Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Тарас Зозулінський, 12 серпня 2022

‘Тільки починається бомбардування — собаки біжать у льох. І я за ними’

Дмитро Капаєв з Лисичанська розповідає, як з кожним днем снаряди падали все ближче до його будинку.

Дмитро Капаєв, Лисичанськ

Мене звати Дмитро Капаєв. Я з Лисичанська. Мені 47 років.

Народився та виріс у Лисичанську. Навчався на зварювальника, потім на водія: відучився на категорію B, С. В армії відслужив, працював. 2014 рік все перевернув, звичайно, догори ногами. Спочатку ніби нічого страшного, але потім з'явилися блокпости. Там стояли люди з автоматами, які називали себе «ополченцями».

Потім ні з того ні з сього почались обстріли. Було незрозуміло, хто по кому стріляє. Звичайно, в місті було багато вбитих і поранених. Це все тривало три-чотири дні, але потім якось швидко все заспокоїлося. Ми почали відбудовуватися. Приїжджало телебачення, фотографували, знімали руйнування на камери, тому що будинків було зруйновано дуже багато.

Якими були у Лисичанську перші дні повномасштабної війни?

Останнім часом я працював у Сєвєродонецьку на будівництві. Будували біля торгового центру «Джаз» спортивний комплекс: ми будували роздягальні, туалети, душові. Я потім якось побачив фотографію, що саме там, де ми будували «Джаз», поцілив снаряд.

Звичайно, двадцять четверте лютого перевернуло все. Ніхто не чекав, ніхто не думав. Я взагалі навіть уявлення не мав, що таке може початися. Прокинувся о 6:30 ранку, бо щось вибухнуло так, що у мене будинок затрясся та диван трохи підстрибнув. Було незрозуміло — чому, навіщо?

А потім, коли подивився телевізор, вже зрозумів, що почалася війна у всій Україні. І Київ почали бомбардувати, і Запоріжжя, і Дніпро. У чотирнадцятому році я з матір'ю ховався у мене на подвір'ї в льоху. Тож, одразу відніс туди воду, поставив лавочку, відпустив своїх собак.

Як тільки починалося бомбардування, собаки бігли у льох, і я відповідно слідом за ними. Особливо вночі — вони були перші. З кожним разом, з кожним днем, все ближче і ближче до будинку були ці «прильоти». Найближчий від мене десь метрів за сто-сто п'ятдесят був. Я не знав: чи снаряд упав, чи міна прилетіла.

Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

Я живу на вулиці Лисичанській, а від неї відходить вулиця Вишнева. Якщо по прямій, це в метрах ста-ста п'ятдесяти виходить. Там були будинки, дорога та потім посадка. І ось одразу за дорогою був «приліт», який я бачив, коли ще був у Лисичанську. Як там зараз — не знаю. Чи мій будинок цілий — я теж не знаю. Тому що я не можу додзвонитися ні до кого.

Район Муравського колодязя, це вулиця Свободи, вулиця Мельниківська. Поворот Мельникова — дуже сильно постраждав. Там був Центр Зайнятості, й там у стіні дірка метри чотири на чотири на двоповерхову будівлю.

Я навіть сам кілька разів проходив повз ракету, яка не розірвалася біля першого ліцею. Вона в землі стирчала: десь діаметром міліметрів 300. Дякувати Богу, що не вибухнула.

Були руйнування дев'ятиповерхівок біля Меморіалу Другої Світової. Я не знаю, звідки ракету запустили, але жодного цілого вікна не залишилося у чотирьох дев'ятиповерхівках. Начебто, хтось загинув. Просто якось після таких випадків не дуже й хотілося виходити на вулицю, бо біля льоху було безпечніше.

Щодня були обстріли. Особливо Сєвєродонецька, Рубіжного. Я з городу бачив як по «Азоту» стріляють, та все вибухає.

Згодом, обстріляли те місце, звідки я їхав. Саме точку збору,  де збиралися всі люди: діти, люди похилого віку, жінки. Росіяни обстріляли це місце. Це відео у мене є, якщо потрібно, я вам його надішлю. Бомбили з літаків. В одному дворі була така вирва, що вантажівка напевно може поміститися.

Спати було неможливо. Начебто починаєш спати, раптом десь поруч лунає вибух. Прокидаєшся, не розумієш, що це. А потім починається обстріл і вибухи. І ти швидко збираєшся, хапаєш пакет із документами та швидко у льох. Там пересидів годину-дві в темряві, вилазиш знову, ніби задрімав. Знову чуєш  десь удалині вибухи. Скажімо так, і не спиш взагалі. З продуктами були перебої, з водою, зі світлом. Їжу не приготуєш, та й магазин не працює. Коли гуманітарку десь привезуть — ідеш, тому що ні роботи, ні грошей не було. Але людей було багато, та іноді гуманітарної допомоги вистачало не всім.

поширити інформацію

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Вирва була така, що можна танк заховати’, — перші дні війни у Лисичанську

Снаряд поцілив у будинок Дмитра, коли той був у прибудові. Це й урятувало його життя.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Вдень і вночі вони обстрілювали нас із мінометів, гармат, танків і БТР» — реабілітолог із Бучі

Власник реабілітаційного центру в Бучанському районі розповідає, як у перші дні війни потрапив у вир бойових дій і втратив усе.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Там убило п’ятьох людей, зокрема вагітну жінку»

Харків'янка Катерина Риндич розповідає про бомбардування Північної Салтівки.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«У коридорі я знайшов залізний уламок розміром з руку»

Мешканець найбільш постраждалого району міста Харкова розповідає про перші дні війни.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти