‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами
Маріуполька Ольга Шевченко розповідає, що кожного дня біля її будинку гинули люди, намагаючись приготувати їжу на вогнищі. Почувши вибухи 24-го лютого, вона сказала своєму синові, що це грім, але згодом сама не могла стримувати сліз, усвідомлюючи, що відбувається.
— Розкажи, чим ти займалась до війни в Маріуполі? Чим жила, що робила?
— У Маріуполі я була приватним підприємцем, працювала в салоні краси. Паралельно навчалась, друга вища освіта. У мене мрія була — юридичну освіту здобути. Я навчаюсь у Ярослава Мудрого, закінчую 4-ий курс. Цим літом я працювала помічником адвоката. Наближала свою мрію. Цим і займалась.
— Що трапилось 24-го лютого, і що було далі?
— 24-го лютого ми прокинулись із дитиною між 4:00 і 5:00 ранку від гучних вибухів — їх було декілька. У мене дитина прокинулась, зазвичай він не прокидається від шуму. Але було настільки гучно, що він із сусідньої кімнати спитав: «Мамо, що це було?» Я сказала «Синку, не хвилюйся, спи, це грім».
Я зайшла в інтернет почитати, що відбулося, і посипалися новини, що почалась війна. Десь із 4-ї ранку і протягом дня 24-го числа були періодично вибухи. У цілому жителі Маріуполя вважали, що це напевно знову щось на околицях буде [як у 2015-му році]. Я не очікувала, що це буде такий жах. Прийшли повідомлення від вчителів, що до школи можна сьогодні не приводити дітей. Я пішла до магазину купити продуктів, полички були вже майже порожні. Я взяла базовий набір продуктів — пакет їжі, який ми звичайно купуємо собі для сім’ї.
Десь 25-26 числа я зрозуміла, що нам цієї їжі не вистачить, паніка зростає, потрібно ще щось купити. Ми вийшли з дитиною, АТБ вже був зачинений, тому що там все скупили, полички порожні, нічого не залишилось. Хотіли піти трошки далі, але в цей день в інтернат недалеко від мого будинку прилетів снаряд. Ми в цей момент знаходились на вулиці, і це була божевільна вібрація.
Із кожним днем інтенсивність обстрілів нарощувалася. Якщо 24-го лютого я ще спокійно вийшла в магазин і не боялась, то 26-го ми бігли додому стрімголов. Тому що це було дуже гучно. Відчуття, що просто над головою зі свистом щось летіло. Ми забігли додому і з цього дня ми, власне, вже нікуди не виходили.
— Перший день ти сказала дитині, що грім, а далі що?
— Далі я почала, щоб він не хвилювався, пояснювати. Я не називала ніяких лякаючих для нього слів, я не казала, що це війна, просто намагалась йому пояснити, що пошумлять, не хвилюйся. Не торкалася цієї теми. Але далі вже було неможливо приховувати, тому що бомбардування були дуже інтенсивні, і я йому все пояснила. Що Росія напала на нас і воює з Україною. Моєму синові 10 років, він в тому віці, коли розуміє. І він зрозумів.
— Коли почалися перші труднощі з водою, із відключенням світла?
— З 24-го по 28-ме лютого я була в квартирі сама з дитиною. 1-го березня ще був зв’язок. Зателефонував батько і сказав, що в сусідній біля моїх батьків будинок прилетів Град, будинок згорів за лічені хвилини. Він навіть не горів, просто туди прилетіло, і будинку немає. І вони в паніці, навіть не зібравши речі, схопили перші сумки, які в них були, і примчали до мене. Вони думали, що декілька днів, можливо, відсидяться у мене, і можна буде повернутися додому.
Із 1-го березня почалась дуже масивна атака на Маріуполь. До 1-го березня ми ще спали в ліжках, а 1-го березня вже лягли на підлозі. У мене вікна дивляться у двір, мені видно Ранковий ринок, і вночі в Ранковий ринок прилетів снаряд. Почалася пожежа, неможливо вже було заснути, тому що бомбили постійно. Але був ще зв’язок, була вода. Вона вже йшла не з таким тиском, як завжди. Ми набрали ванну води, усі ємності, що в нас були.
2-го березня в 00:30 ночі прилетів снаряд у будинок, де я живу. Слава Богу, він не влетів в сам будинок, він приземлився у третій під’їзд, я живу у другому під’їзді. Ракета застрягла в асфальті перед під’їздом. Але щось відлетіло, можливо двигун від снаряду, і залетіло у вікна на першому поверсі, почалась пожежа. Води немає. У людей запаси дуже мізерні. І горять 1-2-3 поверхи сусіднього нашого під’їзду. Ми навіть ще намагались викликати пожежників у цей момент, тому що люди ще не розуміли, що вже ніхто не доїде до нас. Пожежники, звісно, не приїхали, але люди молодці: я не знаю як, але вони загасили пожежу. Вони забігали в ці палаючі квартири, знімали штори, які починали плавитись. Ми ще змогли віддзвонитися моєму чоловікові в Київ, я попередила, що прилетів до нас снаряд, ми живі, все нормально. І з 2 березня ми вже почали спати в тамбурі. Я з дитиною, тато з мамою і наші сусіди по майданчику, у них теж родина молода. Чоловік, дитина, жінка, і вона ще вагітна. І ми в цьому тамбурі тулилися.
Пропало світло, інтернет. Все із 2-го березня зникло. У нас у 5-6 під’їзді ще був газ. І ми бігали щось зготувати чи воду закип’ятити. Але буквально декілька днів, і газ теж зник. Далі ми — без зв’язку. Не розуміючи, що відбувається. У ці дні була така сильна віра, що це все швидко скінчиться, люди якісь розрахунки наводили, що скоріш [за все] це 2 тижні триватиме, потрібно перечекати. Але йшов час, нічого не змінювалося, бомбардування не припинялися взагалі. І люди почали виходити у двори багаття палити, готували їжу на багаттях. Страшно це все. Страшно згадувати, тому що це настільки було ризиковано. Кожен день на багатті хтось гинув, тому що снаряди летіли безкінечно. Неможливо було передбачити. Це вже потім ми розуміли, що вони з 10:00 до 11:00, наприклад, можуть не бомбити, можна в цей час вийти. Ці розрахунки настільки хиткі. Але хлопці підтримували багаття у дворах і ми вибігали щось швидко приготувати. Тобто це не так, що ти вийшов і щось довго вариш, це так: кинув жменьку рису на сковорідку, залив водою, до напівготовності його трішки потримав.
Із 2-го до 6-го березня ми спали в тамбурі. У наших сусідів були родичі в бомбосховищі в будівлі, де кондитерська фабрика, там хороше бомбосховище. З дверима міцними, з протигазами. Вони туди намагались якось потрапити, хотіли навіть пішки йти. Але через обстріли вони не ризикували, але вони змогли зв’язатися з родичами, і за ними приїхала поліція. 6-го березня ми вже лягли спати в тамбурі, пролунав стукіт в двері. Ми так злякалися, тому що нас попереджали нікому не відчиняти. Стукіт у двері: «Відчиняйте!» Два поліцейських приїхали за сусідами, сказали: «Збирайтеся, ми відвеземо вас до ваших родичів». Ми кажемо: «А нам що робити?» Він каже: «Якщо хочете, ми вас також туди заберемо». Ми на той момент побоялися йти з будинку, але спасибі велике хлопцям, поліцейським, вони нам пояснили, що в тамбурі спати небезпечно. Доки сусіди збирали речі, ми поговорили з поліцейськими, вони пояснили, що до 6-го березня жоден будинок ще не впав, щоб завалило підвал. Але тамбур — це небезпечне місце взагалі. Прильоти в квартири, і в тамбурах люди гинуть. І доки ще були сусіди, нам було трішки спокійніше, що ми разом, і коли вони поїхали, ми зрозуміли, що в тамбурі ми більше залишатися не будемо. Їх забрали близько 23:00, і ми одразу взяли теплі ковдри, матраци — все, що у нас було, і спустилися у підвал. І з 6-го березня ми вже спали тільки в підвалі.
У підвалі було тепліше, тому що березень був дуже холодним: -12, -15 були морози. Було дуже холодно, а в тамбурі протяги, там взагалі жахливо холодно було. А ми спустилися в підвал, і на наш подив, там людей було багато, надихали, там було тепло. Але дуже багато пилу. Перша ніч у підвалі: ми зайшли до підвалу, і ми з дитиною просто розплакалися. Мені здається, я зрозуміла, що напевно у нас вже не буде можливості врятуватись. Кожен день усе гірше й гірше. То хоча б ми в квартирі спали, то в тамбурі біля квартири. Уже все, ми вже залишились у підвалі, купа людей просто на бетоні, пил неймовірний, пил стовпом. Робиш подих і в тебе легені, ніс, все в пилу, неможливо. Ти лежиш на підлозі, і там купа людей. Такий відчай у цей момент прийшов. Неможливо це взагалі описати та передати словами.
Ми у квартиру піднімалися тільки коли чули, що більш-менш тихо. Можна сходити в туалет у квартирі, вмитися залишками води з ванни, пил вимити з носа. Піднімалися ненадовго, але коли було тихо, ми сиділи в тамбурі. У мене книжки з історії є. Дід Свирид, популярний зараз автор, він дуже цікаво пише про історію України, мама читала нам цю книжку з історії, всі сусіди збиралися на майданчику на нашому 6-му поверсі, і вона нам усім читала книгу цю, і ми коротали час. Але тільки починали інтенсивно бомбити — ми одразу бігли до підвалу, закривалися в ньому і сиділи там.
У підвалі було тихо: ти сидиш і таке враження, що, може, війна скінчилася. А виходиш, і там просто жахливо.
— У вас обладнаний підвал?
— Це не бомбосховище, ні, це звичайний підвал, але він чистий. Так, там проходять комунікації, труби, усе таке. Просто бетонні стіни, підлога не бетонна, просто земля, яка вже спресувалася. І через те, що всі люди ходять, вона подрібнюється і піднімається. Там не було щурів, мишей. Але він не обладнаний для того, щоб люди там жили, звісно. Довгий вузький коридор, і йдуть кімнати праворуч і ліворуч.
— Яка яскрава подія із підвального життя, як позитивна так і негативна, відклалася у пам’яті?
— Із позитивних. У першу ніч, коли ми з дитиною спустилися до підвалу, де сиділи в жахливому відчаї і плакали, проходили дівчата, мама і дві доньки, і розносили розфасоване печиво і цукерки дітям. Я дивуюсь, адже це потрібно було в перший вечір, коли ми туди спустилися, і вони просто підійшли і дитині дали цей пакунок із солодощами, а в нас солодкого вже на той момент не було. Вони вручили йому цей пакуночок, і ми його розтягували до самого кінця. І це трішки підняло нам настрій і дух, плакати ми перестали. У нас із чоловіком була свічка, родинне вогнище, величезна. Ми вже 12 років у шлюбі, і жодного разу її не палили. І ми палили цю свічку і грали в лото з сусідами. Світло дуже слабке від неї, свічка декоративна. Але в підвалі темрява: хоч якийсь проблиск світла.
А найстрашніший спогад — це, звичайно, 2-ге березня, коли влетів у наш будинок снаряд. І далі чисел я вже не пам’ятаю. Ніхто взагалі в будинку не знав, який день тижня, яке число. Усі знали, який за рахунком день війни. Страшно те, що кожен день хтось гинув із нашого двору.
На багатті готували їжу люди, між моїм будинком і наступним. Був прильот туди. Загинув чоловік. У сусідньому будинку наші знайомі, вони спали в підвалі весь час, і саме в цю ніч вони вирішили заночувати в квартирі. Вони живуть на 9-му поверсі, і було пряме влучання до них. Тато накрив собою дружину і дитину. Тато загинув. Кожен день ми отримували такі страшні новини про своїх сусідів, про своїх людей, які живуть в будинку. Але через те, що земля була дуже мерзла, спочатку хоронили, потім вже багато людей лежало просто на землі непоховані.
Друзі наші, у 6-му під’їзді, до них прибігали за допомогою. У Дениса нашого був мікроавтобус, він навіть возив, не дивлячись на всі бомбардування, поранених у лікарню. Ми дивувались, як він не боїться, але нікому не відмовив, відразу сідав за руль і віз людей.
— А коли почали літаки летіти? Перші бомби скидати.
— Літаки були в перших числах березня. Тобто ми вже на початку березня чули дуже різноманітні звуки вибухів. Із 2-го березня, скоріш за все, це все і почалось — різноманіття цих жахливих звуків. Я, як жінка, не розуміюся у цьому, але звуки були різні, тобто вибухала різноманітна артилерія. Ми вже під кінець розумілися: приліт/відліт. Коли відліт, можна вийти до вогнища.
— Скажи, військових російських чи «ДНР» коли перший раз побачили? Як це було, що сказали?
— Те, що бачили в нашому будинку: приблизно 13-14 березня забігли два російські військові, не знаю, «ДНР» це чи росіяни конкретно. Але вони забігли в 6-ий під’їзд і сховалися за під’їздними дверима. У нас там куми живуть, друзі наші, вони здивувалися, що солдат так може виглядати. Брудні, дикі. Люди почали кричати: «Будь ласка, йдіть, у нас тут діти». У нас взагалі дуже багато дітей було. Вони сказали: «Тихо, тихо, зараз підемо». На першому поверсі стояли баклажки з питною водою, і вони випили цю воду демонстративно, відкинули [пляшки] і побігли.
До нас доходили чутки, що десь 10-го березня в сусідньому будинку №60 уже були днрівці, звідти вже людей повиганяли, і вже почали формувати списки охочих виїжджати. Але в цих числах ще взагалі ніхто навіть не думав, що можна йти записуватись, це все було на рівні чуток.
Наші друзі живуть на першому поверсі. У ніч, коли ми їхали, із 16-го на 17-те, вони сиділи у квартирі і почули розмову на кухні з вулиці, визирнули і побачили кадирівців. Характерні їхні «Аллаху акбар» і бородаті люди — вони стояли у них під вікнами, до 15-16 березня вже вони були у нас на нашій вулиці.
— Як взагалі дізналась про можливість виїхати? І як виїжджали?
— Десь із 5-го до 10-го березня не було зв’язку взагалі ніякого. Я не могла зв’язатися з чоловіком. Він був у Києві. Я не могла зв’язатися з ним і дати звістку, що ми живі і цілі. І десь 9-10 березня почав пробиватися Київстар. У певних місцях, якщо довго стояти, пробивався зв’язок. І як тільки я впіймала перше повідомлення від свого чоловіка, у цих числах ми стали періодично з ним списуватися. І числа 11-12 він почав розповідати про перші коридори. Люди в нас на перший коридор, на який був клич, поїхали, пішла інформація, що на Драмтеатрі збирають людей, охочих виїхати. З нашого під’їзду сусіди туди поїхали. Слава Богу, повернулися живі, здорові. Але сказали, що ніхто на Драмтеатрі не чекав, ніяких заявлених коридорів. Не знаю, яка це сторона заявляла. Росія чи Україна. Ми одразу не дуже повірили цьому. А сусіди повернулись, розповіли нам, що у центрі ще був зв’язок краще, вони списалися з рідними. Набережна була ціла, вони проїхали по ній, сказали, що вона в нормі. Переночували в центрі, тому що комендантська година з 17:00 чи з 16:00. Приїхали злі, тому що прокатали бензин, пробили колесо. Тобто дарма поїхали. У ці дні бензин на вагу золота, тому що ми ж чекали можливість, коли дійсно можна буде поїхати, плюс генератори заряджали бензином. Заряджали телефони від генераторів.
Потім чоловік почав надсилати повідомлення, що є люди, які змогли вибратися. Якісь маршрути вже почав нам розповідати від своїх знайомих, які виїжджали. І ми почали мабуть числа з 14-го березня планувати виїжджати. Перший раз ми зробили спробу зібрати колону сусідів 15-го березня. Але 15-го березня ми прокинулись, і бомбардування ні на хвилину не зупинялось. Було страшно і ніхто із сусідів не ризикнув. Але в мене виїжджала подруга в цей день, із Лівого берега. І вони потрапили під обстріл. Її чоловік загинув. Вони з донькою були поранені. Дівчинка в шию отримала поранення, мама її — у спину прострілена. Дитина, їй 15 років, пішла пішки в лікарню. Потім забрали її мати в лікарню.
Друга спроба виїхати, 16-го березня. Чоловік точно вже написав, що його одногрупник виїжджав, через Мухіне. Наш друг, який організовував усю нашу колону, сів на велосипед і поїхав подивитись, що там на Лєпорського, на Набережну. Усі можливі шляхи. Але до Мухіного він не доїхав, йому сказали: «Туди не їдь, там точно не проїхати». Він приїхав додому і розридався, тому що, каже, немає жодного виходу з Лівого берегу. Усе розбите, усе завалене, заміноване. Він у такому відчаї [був], сів і розридався, дорослий чоловік.
Але потім чоловік прислав повідомлення, що все нормально. На Мухіне можна. І ми 16-го березня вже точно з усіма домовились, зібрали всіх охочих їхати, молилися всю ніч, щоб було тихо. І 17-го березня через Мухіне поїхала наша колона. Там були дві величезні машини. Не знаю, КрАЗ чи КамАЗ, якісь нереально величезні машини. І вони перекривали проїзд через Мухіне. Був дуже вузький проїзд. Легковий автомобіль якось міг проскочити, хлопці намагались бампери від машин відгинати, щоб проскочити. Наші друзі, куми, у них мікроавтобус, і вони дуже довго мудохалися, щоб проїхати, погнули дуже сильно машину. Але ми домовились, що ми один одного не кидаємо, перші легкові машини вже проїхали, ми стали в колону і чекали, хто проїде далі.
17-го березня ми о 8-ій ранку виїхали. Було дійсно тихо. Нам знадобилось хвилин 30 дістатися до Мухіного, ми проїхали, стояли, чекали, коли проїдуть наші друзі, і почали летіти Гради. Перед нами був Іллічівський район, починається бомбардування, ми бачимо, як прилітають снаряди, щось загоряється попереду. І в цей момент усі молилися, що якщо в нас щось влетить, будь ласка, нехай це буде миттєва смерть. Без мук. Це було дуже страшно. Друзі прощемилися. Погнули всю машину, але це було взагалі неважливо. У нас кожен щось подряпав, але ми вирвалися. І поїхали через Іллічівський район. Нам суворо розповіли маршрут, і чоловік мені його передав. Нікуди звертати не можна. Все заміноване. І ми їхали суворо по обумовленому маршруту, і це перший день, коли ми вибралися з підвалу і побачили на власні очі, що було з Маріуполем. Тому що сидячи в підвалі ми розуміли, що все бомблять, що кудись це прилітає, Але я не могла уявити, що настільки місто було зруйноване до цих чисел. Воно було зруйноване дуже швидко, просто ми 17-го березня виїхали і це побачили.
Ми побачили тіла. Місто було всіяне людьми. Вони просто лежали на узбіччях. Купа згорілої техніки. Зруйновані будинки. Зламані магазини. Не було нічого цілого. Не було взагалі жодної вцілілої будівлі. Не було видно дороги, все було завалене. Так страшно було їхати, тому що де і що заміновано — ти не розумієш, просто їдеш, тому що хтось тут до тебе проїжджав і сказав, що їхати можна. Мені здається, від Лівого берега і до виїзду на Мангуш я не дихала. Мені було страшно вдих зробити. Дуже напружена ситуація була. Але ми коли їхали з Лівого, у цей день виїжджало багато людей, тому що колона сформувалася достатньо велика. І ми на виїзді, блокпост, який на Мелекіне, ми там стояли в заторі достатньо довго.
— Там вже ДНР були?
— Так, так! Із нашого Лівого берега дуже мало людей виїжджали, люди думали, що вони відрізані, тобто що можливість виїхати була тільки на той бік [до контрольованих Росією територій]. У день, коли ми виїжджали, дуже багато людей пішки пішли на той бік.
Ми їхали своєю колоною, два будинки, дві дев’ятиповерхівки, більше ніхто до нас не приєднався. Більше машин приєдналося з центру. Із центру можливості було більше виїхати, чим нам із Лівого.
— А як блокпости проїжджали?
— Перший був на Мелекіно. Ми його в такому тумані проїхали, тому що у нас, під’їжджаючи до цього блокпоста, перестали крутитися передні колеса в машині, почали димитися колеса, ми їх поливали водою. Ми розуміли, що з машиною щось не гаразд, що зараз щось станеться. Ми думали хоча б за місто виїхати. Ми під’їжджаємо до блокпоста, і вона просто перестає їхати. І у нас два кота, собака, дві мами, тато, дитина, я, речі, які ми змогли взяти. Як тільки ми його проїхали, ми машину кидаємо на узбіччі, тому що вона не їде. Слава Богу, у цій колоні, яка з нами їхала із самого Лівого берегу, їхали люди, у яких заднє сидіння було повністю порожнє. Вони сказали, що нікого не підібрали, тому що знали, що хтось із нашої колони буде потребувати. І вони нас посадили до себе, речі розкидали взагалі по всій колоні. Я думала, я їх не знайду, у думках з ними попрощалася. І буквально до Мангуша я була в прострації: я не розуміла, де їде моя мама, де їде моя собака.
Перші «усвідомлені» блокпости росіян, яких я побачила, це був Мангуш. Це перший раз, коли я побачила і переконалася, що ось вони, вже тут, дійсно стоять. Те, у що не хотілося вірити, сидячи у підвалі. Ми не розуміли, що ми оточені. Точно пам’ятаю, як побачила тих людей із білими пов’язками, із логотипами Z. Машини «міліції ДНР», шеврони з написами, якийсь комісаріат, якісь совдепівські назви. Усе у цій літері Z, якісь прапори Росії вони порозвішували на цих блокпостах. Прапори ДНР ми там побачили і якісь червоні ганчірки, я так розумію, це прапор СРСР. Якісь червоні брудні ганчірки висіли на флагштоках.
Читайте також: Маріуполька розповідає, як знаходила вбитих снайпером цивільних
Проходили мангушський блокпост без проблем. Перевіряли, оскільки ми їхали не у своїй машині. Мене підсадили до родини, у них сидів молодий хлопець, теж із ними їхав. Не їх родич. Він такого віку, який вони перевіряють, молодих хлопців. Вони перевіряли наявність татуювань, перевіряли сумку його, перевіряли його гаджети. Відкривали його листування, передивлялися. Водій був, пенсіонер, його не чіпали, перевіряли тільки паспорт, а цього хлопця на кожному блокпосту одне й те саме перевіряли. Блокпости були майже кожні 100 метрів. Деякі без проблем: якось перевірили, до побачення. Були такі, які питали, якщо везете колюче, ріжуче, наркотики, зброю, здайте краще тут. Там попереду страшний блокпост, там перевірятимуть, віддайте краще тут. Були п’яні на блокпостах, заглядали у машину, своїми червоними пиками завітреними. Намагалися щось питати, якісь поради давати. А були такі молоді, років по 18-20, із російською вимовою. Вони, якщо можна так сказати, трішки інтелігентніше виглядають. А ті, які ДНР, які понаїхали із сусідніх сел, це типові алкаші. Вони брудні, прокурені, пропиті. Вони як свині лізуть у машину, перевіряють. Ми домовились, що не будемо провокувати їх, наша справа була — спокійно вибратися на вільну територію. Хоча хотілося просто спитати: «Навіщо ви тут стоїте, що ви тут робите?» Це була буря емоцій. Але я навіть не дивилась на них. Я дівчина, у мене дитина поруч, вони більше чоловіків перевіряли. Були такі, які забирали у людей цигарки, відбирали дрібниці: печиво, цукерки.
Хтось із цих ДНРівців побачив, що у нас відеореєстратор висить. Він була вимкнений, нічого ми не знімали. Просто про це не згадуєш, висіла собі. Ми пояснювали, що вона вимкнена: «Давайте ми просто знімемо». Ні! Відібрали.
Таким чином ми доїхали до Токмака. Поспішали, тому що комендантська година, потрібно було встигнути до 18:00. Там дитсадок, «Олімпійський» називається, там нас прихистили. І він здався раєм на землі. Хоча Токмак був уже окупований. Але там було тихо, спокійно. Вони мабуть знали, що Токмак приймає колони переселенців. Тобто кожну ніч там ночувала нова група людей. Ми помилися. У мене голова була така брудна, довге волосся було зібране у бандані, бо боялася, що воші заведуться в голові. Усі пішли їсти, а я побігла помитися, вмитися. Тому що 3 тижні в пильному підвалі — ми були дуже брудні. Потім ми спустилися, нас накормили: гарячий борщ, пиріжки, соління, хліб, оладки, чай. Там так нас добре прийняли, велике спасибі. Я дивуюся, як люди під окупацією настільки добре приймали.
Вранці ми виїжджали, нас попереджали, що у Василівці попереду блокпост, лякали тим блок постом. Колону, яка перед нами їхала, обстріляли. Не знаю, є там загиблі чи ні, ми проїжджали, я бачила Гради, які встряли в дорогу. Чоловік навіть не став мені це казати, щоб я не боялася.
Мости були підірвані, доводилося об’їжджати через села, бездоріжжям. Десь уже, напевно, за цією Василівкою, там мабуть якась сіра зона, де вже і не наші, і не ті. Наступний блокпост уже наш був. Підійшов військовий, у нас у всіх були сльози щастя: почути рідну мову, українці. Це наші були, сині пов’язки, наші прапори. Ми дуже раді були їх бачити. Вони дуже тепло нас прийняли. пояснили все. Ми їм так дякували, пригощали їх цукерками. Ми там стояли 3 години, так завжди, кожна колона там стоїть довго: чекають, коли зберуться по максимуму, багато кілометрів було машин. Під’їхала поліція і супроводжувала нас до Запоріжжя. Це була перша наша «велика земля». Українська земля. Там нас записали по прізвищам у списки евакуйованих. Номера автомобілів, телефони.
Я зайшла у Metro і розплакалася. Я стою посеред величезного магазину і ридаю. Це звичайні речі, похід до магазину, у звичному житті це робиш постійно. А я всього 3 тижні просиділа у підвалі. Як люди, які там по 2 місяці залишались… Дитина настраждалася. Стрес пережив, і в нього і зараз буває тривожність. Він начебто поводить себе звичайно, а потім находить на нього істерика. Особливо перед сном, коли лягаєш і починають крутитися думки в голові. Він плаче, сумує за домом, за друзями, за школою. Прочитала, що потрібно шукати якісь якорі, які будуть пов’язувати нас із минулим життям. Дуже важко знайти зараз якісь якорі.
— Були такі, хто виїхав на бік Росії?
— Достатньо багато, це був мій подив, тому що я ні за яких обставин не розглядала варіант туди йти. Ні! Ноги моєї там не має бути! І мені здавалося, що якщо я так думаю, то і люди не захочуть туди йти. Але люди пережили багато, кожен рятувався, як міг, особливо у кого немає автомобіля. Варіант дійти пішки і залишитися цілим із Лівого у бік виїзду на Мелекіне, шансів — 10 зі 100.
— Залишився хтось там із вашого двору, із будинку?
— Так, залишались люди. Особливо люди похилого віку. Залишились люди, які з нами в підвалі жили. У нас будинок великий, 6 під’їздів, 9 поверхів.
— Які плани далі? За кордон?
— Ні, за кордон я не хочу, не планую. Мені й так без чоловіка тяжко було. Не знаю, може і я винна, необачна, я сподівалась, що це все швидко скінчиться, я не очікувала, що буде такий жах. Хоча в перші дні навіть поїзди евакуаційні ходили, можна було на них їхати. І люди їхали.
А плани складно будувати, життя продовжується, потрібно жити. Потрібно і працювати, і родину утримувати. Але особисто мені складно, тому що мої думки там ще. Те, що я з України нікуди не поїду, — це точно я можу сказати. Я не хочу, і я дуже люблю Україну. Я не уявляю ніде себе в іншій країні. Немає ще жодного дня, щоб я не зірвалась, не розплакалась: я продовжую жити в Маріуполі, думками. Зайдеш до мене у Facebook зараз, у новинах тільки обличчя людей, яких розшукують
— Що ще з того, що вважається воєнним злочином, ти могла бачити?
— На першому поверсі у нас жила молода сім’я, і до них приїхав батько. Він жив у Виноградному, у нього свій будинок. І він розповів, що до нього прийшли військові, і сказали: «Ми будемо жити в цьому будинку. Йди». Навіть не надали можливості зібратися. Сказав, що в дуже грубій формі сказали.
У нас хороший друг, у нього там же у Виноградному батьки живуть у своєму будинку. І він пішов 4-го березня відвідати їх. Відвідав, все нормально, все гаразд. І вже коли виходив із двору, по вулиці проїжджали ДНРівці. Вони схопили 5 чоловік, які просто йшли по вулиці. Він шостим був. Вони їм сказали: «Або ми вас тут зараз розстріляємо, або ви сідаєте в машину і ми вас веземо». Тобто він дружині сказав, що відвідає батьків і одразу повернеться, і він зникає безвісти. Його відвезли, нам потім розповіли, у Безіменне. Вони вламувалися у квартири, у наш сусідній будинок №60. Мародерили.
У нас жінка на 8 поверсі визирнула у вікно, і їй снайпер у око вистрілив. ЖІнку поховали.
Я розповідала, що наші друзі чули кадирівців під вікнами. І коли ми поїхали, тато цих наших друзів подзвонив, сказав, що прийшов перевірити квартиру, квартира відкрита, і в ній чеченці. Спокійненько лежать на їхньому дивані, користуються їхньою квартирою, живуть. Слава Богу вони нічого татові не зробили, тільки перевірили документи і сказали, щоб валив звідти. Бульвар Морський, будинок 54.
Потім мені зателефонувала сусідка, моя знайома, у них на 9 поверсі була вогнева точка. Військові зламали квартиру. Каже: «Від квартири нічого не залишилось. Наша квартира — не знаю, що там. Інформації немає. У моїй квартирі вилетіли 2-го березня вікна на балконі.
Прилітали уламки на наш поверх у кожну квартиру, яка дивиться у бік моря: у різні дні, різних розмірів. Нам показували люди ці уламки, вони достатньо великого розміру. Таке товсте залізо, рване. Уламочок невеликий, але важкий. Це касетні боєприпаси.
У нас друг загинув. 18-го березня. Він в приватному секторі на Лівому живе. Жив. До нього у двір прилетів снаряд, чи поруч. Йому у скроню такий уламок влучив — миттєва смерть. Вулиця Чкалова, будинок 45.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.