Мене звати Дмитро Козачок, двадцять три роки, приїхав з Лисичанська, а сам родом із Миколаївської області, місто Баштанка. Мені було двадцять років, коли я опинився в Лисичанську, бо пішов служити в армію за контрактом. Під Лисичанськ мене забрали на другу лінію. Але я там служив недовго, десь місяць. Познайомився з дівчиною. Потім мене забрали на першу лінію, переправили в Донецьку область, у село Комишівка. Там я служив три тижні. Потім почали бомбити та я відкомандирувався. Поїхав назад в Лисичанськ. Почав там жити з дівчиною, знайшов роботу.
Яким був перший день повномасштабної війни у Лисичанську?
В перший день війни я працював. Ми займалися продажем дров, розбирали будинки. Прокинувся від вибуху близько сьомої ранку. Гучно гахнуло в районі «Супутника». Я працював далі, але потім стало зрозуміло, що все стає гірше. Робота зупинилася та все зупинилося: почали все зачиняти, зупинилося постачання продуктів у місто.
Чи бачили ви (ваші знайомі) обстріли цивільних об’єктів, будинків мирних мешканців?
В Лисичанську був магазин «Городок». Першим розбомбили його. На повороті Мельникова і вулиці Круглова розбомбили багато будинків. Яма була така, що можна танк заховати. Ще постараждав дев’ятиповерховий будинок на проспекті Леніна. Там були постраждалі, яких почали доставляти в лікарню. Люди ночами та днями сиділи в підвалах.
Двадцять першого березня я був в орендованій квартирі. У мого роботодавця був друг, він мені надав житло. Снаряд поцілив в мій будинок, а я в той час був у прибудові. В будинку були документи, речі, та все інше. Це було зранку, по вулиці Любові Шевцової, 94.
Що розповідають ваші рідні з Баштанки? Яка ситуація у місті?
Вони не виїхали. Кажуть, що бомблять, стріляють, «гупають» до сьогодні. Здається, міста взагалі вже немає. В Баштанці взагалі нічого не працює, бо там все розбито. Я круглий сирота, отримував до двадцяти трьох років пенсію по втраті годувальника. І я навіть не зміг у свій районний пенсійний фонд додзвонитися, в Баштанку, тому що не працює нічого, все розбомблено.
