MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Завдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли» «На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»«Після удару по нашому сховищу обірвало трубу з гарячою водою. Товариша облило окропом, одяг весь приклеївся»«Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів»Багряний хрест над Сєвєродонецьком«Мій трирічний син каже: путіна треба закопати в його бункері – тоді війни не буде» «Сидиш у льоху молишся, щоб ти не побачив смерті своїх дітей»«У тілі товариша було понад п"ятдесят куль»«Нашу машину обстріляли росіяни» «Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного

«Я вкрав у росіян бензовоз» – пенсіонер з Димера знайшов для лікарні солярку

20.07.2022
Олександр Васильєв

Валентин Грищенко, селище Димер Київської області

Валентин Грищенко живе у селищі Димер на вулиці Лісній. До кінця минулого року працював водієм у пожежній охороні Димера. Зараз на пенсії. Під час окупації чоловік возив односельцям гуманітарну допомогу і навіть вивіз з сусідкою з-під носу окупантів підбитий бензовоз, з якого злив солярку для лікарні та будинку літніх людей. Росіяни кинули Валентина в підвал, де катували: били прикладами, стріляли біля вух.  Бензовоз зараз «служить» на ЗСУ.


– Чи думали ви, що Росія може здійснити повномасштабне вторгнення в Україну?

– Навіть ніхто й не думав такого! Думали, що це все нереально. Думали, що й болота не пустять через Білорусь, і дороги у нас такі, що не пустять, але це все не допомогло…

– Чи була у вас підготовлена тривожна валізка?

– Тривожна валізка у мене ще з роботи у пожежній охороні є, її ніхто не розбирав. А в льосі трохи підготувалися, розкладушку поставили, свічок набрали, води…

 – Як для вас минув перший день вторгнення РФ в Україну?

– Перший день гуділо все: техніки рф  йшло дуже багато, вони ж ішли тут і на Бородняку, і на Гостомель. Гул стояв добу!

– Що робили саме ви у перший день війни?

– Спостерігали за росіянами. Дивилися, скільки їх іде, яка техніка їде. Ще до своїх знайомих дзвонили, передавали, що йдуть колони.

– Як саме у Ваш дім прийшла війна?

– Кожний день до мене в хату приходили орки, перевіряли. Їздили вулицями, заходили в хати, дивилися, чи нема снайпера, чи немає чужих, в будинки заходили. Що їм подобалося, клали собі в кишені.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільних?

– У сусідів в хаті стріляли, під ноги стріляли, одному ногу прострелили, біля голови стріляли, де хотіли. З хати у них росіяни усе винесли. Сусід інший зі зламаними пальцями досі ходить, орки перебили, адже знайшли у нього пневматичну рушницю. Клали на асфальт, роздягали, дивилися, чи немає татуювань якихось. Робили вони все, що хотіли.

– Як ви спілкувалися з російськими військовими?

– Через зуби. Не хотів. Якби щось було, я б кинув їм у машину. Але вони ж були зі зброєю, це був їхній аргумент. Про що з ними можна говорити.

– Коли росіяни приходили до вас, про що запитували?

– Огляд будинку. Кожен день. Огляд будинку. Ходили, все що хотіли забирали, гроші вкрали.

– Що з вами було у наступні дні окупації?

– Тиждень навіть ніхто нікуди не виходив, сиділи, доїдали, хто, що міг. Руху по вулиці не було. Якщо виходили, то вони зупиняли, роздягали, били.

– Де ви брали їжу?

– Я ж тиждень посидів, а потім зайнявся гуманітаркою. Я з Димера на Демидів возив людей, вручну переносили їжу і віз на Димер. Тож і мені попадало так, як і всім.

– Як росіяни реагували на те, що ви займалися гуманітарною допомогою?

– Через зуби пускали нас чи за цигарки. За блок цигарок нас пускали на міст. З ними така торгівля була, щоб нас пускали. Але вони цигарки брали, а самі казал, що нам нічого не обіцяють. А 28-го березня мене забрали в полон за гуманітарку. Мене сусідка здала, сказала, що нібито я на гуманітарці заробляю гроші. Вони хату перевернули, їжу шукали. В один день чотири «служби» приходили – в чорному (однострої - ред.), в камуфляжі, і дві групи у різному зеленому. 

– Як саме вас затримали російські військові?

– Їхав я Димера велосипедом. Дізнатися, чи прийшла гуманітарка. Мене на вулиці Садовій бронетранспортер зупинив, зв’язали руки, очі, кинули в машину, наскільки я чув, привезли до хати, перевертали хату, я сидів у машині, години дві вони обшукували хату. А потім мене кудись повезли і висадили десь… А де це було, тоді ніхто не знав, навіть ті, хто вже там був з полонених. Нас там близько 30-ти чоловік було. Потім частину випустили, але досі їх знайти не можуть…

Побили мене спочатку, прикладом, по ногах, біля вух стріляли, біля ніг стріляли з пістолета… Запитували про АТОшників, про позиції ЗСУ, кого я знаю з партизанів... Я їм відповідав одне – я займаюся гуманітаркою і більше нічого. На третій день, як мене били, один з них взяв мене за руку і сказав, що, якщо я не буду більше займатися гуманітаркою, то все буде добре. Ще я один день лежав, а потім їх почали бомбити і росіяни втекли. Нас охоронець випустив. Після цього три дні полежав вдома, а потім знову став займатися гуманітарною.

– Під час окупації?

– Так! Я все одно не здався.

– За що російські військові затримували цивільних?

– Когось за те, що просто йшов з телефоном і говорив. Інших двох затримали, звинувативши, що вони якусь зброю возили. Їх катували дуже, дуже сильно. Ми, коли були в підвалі, всі це чули. Це хлопці з Ясногородки. Фаріон Костя і Петро. Їм зуби повибивали, ребра зламали, били щодня і електрошокером.

– Чи знаєте ви про випадки вбивства російськими військовими цивільних?

– За вбивство не знаю. Але зникло безвісти близько 20-ти людей.

– Що сталося з сусідкою, яка здала вас росіянам?

– Вона з ними і поїхала. Як вони тікали, то росіяни дали автобус всім бажаючим і вони поїхали на Білорусь.

– Розкажіть про те, як вкрав у російських військових бензовоз.

– Приїжджає сусідка, каже, там на катюжанській трасі – підбитий бензовоз. А у мене до цього був Урал. Ми сіли, завели, їхали полями, загнали в рів, закрили, почепили табличку  ”Заміновано”. Солярку злили, дали її на лікарню, на дім для літніх людей, всім, хто мав потребу. Хотілося спалити, але подумав, що краще роздати людям. А тепер цей Урал в 72-й бригаді і він зараз служить на наше ЗСУ.

– Це все під час окупації?

– Так!

 – Чому ви не евакуювалися і чи була така можливість?

– Я людей вивозив і тому я міг у будь-який день поїхати. Але в мене господарство, собаки, я не такий. Як я собаку кину? Тварин я не кину ніколи, а з собою взяти не міг, він у мене людей боїться…

 – Чи змінилося у вас ставлення до росії та росіян?

– Я служив у російській армії. У мене там і друзі були, все ж було… Але тепер, якщо приїдуть, там є у мене каністра солярки – так я пляшками віддам назад… На кожну техніку по пляшці віддам. Спеціально нікуди не діваю, це їхня солярка, я їм її і верну.

– Що ви відчували, коли ЗСУ звільнили ваше село?

– Ой, яка радість була! Кричали по селу, білі ганчірки познімали, кричали – «свобода»!

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися