«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»
– Я мешкаю у селі Краснопілля, Слов'янський район, Донецької області. Працював трактористом. У колгоспі. Орав поля. Сам жив, дружина померла, дітей нема. Сестра живе у місті Шахтарську. У мене два племінники, працюють на шахті. Сестра – вихователь у дитячому садку. Але вже на пенсії. Працював нормально, город садив. Все було гаразд.
Потім прийшли сепаратисти, у чотирнадцятому році. Почалася війна, у селі не дуже було... Спалили техніку, українську. А потім перебралися до Слов'янська, там воювали. А я за двадцять п'ять кілометрів від Слов'янська живу. Потім українські війська прийшли, вигнали їх – туди ж до Донецька, у «ДНР». Там була війна. У нас у селі, трасою Харків-Ростов, їздили машини військові, туди ж на війну.
– Як ви дізналися, що росіяни розпочали повномасштабну агресію? Як пройшли ваші дні у Краснопіллі?
– Сидів удома, прийшла дівчина. Каже: росіяни підтягнули техніку до українського кордону – буде війна. А потім почалося: Ізюм, село Довгеньке Харківської області… А я там на кордоні живу – Донецької та Харківської області. Почалася стрілянина, постійно гармати, снаряди.
На полі у нас почало вибухати, на посадках, на городах, на цвинтарі вибухнуло. Скло повилітало в магазині. А потім почали літаки підлітати. І з гармат постійно, весь час... Ось із ранку починається. І до вечора.
А о четвертій годині ранку з'являється літак російський. І починає бомбардувати. І по селу, і по сховищу – зерносховище розбив, де зберігалося зерно.
Потім я сидів на лавці, на подвір'ї. Підлітає літак. Над моїм будинком прямо пролетів. Мені страшно. Я розвернувся, а там у нас лісове господарство. І потрапило туди, в будинок. Будинок розлетівся. Мені страшно стало, я одразу в підвал ховатися. Перелякався, ну таке ніколи не бачив, щоб будинки руйнуються, розлітаються. Це жахлива картина. І ось це щоранку прилітав літак і бомбардував по селу. У людей і дахи позривало, і огорожі.
Сидів в льоху, приносили сусіди поїсти, цигарки. Я ж без ніг – сусіди допомагали мені. Кажуть: дядько Коля, виходьте з підвалу. А я говорю ні – я боюсь, не хочу. Не хочу загинути – це страшно. Світла не було, без світла сиділи. Хліба не було, волонтери привозили нам хліб. Потім приїхали з церкви, людей забирали, та у Слов'янськ перевезли.
– Чи були ви свідком злочинних дій російської армії проти мирних жителів?
– Там два села: село Краснопілля, а двадцять п'ять метрів піднімаємось нагору – Долина. Будинки горіли. Розбивало будинки, дахи зносило. По вулиці Шевченка, де я живу, там був двоповерховий будинок. І люди сиділи у підвалі. Вдарив снаряд, прямо у двір влучив. Знесло другий поверх, машину пошкодило...
Село у Харківській області. Я живу за сім кілометрів від нього. Повністю стерли, там нема взагалі села, розбомбили. Чоловіки сиділи чай пили, у кухоньці, снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...
У нашому селі обстріляли школу…У Долині, двоповерховий будинок вибухнув – розбомбили… Багато будинків постраждали від війни.
– Може, ви хотіли б звернутися до росіян?
– Я хотів би їм сказати, щоб вони забирались з нашої землі, і йшли до себе додому! І не поверталися до нас ніколи. На нашу землю, українську. Щоби ми жили нормально, дружини жили, діти. Щоби працювали. А росіян не хочу знати. Вони людей вбивають, будинки спалюють, з літаків ракети запускають.
Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.