Стерилізувати шприци горілкою та виявляти осколки в спині. Як це — бути лікарем у бомбосховищі?
31-річна Ганна Шевчик працювала в пологовому будинку у Маріуполі. Під час війни їй довелося прожити місяць у бомбосховищі під кондитерською фабрикою. Її розповідь відрізняється від інших історій життя в умовах бойових дій великою кількістю медичних деталей, і дає зрозуміти, із якими недугами стикаються люди, що постійно живуть у сховищі, та як допомагати їм, коли бракує обладнання та медикаментів.
Із першого дня виявилося, що я один лікар у сховищі. За рахунок цього я була там на вагу золота. Мене почали кожного дня розривати. Із будь-якого приводу.
Я попросила чоловіків, щоб вони сходили знайшли ліки. Нам принесли ліки, які залишились зі зруйнованих аптек. Якісь ліки нам привезли українські військові, чим дуже нам допомогли. Я собі обладнала імпровізовану шафку, у якій розподілила ліки по групам. Щоб можна було надавати допомогу. Мені згодом принесли тонометр і фонендоскоп, який був поганий, але хоч якийсь. Люди почали хворіти. Дуже сильно, поголовно. У жінки був гіпертонічний криз, мені довелось у сховищі її «крапати». Добре, що була система і магнезія. У нас почалась ширитися кишкова інфекція. Почалося з чотиримісячної дитини — Єгорки — у якого почалися приступи болю в животі, блювота, пронос, висока температура. Намагалися відпоювати, іншими методами лікувати. Потім я зрозуміла, що без антибіотиків ми в цій ситуації не обійдемося.
Кишкова інфекція настільки підступна, що будь-який антибіотик, який ти даєш у рота дитині чи дорослій людині — буде виходити назад. Потрібні були ін’єкційні форми, тобто потрібно було колоти. Згодом я стикнулася з проблемою, що антибіотики ін’єкційні у нас є, але шприців у нас фактично немає. «Десятки» у нас були, а двокубових шприців була дуже мала кількість. Усі почали хворіти, і у всіх були однакові симптоми і жахлива слабкість, які не купіруються нічим. Потрібно було колоти, і мені доводилося стерилізувати шприци. Одноразові. Це була промивка під якоюсь водою, яку ми знайдемо: дощова, чи зі снігу. І потім заливали ці шприци горілкою, щоб їх хоч якось простерилізувати, щоб можливо було надати допомогу людям.
У нас був хлопчик аутист, у якого були напади епісиндрому — тобто судомний напад. І у нас не було ліків, щоб йому допомогти. Він також захворів кишковою інфекцією — слава Богу, він її переборов і одужав. А той чотиримісячний хлопчик, у нього були дуже неспокійні батьки, які хотіли, щоб дитині сиюсекундно стало краще. Він, звісно, був млявий, дуже сильно капризував. Поруч є лікарня №3 — дитяче містечко, у якому розташовувався пологовий, про який зараз усі знають.
І я їм сказала, щоб вони пішли туди. Можливо, там їм зможуть зробити крапельницю і доглянути, тому що в мене не було настільки маленьких голок, щоб можна було колоти таку маленьку дитинку. Тато сказав: «Добре, Аню, ми поїдемо. Зараз знайдемо автівку, поїдемо проконсультуємось, і потім повернемось». Вони поїхали, і наступного дня в цю лікарню влучило. Усі знають, що дуже багато людей там постраждало. Було зруйноване пологове відділення. Була зруйнована дитяча соматика. Тієї миті я сіла й подумала: «Боже, я людей відправила на гибель». Мені було дуже страшно, тому що у сховищі всі вже були, як рідні. Ти кожного знав, ти знав усю їхню родину, їхню долю. Хто де живе — навіть, у якому будинку. Не кажучи вже про все інше.
Але вони, слава Богу, вижили, усе з ними добре. Вони прийшли до нас. Пішки. І Іра, мама Єгорки, тут же втратила свідомість, і я її почала «нашатирем» відкачувати. Вона відкрила очі, і перше, що вона сказала: «Ти коли-небудь бачила, як у вагітних мам немає руки і ноги?» Каже: «Аню, ти не уявляєш, що там відбувається. Там мертві діти валяються. Це страшно». Я вже котрий раз думаю про це все, але не можу спокійно, без сліз (витирає сльози хустинкою).
Потім почали хворіти більш старші діти. Захворіла півторарічна дитина. Теж довелося йому уколи робити. Тому що температура не спадала, за тиждень йому легше не ставало. Я знайшла в себе анальгін з димедролом, єдиний в ампулі, який в мене був, і на свій страх і ризик вколола йому. У нього температура спала, але наступного дня піднялась висока температура в мого сина. А наступного дня — у племінника. Я зрозуміла, що я рятую одну дитину на шкоду іншій. Потім зрозуміла, що мені потрібно збити температуру моєму синові, а мені вже нічим. Ну нічого. Це війна, і потрібно якось виходити з того, що ми маємо. Слава Богу, що в нас були антибіотики, і що я зібрала цей рюкзак з медикаментами — які в мене були вдома і які я потім змогла в аптеці купити. І я змогла допомогти своїм дітям — племіннику і сину; допомогла й іншим діточкам.
Потім вже почали хворіти дорослі. Ліки почали закінчуватися, і потрібно було обирати, кому я їх можу дати, а кому — не можу. І я прийняла для себе рішення, як у будь-який воєнний час: більш молодим і діточкам я ліки даю, а людям похилого віку — не даю, тому що тоді не буде вистачати молодим людям.
І люди почали помирати. В один день у нас померло два чоловіки. Вони були похилого віку. Один був без руки, інший — звичайний чоловік похилого віку. Вони були такі одинаки — самі по собі. Родини в них не було, чи вона була десь не з ними. Вони не говіркі були.
Були дуже сильні обстріли і навколо все горіло: усі магазини навколо, центральний ринок. Влучання було і в наш завод, там уже не було скла і всього іншого. Не було можливості ховати людей. Їх просто виносили на вулицю і клали у віддалі. Тому що закопати не було можливості.
Потім ми дізналися від наших друзів, що дуже сильно обстріляли їхній будинок. Влучили, і вигоріло все подвір’я. Мій брат відправив знайомих на машині, щоб вони поїхали і забрали їх звідти. Вони їх привезли всією родиною. Двома родинами: Аліна з чоловіком і сином, та інша родина — Олексій, Лєра і синочок маленький. Вони також привезли маму свою. Любов. Цього дня Лєра спитала: «Аню, можеш подивитися? Вона [Любов] жаліється на ногу». Я побачила, що у неї на п’яті утворилася дуже велика діабетична стопа. У неї величезна виразка, яка погано забезпечується кров’ю. У неї був дуже високий тиск. Вона себе погано почувала, ледве ходила. Я почала питати, що там, як там. Чому ви її не виявляли. Вона почала розповідати, що вона нещодавно перенесла Covid, довго була в лікарні. У неї цукровий діабет, гіпертонія й інші супутні захворювання…
Єдине, що я могла запропонувати, — прибрати з п’яти некроз, який утворився, щоб трішки зупинити процес. Я сказала: «Ви повинні розуміти і готуватись до того, що в реаліях, у яких ми зараз перебуваємо, я не знаю, чи виживе вона». Я прибрала некроз. Їй трішки стало краще. З наступного дня їй ставало все гірше. Вона почала слабшати. Ми її поклали, закрили імпровізованими шторками — тканиною, яку хтось знайшов, і простирадлами. Я просто ходила до неї час від часу, і спостерігала, що з нею відбувається. Лєрі й Аліні, дочкам, я сказала, що можу знеболити, — у мене є сильне знеболювальне в моїй аптечці. «Але ви повинні самі розуміти, що постійно ми цього робити не зможемо. Рано чи пізно вона піде». Я вколола знеболювальне, їй стало легше, вона поспала ніч добре. Потім я знайшла через військових диклофенак в ампулах — теж почали колоти.
Потім Аліна сказала, що сама буде колоти вночі, щоб мене не будити. Тому що кожну ніч я погано спала, бо мене постійно хтось смикав. Але насправді, це й добре. Завдяки цьому всьому багато моментів для мене легше протікали — тому що я була потрібна, я була важлива. Усе так динамічно було: ніколи було зітхнути, і ніколи було пожаліти саму себе. Ти жалів тільки когось, тому була якась підтримка духу.
Через півтора тижня Любі цій стало зовсім погано. Я підійшла до них і сказала, що можу поставити крапельницю, можу підтримати трішки життя їй. Але чи потрібно це робити, якщо ми знаємо, що вона все рівно піде? А ми, знову ж таки, будемо витрачати медикаменти, які можуть знадобитися людям, які прийдуть із пораненнями, яких можна буде ще врятувати. Лєра з Аліною мене зрозуміли. Сказали, що повністю підтримують мене і розуміють, про що я. Просто чекаємо. Через півтора тижня Лєра покликала мене — спитати, чи дихає вона. Я з нею посиділа, і потім вона відійшла.
Як ведеться для всіх померлих — ми зав’язали щелепи, руки. Лєра й Аліна мене питали, що робити і як робити. Такого досвіду в мене не було, але я це все знала, тому що не так давно бабусю поховала. Я дуже попросила чоловіків, які були у сховищі, щоб вони, викопали яму, якщо раптом вранці буде трішки тиші, тому що це мама друзів. Їм вдалося, Аліна з Лєрою попрощалися з мамою, і так біля сховища її і поховали. Знайшли навіть молитовник — щоб її могли відспівати.
У мене було дві вагітні: одна на 34-му тижні, інша — на 36-му. І в однієї почалася сильна інтоксикація, теж кишкова інфекція. У неї була температура 42 градуси, яка не збивалася. Я дуже сильно боялася, що вона почне народжувати у нас тут. Я — неонатолог, педіатр. Так, я багато знаю, багато навчалась, але пологи я ще не приймала. Ще такого досвіду мені не вистачало. Та й не дай Боже щось трапиться, а в нас нічого немає. Я попросила у хлопця-волонтера, щоб він у військових дізнався, чи є якийсь інструментарій, — зажим, голка, шовний матеріал. Попросила пелюшки, Окситоцин, кровоспинні — все, що може знадобитися. Слава Богу, ці дівчата одужали: минула інтоксикація, минула температура. Потім їхні чоловіки і ще один хлопець змогли їх забрати і вивезти з міста. А ми навіть не знали чи доїхали вони, чи цілі вони, чи змогли вони виїхати з міста. Кожен на свій страх і ризик це робив.
Ми, звичайно, не мали машини. Ми розуміли, що ми тут надовго. Ми пробули місяць у тому сховищі. Кожен раз, коли люди їхали і людей у сховищі ставало все менше й менше, — ставало дуже страшно, тому що ми розуміли що залишаємось тут невідомо як надовго. Не було ясно, чи вистачить нам їжі, чи вистачить води, чи будуть зливи, і все інше.
«А потім прийшли росіяни»
Коли були наші, українці, було якось спокійніше. Ти знав, що наші військові тебе захищають, що все буде добре. Потім прийшли росіяни, розгромили Драмтеатр, у якому також було дуже багато людей. Там було понад 800 людей. Половина з них приходила до нас, просила якусь їжу, коли магазин ще працював. Потім Драмтеатр розгромили, і дуже багато людей там загинуло, а деякі люди прийшли до нас у сховище — в сусідній підвал. На це все страшно було дивитись. Ми тут вже якось звикли до обстрілів. Але в нас не було стільки поранених, і не було стільки горя. А вони бачили дуже багато горя. Вони приходили з пораненнями. Звісно, кожен проходив через мене.
Була одна жінка, яку врятував пуховик. У неї був дуже товстий чорний пуховик, і один осколок застряг на спині в пуховику. Інший влучив у бік, застряг у хребті і там залишився. Вона приходить і каже: «Нас оглянув польовий хірург і сказав, що там уламку немає». Я починаю дивитись, там величезна рана, із неї тече гній. Я це місце обробила, починаю пальпувати, промацувати.
— У тебе там уламок у спині.
— Ні, лікар сказав — немає.
— Можливо лікар і сказав, але він тут є.
— А що мені робити?
— Потрібно менше рухатися. Якщо уламок зміститься, дістати його буде нереально, тому що можемо щось ушкодити, і ти залишишся паралізованою. Тому тобі потрібно лежати і сподіватися, що організм прийме його як свій, вкриє сполучною тканиною, і це все заросте. Головне — обробляти.
І в неї все добре загоїлося. Чоловік, до речі, знайшов металошукач, провів по спині, і виявилося, що там усе таки є уламок. Ну ось, польові хірурги [не побачили], а 30-річний лікар-педіатр змогла дізнатися, що він там є.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.