MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п'ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь» «Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»«У розбомбленій Святогірській Лаврі ховались діти з Ізюма»«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязі

«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»

04.06.2022   
Тарас Зозулінський

– Мене звати Батко Ахтин Володимирович. Я народився у місті Херсон, мешкав там. До 2014 року у мене були батьки, все було. Але в 14 році, за місяць, чотири похорони були: дружина, дитина, мати і бабуся померли. Залишився один. Проживав до цих подій у місті Херсоні, працював.

 – Яким був у Херсоні перший день повномасштабної війни?

– 24 лютого у Херсоні ще нічого не було… Майже ніхто нічого не знав. Лише по телевізору передали, що до Одеси прилетіло дві ракети… Тобто всі спокійні були.

Але почалося… У нас ось аеропорт у Чорнобаївці.  Почалися бої. І тоді почали стріляти, і ось тоді люди зрозуміли, що це справді війна. Бо до тих подій ніхто не хотів вірити в те, що росія напала на нас.

От саме, коли почалися бої під Чорнобаївкою, всі люди відчули, і я особисто. Я жив у приватному секторі. Поряд жили літня бабуся і дідусь, яких я доглядав. Першого дня війни, як це вторгнення почалося, я насамперед побіг до них і попередив їх: щоб вони збирали продукти і по можливості переходили в льох, що справді війна почалася. Вони не вірили в це, вона каже: "Ну як, внучок, ну що ти говориш?" А ось, коли вже почали стріляти, тоді вони самі повірили.

Вдень було кілька таких моментів, що ракети почали прилітати, бомбили. Але  більш-менш спокійно було. А вже ось починаючи вже з 9-ї вечора, коли вони до міста увійшли… вони там почали мародерствувати, вриватися в будинки, – ось тоді саме люди й зрозуміли...

– Яким було життя мирних жителів в окупації?

– Коли російські солдати зайшли в місто, вони були одягнені як бомжі реально. Тобто, у них там взуття було перемотане скотчем! Ось ці шинелі великі на них! Але з автоматами – і всі якісь п'яні були, ну добряче – можна сказати, зовсім п'яні.

Вони так ось заходили, затвор пересмикували: ну що, каже все, ми вас зараз «кінчати» будемо, віддавайте золото! Машини забирали. Це я особисто – на власні очі – бачив.

Мародерствували жах як. Зі старих теж знущалися – бабуся через пару будинків каже: «Онуки, що ви робите?» А вони: «Які ми тобі, с*ка, онуки? Ми тебе зараз «кінчимо» тут і все». Ось таке було...

Вулиця Дем'яна Бідного, 47А, там будинок був, жили люди. І ворота ковані були. Так вони ці ворота зняли. І гараж був, з гаража виносили все, що бачили, тому що там джип стояв у чоловіка. А у чоловіка перші дії були які: хто ви такі? Вони його прикладом вдарили, вивели, поставили на коліна і казали: вам зараз тут буде кінець.  І почали виносити плазми, із гаража інструменти.

А найбільше вони тягнули одяг: кросівки, спортивні костюми. Вони прямо там переодягалися, бо ще раз кажу, у них форма була жахлива, рукави такі довгі. Брудні, смердючі, неголені. І всі п'яні були.

На другий, на третій тиждень окупації магазини не працювали. Були такі люди, що десь діставали хліб. І намагалися розвозити людям. Так, російські солдати зупиняли машину з хлібом і хліб взяли з машини, викидали. І машиною переїжджали цей хліб. Ну, щоб людям не було що їсти.

З жінками вони так само... Я особисто не бачив на свої очі, але жінок ґвалтували.

– Чи були ви свідком інших подій, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

– У мене ситуація була: я ось зранку вийшов, щоб поїсти. Приходжу – у мене будинку немає, бо ракета влучила в хату. Це було 18 березня, адреса: вулиця Ладичука 22а, приватна садиба. Будиночок старий був, від батьків. З глини, але все ж таки – все житлове було. Ось я прийшов, а замість дому одні руїни...

Під'їжджає машина, затемнене скло відкривається. Там же всі практично російськомовні. І питає – «ви за кого? За Україну чи за росію?». Звісно,  більшість людей каже «за Україну». «Ах, ви бандери» – і в багажник! Отак ось відкривають багажник і закидають людей. І вивозили у невідомому напрямку. Били теж, вулицею страшно ходити було. Машини палили точно через одну. 

Військовий район є, це приватний сектор. Там мало будинків залишилося уцілілими. Тому що будинки заможні, вони заходили, могли сісти серед кімнати нагадити, вибачте за вираз. Страх що вони творили, ці росіяни, ну реально.

А ще випадок – магазини не працювали, ринки не працювали. Є бар такий – «Чорний кіт». Власник організував безкоштовні обіди для літніх людей. Один день нормально, а другого дня, коли зібралося більше людей і почали видавати обіди, під'їжджає машина, джип. Виходять ці зелені чоловічки – взяли все погромили, автоматні черги у повітря пустили. «Їсти хочете? Х ... вам, а не їсти! Ідіть до бандер і в них просіть їсти!

– Що розповідають ваші знайомі, які залишились у Херсоні?

– Багато знайомих досі там залишилися. Вони іноді виходять на зв'язок. Вони кажуть: жах. Тому, люди виходять до міської ради, на площу. Після того, як жоден магазин не працює, їсти люди хотіли.

Вони взяли українські прапори та вийшли туди на мітинг. Ось ці росіяни, вони приїхали на площу і почали стріляти в натовп.

Навіть зараз ось, буквально 2 тижні тому, я дзвонив знайомому, Максим його звуть. Має дружину, двох дітей. Він каже – жах що діється. Продукти: один буханець хліба – 150 грн коштує...

– Як вам вдалося виїхати з окупації?

– Сусід у мене… Ми ледь знайшли бензин. Він працював на овочевій базі водієм… У нас овочева база є на вулиці Перекопській. Йому якось вдалося дістати там пару літрів бензину. Ми спочатку до Миколаєва півтори доби їхали, а з Миколаєва до Одеси.

Блокпости стоять і на блокпостах вони жах, що творять: машини вивертають, продукти забирають, гроші, телефони теж саме. Усе забирають.

Можливо, ми проскочили через те, що у сусіда родичі в росії були. І в нього був дозвіл на проживання – вони більш-менш лояльно поставилися. А ось із Одеси я вже евакуаційним поїздом приїхав сюди.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися