MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Мешканка Маріуполя: ‘Я наливала собакам горілку, щоб у них не зупинилися серця’‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь» «Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»

‘Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок немає навіть їхніх тіл’, — маріуполька, що виїхала з міста у травні

15.07.2022
Ольга Шевченко

‘Виходжу за рамки колишнього життя’, — говорить Аліна, яка виїхала з Маріуполя на початку травня, і тепер живе у Києві. © Аліна Козицька

Аліна Козицька — 26-річна маріупольська активістка, якій довелося на власні очі бачити руйнування міста, до розвитку якого вона докладала зусилля. У квартирі Аліни жили російські військові, але вкрали ‘не так багато’, як могли. Не зумівши вкрасти машину Аліни, росіяни намалювали на ній літеру Z.


 — Аліно, розкажіть про перший день повномасштабної війни — яким ви його запам’ятали?

У перший день я прокинулась о 6 ранку від дзвінків знайомих, які кричать у слухавку, що війна почалась. Якщо чесно, я навіть не вірила, і зібралася на роботу. Потім, подивившись новини, побачила, що дійсно в країні війна, і ми почали реагувати. Я знала, що буду в місті, але, тим не менше, ми поїхали на роботу, сховали цінні речі, прибрали техніку. Як і всі, ми збирались тиждень удома пересидіти, і повернутись до нормального життя.

Першу ніч переночувала вдома, наступного дня я розумію, що в мене відключається інтернет, а у мене від нього залежить телебачення, тобто я навіть не зможу подивитись телевізор. І я переміщуюсь у приватний сектор до батьків, які живуть поруч, і там я була вже до останнього дня, доки не виїхала з міста.

Перший тиждень ми жили нормально, скажемо так. Ми читали новини, лежали на ліжку спокійно. Уже почали бомбити міста, але до нас ще не доходили. Ближче до березня почали підходити до нас, вже околиці бомбили. Дуже багато людей моїх з команди «Молодіжна Рада» волонтерили, здавали кров, допомагали. Усі розуміли, що потрібно щось робити, боролися на інформаційному фронті, знаходили неправдиву інформацію.

Востаннє ми 2-го березня з моїм другом, також членом команди нашої Молодіжної ради, зібрали всю гуманітарну — посуд, їжу, засоби гігієни —і розвозили по місту. Пам’ятаю, ми їдемо, світло відключали, світлофори то вмикались, то вимикались. Але ще до магазинів люди ходили до останнього, щоб їжу купити.

Комунікації з 2-го березня почали повністю зникати. І все, тут починається паніка. Тому що ти не можеш додзвонитися, прочитати новини якісь там.

9-го березня після обіду у нас почалось страшне бомбардування вже саме в моєму районі. До цього вже Лівий берег наш обстріляний був, але через те, що інформації не було, ми вже не орієнтувалися по районам: те що ти бачиш — ти це і знаєш.

З 9-го березня по 9-те квітня — рівно місяць, коли взагалі було страшно навіть вийти за калітку. Було страшно взагалі у дворі знаходитися в приватному будинку, цей місяць взагалі найжахливіший.

У нас 10-го березня був авіаудар, сусідам літак скинув бомбу, і одразу 8 будинків постраждало. Там, де він скинув бомбу, не те що фундаменту немає — там котлован просто.

 — Точну адресу знаєте?

 — Провулок Зелінського, наш провулок. У нас тільки приватний сектор, у нас навіть військові на той момент не стояли. І бомба прилетіла прямо до нас усередину.

Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок їх вже нема, тобто тіл навіть немає. Їх розірвало, ніхто не вижив.

8 будинків, наш четвертий. Якщо рахувати, то він другий після того будинку, який упав. Вилетіло все, хоча в нас міцний будинок із цегли. Посипалася стеля, посипалася штукатурка, люстра, це жах. Я думала, що все — ми зараз спалахнемо.

Наслідки авіадуару 10.03.2022. © Аліна Козицька

Наступного дня я вирішила, що безпечніше повернутися до себе у квартиру, у багатоповерхівку. Не знаю, зо мною керувало, якийсь був синдром страху. Повернулась до квартири, ще більше її забарикадувала, вона на 6-му поверсі знаходиться. Все, що можна, сховала.

У мене всі дивани стояли біля вікон, це насправді врятувало, як виявилось. Важко в багатоповерхівці жити, тебе трусить від будь-якої хвилі: і твої коли стріляють, і коли в тебе стріляють. І через те, що ти на висоті, ти не знаєш, куди тікати. У багатоповерхівці дуже страшно. Я потім, все ж, повернулась до батьків наступного дня. І вирішила, що краще буду в підвалі разом із батьками. І так ми просиділи до 9-го квітня.

Деякі дні ти сидиш у підвалі і ти навіть не виходиш. У мене було, здається, 4 дні, коли ти навіть не бачиш білого світу. Починають вони з 5:00 ранку бомбити. Просто йде перестрілка, але така перестрілка, що ти бачиш снаряди, які летять, шматки, касетні бомби.

Навіть у мене була контузія у легкій формі, на ліве вухо. Тому що такі звуки не для людського вуха.

Виходили тільки тоді, коли тиша якась. Виглядали, щоб подивитись, чи не горимо, тому що всі боялися — гасити нічим. Ніхто не приїде, не врятує.

13-го березня у наших сусідів загорівся будинок — він просто згорів, як свічка. За пів години згорів будинок повністю.

І ми утрьох — я, мама і тато — не знали, що робити. Ми стояли із відрами води, готові були останню краплю віддати, щоб хоча б цей вогонь не перейшов на наш будинок. Він дерев’яний, страшно було. Все обійшлося. Не було вітру сильного і він прогорів прямо. Там нічого взагалі не залишилось у тому будинку.

Наш будинок був четвертий по провулку. Із 13-го березня він став перший, тому що три будинки немає просто.

Це приватний сектор, який знаходиться посеред району. Там немає нічого стратегічного. Нічого важливого, у нас тут школа, ветлікарня.

Ми — на провулку, паралельно йде вулиця Зелінського. Ми знаємо, що там їздив російський танк, тому що ми його бачили і він стріляв прямо від будинків приватних. Відповідно і прильоти до нас були назад, у цей танк стріляють. А коли він стріляє — теж усе трясеться, усе падає.

26-го числа о 5 ранку танк повернув дуло. Він зробив постріл не туди, куди стріляв [раніше], а почав стріляти в іншу сторону. У нас на гаражі був другий поверх, як альтанка у вигляді китайського даху. Снаряд зачепив кут. Він пролетів по траєкторії одноповерхових будинків, якби у когось був двоповерховий — все, будинку б не було. Наш дах він зачепив, пів даху цієї веранди знесло. А наступний будинок через два — вибухнув.

Через те, що дах наш знесло, у нас вхідні двері вилетіли, інша  частина будинку постраждала. Будинок став побитий з обох боків. На вулиці -10, -12, вікон немає. Холодно, ти на собі купу одягу носиш.

У душ я не ходила два місяці. Потім вдалося воду кип’ятити, щоб хоча б чистити зуби, мити руки хоча б теплою водою, тому що нереально холодно. Спасибі, що хоч сніг пішов, ми топили воду. Ти ніколи так не чекав дощ, як зараз.

З одного боку дощ — добре, з іншого — тебе затоплює дуже сильно. Стоки у всіх забиті, дах побитий. У кого є дах — добре, хоча б не тече в будинок, хоча все одно тече.

З приводу їжі. 40 днів ми їли те, що в нас було, і то завдяки тому, що мама моя запаслива, і в нас удома є і закатки, і крупи. На цьому і виживали. Хліб днів 10 ми не їли.

Це дивно, не мати можливість їсти хліб.

Перший вихід у місто за місяць

9-го квітня ми вийшли все ж таки за пайком, ми вже знали, що люди ходять. У нас проспект Миру центральний, ліва сторона до ПортСіті, вона вже під ДНР, у 20-х числах березня там уже спокійно було, там не стріляли. Там все вже зруйнували, і там люди вже приводили себе і будинки в порядок. Туди можна було ходити вже спокійною Хоча ми розуміли, що там росіяни, але вони не завдавали шкоди, не нападали, просто вони там є.

А наша сторона від проспекту Миру: вул. Громова, вул. Зелінського — це був перевалочний пункт. Тому що далі Приморський район починається, і Приморський район вони продовжували бомбити до 15-го квітня. І ми були як на передовій усю війну: від нас стріляли спочатку ліворуч, потім там закінчили, постріляли у центрі і постріляли в Приморський район. Ми всю війну відчули, через нас усе літало.

Коли сиділи, ми вважали, що наш район найгірший, у нас найбільше стріляють, ми більше всього постраждали; але коли ми з мамою вийшли «в люди», ми зрозуміли, що це жахливо.

Ідеш по вулиці, по якій ти все життя ходив, усе знаєш: які тут були будинки. А їх немає. Вони або згоріли, або дірки чорні. Одразу уявляєш: «А якщо там люди?». А вони там були, тому що не встигнеш вибігти. Потім йдеш далі, уже на тій стороні, бачиш людей, які лежать на вулиці, бачиш частини тіл, які лежать. Це не бойовик, це не декорації до фільму, це реальність.

Я вразлива людина, але я все це прийняла, усвідомила. Маму було дуже шкода, вона просто не могла відійти два дні. Від того, що вона побачила, що зробили з містом. Мені було прикро, я займалась розвитком міста, я була причетна, ми весь час робили проєкти з молоддю, із владою, у мене активне життя було у місті. І тут ти бачиш, що все, що ти робив, — цього нічого немає, взагалі нічого немає. Це дуже важко морально. Хто не був готовий, а це більшість людей, можна зійти з розуму від того, що ти побачив, це нереально взагалі.

Тіло чоловіка без голови лежало на вулиці приблизно місяць. © Аліна Козицька

10 км за їжею і назад під кулями

Був квітень, почали завозити нам гуманітарну. Україну не пускали, росіяни почали завозити — партія «Єдина Росія». Вони на Metro, це торговельний центр, він знаходиться на виїзді з міста. Зазвичай ми туди на машині приїжджали, а тут потрібно було пішки. І всі люди з усіх районів йшли туди кілометрів 10 в один бік.

Треба йти зранку, там сидіти до 15:00-16:00, не факт, що ти собі щось купиш чи отримаєш, тому що потрібно вистояти все це. І потім ще принести назад. Це дуже складно. Ти вранці поснідав, пішов о шостій ранку.

Я сміялася: коли я приїхала в Україну, у мене була засмага така, лице і чорні руки. Люди питали: «Звідки ти приїхала? З Туреччини?» Ні, це черги в Маріуполі стоїш.

Тяжко, звичайно. Фізично тяжко це все винести: йти, ці черги. Пайки по 20 кг і плюс щось купив типу в магазині — з машин, які там приїжджали. Кілограм 50 на двох десь несеш.

© Аліна Козицька

А ще коли, ти підходиш ближче до будинку, ти бачиш, що там чи піхота стріляє, чи горить, а ти дивишся — там приблизно твій будинок. І все, зупиняється серце: що робити? Побігти не можеш, тому що стріляють, шалені кулі літають, піхота стріляє всюди, скрізь ці кулі. А потрібно йти. І ховались, і на підлогу лягали.

Стояли військові російські на нашому боці, вони хвилювалися за людей, вони казали: «Лягайте на підлогу, не йдіть, триває стрільба!» Вони наче підказували, але ти і сам чуєш, що стріляють, тобі страшно йти.

Починаєш рухатися до будинку і просто молишся, щоб добігти. Були моменти, що мені стріляли, я так розцінюю, як попереджувальний постріл — прямо в ноги. Я біжу з їжею і мене трясе. Я вже забігаю до себе на провулок і стріляють в ноги в метрі від мене.

Я розумію, що це було не в мене, це був попереджувальний, але і так страшно. Я думала в той момент: «Чи падати тут, чи що робити?» Земля прилетіла мені в ноги. Ну десь снайпер, напевно, сидів і [вистрілив] просто щоб я не бігла далі.

Коли ти намагався визирнути, у них реакція: одразу автомат наставляють. Було багато моментів, у які ти вижив і не знаєш, як так вдалося.

Бетонні соти

Потім ми вирішили з татом піти до мене у квартиру, щоб я забрала хоч якісь речі. Тому що востаннє, коли я бачила будинок, він був більш менш цілий. А тут все немов соти стоїть. Чорні, у сусідньому під’їзді сходів немає. Я бачу, що моя квартира більш-менш ціла: вона підкоптилась через те, що нижні поверхи горіли.

Ви не уявляєте це відчуття, коли ти йдеш у під’їзді, а там ніби катакомби, ніби зі світла заходиш до печери: усе чорне, усе в попелі. І чим вище — тим гірше.

Я побачила, що в нашому під’їзді на першому поверсі квартири залишились більш-менш цілі, і моя на 6-му. Це якимось дивом вона вціліла. Оці мої барикади, які я збудувала, вони дійсно врятували — жодна не впала. Єдине, що на лоджії був слід від кулі, дірочка від кулі. На балконі в мене рами були не пластикові, вони на початку тріснули, скла не було. І все, все інше ціле, нічого не залетіло, не прилетіло, і двері, бачу, не виламані.

© Аліна Козицька

У сусідки моєї квартира дуже розбита, тому що вона виходить у двір, і були прильоти у двір будинку. Усі квартири, які [виходять] у двір, вони на 90% знищені. А в мене на інший бік, тому пощастило. І хоча на поверсі інша квартира по майданчику теж вціліла, це дивом. Ми зібрали  речі, що змогли унести, найцінніше.

Потім на декілька днів знову почався обстріл, піхота бігала, ми не могли вийти. Кулі прилітали навіть у двір. Каструля, яка стояла за гаражем, у якій воду гріли, якимось чином продірявлена повністю, хоча у дворі ж не стріляли.

Коли були бомбардування, у нас сусідні дахи лежали у дворах. Речі, шафи прилітали. Розлітається будинок на частини. Коли наш гараж вдарили, наш дах полетів до сусідів навпроти, вони казали: «У нас на городі ваш дах лежить». Це була норма.

Там шифер, там вікна лежать. Ми виходимо, у нас через паркан нерозірваний снаряд, а поруч шафа з речами, тобто ця шафа прилетіла з якогось будинку. На деревах висять речі, ганчір’я.

У своїй квартирі — ніби в гостях у російських солдатів

Коли ми вийшли з татом, приїхало підкріплення росіян. Їх чоловік 100 було, і вони всі заселились у наш ЖК на Громовій. Усі квартири, які вціліли, вони там заселились і вони там жили.

Ми йдемо з татом, я розумію, що в тата зараз серцевий напад буде, він бачить військових, я розумію, що вони можуть його забрати — копати окопи чи ще щось. Я, як зараз пам’ятаю, йду перша, тому що дівчина, не повинні мене чіпати. Я піднімаюсь до квартири, я бачу нашого сусіда з першого поверху, він каже: «Аліно, у нас підкріплення». Два слова мені вистачило. Я розумію, що квартира в мене ціла. Я розумію, що я зараз побачу.

Піднімаюсь по поверхам, бачу, що барикади поприбирали, вже світліше стало, всі стоять із автоматами, я заздалегідь їм говорила: «Добрий день», щоб жіночій голос лунав, щоб вони не відреагували, що хтось йде чужий. Я чую, як вони виламують двері, тому що йде стук молотка. Виламують всі двері, які були закриті.

Піднімаюсь на поверх. Квартира, звісно, відчинена. Там військові, молоді. Я дивлюсь, кажу: «Можна, я у квартиру свою?», а вони: «Так, звісно, заходьте».

І оце відчуття, коли ти не можеш нічого сказати, а у твоїй квартирі сидять на твоїх кріслах, готують їжу у твоєму посуді, гріється якась каша. П’ють із чашок. На світлих меблях лежать хлопці, молоді. Інший стоїть на лоджії, по телефону розмовляє, питає мене: «Де я хоча б знаходжусь?». Я хотіла пошуткувати: «Ви що, не знаєте, що ви в Маріуполі?» Але було не до жартів, якось йому пояснила.

Аліна — членкиня Молодіжної ради Маріуполя та інших організацій. © Аліна Козицька

Ми з ними поспілкувались, вони мені нічого поганого не сказали, але те відчуття, ніби я до них у гості прийшла. Не вони в мене вдома сидять, а я до них у гості. Дякую, що хоч не виламали, але там і нічого було ламати. 

 — Скільки їх було?

 — Жили в мене 5 чи 6. Вони, до речі, не спали на ліжку. Вони на ліжку склали пайки, зброю. По всій квартирі була зброя: я куди за речами не лізла — скрізь автомати, гранати лежать, їхні речі, сумки, куртки.

Вони розклали в залі диван, там спали, у мене були крісла-мішки, вони на них спали. На кухні було вже видно, що вони їдять все. І до спальні вони принесли чужий якийсь матрац — не мій, сусідів. І вони постелили його на підлозі, між ліжком і шафою. І вони жодної моєї барикади не чіпали, вони не розбирали вікна, просто розстелили і все.

Вони рилися в речах жіночих — там, де в мене біжутерія лежала. Нічого там цінного немає, хотіла сказати: «Беріть, що хочете, якщо вам потрібен подарунок дружині, дівчині. Бога ради, мені не шкода». Я побачила чітко, що всі полички цілі, там лежали мого хлопця годинник, парфуми, які можна було забрати, хороші. Їм це не потрібно було, вони перерили поличку саме з брязкальцями моїми. Вони перерили мою біжутерію і дрібну техніку, більш нічого не забрали.

Я розумію, що я не повернусь найближчим часом, тому що мені страшно повертатися. Але й винести я все не можу за один раз. Ну і я так, по-людськи, їм кажу: «Хлопці, ви тут, будь ласка, обережніше. Будете йти, прикрийте двері». А один розмовляє з дружиною чи дівчиною і каже: «Ну так, погода не дуже, але квартиру дали хорошу».

Я стою і розумію, що я не можу нічого сказати, я не можу сказати: «Вийдіть звідси».

Хлопці молоді, це було підкріплення, оскільки вони в чистій формі. І вони самі казали, що вони тільки приїхали. Тому що в ці дні був дощ, бруд, а вони — чисті.

І я думаю, зіграв той факт, що вони побачили, що є хазяїн. Я ще сказала: «Завтра прийду, пустите?» Вони кажуть: «Ну, якщо ми будемо тут, у нас плани і дислокація міняється, ми не знаємо».

Я зрозуміла, що я не прийду, але мені хотілось їм сказати, що я прийду.

© Аліна Козицька

Ми повернулись із татом блідно-зелені. Краще б не ходила, хоча деякі речі зберегла. Нам там насмітили, брудно було. Ну нічого.

До 15-го квітня нас не пускали на вулицю: була зачистка. Нам потрібні були ліки, нам потрібно було в лікарню, мені і мамі, і нас не випускали. Точніше, сказали: «Ви вийти зможете, але назад вас не пустять».

15-го квітня ми пішли, і немає блокпосту, немає військових. Дивимось, а вони всі на БТР, на БМП, на танках, на машинах, вони з речами.

Я бачу, що у них зібрана купа речей: не військових, а саме те, що вони зібрали з квартир. Велосипеди, я навіть побачила протеїн, спортивне харчування. У мене такий був, я думала, що і мій там у них. Усе накрите зеленим шатром, але видно, що купа речей, купа.

У нас на Громова їх штук 15 цих БМП, БТР — різних видів військової техніки. І я бачу, що вони їдуть, і немає блокпостів. І потім дійсно: ми на Metro стояли, це може 16-те квітня, і вони всі виїжджали, махали нам: «Кажіть спасибі, ми справилися. Ми поїхали».

Люди стояли: наче і полегшення, що нарешті виїхали, а потім думаєш: «Що далі робити?»

Із квартири вкрали дитячий кухонний набір

Ми коли повернулись додому, я сказала батьку: «Бігом у квартиру, дивитись, що залишилось там».

На великий подив, я побачила, що дійсно, у порівнянні з іншими квартирами, взагалі небо і земля. Ну так, видно, що як пограбовано, але все ціле, не поламане.

Окрім плазми нічого не забрали, хоча без дротів, без пульта. Саму плазму і навіть з коробкою витягнули, замотали в плед чи в ковдру і винесли.

Тільки плазму. Тобто кавомашину, техніку залишили. Я не знаю, яке диво спрацювало, але вони не забрали те, що могли забрати. Такий смішний випадок: був кухонний набір дитячий, каструльки, сковорідки, в дитинстві грали, я його буквально на новий рік випадково знайшла в ящику, я навіть не знала, що він у мене є, просто залишився з дитинства. Навіть набір цей древній, який пролежав 20 років, і його забрали. Ну заради Бога, хай ця дитина грається на здоров’я. Але до такого докотитися.

У мене квартира була перевернута повністю, спідня білизна була на кухні. Пальто, які були в шафі у коридорі, вони опинилися у сусідки. Це якийсь прикол: у всіх, кого я питала, у всіх перемістили речі між квартирами. Мій тостер був у дивані у сусідки, пилосос під столом. Наче взяли і спеціально там кинули, наче знайди свою річ.

Але в мене і меблі цілі залишились, вони не розбили скло. Диво, тому що в інші квартири, коли я заходила, коли шукала свої речі, — це жах. Там ніби безхатьки жили місяць, які харчувалися недоїдками якимись, ходили у ванну і туалет, користувались без води. Я потім зрозуміла, що пощастило, просто пощастило. Чи попалися такі ці 5 військових, тому що це одиничний випадок. Як я потім питала людей — це жах, що вони творили. Просто прийшли на нашу територію і прихопили все, що можна було.

Евакуація

До нас дуже погано ставилися ДНР, коли ми виїжджали.

Евакуація була офіційно оголошена, всі знали, що з Маріуполя спочатку 1-го травня, її відмінили, потім 2-го травня, — буде евакуація. І вони у 5 разів більше військових нагнали, зачинили місто повністю. І почали сильно бомбити Азовсталь, він прямо палав. Ми розуміли, що евакуація зривається повністю.

І до нас під’їжджають саме ДНР, ми їх відрізняли: вони інакше одягалися, вони ставилися, як до тварин, якщо так без матюків сказати. Вони нам погрожували, вони стріляли, розганяли, казали: «Вас ніхто не чекає, вас обманюють, ніяка евакуація не приїде».

Евакуація це окрема історія, це було дуже важко. Взагалі одиниці вибралися: було 54 автобуси, нас приїхало 5 неповних до Запоріжжя, муніципальні автобуси. І ми сиділи одна людина на два місця. Із них три автобуси з Азовсталі люди — теж неповні автобуси.

І от нас посадили приблизно  50 людей, забрали в Мангуші, і то — тільки тих, хто з фільтрацією.

А ви проходили фільтрацію?

 — Так-так, я — заздалегідь. Я дізналася, що бабусі можна без фільтрації. А мені потрібно було пройти обов’язково її. У мене знайомі в Мангуші жили, і вони поставили мене в чергу, щоб раніше було, тому що в мене не було можливості поїхати в Мангуш. Уже потім швидко все зробили. Офіційна фільтрація — просто свої дані даєш, тобі дають папірець, через який ти мучаєшся 2-3 місяці, чекаєш у цих чергах. Тим не менш — отримали, і це дійсно спрацювало, що в мене був папірець, а бабусі не потрібно було, нас пропустили.

Допит ми пройшли, це реально був допит із питаннями, перевірка документів. Ну вже ми розуміли, що ми вже точно поїдемо

 — Як ви дізналися про евакуацію, це було з українських джерел?

 — Так-так, це мої знайомі, колеги, родичі, всі моніторили, коли я вже вийшла на зв’язок, коли я підключила інтернет. Я їздила на Metro, на ПортСіті, ловила там мобільну мережу. І я стояла там, пів години потрібно чекати доки відкриється повідомлення, ти 3-4 години сидиш заради того, щоб прочитати.

Я коли вийшла на зв’язок, перше було сповістити, що я жива. Друге —  дізнатися, де хто. І третє — як виїхати.

Я перший час не могла виїхати, повинна була батькам допомогти піти написати заяву на збиток, оформити пенсію, такі моменти. І потрібно було вивезти бабусю в Україну, їй було складно жити без комунікацій, без цивілізації. І мені потрібно було тільки в Україну, я не можу її повезти через Росію, через Європу, ще й з речами, це важко.

І 2-го травня в мене ще температура піднялась 38, організм почав здавати. Він тримався тому що в таких умовах, як ми жили, це жах просто. І в мене почало дуже сильно боліти горло. У понеділок нас будять о 7-ій ранку. До нас приїхав наш знайомий з Мангуша на машині, щоб нас забрати, тому що він почав нам дзвонити, а я вмикала телефон не завжди, щоб не розряджати.

Заряд це дуже важливо, це ж теж ціла історія виживання: як піти знайти генератор, зарядити телефон. Чи кудись записатися. Як раніше стояли за чобітками, це теж потрібно стояти весь день, отримати талон тільки на свою чергу, через декілька днів потім тільки можна прийти і можна щось отримати, і не факт, що отримаєш. Неважливо, це стосується якоїсь послуги, якоїсь інформації, зарядки телефону. Коротше — кам’яна доба максимально.

Черги за гумдопомогою та до магазинів у машинах. © Аліна Козицька

Усе, що було років 30-40 тому, почало відроджуватись. Постійно почав грати гімн Росії на Metro, гімн ДНР. Ми стояли це все слухали, почали роздавати газети, де сказано було, що народ обрав мера. Народ!

Я ж працювала з міською владою, я кого зустрічала — одразу розуміла, хто перейшов на той бік, із ким мені краще не спілкуватися. Потім я ще більше дізналася, коли виїхала, на жаль.

Дуже розчарували деякі люди. Не знаю історію, чому вони так зробили, когось може притиснули до стіни, когось змусили обставини, а хтось зробив свій вибір. Я в цьому не розбираюся. Для мене вибір зроблений. Мені все рівно, як це вийшло.

2-го травня насилу вдалося виїхати, ми добу їхали. Тобто цілий день не могли вибратися з Лівого району міста, бомбити місто почали — місто закрили. До Мангуша їхати на машині 15-20 хвилин, вони (колона, — ред..) їхали із 7-ї ранку до 20-ї.

У Бердянську ми ночували, але нам ніде не віддали людей. Ми всюди заїжджали: у Токмаку, потім були у Бердянську, нам ніде не віддали людей. Нас як забрали в Мангуші, так нас і привезли.

 — Хоча місця ще були в автобусі?

 — 54 автобуси, а нас їхало 5. Неповних 5.

 — Іншим не дозволили, чи не було охочих?

 — Не дозволили, люди чекали. Навіть до нас заходив Червоний Хрест, заходили міжнародні організації, питали: «Вибачте, ми розуміємо, ви хочете швидше додому, але можна ми заїдемо в таке-то місто, щоб забрати людей?» І ми завжди казали: «Звісно, ми заберемо всіх, хто по дорозі. Запорізька область, наша Донецька — забираємо всіх. І не віддали людей ніде. Тільки у Василівці декілька людей вдалося [підібрати].

Чому нас атакували всі ЗМІ? Тому що ми вийшли, нас небагато, азовстальці окремо їхали, а нас 2 автобуси. Ми вийшли, на нас стільки журналістів, стільки людей, тому що перша евакуація буквально 50 людей, навіть менше. Діти, жінки, старі люди. Нас фотографували, вивчали. Так і почали вже адаптуватися до життя.

 — Іншим людям не пояснювали, чому їх не беруть?

 — Фільтрація. У кого є фільтрація — сідаємо, їдемо далі. У кого немає — все.

 — З Лівого берега була можливість у людей евакуюватися?

У бік Новоазовська, вони повністю відрізані. У нас між правим і лівим берегом завод, його почали бомбити, тому обрізали Лівий берег одразу, вони як окреме місто стали. Це ще під час війни, коли пік був. Тому вони евакуювалися тільки в той бік.

 — Ваші батьки залишились у Маріуполі?

 — Так, поки так. До осені. Восени будемо сюди вже. Проблема, як і в усіх: збереглося житло, збереглося життя, речі, — ти все не забереш. І якщо воно війну пройшло, пережило і пожежі, і снаряди, складно кидати. Тим паче батьки вже майже пенсійний вік, усе життя прожили. Це мені 25, це як такий період у житті: все зробила у місті, у мене зараз новий етап життя йде, таке розділення.

Ми всі віримо, що Маріуполь повернеться, буде українським, відбудується, і ми самі готові долучатися до розвитку. Але ми розуміємо об’єктивно, що це мінімум 5 років, а то і 10, щоб зробити його сучасним, хоча б таким, який він був, тому що 85% там зруйновано. І як це все відновлювати, з чого починати — не зрозуміло.

© Аліна Козицька

І найгірше, що статистика по жертвам, ми розуміємо, що це не 20 тисяч, як подається, це набагато більше. Найгірше оце. Інфраструктура хай вже, а люди, які постраждали, діти — скільки в пологовому постраждало, в лікарнях. Це дуже страшно, це дійсно геноцид українського народу.

До речі про машину. У нас у батьків машину вкрали. І вкрали якраз ті останні, які були підкріпленням, вони вивезли, тому що ми перевіряли, гаражі були закриті.

На МЖК нашому спеціальні гаражі, із цегли, у нас там всі хороші машини стояли, дорогі. І у нас машина Toyota Prado, джип великий, і вона так просто не заведеться. Тобто її чи на евакуаторі вивезли, чи ще якось. І ми знайшли номери наші — валялись прямо на в’їзді до гаража.

Вони вночі відганяли, тому що сусіди казали, що виглядали, бачили, що машини викочували, мотоцикли водні викочували. Мерседеси — колесо від Мерседеса у нас лежало поруч.

А мою машину з хлопцем вони не змогли завести, і повністю висмикнули панель, де дроти. Повністю вони все зламали, сигналізацію, але не змогли завести: щось там спрацювало.  Колеса не зняли, акумулятор не зняли, єдине — обмалювали літерою Z.

Все в Z обмальоване, але машину ми вже полагодили, змогли звідти вивезти. Хоча б так. Але джип, на жаль ми подали [заяву], що він викрадений. Ми розуміємо, що її могли розібрати на метал, а можливо їздить якийсь можновладець десь у Ростові чи ще десь. Щоб вона числилися в розшуку, щоб не було претензій к батьку. Так що втратили транспортний засіб.

© Аліна Козицька

 — Чи є серед ваших знайомих загиблі, поранені? Можливо ви були свідком таких випадків?

 — Свідком не була, але є і загиблі, є і ті, хто постраждав.

 — Знаєте від чого люди загинули?

 — Прилетів снаряд у квартиру. Чи то поранення від осколків, чи прильоти туди, де вони знаходились — завалило. Більше місяця не могли їх дістати. 1,5 місяця я вже тут була в Києві, мені телефонують, кажуть: «Дружина цього чоловіка — вони жили окремо — вона вже виїхала, і дізналася, що він загинув, вона хоче поїхати туди, щоб поховати по-людськи, тому що він 1,5 місяця пролежав під завалами».

Чоловік — Горбоконь Володимир, вік близько 60 років. Він із батьком загинув. Це наші найближчі, куми. А так, знайомих, викладачів у соцмережах бачу. Дуже шкода, вчителі наші.

Дуже страшно, коли ми йшли з їжею, з водою, а ти йдеш через трупи, могили стоять. Один раз коли побачиш — таке ніколи не забудеш. Це дуже страшно, і, на жаль, ти не можеш закрити на це очі, ти просто йдеш, куди тобі потрібно, реалії твої сьогоднішні.

 — На початку інтерв’ю ви казали про авіаудари по сусіднім будинкам, де жили ваші батьки. Ви можете назвати точні адреси цих будинків, і, можливо, імена людей?

 — Провулок Зелінського, у мене №42, будинок №40 горів, №38 знищили, №36 теж постраждав, там стіна залишилась. А навпроти — потрібно рахувати. Із сусідами давно не спілкувалась, батьки їх знають.

 — Люди загинули?

 — Так, ті загинули. Приїжджали родичі, вони намагались їх знайти, щоб поховати. Знайшли якусь частину тіла — руку, здається. Замість будинку одні друзки лежать: каміння, речі. Як там знайти щось…

Загинули і в квартирі, куди я заходила. Іду на третьому поверсі, а там дірка, і жінка заживо згоріла. Люди просто горіли живцем. Чоловік потім кістки збирав і хоронив, просто кістки.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися