«Було п’ятсот будинків, а залишилося поле»
Мене звати Боброва Олена, мені сорок сім років. Я корінна харків'янка у сьомому поколінні. Мешкала у місті Харкові та працювала у фармацевтичній компанії до початку війни. Маю чоловіка та сина. Вони залишились у Харкові, не поїхали. Сказали – треба захищати та бути там, де ми народилися.
Чи припускали ви, що росія може розпочати наступ на Україну?
Десь за два тижні у нас на роботі та скрізь у Харкові йшли розмови, що буде війна. Щиро кажучи, у це ніхто не вірив. «Тривожної» валізи ніхто не збирав. Усі говорили – це навмисно нагнітають. Все дорожчає, а нам розповідають таке, щоб ми думали про війну, а не про підвищення цін на всі послуги. Але це була правда.
Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?
Двадцять четверте лютого змінило все наше життя. О четвертій ранку я почула гул, тому що у мене було відкрито вікно в спальні. Ми всі сучасні люди, літаємо на літаках, тож я зрозуміла, що це літак. Я вибігла на балкон, хотіла зачинити вікно. Був такий потік повітря, що вікно на провітрювання мені не вдалося зачинити. За кілька хвилин ми почули вибухи. Прокинулася вся родина – чоловік, дитина. Ми не розуміли, що робити. Ми увімкнули телевізор і радіо, але ніде не було ніяких оповіщень, що почалася війна... Ми чекали годину, дві. В Інтернеті люди почали писати: «У нас вибухи, Салтівка — хто, що, де чує?» Одразу інформації не було. О шостій ранку люди, які були розумніші, почали збирати валізи та виїжджати. А моя сім'я побігла купувати продукти. Черги були неймовірні, люди витрачали гроші, несли сумками різне, усім цим заповнювали балкони. Ми думали, це триватиме день-два — це нас лякають. Наступного дня вже виїхало дуже багато сусідів. У мене великий будинок – дванадцятиповерховий на чотири під'їзди. Виїхало п'ятдесят відсотків людей.
Ми в перший день війни почали прибирати бомбосховище. У нас поруч є будинок «сталінка». Чоловіки та жінки пішли разом збирати сміття. Тому що, крім метро, бомбосховищ у нас у Харкові практично немає. Ми прибрали бомбосховище та зрозуміли, що там треба ховатися. Але умови там звичайно були так собі. Ми приходили додому, чули сирену, швидко хапали табуретки та бігли в бомбосховище. Там не було світла. Ми сиділи і чули лише вибухи. Вибігли, подивилися, неспокійно – забігли вниз. Там були мами з дітьми, також люди без певного місця проживання, які раніше мешкали десь по підвалах. Знаходитися там було звичайно жахливо. У перший день здавалось, що це якийсь фільм — що це неправда, це не з нами.
Чи були ви свідками події, в яких бачили злочинні дії проти мирних жителів?
Ми вийшли з бомбосховища на другий день війни та пішли до бабусі. Вибухи були жахливі. Ми забігли до метро — там була купа людей. Дорогою ми побачили військову машину. Ми не розуміли, це наші чи ні. Виявилося, це прилетів снаряд, і наші приїхали його розмінувати. Ми побачили той снаряд. Він стирчав із землі та був величезний. Незабаром ми повернули на вулицю бабусі, а сусіди кажуть: «Тут таке сталось — убило сусідку. Вийшла годувати котика, розрив снаряда — жінку на смерть». Ми залишилися там у приватному будинку ховатися. Але у Харкові була така ситуація — прорвалися російські танки. Вони їхали однією з центральних вулиць Харкова — вулицею Шевченко. Танки — ви уявляєте? Це жах! Наша Територіальна оборона знищила танк. А військові росіяни сховалися в школі неподалік і були там два дні. Наш будинок знаходиться поряд із цією школою. Ми бачили з чоловіком, як вони бігають з автоматами вулицями, та ховались в хаті, бо ми не розуміли, що робити. Лише через два дні знищили цих російських військових.
Найстрашніше — це було бомбардування з літаків. Це такий звук, коли в тебе тремтять усі шибки в будинку. Пролітав літак, ми падали на підлогу, підстоли, бо не розуміли, куди сховатися. Були таки вибухи, що просто «стрибали» вікна будинку.
Це не танки та автомати. Бомбардували саме з літаків. І там, де падав снаряд, не було половини району. У бабусі старенька хата. Від одного лише вибуху — вилітає все одразу. Ми сиділи там до п'ятого числа. А потім мій син каже: «Мамо, тобі треба їхати, я не хочу, щоб ти тут померла». Салтівку всю розбомбили. У Центрі, біля військового училища, в яке влучив снаряд, повилітали вікна скрізь у будинках.
Ваша евакуація – ви знали, куди їдете?
Я вирішила виїхати з Харкова. Сісти у потяг було нереально. Першого дня у мене не вийшло. На вокзалі була тиснява, пускали лише жінок із дітьми. Стояли чоловіки з автоматами, які відганяли інших від потягів. Тільки на другий день мені вдалося сісти в потяг. Коли ми сіли, я запитала: «А куди ми їдемо?» А мені сказали: «Ви хочете виїхати? Ось коли доїдемо до Києва, тоді дізнаємося». Я їхала та навіть не знала, куди їду. Брати більше однієї сумки взагалі було неможливо. Тому що з великою торбою в тебе не було шансів потрапити в потяг. Ми їхали з маленькою сумочкою.
Що розповідають ваші знайомі, рідні, котрі опинилися в окупації?
В окупації у нас багато знайомих у Липцях. Вони межують із росією. Там люди просто бояться вилазити з підвалів. Усіх мешканців, які служили в АТО, вивезли у невідомому напрямку. Про їхню долю нічого невідомо. В Україну нікого не випускають, усіх вивозять в росію. Людей вивозять сім'ями. А що далі з ними? Невідомо, бо немає зв'язку. Ви ж розумієте: люди без телефону, без їжі. Пайків, які нібито привозять росіяни, насправді немає. Люди кажуть: «Ми залишилися без грошей, без пенсії, в окупації». Напевно там друга Буча, але ми цього поки що не знаємо. Там твориться беззаконня ...
Мій приватний будинок у передмісті з першого дня окупували. Ми спочатку хотіли сховатися там, зателефонували охороні, але були відключені всі телефони. Не було зв'язку. Ми почали телефонувати сусідам — знову немає зв'язку. Потім чоловік, який виїхав із нашого селища Бобрівка (звільнена в середині квітня - ред), сказав, що воно окуповане. Відключено світло, газ, нічого нема та виїхати неможливо. Це щастя, що ми не ночували в хаті. Мої сусіди провели сорок один день в окупації. Без світла, газу, їжі. Не пускали, не випускали. Люди були закриті, як у пастці. У нас там п'ятсот будинків. У них залишилося сто сорок мешканців. У деяких людей не було запасів, тому сусіди ділилися картоплею та іншими продуктами. Ми досі не можемо туди потрапити, дізнатися якусь інформацію. Кажуть, там все зруйновано та заміновано. Було п’ятсот будинків, а залишилося поле. Зателефонував наш сусід і каже: «Олена, у нас більше немає будинків».
Яке ставлення до повномасштабної війни у ваших знайомих – росіян?
Моя сестра українка, має досі український паспорт. Вона все розуміє. Але все оточення – ні. Вони кажуть: «Ми вас звільняємо». Я навіть перестала з ними листуватися. Там люди розмовляють справді іншою мовою. Вони цього не розуміють. Мовляв, ви маєте радіти. Вони нас звільняють, а ми заручники та нічого не розуміємо.
Примітка редакції: розмова відбулася у квітні.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.