MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п'ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»

«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»

09.06.2022   
Леонід Ґольберг
Двадцятилітня маріуполянка Юстина Жіжномірська виїхала з рідного міста ще до 24 лютого. Але там залишилася її мама, дехто з друзів. З якими час од часу є можливість спілкування. Ми розмовляємо з юнкою про місто Марії до війни й про трагедію, яке переживає в дні окупації.

Юстина Жіжномірська

Нинішні події в охопленій війною країні – це й історії людей. Їхні долі, з яких поволі складається літопис життя України після масштабного вторгнення російських військ.

І кожна історія – особлива й потребує, щоб про неї знали та чули.

Нинішня наша співрозмовниця, двадцятилітня маріуполянка Юстина Жіжномірська, яка нещодавно побувала в Дрогобичі, виїхала з рідного міста ще до 24 лютого. Але там залишилася її мама, дехто з друзів. З якими час од часу є можливість спілкування. Ми розмовляємо з юнкою про місто Марії до війни й про трагедію, яке переживає в дні окупації.

– Що привело вас до Дрогобича?

– Я приїхала в рамках проєкту «Будуємо Україну разом» з молоддю Академії лідерства для участи в ремонті та відновленні гуртожитку педагогічного університету імені Франка, куди мали заїхати біженці від війни.

– Коли ви виїхали з Маріуполя?

– Ще до лютого.  Навчаюся в Українській академії лідерства, й нас вивезли раніше, адже відчувалося наростання конфлікту.

– Хто у вас там залишився?

– Мама. Брат нещодавно теж виїхав зі своєю родиною до Києва.

– Мама чому там?

– Їй, як каже, важко розпрощатися з домом, бо нема ніде родичів, нема до кого й куди їхати, важко й з роботою буде. По-друге, вона дуже боїться дороги: мовляв, може щось трапитися, можуть обстріляти «зелений коридор»…

– Зв’язок підтримуєте?

– Іноді, на жаль, не часто, вона мені телефонує. В центрі ще нещодавно було місце, де був вайфай. Можна було дзвонити через інтернет. Інакше дзвонити дорого, бо вже українських операторів замінили російським. Гроші ж брати там нема звідки. Там – Радянський Союз. Біля «Метро» зробили окупанти ринок, й люди продають все, що мають, щось купують, бо ж потрібні бодай якісь гроші. Єдине, що наразі є бензин, можна їздити містом. Але, щоб потрапити до самого міста, треба, мама каже, пройти фільтрацію.

– Мама в самому Маріуполі?

– Вона в передмісті. Але часто їздить до міста по продукти.

– І вона цілком одна там?

– З чоловіком.

– А працювала де?

– Вона – перукарка й каже, що іноді ще стриже тих, кому потрібно. Їх хтось залишив електрогенератор, що й дає можливість виживати.

– Що ще розповідає мама про місто?

– Каже, що все розбомблено, людям бракує харчів. Їм доводиться з чоловіком за 70 кілометрів їздити, щоб, якщо вдасться купити продукти. Дещо потім перепродають, адже інакше шансів вижити мало.

– Друзі у вас якісь залишилися?

– Друзів дуже багато виїхало. Хтось виїхав до Європи – одні через Україну, дехто навіть через Росію.

– Через Росію?

– Так, як не дивно. Є в мене друзі, які саме так виїхали й зараз вони вже в Польщі. Я чула, що навіть чоловіки можуть через Росію потрапити за кордон…

– А родина ваша звідки?

– Мама народилася в Маріуполі. Батько – з Криму, хоча родичі в нього є в Тернополі. Бабуся моя в Криму, тітка, батькова сестра, мешкає в Ужгороді, корені родини власне в Тернополі. Звідси й таке прізвище. Хоча паспортисти щось, як часто буває, щось наплутали, бо мали б ми бути Жизномірські.

– А як бабуся під окупацією в Криму?

– Як вона каже, нічого не змінилось, тільки влада. Щоправда, я з нею не часто спілкуюся. Вона живе в якомусь селі й якось виживає.

- Яким був Маріуполь всі ці вісім років від початку війни й що з ним тепер?

– Це було неймовірне місто. Ніхто б не повірив, що він може бути таким. Дуже багато було реконструйовано, збудовано дороги, відремонтовано театр, були чудово оновлені парки, сквери, буквально все оновлювалося й місто дивовижно виглядало. Парк «Веселка» був зроблений за найсучаснішим проєктом, незадовго до вторгнення був відремонтований парк Гурова. На це пішли величезні кошти, й дуже шкода, що все це русня зруйнувала. Взагалі наше місто останні роки було однією з культурних столиць України… Й коли я зараз бачу світлини того, що сталося з Маріуполем, мені здається. Що це поганий сон, що я прокинуся й усе буде добре…

А те, що я чую про те, що там зараз, то місто перетворили на братську могилу…

Нещодавно з соцмереж довідалася, що загинув мій друг зі своєю мамою: вони перебували помешканні, коли туди влучив снаряд, і вони загинули на місці…

Я власне перед тим думала, що не  з усіма друзями маю зв’язок, не знаю, що з ними, хто живий, хто, на жаль, ні. І от тут така жахлива звістка, що немає більше мого друга…

– В Академії зараз де навчаєтеся?

– Зараз ми переїхали до Тернополя, а до того деякий час жили в Києві, там також є осередок, і вже зі столиці ми переїхали всі разом. До речі, найкращий осередок Академії лідерства був саме в Маріуполі.

– А школу де закінчували?

– В Старому Криму. Це селище в передмісті, за сім кілометрів від Маріуполя.

– Скільки вам років?

– Двадцять. Після школи я коледж імені Туган-Барановського закінчила. Зараз взяла академвідпустку в Приазовському державному технічному університеті, де на двох спеціальностях навчалася.

Мене моє місто цілковито влаштовувало, там усі були щасливі. Всі бачили, що останніми роками його впорядкували, зробили надзвичайно гарним.

- А що розповідають ті, з ким маєте чи мали змогу спілкуватись?

- Там надто активно діє російська пропаґанда. Там твориться хаос, і правду почути важко, адже рашисти намагаються переконати, що все про Маріуполь – неправда, як узагалі про те, що насправді відбувається сьогодні на теренах, які окуповані руснею.

– Чи багато людей залишило місто?

– Більше половини. Молодь фактично вся виїхала. Переважно залишилися ті, кому надто складно їхати в невідомість, яким просто лячно залишати те, до чого звикли.

– Як думаєте, чи надовго це?

– Звісно хотілося б щоб завершилося до кінця року, але все затягується й тепер уже невідомо, як буде…

– Як люди вважають, Маріуполь це Україна?

–Люди там жили різні, але більшість все ж були патріотами, проводили й мітинги антиросійські. Ми відзначали в місті День Європи. Сьогодні ж більшість таких людей стала переселенцями, а серед тих, хто залишився чимало й тих, хто фактично ліг під окупаційну владу.

Все моє оточення не думало, що станеться те, що відбувається нині. Ми хотіли жити в своєму місті, відбудовувати, розвивати його… Тепер же мусимо сподіватися на перемогу та звільнення й Маріуполя, й усіх тимчасово захоплених територій.

Я дуже хочу додому, я б хоч завтра туди поїхала…. Я б дуже хотіла взяти участь у відновленні міста, долучитися до його розквіту. Як на мене, Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…

 Поділитися