Мене звати Дмитро Капаєв. Я з Лисичанська. Мені 47 років.
Народився та виріс у Лисичанську. Навчався на зварювальника, потім на водія: відучився на категорію B, С. В армії відслужив, працював. 2014 рік все перевернув, звичайно, догори ногами. Спочатку ніби нічого страшного, але потім з'явилися блокпости. Там стояли люди з автоматами, які називали себе «ополченцями».
Потім ні з того ні з сього почались обстріли. Було незрозуміло, хто по кому стріляє. Звичайно, в місті було багато вбитих і поранених. Це все тривало три-чотири дні, але потім якось швидко все заспокоїлося. Ми почали відбудовуватися. Приїжджало телебачення, фотографували, знімали руйнування на камери, тому що будинків було зруйновано дуже багато.
Якими були у Лисичанську перші дні повномасштабної війни?
Останнім часом я працював у Сєвєродонецьку на будівництві. Будували біля торгового центру «Джаз» спортивний комплекс: ми будували роздягальні, туалети, душові. Я потім якось побачив фотографію, що саме там, де ми будували «Джаз», поцілив снаряд.
Звичайно, двадцять четверте лютого перевернуло все. Ніхто не чекав, ніхто не думав. Я взагалі навіть уявлення не мав, що таке може початися. Прокинувся о 6:30 ранку, бо щось вибухнуло так, що у мене будинок затрясся та диван трохи підстрибнув. Було незрозуміло — чому, навіщо?
А потім, коли подивився телевізор, вже зрозумів, що почалася війна у всій Україні. І Київ почали бомбардувати, і Запоріжжя, і Дніпро. У чотирнадцятому році я з матір'ю ховався у мене на подвір'ї в льоху. Тож, одразу відніс туди воду, поставив лавочку, відпустив своїх собак.
Як тільки починалося бомбардування, собаки бігли у льох, і я відповідно слідом за ними. Особливо вночі — вони були перші. З кожним разом, з кожним днем, все ближче і ближче до будинку були ці «прильоти». Найближчий від мене десь метрів за сто-сто п'ятдесят був. Я не знав: чи снаряд упав, чи міна прилетіла.
Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?
Я живу на вулиці Лисичанській, а від неї відходить вулиця Вишнева. Якщо по прямій, це в метрах ста-ста п'ятдесяти виходить. Там були будинки, дорога та потім посадка. І ось одразу за дорогою був «приліт», який я бачив, коли ще був у Лисичанську. Як там зараз — не знаю. Чи мій будинок цілий — я теж не знаю. Тому що я не можу додзвонитися ні до кого.
Район Муравського колодязя, це вулиця Свободи, вулиця Мельниківська. Поворот Мельникова — дуже сильно постраждав. Там був Центр Зайнятості, й там у стіні дірка метри чотири на чотири на двоповерхову будівлю.
Я навіть сам кілька разів проходив повз ракету, яка не розірвалася біля першого ліцею. Вона в землі стирчала: десь діаметром міліметрів 300. Дякувати Богу, що не вибухнула.
Були руйнування дев'ятиповерхівок біля Меморіалу Другої Світової. Я не знаю, звідки ракету запустили, але жодного цілого вікна не залишилося у чотирьох дев'ятиповерхівках. Начебто, хтось загинув. Просто якось після таких випадків не дуже й хотілося виходити на вулицю, бо біля льоху було безпечніше.
Щодня були обстріли. Особливо Сєвєродонецька, Рубіжного. Я з городу бачив як по «Азоту» стріляють, та все вибухає.
Згодом, обстріляли те місце, звідки я їхав. Саме точку збору, де збиралися всі люди: діти, люди похилого віку, жінки. Росіяни обстріляли це місце. Це відео у мене є, якщо потрібно, я вам його надішлю. Бомбили з літаків. В одному дворі була така вирва, що вантажівка напевно може поміститися.
Спати було неможливо. Начебто починаєш спати, раптом десь поруч лунає вибух. Прокидаєшся, не розумієш, що це. А потім починається обстріл і вибухи. І ти швидко збираєшся, хапаєш пакет із документами та швидко у льох. Там пересидів годину-дві в темряві, вилазиш знову, ніби задрімав. Знову чуєш десь удалині вибухи. Скажімо так, і не спиш взагалі. З продуктами були перебої, з водою, зі світлом. Їжу не приготуєш, та й магазин не працює. Коли гуманітарку десь привезуть — ідеш, тому що ні роботи, ні грошей не було. Але людей було багато, та іноді гуманітарної допомоги вистачало не всім.
