‘Мама хотіла прийняти отруту. А потім їй привезли лист, що ми живі’. Історія лікаря з Маріуполя, Частина 2
‘Після виїзду ми 10 хвилин слухали, як співають пташки і шелестить трава, а потім довго плакали’, — пригадує дитячий лікар Ганна Шевчик. Її несправний автобус, переповнений людьми після того, як росіяни забрали одну з машин у колоні, ледь доїхав до Запоріжжя під постійними обстрілами й перевірками на блокпостах. Ганна зворушливо розповідає про пережите та відтворює емоції, які викликала в неї зустріч із українськими військовими, та які вона зараз відчуває щодо росіян.
У попередній частині вона розповіла про перші дні війни в Маріуполі та про те, як росіяни примушували виїжджати людей до Росії.
Звісно, ми були озлоблені і ми не хотіли нікуди їхати. Були люди, які хотіли пішки піти хоч кудись, щоб урятуватись. Думаю, пізніше хтось пішов на російську сторону з нашого сховища. Але були також люди, які збирали колони машин, і вони їхали на українську сторону.
І, здається, 17-го березня Єгор і хлопчик з епілепсією, і інші родини сказали, що поїдуть. Через обласну лікарню. А ми знали, що моя мама там працює. І ми передали лист, про те, що я така-то така, мамочко, я жива. Я у цьому листі сповістила маму, що я при надії. Щоб вона знала, якщо раптом щось трапиться. Ми хотіли знати, чи вона жива, чи все нормально. Ми передали цей лист. І вони поїхали. І потім так цікаво вийшло.
Через декілька днів прийшла мама. До нас у сховище. Обійняла. Каже, що вона в лікарні безвилазно. То світла немає — вона три кесаревих розтини провела власноруч під свічками. Врятувала немовлят. Прийняла на світ 13 дітей. Багато ампутацій у молодих хлопців було, поранених. І були ці жінки, які поранені надходили після обстрілу пологового і дитячої лікарні. Вона все це пекло пережила, і приїхали російські військові, сказали, що Лівий берег весь знесли. Сказали, що нашого будинку немає. І мама подумала, що ми загинули. Вона хотіла прийняти отруту, хотіла отруїтися. Вона каже, що вже стояла і просто думала: зараз я буду вмирати. А потім приїхали ці люди на машині і привезли їй лист, у якому я пишу, що ми живі, здорові, із нами все добре. «У тебе буде ще онук чи онучка. Так що все налагодиться. Війна скінчиться. Нове життя». Звісно, мама дуже зраділа.
Вона під обстрілами пішла пішки до нас — щоб обійняти, сказати, що все добре, вона нас чекає. Ми сказали, що будемо намагатися якось вибратися звідси. Будемо шукати машину чи ще щось. До кого можна сісти і спробувати вибратися. І кажу: «Ми тебе заберемо». Вона каже: «Та я тут залишусь, що мені вже втрачати». Кажу: «Ні, ми тебе заберемо, ти тут не залишишся. Тому що це пекло».
Вона в мене ще така смілива. Вона жодного разу російським військовим не надала допомогу медичну. Скільки б під дулом пістолета її не тримали і не казали: «Ший рану». Вона казала: «Стріляй. Я не буду». Каже: «Йди туди, звідки ти прийшов, і там нехай тобі зашивають. До Путіна йди, нехай він тебе зашиває».
І мама тільки надавала допомогу мирним жителям і українським військовим, які були спочатку були. Більше нікому. Тому вона в мене герой. Я так вважаю — що вона великий герой.
Після 20-го числа, коли прийшли росіяни, вони стояли на заводі: там скла не було, але сама будівля стояла. І вони стояли по поверхах. Почали розсіюватися по кожному поверху і там снайпери сиділи, які робили зачистку міста, як вони казали. Вбивали наших військових. І також мирних жителів. Вони приходили і казали: «Вдягайте білі пов’язки і йдіть погуляйте з дітьми». Кажуть: «Але тільки обережно, там снайпери працюють, вони можуть переплутати і випадково вас застрелити». Тобто така собі прогулянка.
Звісно ж ми дітей не випускали звідти, бо було дуже страшно за їхні життя. Самі могли вийти трішки. Подихати, м’яко кажучи. Постійно був попіл і все було в диму. Все було сіре, чорне. Все навколо горіло. Це видовище ще те. Одного разу, ближче до 24-го числа, я взяла сина і вивела, було більш менш тихо в нашому районі, центральному. Тому що вони вже розтрощили все, що можна було, і зайняли все, що можна зайняти. Тому вже було тихо. І я вивела сина на вулицю. І кажу йому, щоб він не лякався, бо зараз побачить дещо — що коїться з нашим містом. І чому він у сховищі. А вони останнім часом вже дуріли і казали постійно, що хочуть додому, до іграшок.
«Ми хочемо дивитися телевізор. Ми хочемо нормально жити. Скільки можна нас тут тримати, йдемо додому». Кажу: «Дому немає». А він каже: «Все рівно йдемо додому». І ми коли вийшли на вулицю, я йому показала все, що відбувається навколо. Перед нами відкривався такий «гарний» краєвид на центральний зруйнований ринок, від якого залишились залізні штирі і більше нічого.
Не знаю, мені здається, у фільмах таких страшних кадрів не показували.
Ми нещодавно подивились із чоловіком «Падіння місяця», і там метеорити падають на землю, усе розривається. Мені здавалося, що дуже кадри схожі із цим, тому що все горить, палає, чорне, зруйноване, нікого немає. Тут танк зруйнований стоїть. Загалом картина така «гарна» для дитини. Він на це дивиться і каже: «Я розумію, чому ми у сховищі перебуваємо». «От тепер давай назад спускаємся і далі живемо».
Ремонт машини та евакуація
Виявилося, що у нашого знайомого є бус. Бус, який вантажний, у якому немає вікон. Але в нього влучив снаряд, і пошкодило радіатор. Радіатор повністю згорів. Також у ньому не було скла — розбилося від вибуху. Але це не так страшно, але радіатор повинен працювати, тому що машина їхати не може, не на ходу. Це була проблема. І нам потрібно було шукати десь схожий радіатор.
Ми ходили по ринку, зруйнованому, по району — шукали машину схожу розбиту, щоб там був радіатор. Ми пішли на центральний ринок шукати шлейки для котів, тому що у нас було дуже багато тварин. Із нам був нашої мами собака, із нами був кіт мого брата. І нам потрібно було щось, щоб зав’язувати їх — щоб вони не втекли. Тому що тварини теж наша родина, треба рятувати. Нікуди не дінешся.
До цього ти бачив все збоку, навколо, а коли ти зайшов у зруйнований центральний ринок, супермаркети навколо, великі гіпермаркети, наша площа, яка була дуже красиво по-європейськи збудована, і все інше.
Ти спостерігаєш вирви, розміром із п’ятиповерховий будинок. Спостерігаєш будинки, у яких всередині величезні дірки.
Просто ти бачиш сусідні двори через цей будинок, ти бачиш це все — це, звісно, дуже лякало. Я пам’ятаю, що йду, і в мене таке відчуття, що я ніби збоку за собою спостерігаю, тобто в мене мозок відмовляється вірити, що це реально відбувається. Дивишся і думаєш: «Так, зруйноване, зруйноване». І думаєш: «Ні, це не ти йдеш». Ти йдеш по цьому всьому і в тебе ніяких взагалі емоцій. І це так страшно, коли ти боїшся подумати, але ти вже не боїшся, що тебе приб’є. Єдине, чого ти боїшся — що тебе скалічить.
Я пам’ятаю цю думку: «Господи, будь ласка, якщо ти зробиш так, що в мене влучить снаряд, — зроби так, щоб мене одразу вбило. Щоб я не втратила ногу, руку, чи не стікала кров’ю довго. Не мучилася. Прибий так одразу — щоб «хоп» — і за секунду». І від цих думок ставало страшно, тому що думаєш: «Нормальна людина взагалі про це думала б?» У нашому світі зараз люди як можуть про це думати?
Ми йдемо, нам сказали, що десь є більш-менш цілий контейнер «Зоотовари». І в нього треба залазити згори, там [поруч] контейнер із килимами. І ми залізли в цей контейнер. Я пам’ятаю, що я так розсердилася тоді на людей, — люди стоять і гребуть килими. Розумієш — гребуть килими! І не просто гребуть килими — вони їх розстеляють, дивляться малюнок, і кажуть: «Ні, не той». Я стою і кажу: «Люди, на*** вам коври, ви що їх — жерти будете?» А вони мовчки далі їх складають.
Моєї невістки мама жила на «1000 дрібниць», це трішки далі, я як проходити повз цю лікарню №3, пологовий будинок по проспекту Миру. Ми не могли туди потрапити. Декілька разів йшли: військові російські стріляють у ноги, стріляють у повітря, і кричать матюками — типу, йдіть звідси, бо вб’ємо. І ми так і втратили тоді зв’язок. Тобто ми не знали, що з мамою Віки, чи жива вона, що там відбувається в неї в будинку. І ми так повертались декілька разів.
Хлопці знайшли все-таки радіатор, поруч була машина у дворах. Вона повністю була розірвана, поруч міна вибухнула, але радіатор був цілий, і він підходив нашій машині. Хлопці почали лагодити машину. З’явилася надія, що ми зможемо якось поїхати. Ми почали збирати речі. Ну як збирати — у нас їх майже і не було. Ми найголовніше збирали — це провізію, щоб можна було перший час прожити, якщо ми зможемо виїхати звідси.
27-го березня ми почали лагодити, 29-го ввечері вони нарешті змогли її завести. І сказали, що 30-го березня ми будемо виїжджати. «Приготуйтесь, вранці ми снідаємо і будемо намагатися виїжджати».
Нас було 7 машин у колоні — це все люди з нашого сховища. У кожній машині було по 8 людей: скільки влізе. У наш бус влізло 23 людини — у закриту частину самої машини, яка без вікон, у вантажний контейнер. А попереду сидів водій, сиділа невістка із сином і сиділа дочка тієї Люби, яку ми поховали, із її сином Тимофієм. Ми вирішили, що вони будуть сидіти попереду, щоб військові російські, які будуть дивитися, не підірвали наш бус, щоб бачили, що там є жінки і діти. Ми дуже непокоїлися, що наш бус закритого типу — щоб вони не подумали, що ми перевозимо військових чи зброю. І ми вирішили так: що наш бус буде всередині колони. Буде 7 машин і наш буде всередині.
Ми продумали сигнал, який будемо подавати. Ми не виходимо з машини, доки водій нас не відчинить. На будь-якій зупинці, на якій ми зупиняємось, ніхто не виходить, ми чекаємо, доки водій нам скаже, що відбувається. Ми знайшли дитячі рації в зруйнованому магазині, щоб у нас був зв’язок: наша кабіна з кабіною водія. Ми зв’язувалися так по рації.
Ми виїхали. Минуло хвилин 10 і ми зупиняємось. Я починаю по рації казати «Алло, алло, Віко, що там таке?» Вона мовчить. Ми так простояли хвилин 5, вона виходить і каже: «У нас ремінь розірвався». На машині є такий продовгуватий ремінь, він у нас згорів, і почав дуже сильно йти дим із машини — машина не може далі їхати. А ми вже під’їжджали до краю міста, до першого блокпоста. І навкруги бойові дії відбуваються. Тобто ми стоїмо всередині бойових дій: з однієї сторони пуляють — з іншої пуляють. Інші машини вже поїхали.
Що робити взагалі, як нам далі бути? У нас дуже багато людей у машині. У нас останні пожитки в машині і все це тягнути назад — не факт, що дотягнемо, що не потрапимо під обстріл. Загалом починає ставати страшно. І ми починаєм мізкувати, де знайти ремінь цей, щоб замінити. Це все зайняло дві години. Ми шукали по всіх магазинах, на ринках, по всім зруйнованим будівлям у районі. Ішов чоловік і каже: «Там контейнері є, там колись продавали такі ремені, і він, здається, цілий». Дівчата біжать туди, я залишилась із дітьми. І вони прибігають з оберемком цих ременів, кажуть: «Який?» Хлопці кричать: «850-ий!» І ми знаходимо той самий ремінь, який підходить нашій машині. Прибігає з іншої машини нашої колони хлопець-водій, і ми видихнули, що вони не поїхали.
Починаємо їхати. Здається, все нормально. Проїжджаємо 5 хвилин, і ми знову зупиняємось. Виходить водій, забирає мого чоловіка. Вони виходять. Нема й нема. Потім приходить і каже, що зчеплення зламалося. Ну скільки ж можна… Скільки можна нам цих випробувань. Ми просто вже сидимо і всім бусом молимо бога про те, щоб щоб ми рушили, щоб машина сама собі завелася і нас янгол-охоронець довіз кудись із цього міста.
Знову випадково: чоловік, колишній автомеханік, із візочком десь там вже намародерив якісь товари, і він іде із цим візком і каже: «Давайте я подивлюсь, що у вас із машиною трапилось». Він сказав, що наша машина може їхати тільки на другій передачі. Я не водій машини, сильно не розумію, що це значить, але розумію, що їхати нашому водію було не дуже комфортно. Тому що він рушав із другої передачі, заглушити її нормально не можна було. Було весело. Але ми змогли завестись, ми поїхали і так на другій передачі ми доїхали до 17-ї лікарні.
Там ми забрали маму, і забрали лежачого дідуся друга , якого ми не змогли довести цілим, але змогли поховати. Похований він у Львові. Він загинув. Він дорогу не переніс. Дорога була дуже важка. Але змогли зробити йому гідний похорон.
«Або видаляй, або я телефон відберу»
На першому блокпосту нас зупиняють росіяни. Я чую крик нашої подружки. Вона плаче, я питаю: «Що трапилось?». У нашого друга просто взяли і відібрали машину. І я розумію, що 8 людей, які були в машині, їм ніде їхати. Звісно, у всіх паніка. Ну як можна своїх кинути, що робити. Ми починаємо намагатись розсуватися по машині, думати, що робити. Якщо у нас в машині такі проблеми, і якщо ще буде перевантаження людьми — не факт, що вона взагалі поїде і доїде. Але ми розуміємо, що це єдиний вихід, тому що у нас вантажний контейнер: можна хоч стоячи, хоч боком, присісти, але поїхати. Тому вони забирають машину, а ми починаємо перебирати речі, які можна ще викинути. щоб не перевантажувати бус. І забираємо собі людей. Інші машини собі по одній людині беруть. І так ми поїхали. Одну машину ми втратили.
Зупиняє ця сволота, ці орки, і перевіряють чоловіків. Жінок вони не чіпали, тільки дивились на нас. А в чоловіків перевіряли документи, перевіряли телефони. Не дай боже у когось щось у телефоні є — одразу телефон відбирають. У чоловіка було єдине фото нашого розбитого будинку. І вони сказали: «Що це в тебе таке?» Чоловік каже: «Це моя квартира». А вони: «Або видаляй, або я телефон відберу». Він видалив. У результаті, у нас ніяких фотографій із нашого будинку не залишилось.
Ми доїхали до Мангуша. І там ми зупинилися — шукати десь заночувати. Тому що через те, що ми ламалися і дуже довго пробули в Маріуполі, потім на блокпостах, наближалася комендантська година, і ми розуміли, що вночі ми їхати не можемо. Це небезпечно для всіх нас, тому нам потрібно десь заночувати. Почали дізнаватися у місцевих, де можна, вони сказали, що можна в садочку. Пішли туди мій брат із невісткою, а виявилося, що там люди сидять просто на вулиці на лавочках. Через те, що в нас багато дітей, жінок і лежачий дідусь — нам на вулиці залишатися взагалі був не варіант. Ми почали шукати знайомих, хто-небудь може зможе на день, на підлозі прихистити нас всіх.
Я не любитель хліба, а тепер я його обожнюю і вважаю, що зараз у житті найголовніше — це тиша, вода і хліб. Більше нічого.
Ми знайшли хлібний кіоск — я пам’ятаю, як діти раділи: ми дуже довго не бачили хліб. Магазинів немає, нічого немає. Може й були, але ми не бачили. Стоїмо, як дикуни. Люди ходять і ми такі: «Люди, боже… Миті», — а ми-то вже немиті півтора місяця. Я заходжу в кіоск і таке задоволення отримала, що можна розплатитися грошима: нам гроші в Маріуполі взагалі не потрібні були. У Маріуполі ходові були сигарети. На сигарети ти міг міняти вологі серветки, дезрозчин. Що завгодно, бо люди готові були за сигарету Батьківщину продати, напевно, це була така валюта. А гроші ти міг хоч в туалеті використати, підпалити, викинути. Тобто вони взагалі були непотрібні в Маріуполі.
Мангуш — це ДНР, підконтрольна Росії територія. Але там працював магазин, і ми зайшли і почали скуповувати хліб, булки, щоб діти могли поїсти, ми могли поїсти. І я там бачила за прилавком пакет рогаликів із повидлом І я кажу жінці: «Можете нам рогалики продати?» А вона, каже, не продає, бо не знає ще їхню ціну. «Я буду завтра їх виставляти на продаж». Я засмучена виходжу звідти: рогалики не продали, гроші є. Знову ми не можемо купити нічого… Чоловік каже: «Зараз піду домовлюсь». Каже: «А якщо я 100 гривень дам? Продасте? Вони ж стільки не коштують». Вона каже: «Гаразд, почекай, зараз продам». І в результаті вона ці рогалики нам безкоштовно віддала. Я потім ще сміялася — казала: «Напевно, ми дуже погано виглядаємо, раз вона подумала, що вони нам дуже сильно потрібні, що вирішила нам їх безкоштовно віддати. Як би їй гроші не пропонували».
Повернулись наші, які шукали, де нам зупинитися. Вони знайшли у знайомих будиночок. І нам виділили там кімнату, вона порожня. Можна було на підлозі лягти. Ми зраділи і поки стали біля машин, почали міркувати, як завтра нам їхати, що будемо робити. До нас почали підходити люди. Вони місцеві, напевно, чи не знаю, хто це. Вони почали розповідати, що з Мангуша не виїхати на українську територію. І вони нам сказали, що якщо чоловіки наші зможуть виїхати з Мангуша, то їх відразу мобілізують війська українські. І не випустять нікуди далі. Жінкам скажуть йти пішки, а чоловіків заберуть воювати. Можна виїхати лише на російську територію.
Звісно, ми не проти, щоб наші чоловіки воювали, вони теж не проти, але після того, як пройшли все це пекло, звісно, хотіли вийти на безпечну територію, якийсь час побути у спокої, у тиші, тому що проживши все це — дуже сильно морально складно. І є люди, які знають, як правильно тримати зброю, є люди, які навчені правильній військовій тактиці тощо. Це їхня робота, вони цим займаються. Тобто незрозуміло було — навіщо наших хлопців відправляти, як гарматне м’ясо? Якась нісенітниця. І ми не розуміли, кому нам вірити. Можна виїхати, чи не можна.
Його звати Максим
Просто випадково нам послав Господь-Бог волонтера. Його звати Максим, багато хто знає його в Маріуполі, тому що він багатьом людям допоміг. Врятуватись. Він і, здається, Олексій — волонтери. Вони купували за власні гроші автівки, продукти, і вивозили людей. І він до нас підійшов і спитав, звідки ми. Кажемо: «З Маріуполя». Він каже: «Завтра я на автобусі вивожу дітей і літніх людей. І якщо потрібно — чіпляйтесь за мною і я вас проведу на українську територію. А ми питаємо: «А де вона починається?» — «Після Оріхова, запорізька траса. Запоріжжя — вже Україна. Все добре. Там вас нагодують, все буде добре. Чоловіків не забирають». — «Правда?» Він каже: «Так. Усе нормально, там Україна. Воюють, просто в Маріуполь дістатися не можна, він у кільці». Розповів нам усі новини. І каже: «Не хвилюватися, давайте зберемося біля садочка о 10-ій ранку і поїдемо всі разом».
Ми почали з водіями інших машин обговорювати цю ситуацію. Вийшло так, що єдиний наш бус захотів покинути ту територію. Тому що всі інші злякались. Вони подумали, що там їх чи розтріляють, чи заберуть, чи ще щось трапиться. «Проїхати неможливо. Зараз тут безпечно. Ми в Мангуші залишимось, потім вирішимо, що робити далі».
Тільки наш бус захотів покинути це все, тому що у нас була мета: виїхати на українську територію, побачити українських військових, обійняти. Розцілувати землю українську.
І ми так і зробили. Ми переночували у цих людей. Вранці ми прокинулись, зібралися, взяли наш бус, причепилися до цього волонтера Максима, і поїхали. Ми якийсь кілометр проїхали, і Максим запропонував, щоб я з мамою і сином перейшла в автобус їхати. Там можна було на підлозі сидіти на сумках. Тому що в бусі дуже сильно захитувало — через те, що вікон немає і він дуже сильно розкачувався. Звісно, було дуже недобре, особливо мені у моєму становищі.
Усі інші залишились у машині. Потім я вже не рада була цьому. Тому що ми дуже сильно нервували за всіх, хто залишився в бусі. Ми весь час розділялися через відстань. Тому що було дуже багато блокпостів.
Від Мангуша до Запоріжжя ми нарахували 25 блокпостів. Вони були 10 метрів один від одного. Були 5 метрів один від одного.
Ти їдеш, тебе зупиняють, виводять усіх чоловіків із машин, з автобусів. Вони їх оглядають: паспорти, торс, руки, ноги, телефони, все інше. А ти бачиш на відстані вже інший блокпост. І на іншому блокпосту знов те саме. І це таке катування неймовірне. Ти думаєш: «Ну якого дідька… Ви тут перевірили — ви що, не можете передати по рації, чи записку якусь про те, що ви вже подивились, люди нормальні, оглянуті, у них нічого забороненого немає?» Ні. Треба на кожному блокпосту принижувати.
А ще намагалися підловити. Вони казали: «Слава Україні», і, звісно, нам усім хотілося сказати: «Героям слава!» А вони спостерігали, хто це скаже. І виставляв дуло пістолета: «Спробуй тільки сказати — я вам зроблю веселощі». Говорив він: «Слава Україні. Козлам слава».
Стояли на блокпостах частіше молоді хлопці, шмаркачі. У будьонівці стояли, у них були ремені — серп і молот. Мене так це все бісило, мені Максим, волонтер, постійно затикав рот, щоб я нічого не сказала. Говорю: «Тварюко, ти не розумієш взагалі, що це значить у тебе на поясі». Його цей автомат обважнює, а він стоїть і починає наших чоловіків принижувати, намагається підколоти, роздягати.
Це все було так гидко. На одній ділянці ми дуже сильно розділилися з нашим бусом. Через те, що Максим сказав: «Тут залишатися не можна. — Ми майже до Оріхова доїжджали. — Тут бойові дії постійно, нам потрібно дуже швидко проїжджати». А зв’язку мобільного ще не було. І ми розуміємо, що наш бус дуже сильно відстав. І вони не знають, що не можна зупинятися; не знають, що треба обережно їхати, що там міни.
Ми починаємо з мамою дуже нервувати. Ми в’їжджаємо до Оріхова, там з’являється зв’язок. Я намагаюся подзвонити комусь. Це перший зв’язок за весь цей час. І тільки «МТС» там ловив. І я намагаюсь подзвонити, спитати, де вони. Але вони не беруть слухавку: у них зв’язок ще не з’явився. У мами моєї починається істерика. Вона починає плакати. Каже: «Відчуваю, із ними щось трапилось».
Через деякий час зв’язок з’являється, я кажу: «Алло». І Віка каже, що буквально в п’яти метрах від них вибухнув снаряд, і їхній бус ледве не підірвало. А в мого чоловіка прилетіла ракета — поруч. Але, слава Богу, він встиг вчасно пригнутися, і нічого не влучило. Вони зупинились на дозаправку. Загалом, усе з ними добре. Просто буквально декілька метрів — і вони б усі загинули. І я сиджу і кажу Віці по телефону: «Мамі не кажи, не дзвони».
Я мамі кажу: «Все нормально, живі, їдуть за нами, просто відстали». Саму мене трясе. Я розумію, що ми могли їх всіх втратити. І ми їхали далі постійно напружені, щоб усі доїхали живі і вцілілі.
Коли ми нарешті приїхали до Запоріжжя — це не передати словами. Ми обіймали військових, у бус військові приносили пиріжки дітям. Вони свої пайки почали роздавати дітям, щоб вони поїли пиріжки, які 100 років не бачив ніхто. Це було так зворушливо.
Вони починають з нами розмовляти, а ми такі налякані. Вони нас підколюють, сміються, немає вже такого напруження, як було на російських блокпостах. На українських було: «Доброго здоров’ячка, проїжджайте! Ви українці — наші, ми вас чекаємо». Ми їх просто обожнювали. Ми коли їх побачили — їм дякували за те, що вони нас захищають, і дякуємо, що вони є. Без них Україна не Україна.
Ми стільки слів намагалися говорити — це просто не передати. Потім ми заїхали в Запоріжжя. Там висаджують на Епіцентрі і на Метро. Там працює багато волонтерських організацій. Вони годують, можеш взяти якийсь одяг собі. Ми були такі налякані. Ми нічого не брали. Нам головне було, що ми приїхали. Ми там перекусили, і нас відвезли до садочка. Ми спали на маленьких ліжечках. Свіжа постіль, маленькі подушечки. Так було добре.
Що людині потрібно було — ми за цей період зрозуміли, що. Неважливі в житті ні ремонт, ні шпалери, ні яка в тебе стеля — матова чи глянцева, які меблі. А просто, що є тиша, і те, що ти на своїй території, у колі людей, які думають, як ти, живуть, як ти. І найголовніше — ти в безпеці.
Ми вирішили, що потрібно рухатися далі. У мене у Вінницькій області рік тому померли бабуся з дідусем. Це село Букатинка, Вінницька область, знаходиться поряд із Молдовою. Тобто там Придністров'я, Молдова. Там ріку переплив і Молдову ти знайшов. І ми вирішили, що поїдемо туди — там тихо, спокійно. Ліс, гори. Трошечки відпочинемо там, а потім вирішимо, що робити далі.
Ми сіли на гуманітарний потяг, із Запоріжжя до Львова відправляється. Висадилися в Жмеринці. І зі Жмеринки поїхали до Могилів-Подільського, а звідти поїхали до села Мервинці. Там нам дали хатинку. Ми там топили піч.
Ми приїхали, я пам’ятаю першу емоцію, коли нас висадили з машин, сказали: «Ось ваш дім, не хвилюйтесь, тут вода є, газ є, світло є, інтернет є. Все добре, живіть, і до побачення». Люди нам дім віддають. Ми стоїмо, один на одного дивимось, нас 18 людей. Дідуся відвезли, він не дожив. Його син з невісткою повезли поховати його у Львів. Тому нас менше людей залишилось.
Найперше, що всі сказали в той момент: «Ви чуєте — співають птахи?» Ми стояли хвилин 10 і слухали, як співають птахи і шелестить трава. А потім ми обіймались. І довго-довго плакали.
Ніколи не бачила, щоб у мене брат плакав — двометровий дядько. Плакали всі, обіймалися, і всі ті емоції, які тримали в собі весь цей час, — ми нарешті їх виплеснули. І просто раділи, що ми в безпеці. Ми живі і навіть не поранені. І всі змогли вибратися туди, куди хотіли. Ми там пробули 2 тижні, і випадково чоловіку запропонували роботу в Трускавці. І ми зібрали речі і приїхали в Трускавець. Тут вже я знайшла теж роботу в Бориславі, це поруч, 20 хвилин їхати.
Я працюю лікарем у пологовому будинку. Пологовий маленький, роботи мало. Так що я відпочиваю, можна сказати. Сина влаштували у школу. Школа №1 в Трускавці. Вчора ми з ним плакали вдвох сиділи, тому що дуже багато пропустив. І вчора він сказав, що ядерну бомбу потрібно на Путіна направити, щоб його вбили: тому що він зіпсував йому дитинство, і через те, що він стільки пропустив у школі. Міг би бути розумним хлопчиком, а тепер знову доведеться йти в перший клас.
Учора мені розказав все, що він тільки думає про цю Росію, про цю владу і про все інше. І він сказав: «Мамо, знаєш, є гра в шахи, і на шаховій дошці є багато фігур. Ферзь, ладья, королева і головна фігура — король. І щоб в шахах отримати перемогу, поставити шах і мат, — потрібно вбити короля. Мамо, до чого я це кажу? Потрібно вбити Путіна, тоді війна закінчиться!»
І ось я бажаю Україні, щоб це все трапилося. Щоб цього виродка не стало. Усієї тієї влади, адміністрації, всього. І у нас мир настав. І щоб більше ніхто не знав цього пекла.
Денис Волоха: У мене ще питання є. Чи знаєш ти людей, які погодились виїхати до Росії? Через що вони пройшли, як це відбувається і де вони знаходяться?
Ганна Шевчик: Знаю.
Ми на українській території були 2-го числа. Почались фільтраційні табори. Росія повністю взяла під контроль ці перепустки. Людей взагалі вже на українську територію не випускали. Брали відбитки пальців. Їх там фотографують, перевіряють дані, дивляться соцмережі, робочу діяльність і все інше. Не дай боже ти журналіст, ти був у поліції чи ще щось.
Їх примушують їхати в Безіменне. Селище, там проходить ця фільтрація. Селять в нелюдські умови. Там не те що на піддонах, ти просто на холодній підлозі на бетоні ти лежиш. Тобі не виділяють ні простирадла, ні матрацу. І ти там знаходишся від тижня до місяця. І на той момент їсти не було, воду давали раз у день. Знущаються, як можуть над людьми.
У моєї невістки мама, яку ми тоді не змогли забрати, ми нещодавно нарешті вийшли з нею на зв’язок. Виявилось, що вона весь час ховалася в підвалі. У будинку в себе. І вони не могли звідти вийти, бо були дуже активні бойові дії, коли ми їхали. У них на «1000 дрібниць» було дуже неспокійно. І вони вийшли 2,5 тижня тому на зв’язок (інтерв’ю записувалось 5-го травня, — Д. В.)
Коли вона пройшла фільтрацію — ми зраділи, що вона просто жива. І на той момент було все одно, куди вона їде: головне, що жива. Вона сама громадянка Росії. Вона ще в 90-х роках переїхала в Маріуполь жити. Тому що вийшла тут заміж і переїхала жити, і тут дітей виховувала двох. У Ростові її родичі.
Але вийшло не так. Їх посадили на поїзди, сказали — їдуть в Росію. Вона думала їх відвезуть до Ростова чи кудись там. А їх в Хабаровский край везуть. Вже дні 3 везуть. Їх везуть туди в зачинених вагонах. Вони ще не доїхали. Їм просто сказали, що вони «будуть піднімати економіку російської держави». Будуть рабами. Будуть працювати на Хабаровский край. Це один із прикладів.
Ще мої дівчатка-медсестри, хто залишився в пологовому, — декілька з них теж через фільтраційний табір на автобусі відвезли в Ростов, а звідти вони вже роз’їхалися в Краснодар, у Воронеж.
Але одну я знаю, моєї медсестри тітка, вона єдина з тих, кого я знаю, сказала по телефону, що її родині пообіцяли кожен місяць виплачувати якусь компенсацію. Тисячу з чимось рублів + ще компенсація за втрачене майно. Ще й під якийсь дурний відсоток кредит на житло. І так добре в Росії, прекрасно! «Ми тут квартиру купимо, а в Україні нічого не дають. А в Україні ми злиденні, а тут нарешті заживемо». Наскільки я знаю, наша медсестра втратила з ними зв’язок, сказала: «Не буду взагалі з вами спілкуватися. Взагалі з розуму посходили». Тому що всі люди, хто був змушений виїхати з Маріуполя до Росії примусово, вони не хочуть там знаходитись. Вони б і раді в Україну поїхати, але не знають, як це зробити. Тому частіше всі після Росії їдуть далі за кордон.
Лікар моя поїхала до Грузії, потім вона була в Литві, зараз вона в Німеччині. І так багато людей, які по всій Землі розкидані. Я не хочу їхати з України. Думаю, багато хотіли б повернутися, просто не знають, як це зробити. Ніде про це не пишуть.
Хресниця моєї мами і її найкраща подружка Наташа, вони знаходяться зараз в Маріуполі, живуть в підвалі, на Металургів, в центральному районі міста. Будинок у них цілий. Немає тільки вікон. І вони бояться покинути свою квартиру. Вони бояться залишити майно, щоб хтось украв. Ті квартири, які більш-менш вціліли, а їх дуже мало в місті, військові російські відчиняють і виносять все звідти. Під чисту.
У мене знайома, вона волонтер дуже великого благодійного фонду — Наталія Дєдова. У неї чоловіка вбило снарядом у квартирі, вони не змогли навіть його поховати. І зараз сусіди їй сказали, що квартиру відкрили. Чолвіка винесли ці орки і поховали під землею. А квартиру всю обнесли. Розумієш, які потвори! Прибрати труп, а потім обнести квартиру.
Люди бояться покинути своє житло. Наскільки це виправдано — я не можу сказати. Я б не змогла там і дня знаходитися — у тому, що коїться. Бачити навколо все зруйноване, палаюче — я не знаю, як можна там знаходитись. Виховувати дитину без їжі, води, світла. При цій владі божевільній. Але люди такий шлях обирають.
Мій вітчим теж там залишився. Дуже довго я не могла вийти з ним на зв’язок. І тільки нещодавно я знайшла відео, де його знімають, він розігріває на багатті їжу і воду. І каже: «Так я тут ховався, нікуди я не збираюся. Все в мене нормально. Я живий». Я думаю, люди хотіли б приїхати на українську сторону. Зрозуміло, в родині не без виродка: є такі, які б і раді «руському міру», такі є всюди.
Денис Волоха: Знаєш ти людей, які загинули, або були поранені через дії військових? По яким стріляли або відбирали майно? Окрім тих, про яких вже було сказано?
Ганна Шевчик: У нас сусідка на 8-му поверсі, вона просто вилізла у вікно — подивтися, що відбувається. Усі люди люблять дурощі. Їй снайпер влучив у голову.
Жінка, у якої ми знімали квартиру, тільки нещодавно ми зв’язалися з ними. Змогли поговорити з її сином. Він сказав, що вони зараз у Росії. Вона в тяжкому стані. Вони бігли зі свого зруйнованого будинку до сусідів і їй снайпер влучив по косій через живіт і в руку. А моєї медсестри сина вбило снарядом. У іншої медсестри вбило сина і чоловіка.
У моєму будинку жила колишня вихователька в садочку мого сина Максима, вона в 6-му під’їзді, а ми в 2-му. Вона там була разом із сином, чоловіком, братом і батьком. І ми коли виїхали, ми дізналися від сусідів, що брата вбило, а батька дуже сильно поранило, він в обласній [лікарні] в реанімації знаходиться. Вони просто готували їжу на багатті біля будинку.
Ці випадки я знаю з перших вуст. А так — дуже багато. Моя мама бачила дуже багато смертей. Коли ми забирали її з обласної лікарні, там було трупів безліч. Люди валялися всюди. І хоронять всюди.
Коли ти проходиш через двори, а в дворах люди закопані. У нас сусідній будинок, який горів, там люди зробили величезну яму, поховали всіх людей із будинку і написали: «Жильці будинку №56».
Не кажучи про те, що у нас у сховищі відбувалося.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.