Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Леонід Ґольберг, 09 червня 2022

«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»

Двадцятилітня маріуполянка Юстина Жіжномірська виїхала з рідного міста ще до 24 лютого. Але там залишилася її мама, дехто з друзів. З якими час од часу є можливість спілкування. Ми розмовляємо з юнкою про місто Марії до війни й про трагедію, яке переживає в дні окупації.

Юстина Жіжномірська

Нинішні події в охопленій війною країні – це й історії людей. Їхні долі, з яких поволі складається літопис життя України після масштабного вторгнення російських військ.

І кожна історія – особлива й потребує, щоб про неї знали та чули.

Нинішня наша співрозмовниця, двадцятилітня маріуполянка Юстина Жіжномірська, яка нещодавно побувала в Дрогобичі, виїхала з рідного міста ще до 24 лютого. Але там залишилася її мама, дехто з друзів. З якими час од часу є можливість спілкування. Ми розмовляємо з юнкою про місто Марії до війни й про трагедію, яке переживає в дні окупації.

– Що привело вас до Дрогобича?

– Я приїхала в рамках проєкту «Будуємо Україну разом» з молоддю Академії лідерства для участи в ремонті та відновленні гуртожитку педагогічного університету імені Франка, куди мали заїхати біженці від війни.

– Коли ви виїхали з Маріуполя?

– Ще до лютого.  Навчаюся в Українській академії лідерства, й нас вивезли раніше, адже відчувалося наростання конфлікту.

– Хто у вас там залишився?

– Мама. Брат нещодавно теж виїхав зі своєю родиною до Києва.

– Мама чому там?

– Їй, як каже, важко розпрощатися з домом, бо нема ніде родичів, нема до кого й куди їхати, важко й з роботою буде. По-друге, вона дуже боїться дороги: мовляв, може щось трапитися, можуть обстріляти «зелений коридор»…

– Зв’язок підтримуєте?

– Іноді, на жаль, не часто, вона мені телефонує. В центрі ще нещодавно було місце, де був вайфай. Можна було дзвонити через інтернет. Інакше дзвонити дорого, бо вже українських операторів замінили російським. Гроші ж брати там нема звідки. Там – Радянський Союз. Біля «Метро» зробили окупанти ринок, й люди продають все, що мають, щось купують, бо ж потрібні бодай якісь гроші. Єдине, що наразі є бензин, можна їздити містом. Але, щоб потрапити до самого міста, треба, мама каже, пройти фільтрацію.

– Мама в самому Маріуполі?

– Вона в передмісті. Але часто їздить до міста по продукти.

– І вона цілком одна там?

– З чоловіком.

– А працювала де?

– Вона – перукарка й каже, що іноді ще стриже тих, кому потрібно. Їх хтось залишив електрогенератор, що й дає можливість виживати.

– Що ще розповідає мама про місто?

– Каже, що все розбомблено, людям бракує харчів. Їм доводиться з чоловіком за 70 кілометрів їздити, щоб, якщо вдасться купити продукти. Дещо потім перепродають, адже інакше шансів вижити мало.

– Друзі у вас якісь залишилися?

– Друзів дуже багато виїхало. Хтось виїхав до Європи – одні через Україну, дехто навіть через Росію.

– Через Росію?

– Так, як не дивно. Є в мене друзі, які саме так виїхали й зараз вони вже в Польщі. Я чула, що навіть чоловіки можуть через Росію потрапити за кордон…

– А родина ваша звідки?

– Мама народилася в Маріуполі. Батько – з Криму, хоча родичі в нього є в Тернополі. Бабуся моя в Криму, тітка, батькова сестра, мешкає в Ужгороді, корені родини власне в Тернополі. Звідси й таке прізвище. Хоча паспортисти щось, як часто буває, щось наплутали, бо мали б ми бути Жизномірські.

– А як бабуся під окупацією в Криму?

– Як вона каже, нічого не змінилось, тільки влада. Щоправда, я з нею не часто спілкуюся. Вона живе в якомусь селі й якось виживає.

- Яким був Маріуполь всі ці вісім років від початку війни й що з ним тепер?

– Це було неймовірне місто. Ніхто б не повірив, що він може бути таким. Дуже багато було реконструйовано, збудовано дороги, відремонтовано театр, були чудово оновлені парки, сквери, буквально все оновлювалося й місто дивовижно виглядало. Парк «Веселка» був зроблений за найсучаснішим проєктом, незадовго до вторгнення був відремонтований парк Гурова. На це пішли величезні кошти, й дуже шкода, що все це русня зруйнувала. Взагалі наше місто останні роки було однією з культурних столиць України… Й коли я зараз бачу світлини того, що сталося з Маріуполем, мені здається. Що це поганий сон, що я прокинуся й усе буде добре…

А те, що я чую про те, що там зараз, то місто перетворили на братську могилу…

Нещодавно з соцмереж довідалася, що загинув мій друг зі своєю мамою: вони перебували помешканні, коли туди влучив снаряд, і вони загинули на місці…

Я власне перед тим думала, що не  з усіма друзями маю зв’язок, не знаю, що з ними, хто живий, хто, на жаль, ні. І от тут така жахлива звістка, що немає більше мого друга…

– В Академії зараз де навчаєтеся?

– Зараз ми переїхали до Тернополя, а до того деякий час жили в Києві, там також є осередок, і вже зі столиці ми переїхали всі разом. До речі, найкращий осередок Академії лідерства був саме в Маріуполі.

– А школу де закінчували?

– В Старому Криму. Це селище в передмісті, за сім кілометрів від Маріуполя.

– Скільки вам років?

– Двадцять. Після школи я коледж імені Туган-Барановського закінчила. Зараз взяла академвідпустку в Приазовському державному технічному університеті, де на двох спеціальностях навчалася.

Мене моє місто цілковито влаштовувало, там усі були щасливі. Всі бачили, що останніми роками його впорядкували, зробили надзвичайно гарним.

- А що розповідають ті, з ким маєте чи мали змогу спілкуватись?

- Там надто активно діє російська пропаґанда. Там твориться хаос, і правду почути важко, адже рашисти намагаються переконати, що все про Маріуполь – неправда, як узагалі про те, що насправді відбувається сьогодні на теренах, які окуповані руснею.

– Чи багато людей залишило місто?

– Більше половини. Молодь фактично вся виїхала. Переважно залишилися ті, кому надто складно їхати в невідомість, яким просто лячно залишати те, до чого звикли.

– Як думаєте, чи надовго це?

– Звісно хотілося б щоб завершилося до кінця року, але все затягується й тепер уже невідомо, як буде…

– Як люди вважають, Маріуполь це Україна?

–Люди там жили різні, але більшість все ж були патріотами, проводили й мітинги антиросійські. Ми відзначали в місті День Європи. Сьогодні ж більшість таких людей стала переселенцями, а серед тих, хто залишився чимало й тих, хто фактично ліг під окупаційну владу.

Все моє оточення не думало, що станеться те, що відбувається нині. Ми хотіли жити в своєму місті, відбудовувати, розвивати його… Тепер же мусимо сподіватися на перемогу та звільнення й Маріуполя, й усіх тимчасово захоплених територій.

Я дуже хочу додому, я б хоч завтра туди поїхала…. Я б дуже хотіла взяти участь у відновленні міста, долучитися до його розквіту. Як на мене, Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…

поширити інформацію

Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»

Ірина Плеченко з Сєвєродонецька розповідає, як до її міста двічі прийшла війна. 

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного

Наталія Штепа виїхала з Рубіжного 26 березня 2022 року. Від обстрілів ховалася із сусідами у тісному необлаштованому підвалі. Каже, 17 ночей спала сидячи.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»

Мешканець Херсона розповідає, як місто жило в перші дні російської окупації.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»

Пенсіонер Микола Перепелиця мешкає у Краснопіллі на Донеччині. Його село зазнало численних авіаударів. Чоловік каже: літак прилітав щоранку, розбивало будинки, зносило дахи.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти