії, із ким ми спілкувалися. У нас, слава богу, все було чисто там. І так вони нас і залишили».
Росіяни облаштували штаб у сільській школі за 50 м від Дому молитви, де було сховище. «кожний ранок, коли ми о п’ятій годин прокидалися, тихенько могли в щілинку подивитися у вікно. З надією, що там танків тих немає вже. Але з кожним днем їх ставало все більше і більше. Вони окопувалися, по городах сусідніх їздили», — говорить Анастасія Кузьмич.
Жити доводилося в холоді — мешканці села побоювалася використовувати «буржуйку», щоб дим не спровокував військових, і вони їх не вбили. 3 дні родина Анастасія прожила без води, і під час чергового візиту російських солдатів вони попросили в них дозволу ходити до криниці. Росіяни дозволили, але сказали носити із собою палку з прив’язаним білим рушником — нібито для позначення мирного населення (раніше дівчина з Маріуполя розповідала, як росіяни вимагали від неї вдягнути білі пов’язки на руки під час евакуації; білими пов’язками росіяни позначають своїх солдатів, тому ймовірно, що так вони намагалися спровокувати вогонь української армії по цивільним).
«Обстріли були і вдень, і вночі, — пригадує Анастасія життя під час окупації. — Опів на дванадцяту починали завжди — такий гуркіт. Діти перші ночі дуже плакали. Вони боялися. Ми також, але коли ми ставали на коліна, молилися, цей страх зникав. І так ми просили бога до 19-го числа. 19-го нам надали коридор. (…) Біля нас по сусідству були будинки цілі, і ми не уявляли, наскільки все зруйновано. Коли ми вже виїхали до школи — де цей коридор починався — ми побачили, що під кожним подвір’ям стоїть танк, під саму хату. Прикриті були брезентом, вкопані — ховали свою техніку. Коли стояла колона, вони постійно каталися танком. Наводили таку паніку. Дітям я говорила не дивитися на них, щоб ніяких рухів, ніяких жестів — ніхто нічого не показав. Вони нас тримали дуже довго, години 2-3. Говорили нам: ‘Якщо ви до комендантської години не виїдете — коридора не буде, всі повернетеся назад’».
Анастасія Кузьмич особисто не була свідком убивств цивільних, але чула багато такий історій від близьких та знайомих. «Коли ми там сиділи (у Домі молитви, — ред.), то сусід, хлопчик Коля, йому 23 роки, приходив до нас. Питав, чи нам потрібно чимось допомогти. Ми казали: ‘Ні, краще до нас не ходи, тому що ще запідозрять. Це може бути ризиковано для життя’. Коли моєї сестри чоловік йшов по молоко, він побачив, як його [Колю] зі школи вивели, у ‘Ниву’ запхали й розстріляли машину. Це після 10-го березня було».
Одна жінка, яка прийшла до сховища, розповіла Анастасії, що її подругу застрелили, коли та помахала їй на знак вітання. Військові сприйняли це к жест у їхній бік.
Одного чоловіка, за словами Анастасії, розстріляли у власному погребі, а його дружин зґвалтували. Також росіяни не дозволяли людям хоронити близьких на цвинтарі. Мій колега говорив, що в одного чоловіка померла мама, і поховати вони її не дозволяли. Він ходив до них у штаб і просив, щоб дозволили поховати її на кладовищі. А вони не дозволили. Хоронили людей просто в городах».
Чоловікові Анастасії росіяни дозволили забрати автівку. Вона вважає, що їм пощастило, оскільки авто інших мешканців села були розстріляні, і вони не могли виїхати. Проте, росіяни вкрали в родини Анастасії квадроцикл.
«Ми мали виїжджати правою стороною, але прийшов дідусь і сказав не їхати туди, бо там заміновано. Ми поїхали лівою стороною і залишились живі. Ми їхали повз свій власний будинок, у нас там вдома колись жили оці руські солдати. Нам сусідка сказала, що вони квадроцикл витягнули з гаража, усі замки повибивали, вікна побили. А потім, коли ми виїжджали, ми бачили, що вони на цьому квадроциклі біля нашої колони каталися. Багато чого вкрадено було: сковорідки, каструлі, все позабирали. Цінні речі, які були там: Kärcher, плазмовий телевізор», — розповідає Анастасія Кузьмич.
Деяких чоловіків із Богданівки, говорить Анастасія, досі не можуть знайти після того, як їх забрали росіяни. Місцева сільська рада згоріла.
Тепер Анастасія лише часто хоче бути в тиші та не має конкретних планів на майбутнє.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
