Дізнатися про вагітність 24.02 в Маріуполі. Продовження історії лікаря у бомбосховищі
Раніше ми опублікували і переклали англійською історію про будні лікаря у бомбосховищі. Але насправді історія лікаря Ганни Шевчик значно об’ємніша. У 2014-му році на 4-му місяці вагітності вона була змушена тікати з Луганська. 24-го лютого 2022-го року вона дізналася, що завагітніла вдруге. У першій частині її розповіді — про початок війни у Маріуполі, переїзд родини до бомбосховища під фабрикою солодощів та прихід росіян.
Мені 31 рік, я знаходжуся в місті Трускавець. Це Львівська область. Ми тут знаходимось з родиною: я, чоловік і дитина наша. Ми виїхали з Маріуполя 2-го квітня. 2022-го року.
Перший день війни, як і для всіх, почався 24 лютого. Для нас він почався о 4:00 ранку — коли ми прокинулися з чоловіком від сильного шуму, від великого вибуху. Ми прокинулись, я спитала в чоловіка: «Що це?» Він каже: «Не знаю, може, почався наступ». І він почав збиратися на роботу. Поїхав на роботу. Через годину дзвонить моя мама і каже: «Аню, почалася війна». По всій Україні. І Київ, і Харків, і Львів. Усюди стріляють. Треба щось думати. Я розбудила сина зі словами: «Синочку, почалася війна». Він каже: «Що це?» Я йому пояснила, що потрібно робити, як потрібно себе поводити. У нас досвід уже був. У 2014-му році ми виїжджали з Луганська. Тому ми вже знали, як діяти при вибухах і авіаударах, при артилерійських обстрілах. Знали, як ховатися, де ховатися. І розповіли сину, що потрібно падати, відкривати рот, закривати вуха. Єдине, що я одразу почала робити — це збирати документи. У нас було два рюкзаки: з медикаментами і з документами. І я почала набирати воду, тому що з власного досвіду знаю, що вода потім — дефіцит. Тому всі пусті баклажки, всі контейнери, що були в домі, ми наповнювали водою. Такий для нас цей день був.
Я зібрала рюкзаки, набрала води, і чекала чоловіка з роботи. Я йому зателефонувала і спитала, що в нього відбувається. Він працював у Сільпо. Це Східний мікрорайон, із якого все почалося. Він каже: «Ми зачиняємо магазин». Питаю, чому — він каже, що в сусідні будинки прилетіло. Він каже: «Ми терміново виводимо людей і зачиняємо магазин». Він приїхав додому і через 2 години в його магазин влучило. Він керуючий магазином. Якщо б він не вивів людей, то багато б людей постраждало. І його колег, і безпосередньо мирних жителів, які прийшли купувати їжу, продукти.
Ми жили в Лівобережному районі. Це вважається околицею міста. Я сама лікар за освітою. Я неонатолог-педіатр. Я працювала в пологовому будинку. У Лівобережному пологовому будинку №2. І мені потрібно було наступного дня, 25-го лютого, на роботу. Тому 25-го лютого я вже зранку намагалася прорватися на роботу. Почалися обстріли з 24-го числа Східного мікрорайону, а це вже близько до нас — метрів 100. Це зовсім один і той самий район. І почалися прильоти по Лівобережному 25-го лютого. Уже в сусідні будинки почали влучати. А мені, щоб пройти на роботу — потрібно подолати шлях. І через базу, яку азовці тримали. Мені довелося близько години витратити часу, тому що потрібно було ховатися; обстріли не припинялися. І потім я добігла на роботу.
Половина співробітників не вийшла на роботу, тому що злякалася за своє життя, за життя своїх родичів та дітей. Я роботу кинути не могла, тому що розуміла: «Хто, якщо не я, буде виконувати цю роботу?» І жінкам, і діткам потрібна моя допомога. Було прийнято адміністративне рішення, щоб увесь пологовий спускався до сховища. Ми обладнали сховище, зробили імпровізовані ліжка. Зробили там імпровізовані родзали. І ми всіх жінок, які були в нас і які народили, спустили у сховище, і там провели цю ніч. Ніч була дуже неспокійна. Усі намагалися подрімати, але було дуже шумно.
Кожну годину були дуже сильні обстріли. Усе деренчало. Ми намагалися заспокоїти жінок, але у всіх була паніка, і всі не розуміли, як і коли це скінчиться. Наступного дня я намагалася повернутися додому. Почала йти і вже зрозуміла, що наші військові всюди по місту їздять на машинах, всюди їздять танки, і все перекидають туди — до околиць, до Лівого берега. Туди, де підступи до нашого міста, і де були дуже потужні вибухи. Із нашої площі лівобережної було вже видно дим із віддалених будинків. Там влучило, і там влучило… Влучило на Ленінградський, це зовсім поруч знаходиться. І вже людей почали з того будинку евакуювати, а наш Лівобережний район не евакуювали.
У ті магазини, у які я змогла піти, які були відчинені, вони були напівпорожні. Навіть не те, що напівпорожні, — вони були порожні. Єдине, що я змогла взяти, коли відстояла 1-2 години в черзі, це батончики якісь — купила таке, що можна до рота кинути, тому що більше нічого не було. Ні консерв не було, нічого, що можна було так одноразово купити і щоб довго зберігалося. Ще я зайшла в аптеку. Купила якісь ліки, які були. Аптеки практично теж були порожні. Я взяла найголовніше — антибіотики, тому що подумала, що можуть з’явитися якісь інфекції чи ще щось. Нехай вони будуть. І взяла джгут Есмарха, тому що раптом комусь потрібно буде зупинити кровотечу, то я принаймні зможу надати екстрену медичну допомогу. Бинтів не було в аптеці, вати, нічого. Люди скупили все, що тільки можливо.
Через дві години я прийшла додому. У цей день вже у нас було дуже гучно. А наступного дня мені потрібно було йти на роботу. Увесь день я не могла навіть спокійно зайти до кухні, щоб приготувати їжу. Тому що кожен раз ти виходиш, будинок починає тремтіти, трястись. І ти розумієш, що всюди починаються прильоти нереальні. Ми перебралися в коридор. У нас дуже маленький коридор, буквально 1,5 метра. Вліз туди тільки матрац мого сина із двоярусного ліжка, ортопедичний. Ми його зняли з ліжка і в коридор поклали. Чоловік викрутив усі двері з луток і поставив їх на балкон, щоб закрити скло і у нас був додатковий захист. Тобто ми знаємо, що нам потрібно дві стіни, які можуть зупинити уламки трішки. І ми тому цими дверима і шафами закрили всі стіни, щоб був додатковий захист. І ми так ніч провели в коридорі.
Десь із 00:00 до 4:00 ранку було спокійно, була тиша. Тиша ця ще більше лякала. Ми почали спати, і ти в такій напрузі постійно — думаєш, що буде завтра. Ми ось так боком утрьох ледве помістилися, поспали. І вранці нас знову розбудив дуже сильний вибух. Виявилося, вони вже почали цілитися по Азову, який біля пологового знаходиться. І вони почали намагатися прибрати наших військових, намагалися знищити інфраструктуру нашого міста. Чоловік запропонував не йти на роботу, я сказала: «Ні, я піду, мені треба». Я прийшла, звичайно, із запізненням, тому що я вийшла на вулицю і почала трястися дуже сильно земля. І мені якось страшно стало, я побігла наверх, пересидіти трішки. Такими перебіжками я ледве дісталася роботи.
На роботі ми вже нагору не піднімалися: ми одразу були у сховищі, і надавали допомогу у сховищі. У нас тоді народилося четверо діток гарненьких. Переважно народжувалися дівчата, що нас порадувало, тому що, як кажуть, якщо чоловіки народжуються, буде і далі війна. Позитивно намагалися мислити — про те, що все закінчиться і все буде добре. Почали ми чути цього дня постріли, постріли автоматних черг. Автоматна черга була прямо біля вікна. І ми так думали, що це, можливо, працюють диверсійні групи, навідників, можливо, ловить наша поліція, чи ще щось. Ми намагалися не вилазити, ніхто не виходив на вулицю, завжди ми були в обладнаному підвалі.
Цього дня, через те, що було багато руйнувань на Східному мікрорайоні на нашому Лівобережному, почали вже до нас люди приходити із сусідніх будинків, і родини співробітників. У нас і начмед, і акушери-гінекологи і інші лікарі приходили родинами: чоловік, дружина, їхні діти, онуки. Загалом наш підвал почав заповнюватися великою кількістю людей і у всіх були вже нерви на межі. Але намагалися триматися. Ніч теж була неспокійна, тому що все це було чутно: що це все наближається і наближається.
Ми почали думати, як ми будемо працювати. Чи вахтою, чи ще якось. Вирішили, що доки будемо працювати через дві доби. Погодилися працювати я і ще два лікарі. Тому ми подумали, що через дві доби буде нормально. Тобто мені потрібно було вийти 2-го березня. Але 2-го березня мені вийти не вийшло, тому що після того, як я в той день прийшла додому, почали вже гатити біля нашого двору. Ми з чоловіком вийшли на балкон, щоб впіймати зв’язок, тому що зв’язок вже був із перебоями. Перед наши балконом пролетіла ракета, а в нас вид із вікна на море, тому ця ракета впала прямо у воду і зробила великий «пшик» у повітря, так скажемо. І я зрозуміла, що все. Починається повний жах. Що це не десь там, а ти вже розумієш, що це вже безпосередньо тебе стосується, твоєї родини стосується.
Мені дзвонили всі родичі, вони в центральному районі міста. Казали, щоб ми приїжджали туди, що у них безпечніше, що до них це не прийде. Бо ми знаходимося на околиці міста, тому нас тут зачепить, а в центральному все безпечно, усе добре. Ми спочатку чинили опір усі ці дні. Перші два дні. А 2-го числа перестав ходити транспорт, у нас вимкнулося опалення, газ, світло, тобто всі комунікації пошкодили російські військові. І за рахунок цього ми залишились взагалі просто в глуші, у тиші. Тільки чутно було артобстріли. У тамбур я почала виносити подушки, ковдри, щоб можна було в тамбурі якось обладнати щось, щоб там можна було сидіти — не у квартирі, у коридорі чи в кімнатах, а знаходитися в тамбурі. Наші сусіди вийшли і сказали: «Усе нормально буде, не хвилюйтесь». Ну я кажу, що я на всякий випадок тут обладнаю, тому що страшно стає. Винесла я воду туди, подушки, їжу якусь. Щоб можливо було перекусити, якщо раптом ми в квартиру не зможемо зайти, чи, не дай боже, її не стане, чи ще щось.
Ми почали сидіти з казанком, тому що світла вже не було, це був вечір. Мій чоловік зробив імпровізований казанок: масло, вата, підпалюєш, і воно довго горить. Тому що в нас не було ні свічок, нічого, у магазині цього не купиш, ніде цього немає, і ми таким не закупалися, не було ніколи таких проблем з електрикою, дуже довгих. На казанку ми намагалися підігріти воду, щоб можливо було хоча б дитині щось тепле зробити, і дати поїсти, перекусити. А самі на суху їли: батончики, щось таке. Консерви в нас були, і ми так харчувалися.
Увечері дуже сильний був вибух, за рахунок чого ми вийшли у тамбур. Пересиділи трішки там. Потім все рівно зайшли до квартири, тому що трішки притихло. Думаємо, що будемо в коридорі: якщо раптом що, то тут відразу двері — відчинив, і в тамбур вибіг. І 3-го березня вранці, це була п’ята ранку, коли нас розбудив вибух дуже сильний, ми вибігли в тамбур. Через десь 10 хвилин вибігли наші сусіди. Через що ми були здивовані, тому що вони такі: «Усе буде в нас добре». І вони вибігають, перевертають миску собаки, вода розливається, вони один через іншого вибігають, це було дуже емоційно. І Оля, наша сусідка, сіла, і вона почала плакати. Я кажу: «Олю, що трапилось?» Вона каже: «Аню, у нас немає балкона». І ми зрозуміли, що це вже влучило в будинок. Безпосередньо. Цей день ми вже провели в тамбурі, підтримуючи одне одного.
Я із чоловіком намагалися розповісти всім, що потрібно робити, як потрібно діяти. У нас в тамбурі були двері, у яких зверху було скло. І ми боялися, що якщо це скло розсипеться, то воно може комусь нашкодити, кудись влучити. Тому ми всі були з ковдрами і при кожному вибуху ми цими ковдрами накривалися. Діти, звичайно, боялися, дуже боялися. Кожного разу, коли було оце тремтіння, мій син хапав мене. Арсеній хопав, син нашої сусідки Олі, хапав її. А ми кожен раз казали, що все буде добре і це все колись скінчиться. У ці дні я написала записку, і сказала Олі, що тут є номери всіх моїх родичів, які тут проживають і які проживають не в нашому місті. Якщо, кажу, з нами щось трапиться, не дай Боже, з чоловіком чи зі мною, і дитина залишиться одна, будь ласка, зв’яжіться з кимось, щоб дитину змогли забрати. І пояснила це сину теж. Зібрала йому провізію і написала записку з номерами телефонів. Тітка Віка, дядько Женя. І кажу: «Синочку, підійдеш до військових, попроси, щоб зв’язалися, щоб тебе могли забрати». Він каже: «Як це, вас не буде?» Я кажу: «Нас може вбити. Це війна». Він, звичайно, поплакав, потім заспокоївся, сказав: «Мамочко, все буде добре». І тільки заради нього ми і тримались весь цей час, тому що діти не дають тобі розслабитися, ти намагаєшся заради них триматися. Не розклеїтися. Тому що якщо ти вже будеш істерити і плакати, то що казати про дитину. Також ми намагались і сусідам пояснити.
Цей день до самої ночі ми провели в тамбурі, а вже на ніч ми зайшли в коридор. Тому що була тиша, загалом. У перші дні війни так траплялося, що десь до 00:00 вони гатили по місту, були відльоти і прильоти. Вже навіть діти знали. Про те, що це до нас чи від нас летить. І після 00:00 до 4:00 ранку стабільно було тихо і нічого не було. На роботу вже, звичайно, я додзвонитися не могла, ніяких у нас не було ні зв’язку, ні інтернету. Телефони у нас розряджалися, і зникав зв’язок мобільний. Тобто його практично не було, він іноді міг ловитися, якщо ти виходив кудись на балкон. У мене чоловік придумав лайфхак: якщо вилізеш на балкон, а ми на 6 поверсі, і прив’яжеш скотчем до балкону високо цей телефон, через годину він зловить якийсь зв’язок. І ми могли читати хоч якісь новини: де що коїться, і що в нас коїться в Маріуполі. Загалом, були надихаючі промови в новинах — що Маріуполь тримається, усе добре. Типу без паніки. Залишайтесь у сховищах і все буде добре. Нас це, звичайно, не надихало. Зв’язок із рідними ми не могли підтримувати. Я знала єдине на той момент, що мій брат із невісткою і племінником знаходяться у сховищі. На кондитерському заводі, у центральному районі. Сховище часів СРСР. І я знала, що моя мама знаходиться з 24-го лютого в обласній лікарні, вона операційна медсестра і вона звідти не виходила. Тобто вона була там і вона сказала, що не буду виходити, залишусь там. Це все, що я знала, а зв’язатися ми не могли.
5-го березня ввечері раптово задзвонив телефон. Чоловік прикріпив його на балконі, ми почули, що дзвонить телефон, чоловік побіг на балкон, на свій страх і ризик, тому що ми не виходили — максимум у коридор і тамбур. І він виходить, каже: «Алло», а на другому кінці наша невістка Віка, мого брата дружина. Вона починає казати: «Що ви?» Я кажу: «Віко, у нас уже в скло влучило, у сусідній балкон. А з нашої сторони скло пошкодило трішки і в шафі сина осколок застряг. Потім уже, наступного дня, у нас на кухні лутку вибило». І я починаю плакати їй, казати, що ми не можемо вибратися звідси, і ми тут помремо. Ще в цей час я дізнаюся, що я вагітна. 24-го лютого я це дізналася. І, звичайно, мене взагалі починає накривати, думаю — це жах якийсь. Просто чому все одразу і все зараз. І Віка каже: «Я правдою і неправдою вас заберу звідти». Кажу: «Як ти нас забереш?» Вона каже: «Я не знаю, я буду благати всіх, кого можна, щоб вас забрали».
Через годину прийшло смс-повідомлення. Віка мені написала, що 5-го числа буде гуманітарний коридор з поліцейського відділку на площі, а до площі йти 10 хвилин із нашого будинку. І о 10-й ранку треба бути біля поліції, там Червоний Хрест, там гуманітарний коридор, там автобуси. «Вони вас заберуть, вони привезуть чи то до нас, чи кудись вивезуть. Вони вас вивезуть із цього пекла». Тому що в центральному районі такого не було. Там було тихо на той момент. Було саме на Східному, у Лівобережному таке пекло.
Добре, що 5-го числа ми нікуди не пішли. Було дуже дуже гучно, влучало в наш будинок, у нас горіло два поверхи. І чоловіки просто змогли самі загасити. Велике їм дякую, що вони ризикували собою. У кого був в автомобілі вогнегасник, вони самі почали гасити і власними силами загасили цю пожежу. Якби не вони, у нас весь будинок згорів би. 5-го числа чоловік вийшов на балкон і каже: «Там така заграва. Там, по ходу, сусідній будинок горить». Я виповзаю на балкон, дивлюсь, і там жахлива пожежа. І ця пожежа не стихала декілька днів. І ми чули, як люди кричать, як хтось намагається покликати на допомогу. Але ніхто не приїжджав. Не приїжджала швидка, не приїжджали пожежники. Я сиділа і казала чоловіку: «Пішли допоможемо, щось потрібно робити, як це — людям не надати допомоги? У нас зараз влучать, із нами щось трапиться і нам ніхто не допоможе?»
У мене в голові не могло зістикуватися, чому у 2022-му році може бути таке, що війна, люди гинуть, а ніхто не допомагає. Як потім ми дізналися, ще в перші дні війни влучили вони і в підстанції швидкої, і в пожежні. Розгромили вони і машини, і все інше. Нікому навіть було виїжджати допомагати. Але, звичайно, у той час ми нікого не виправдовували, нам було дуже сильно прикро, ми сердилися через це все.
Як ми потім дізналися, що в цей день коли люди пішли на гумкоридор туди о 10:00 ранку, це писали і в новинах, і смс приходили людям, площу обстріляли. Її знищили вщент. Тобто всі будинки, які біля поліції знаходилися, вони всі повністю згоріли вщент. Вся площа знищена була, всі магазини. Все-все-все. І сама поліція. Я не знаю, чи були там люди, але я думаю, що хтось же намагався евакуюватися, і пішов туди. Від цієї думки було ще страшніше, тому що, звісно, думаєш, що ти міг там бути, ти міг там знаходитися зі своєю дитиною і також, як інші люди, постраждати.
6-го березня в мого чоловіка день народження. Ми сиділи і я кажу: «Можливо, ми останній день народження так сидимо і живемо. Дихаємо, розмовляємо». І ввечері до нас прийшли військові. Вони стукають, відчиняють і кажуть, про те, що родина Шевчиків, збирайтеся, у вас є 2 хвилини, ми вас забираємо. Тобто моя невістка все таки змогла нас забрати. Вона з моїм братом всім військовим писали записки, дуже сильно просили, щоб нас забрали. Щоб нас врятували. Ми зібрали ці два рюкзаки, що в нас були. Ми забрали кішку нашу. І ми взяли невелику валізу, там переважно були дитячі речі. Собі ми взяли одні штани, одну футболку, і все. І поїхали разом із ними.
Вони нас посадили в машину броньовану і відвезли. Спитали: «Куди вас відвезти?» Ми сказали, що нам потрібно в центр міста, там кондитерська фабрика, під нею є сховище. Сховище, у якому наші брат, невістка і племінник знаходяться. Вони нас туди відвезли. Я пам’ятаю цей момент, коли ми їдемо в машині, а синок мені каже: «А що тепер? А я кажу: «А тепер сиди і молись, щоб ми спокійно доїхали». Ну це теж картина кінематографу — як ми їдемо. Всюди обстріли чутно, ми їдемо на військовій машині. Звичайно, з одного боку ти думаєш, що ти в безпеці, тебе військові перевозять. Що може трапитися. А з іншого боку ти думаєш: а якщо десь російські військові, вони помітять машину їхніх, так би мовити, супротивників, яких вони хочуть знищити. І вони знищать разом з нами, і від цього було не дуже весело. Ми, слава богу, доїхали цілі, вони почали стукати у двері, нам не відчиняли довго, потім відчинили.
Ми зайшли туди. Звичайно були дуже раді. Ми плакали — це перший день, коли ми дали волю емоціям. Нам було так дивно, коли ми спускалися в чорний підвал, у темряві, там всі тільки з ліхтариками, і вони аплодували нам. Тобто вони тиждень усі чекали нас. Усі нервували, ходили питали: «Ну що там, що там? Забрали, ні?» І ми заходимо, вони починають аплодувати, а ми як зірки кінематографу, йдемо по алеї. І всі довкола аплодують, люди лежать всюди. І ми зрозуміли, що ми ще не в поганих умовах знаходилися в той момент. У себе вдома, скажемо так.
Мій брат Женя, він керівник, тобто керуючий «Дзеркального». «Дзеркальний» — це в центрі міста в кондитерській фабриці був єдиний магазин, який на той момент працював. Тобто в місті взагалі нічого не працювало. Ні один магазин, нічого. Цей єдиний супермаркет працював до самого крайнього моменту. Ми приїхали і буквально наступного дня вони зачинились. І мій брат випадково виявив, що там знаходиться сховище часів СРСР, там великі залізні двері. Подвійні, броньовані. Там велике приміщення і воно знаходиться глибоко під землею. Там навіть були протирадіоактивні речовини там написано: «Випити при загрозі радіації, зробити те й те». Вони там ще з часів, напевно, як Маріуполь Ждановом називався. Тобто дуже-дуже старе сховище, яке не відкривали сотні років.
Звичайно, там було жахливе повітря. Пилу було багато. Брат туди спустив піддони, з-під продуктів. І ми на цих піддонах, на ящиках, клали картон і обладнали таке типу спальне місце. Мій брат туди з дружиною перебралися ще 27-го числа. Вони так для себе вирішили, тому що у мене племінник, він в липні отримав травму стегна. Він зламав стегно. Йому 6 років і він переніс 4 операції, через що дуже довгий час — майже пів року — він не ходив, він постійно лежав знерухомлений. У сховищі він навчився ходити. І через те, що він знерухомлений, вони переїхали до сховища, тому що з ним неможливо кудись спуститися швидко. Удень вони виходили в магазин працювати, на другий поверх. А в сховище спускалися, щоб там знаходитися.
Чому вони закрилися — тому що почалося мародерство у нас у місті. Тобто будь-які магазини, які були залишені напризволяще, чи в які влучало снарядом, навіть поблизу, пошкоджувало якісь двері чи ще щось — це було для людей наживою. І як у фільмах, страшних апокаліпсисах показують, коли люди розбивають скло, відчиняють двері і починають виносити звідти все, що тільки можна, і починається хаос. Один одного б’ють, б’ються. Це все відбувалося у нас. «Дзеркальний», звісно, не став винятком, тому що це єдиний магазин у місті, у якому ще залишилися продукти, які ще не винесли; який ще працював. Тому туди почали періодично вламуватися мародери. Особливо у вечірній час, коли магазин не працював. І наші чоловіки, які знаходилися у сховищі, вони всі групувалися, виходили нагору в магазин і проганяли цих мародерів. Тобто у нас була така поліція. Наша «сховищна» поліція, яка намагалась зробити, щоб мародери не потрапили до магазину.
Звісно, завдяки цьому магазину ми змогли багато що придбати. Кожен для своєї родини. продуктів, яких не було ніде по місту. У кожного була своя гарна провізія, і ми знали, що ми нормально протримаємося, у нас буде що їсти і чим годувати дітей. Єдине, із чим була проблема — це вода. Тобто води не було ніде. У місті її не було, її нікуди не привозили. З крана вона не тече, у магазинах вона не продається. Ось із цим у нас була проблема. Вода вважається питна і технічна. Але у нас на той час вона не ділилася на питну і технічну: якщо вона є, хоч якась — із калюжі, талий сніг, дощова — це було найбільш чудово, тому що вона є. Можна її кип’ятити і можна щось із неї зробити, зробити суп і щось приготувати.
Магазин закрили, тому що прибіг чоловік із пістолетом і почав погрожувати, що він зараз усіх тут перестріляє, почне палити, тому що «ви наживаєтесь на людях; ви продаєте, а люди голодують». На що мій брат почав говорити: «Люди ви чого? Ми на свій страх і ризик, під обстріли, намагаємося вам продати продукти, які ж не наші. Адміністрація закупила, це їхні гроші». Але почався хаос і брат вирішив зачинити магазин. Керівниця приїхала, він їй повідомив. І після цього кожну ніч у нас була біганина нагору, до магазину. Ми перевіряли його декілька разів. щоб він був.
Потім із нами зв’язався один супермаркет «Абсолют», і керівник сказала, що можна продукти перевезти їм. Щоб вони у нас не зіпсувалися, щоб вони могли продавати. Вони відкриються і вони продадуть. Ми зібрали, чоловіки перенесли в піддони, завантажили у вантажівки, ці вантажівки поїхали. І наступного дня в цей магазин прилетів снаряд. Цей магазин розірвався. Нам було так прикро, що стільки продуктів, які могли врятувати дуже багато людей від голоду. І просто в нікуди. Вони ні нам не дісталися, ні їм.
У нашому сховищі було більше 400 людей спочатку, коли ще був кондитерський завод цілий. Уже почали, коли ми приїхали, через пару днів сильно обстрілювати центральний район. Тобто найближчі будинки були пошкоджені і почалися артобстріли (тут мова йде про авіаудари, — ред.), це було найстрашніше, що можливо — коли літак скидає ракету, від будинку не залишається майже нічого. Чи всередині величезна дірка. Сам будинок стає чорним, спопелілий. Видовище ще те, скажемо так. У нас у сховищі розташувалися, там де ми знаходилися, близько 300 людей. Були сусідні підвали, там ще більше 100 людей знаходилося. І ще деякі родини розташувалися на першому, на другому поверсі, по комірках. Тобто завод був величезним, 7-ми поверхова будівля і багато людей приходили із сусідніх будинків, будинки яких були зруйновані, і вони заходили в якісь комірки, розташовувалися в усяких різних кімнатах, де тільки можливо було розташуватися. Зламували замки і заходили до цих кімнат, щоб можна було десь ночувати, десь знаходитися. Тому що будинку вже не було.
У нас був один спочатку туалет, який знаходився на другому поверсі, для цього треба було зі сховища піднятися на другий поверх. І це було ще те випробування. По-перше, людей було дуже багато, і в туалет постійно була черга величезна. А в мене через те, що пузир був класний, тому що там ляля підростає, і вона каже: «Свої справи треба робити частіше». І ще всюди, куди ти підходиш до туалету, скрізь було скло. Тобто це завод, а в заводі величезне скло на всю стіну. Там зовсім трішки коридору, усе інше — це величезні вікна. І кожен раз все обстрілюють навколо, будинки палають і кожен раз, щоб у туалет піти, думав 250 разів, а чи потрібно воно тобі. Повзком перебігали туди, ти заходив у туалет, тебе трясе, ти не можеш зрозуміти, що ти хотів і навіщо ти сюди прийшов. Ще потрібно було водити в теж місце дітей, це було ще страшніше. Тому я так раділа, що у мене хлопчик, Тому що хлопчики мають здатність пісяти в пляшку. І це чудова здатність, що можна було хоча б під час малих потреб ходити просто у сховищі. Збирати пляшки, а потім їх виливати на вулицю.
А в мене у сина захворювання нирок. У нього гідронефроз нирки. І в нього часто позиви можуть бути, особливо під час стресу. Це було небезпечно. Буквально тиждень ще більш менш завод стояв нормально. Потім почали гатити поряд. І почало випадати скло, лутки, і, звичайно, ми вже припинили туди ходити. Наші чоловіки почали думати про те, де придумати нове місце для санвузлу. І хлопці зробили нову дірку в каналізації, докопали майже до моря. І зробили такий нужник імпровізований і ходили ми в нього. Але звісно було дуже багато людей Уявляєш цю антисанітарію. Тобто води немає, помити руки ти не можеш. Звичайно, ті всякі потреби кожен по різному робив. Були люди похилого віку, яким було незручно. Почалися у нас інфекції у сховищі.
Бомбосховище як окремий організм: своя кухня, «поліція» і «швидка»
У нас були налагоджені такі служби. Типу поліцейські, які слідкували за мародерами, там мій брат був, мій чоловік був. Мій брат зламав руку об одного з мародерів. Тому що його виганяв. Той кричав: «Я для дітей, що вам — шкода? Я дітям їжу беру». А сам тягне ящик шампанського, ящик горілки і ананаси. Брат так розсердився, каже: «Тварино така, якби ти сказав, що дитині потрібно, я б тобі і так дав. А ти алкоголь тягнеш». Він розсердився і трішки пом’яв йому лице. І зламав собі руку, прийшлося мені брату надавати допомогу, накладати імпровізовану лангету. Ми знайшли там сітку залізну, зробили з ганчірок лангету, бинтували.
У нас була кухня, були люди, чоловіки знаходили там деревиння, піддони та інше. Вони їх розламували, розводили багаття і на багатті вони гріли їжу, жінки готували, чистили картоплю, моркву. Дітям, дорослим був суп. У нас був розподіл кухні. Була дитяча кухня і для дорослих. Дітям намагалися здобути воду: із магазинів, зі складів. Чисту. Дорослі, звичайно, пили будь-яку. Тобто ми збирали воду з батарей, збирали з протипожежки, збирали воду зі снігу, дощову. І дорослі харчувалися цією водою. А дітям намагалися чисту знайти. І готували дітям супчики. Нам теж якусь кашку, щоб можна було щось поїсти. Кожен був при справі. Я була лікарем. Інші — поліцейськими.
До нас приходили постійно військові. І ми нашим військовим давали їжу, а вони нам приносили ліки чи ще щось таке, що потрібно було. У цей період не можна було покинути місто взагалі. Тільки можливо було на своєму транспорті. Не було гуманітарних коридорів, пішки дійти небезпечно і не факт, що тебе випустять на своєму транспорті. Тільки по чуткам ми знали, що ніби випускають. І кожен на свій страх і ризик: якщо була машина, вони сідали і їхали, збиралися маленькими групками, пара машин збиралися і їхали.
Коли прийшли росіяни, вони нас на 4 дні зачинили всередині сховища.
Вони прийшли з величезними автоматами, приставили до нас і сказали, що 4 дні ви не виходите. Пояснюючи це тим, що вони будуть проводити зачистку. Ми розуміли, що таке, на їх думку, зачистка. Вбити наших військових, зачистити цю територію від нас самих, від мирних жителів. І собі там побудувати свої бази, щоб вони могли спокійно ховатися. За спідницями нашими.
Звісно, 4 дні у нас не працювала кухня, тому що ми не могли ні вийти, ні нагріти води дітям, а у нас були і немовлята. Ну слава богу, ми ці 4 дня протрималися. Потім рано вранці вони прийшли, і почали просто по сховищу ходити, перевіряти у всіх документи. Поголовно питали хто, що. Чоловіків роздягали, дивились татуювання. Перевіряли, щоб на плечі не було відмітки від приклада, на руках щоб не було пороху чи що вони там шукали, щоб не було жодних слідів. Дивились паспорти, документи. «Хто? Що? Де родина?» «Хто це, що це?». Усе таке подібне.
І потім починали розказувати усілякі байки. Тобто, у цей день ми дізналися, що Київ взяли, що Україна під Росією. І що взагалі держава російська в Україні процвітає. А ми місяць без зв’язку, нічого не знаємо. Були люди, які навіть вірили цьому. І цього мужика російського, придурка військового, у нього був позивний «Читер», на касці було написано. І він каже: «Київ взяли, тут буде Росія, ми тут побудуємо місто. Буде у вас тут все класно, лікарні побудуємо, все у вас тут буде добре. А ти що, не знаєш, що ДНР у складі Росії?» Я кажу: «Ні. Визнана республіка — так, але не в складі Росії». Він каже: «Хочеш, я тебе розстріляю і вирішу твої питання і проблеми». Вони не були вихованими, тактовними людьми. Вони були тварюками, яким було все одно на жінок і дітей.
Коли наші ходили дівчата по воду, вони могли стріляти по ногам. І коли ти казав: «Жінка йде, що ти робиш!?» А він казав, що йому все одно. Їм було взагалі все одно на те, виживеш ти чи ні. «От зараз ми дислокацію змінимо, ми підемо в інший район міста, а сюди замість нас прийдуть взагалі інші російські військові, які вас тут взагалі… Спробуй тільки рота відкрити — він тебе взагалі вб’є.
— Це були кадрові російські військові чи ДНРівці?
— Оцей «Читер» — це вже був російський військовий. Спочатку були ДНРівці, які говорили про те, що вони з Донецька. А потім прийшли російські військові, кадрові. Вони не були якимись малолітніми. Тобто не були якісь призовники, строковики чи ще хтось. Це були люди, які мали досвід. Це були 40+ військові. Потім після них ще приходили чеченці. Їх одразу було видно, вони розмовляли з акцентом. Звісно, зовнішність видавала їх. Вони були взагалі дуже придурошні. Дуже сильно грубі. Дуже сильно ми їх боялися, тому що вони так проходили, навіть могли все знести на своєму шляху. Тобто вони проходять поміж тебе і їм все одно, стоїш ти — не стоїш. Поговорити — взагалі мова не йшла. Якщо той росіянин ще намагався щось говорити, хоча він казав неправду, то цим взагалі було все одно.
А ще — вони дуже боялися. Російські військові дуже боялися, що серед нас є азовці, є наші українські військові. І вони самі про це не раз казали — про те, що чи ніхто до вас не приходив, ніхто не ховався, а де вони дислокуються. А ми кажемо: «Ми не знаємо. Ми взагалі не бачили ні одного військового за весь цей час. Ми сидимо тут, нікого не бачимо, не чуємо». Хоча, звісно, ми всіх бачили і знаємо. Але коли вони нам сказали, що Київ взяли — звісно, ми не повірили. Наша компанія, яка близько спілкувалася один з одним. Ми сказали: «Ну як таке можливо. Маріуполь не можуть ніяк взяти півтора місяця, усе ніяк не прорвуться вони, а Київ прямо хоп — і взяли? Ну якщо вони Київ взяли, то чого в нас війна не зупинилась? Ні, не можу повірити». І ми там відстоювали свою думку.
Вони сказали, що ми можемо виїхати, але тільки на російську територію. Вони нам сказали, що знаходяться на обласній лікарні автобуси. Які відвезуть нас спочатку в Донецьк, потім в Ростов-на-Дону. І виїжджати в Росію. Іншого шляху немає. «Чи ви тут гинете і помираєте з голоду, чи ми вас вб’ємо, чи їдьте на російську територію». Звісно ж, ніхто не хотів.
Я настільки їх ненавиджу за все те, що вони зробили всім людям, за всіх мам, які втратили дітей, за мого сина, який втратив дитинство. За те, що моя мама витратила все, що вона все життя будувала.
У неї чотирикімнатна квартира, і з 9-го по 6-ий поверх обвалився весь будинок. У неї нас троє і вона все життя працювала, щоб дати все нам. Вона могла на пенсії спокійно сидіти у своїй квартирі, радіти, що діти прилаштовані. У вересні ми тільки купили квартиру, робили ремонт у ній. І повинні були до вересня переїхати. Двокімнатна квартира у центрі міста. А на Лівому березі ми знімали квартиру. І ми купили всі меблі, все купили. І в нас тепер немає квартири. Нічого нема. Це дуже страшно, прикро, що ти пройшов стільки пекла. Ми в Луганську втратили все, переїхали звідти, почали в Маріуполі все спочатку.
Я їхала з Луганська тоді з пузом 4 місяці, із моїм сином, він 2014-го року народження. Тут я розумію, що все знову повторюється. Ти уявляєш, як це складно. Не передати словами, як це складно. І в мене така злоба на це все, що я сказала: «Я краще здохну тут, я помру тут але в Росію я ні ногою. Я нізащо туди не поїду. Я розумію, що люди там не винні, я розумію, що це влада, військові і так далі. Але я ненавиджу, не можу ні дивитися людям тим в очі, нічого. Те, що вони сидять, мовчать і нічого не роблять. І живуть у тій державі».
У нас половина людей греків у Маріуполі, у мене мама — білоруска. І як можна прийти і вбивати російськомовне населення, яке поруч із тобою, і не надати можливості врятуватися? Що це за війна, коли тобі не дають можливості просто врятувати свою родину. Так станьте на поле і воюйте. Навіщо людям це все?
У другій частині читайте про евакуацію родини Ганни з Маріуполя та емоції після виїзду, про несподівану звістку для її матері, яка збиралася покінчити із собою, думаючи, що вони загинули.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.