MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь» «Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»«У розбомбленій Святогірській Лаврі ховались діти з Ізюма»«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязіОксана Стоміна: Це – середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіції

«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»

02.06.2022   
Тарас Зозулінський

Микола Перепелиця

– Я мешкаю у селі Краснопілля, Слов'янський район, Донецької області. Працював трактористом. У колгоспі. Орав поля. Сам жив, дружина померла, дітей нема. Сестра живе у місті Шахтарську. У мене два племінники, працюють на шахті. Сестра – вихователь у дитячому садку. Але вже на пенсії. Працював нормально, город садив. Все було гаразд.

Потім прийшли сепаратисти, у чотирнадцятому році. Почалася війна, у селі не дуже було... Спалили техніку, українську. А потім перебралися до Слов'янська, там воювали. А я за двадцять п'ять кілометрів від Слов'янська живу. Потім українські війська прийшли, вигнали їх – туди ж до Донецька, у «ДНР». Там була війна. У нас у селі, трасою Харків-Ростов, їздили машини військові, туди ж на війну.

– Як ви дізналися, що росіяни розпочали повномасштабну агресію? Як пройшли ваші дні у Краснопіллі?

– Сидів удома, прийшла дівчина. Каже: росіяни підтягнули техніку до українського кордону – буде війна. А потім почалося: Ізюм, село Довгеньке Харківської області… А я там на кордоні живу – Донецької та Харківської області. Почалася стрілянина, постійно гармати, снаряди.

На полі у нас почало вибухати, на посадках, на городах, на цвинтарі вибухнуло. Скло повилітало в магазині. А потім почали літаки підлітати. І з гармат постійно, весь час... Ось із ранку починається. І до вечора.

А о четвертій годині ранку з'являється літак російський. І починає бомбардувати. І по селу, і по сховищу – зерносховище розбив, де зберігалося зерно.

Потім я сидів на лавці, на подвір'ї. Підлітає літак. Над моїм будинком прямо пролетів. Мені страшно. Я розвернувся, а там у нас лісове господарство. І потрапило туди, в будинок. Будинок розлетівся. Мені страшно стало, я одразу в підвал ховатися. Перелякався, ну таке ніколи не бачив, щоб будинки руйнуються, розлітаються. Це жахлива картина. І ось це щоранку прилітав літак і бомбардував по селу. У людей і дахи позривало, і огорожі.

Сидів в льоху, приносили сусіди поїсти, цигарки. Я ж без ніг – сусіди допомагали мені. Кажуть: дядько Коля, виходьте з підвалу. А я говорю ні – я боюсь, не хочу. Не хочу загинути – це страшно. Світла не було, без світла сиділи. Хліба не було, волонтери привозили нам хліб. Потім приїхали з церкви, людей забирали, та у Слов'янськ перевезли.

– Чи були ви свідком злочинних дій російської армії проти мирних жителів?

– Там два села: село Краснопілля, а двадцять п'ять метрів піднімаємось нагору – Долина. Будинки горіли. Розбивало будинки, дахи зносило. По вулиці Шевченка, де я живу, там був двоповерховий будинок. І люди сиділи у підвалі. Вдарив снаряд, прямо у двір влучив. Знесло другий поверх, машину пошкодило...

Село у Харківській області. Я живу за сім кілометрів від нього. Повністю стерли, там нема взагалі села, розбомбили. Чоловіки сиділи чай пили, у кухоньці, снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...

У нашому селі обстріляли школу…У Долині, двоповерховий будинок вибухнув – розбомбили… Багато будинків постраждали від війни.

– Може, ви хотіли б звернутися до росіян?

– Я хотів би їм сказати, щоб вони забирались з нашої землі, і йшли до себе додому! І не поверталися до нас ніколи. На нашу землю, українську. Щоби ми жили нормально, дружини жили, діти. Щоби працювали. А росіян не хочу знати. Вони людей вбивають, будинки спалюють, з літаків ракети запускають.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися