Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 20 липня 2022
доступно: in English на русском

«Я вкрав у росіян бензовоз» – пенсіонер з Димера знайшов для лікарні солярку

Під час окупації Валентин Грищенко возив односельцям гуманітарну допомогу і навіть вивіз із сусідкою з-під носу окупантів підбитий бензовоз, з якого злив солярку для лікарні та будинку літніх людей. Росіяни кинули Валентина в підвал, де катували: били прикладами, стріляли біля вух. Зараз бензовоз «служить» на ЗСУ.

Валентин Грищенко, селище Димер Київської області

Валентин Грищенко живе у селищі Димер на вулиці Лісній. До кінця минулого року працював водієм у пожежній охороні Димера. Зараз на пенсії. Під час окупації чоловік возив односельцям гуманітарну допомогу і навіть вивіз з сусідкою з-під носу окупантів підбитий бензовоз, з якого злив солярку для лікарні та будинку літніх людей. Росіяни кинули Валентина в підвал, де катували: били прикладами, стріляли біля вух.  Бензовоз зараз «служить» на ЗСУ.


– Чи думали ви, що Росія може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну?

– Навіть ніхто й не думав такого! Думали, що це все нереально. Думали, що й болота не пустять через Білорусь, і дороги у нас такі, що не пустять, але це все не допомогло…

– Чи була у вас підготовлена тривожна валізка?

– Тривожна валізка у мене ще з роботи у пожежній охороні є, її ніхто не розбирав. А в льосі трохи підготувалися, розкладушку поставили, свічок набрали, води…

 – Як для вас минув перший день вторгнення РФ в Україну?

– Перший день гуділо все: техніки рф  йшло дуже багато, вони ж ішли тут і на Бородняку, і на Гостомель. Гул стояв добу!

– Що робили саме ви у перший день війни?

– Спостерігали за росіянами. Дивилися, скільки їх іде, яка техніка їде. Ще до своїх знайомих дзвонили, передавали, що йдуть колони.

– Як саме у Ваш дім прийшла війна?

– Кожний день до мене в хату приходили орки, перевіряли. Їздили вулицями, заходили в хати, дивилися, чи нема снайпера, чи немає чужих, в будинки заходили. Що їм подобалося, клали собі в кишені.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільних?

– У сусідів в хаті стріляли, під ноги стріляли, одному ногу прострелили, біля голови стріляли, де хотіли. З хати у них росіяни усе винесли. Сусід інший зі зламаними пальцями досі ходить, орки перебили, адже знайшли у нього пневматичну рушницю. Клали на асфальт, роздягали, дивилися, чи немає татуювань якихось. Робили вони все, що хотіли.

– Як ви спілкувалися з російськими військовими?

– Через зуби. Не хотів. Якби щось було, я б кинув їм у машину. Але вони ж були зі зброєю, це був їхній аргумент. Про що з ними можна говорити.

– Коли росіяни приходили до вас, про що запитували?

– Огляд будинку. Кожен день. Огляд будинку. Ходили, все що хотіли забирали, гроші вкрали.

– Що з вами було у наступні дні окупації?

– Тиждень навіть ніхто нікуди не виходив, сиділи, доїдали, хто, що міг. Руху по вулиці не було. Якщо виходили, то вони зупиняли, роздягали, били.

– Де ви брали їжу?

– Я ж тиждень посидів, а потім зайнявся гуманітаркою. Я з Димера на Демидів возив людей, вручну переносили їжу і віз на Димер. Тож і мені попадало так, як і всім.

– Як росіяни реагували на те, що ви займалися гуманітарною допомогою?

– Через зуби пускали нас чи за цигарки. За блок цигарок нас пускали на міст. З ними така торгівля була, щоб нас пускали. Але вони цигарки брали, а самі казал, що нам нічого не обіцяють. А 28-го березня мене забрали в полон за гуманітарку. Мене сусідка здала, сказала, що нібито я на гуманітарці заробляю гроші. Вони хату перевернули, їжу шукали. В один день чотири «служби» приходили – в чорному (однострої - ред.), в камуфляжі, і дві групи у різному зеленому. 

– Як саме вас затримали російські військові?

– Їхав я Димера велосипедом. Дізнатися, чи прийшла гуманітарка. Мене на вулиці Садовій бронетранспортер зупинив, зв’язали руки, очі, кинули в машину, наскільки я чув, привезли до хати, перевертали хату, я сидів у машині, години дві вони обшукували хату. А потім мене кудись повезли і висадили десь… А де це було, тоді ніхто не знав, навіть ті, хто вже там був з полонених. Нас там близько 30-ти чоловік було. Потім частину випустили, але досі їх знайти не можуть…

Побили мене спочатку, прикладом, по ногах, біля вух стріляли, біля ніг стріляли з пістолета… Запитували про АТОшників, про позиції ЗСУ, кого я знаю з партизанів... Я їм відповідав одне – я займаюся гуманітаркою і більше нічого. На третій день, як мене били, один з них взяв мене за руку і сказав, що, якщо я не буду більше займатися гуманітаркою, то все буде добре. Ще я один день лежав, а потім їх почали бомбити і росіяни втекли. Нас охоронець випустив. Після цього три дні полежав вдома, а потім знову став займатися гуманітарною.

– Під час окупації?

– Так! Я все одно не здався.

– За що російські військові затримували цивільних?

– Когось за те, що просто йшов з телефоном і говорив. Інших двох затримали, звинувативши, що вони якусь зброю возили. Їх катували дуже, дуже сильно. Ми, коли були в підвалі, всі це чули. Це хлопці з Ясногородки. Фаріон Костя і Петро. Їм зуби повибивали, ребра зламали, били щодня і електрошокером.

– Чи знаєте ви про випадки вбивства російськими військовими цивільних?

– За вбивство не знаю. Але зникло безвісти близько 20-ти людей.

– Що сталося з сусідкою, яка здала вас росіянам?

– Вона з ними і поїхала. Як вони тікали, то росіяни дали автобус всім бажаючим і вони поїхали на Білорусь.

– Розкажіть про те, як вкрав у російських військових бензовоз.

– Приїжджає сусідка, каже, там на катюжанській трасі – підбитий бензовоз. А у мене до цього був Урал. Ми сіли, завели, їхали полями, загнали в рів, закрили, почепили табличку  ”Заміновано”. Солярку злили, дали її на лікарню, на дім для літніх людей, всім, хто мав потребу. Хотілося спалити, але подумав, що краще роздати людям. А тепер цей Урал в 72-й бригаді і він зараз служить на наше ЗСУ.

– Це все під час окупації?

– Так!

 – Чому ви не евакуювалися і чи була така можливість?

– Я людей вивозив і тому я міг у будь-який день поїхати. Але в мене господарство, собаки, я не такий. Як я собаку кину? Тварин я не кину ніколи, а з собою взяти не міг, він у мене людей боїться…

 – Чи змінилося у вас ставлення до росії та росіян?

– Я служив у російській армії. У мене там і друзі були, все ж було… Але тепер, якщо приїдуть, там є у мене каністра солярки – так я пляшками віддам назад… На кожну техніку по пляшці віддам. Спеціально нікуди не діваю, це їхня солярка, я їм її і верну.

– Що ви відчували, коли ЗСУ звільнили ваше село?

– Ой, яка радість була! Кричали по селу, білі ганчірки познімали, кричали – «свобода»!

поширити інформацію

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Завдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова

Сьогодні чимало харківців змушені були залишити свої домівки й тікати від «обіймів» того, хто виявився не братом, а катом… Про Харків воєнний, про долю переселенську – розмова дрогобицького журналіста Леоніда Ґольберґа з харківкою Веронікою Хаяніді, яка сьогодні знайшла притулок у Дрогобичі.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли»

Мешканка села Мощун Людмила Ломейко в перші дні повномасштабної війни передавала сину, який служить у війську, координати ворога. І молилась про те, щоб встояли дерева, які вона своїми руками саджала.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного

Кирило Куценко став свідком боїв за Рубіжне двічі. У 2014 році місто встояло. У 2022 росіяни зруйнували його вщент.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»

Володимир Заїка – мешканець села Мощун на Київщині. Каже, в Мощуні непошкодженими залишились 5 % будівель. Володимиру самому довелося під обстрілами гасити пожежу, коли ворожі снаряди поцілили в його оселю. З усього обійстя у Володимира вцілів лише сарай. 



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти